Землянка

9

Діти є діти. Їхня печаль — як та роса: звечора впала, вранці пропала.

Лише позавчора Вовка Троян присудив собі: «Треба кінчати», — а сьогодні був на сьомому небі. І не тільки себе, все своє Криничувате звеселив бідовий хлопчак…

«Де він занапастився? — Олесь нетерпляче вдивлявся в сірий захмарений степ, в каламуть туманного обрію. — Ну, хвилиночку, казав, ну, годиночку. Одна нога там, друга тут… Добра хвилиночка! Вже скоро обід, вже й кози пора гнати в село, а Вовки нема та й нема». Олесь не на жарт розгубився. Знов перепаде від батька. Після того нещастя, що сталося біля церкви, батько загнав його в комірчину, кинув пофарбоване сестрами начиння і скреготнув зубами: «Сиди мені тут, босяцюра, поки миші не з’їдять. Та перемотай пряжу до нитки». Два дні підряд просидів Олесь під арештом, в потемках. Розплутував начиння, що довго було кипіло-булькало в баняку і сплелося в такий жмут — сто чортів йому ладу не дасть. Від страху, від голоду, від попискування мишей тремтів Олесь, як осика в негоду. Мати, коли батько відлучався з двору, нишком підсовувала печену картоплину чи кухлик з водою і заспокоювала: «Потерпи, сину… І на батька не гнівайся. Він такий — погримить, поблискає та й проясніє». Справді, на третій день, коли в’язень здав чин чином змотану пряжу і, тихий та покірливий, став на коліна перед сімейним судом, батько сердито покректав: «Ну от що… Можеш трави нарвати кролям». Олесь, відчувши волю, дременув передусім до Вовки. Друг зустрів його найщиріше: «Олесику! Молодець, що прибіг. Так тебе жду, так виглядаю… Подивись, рідненький, за козами, я на хвилинку. Сюди й туди — мигцем!»

Куди ж він пішов, хитрюга?

А Вовка, здихавшись остогидлої Чирви, щасливий і піднесений, помандрував за вітром у степ. Ранок був плаксивий. На сході клубочився туман, наче за горбом у велетенському казані варили чумаки кашу на сніданок. Пахло димком з багаття, прілим бадиллям, духом розпареної землі. Мабуть, збиралось на дощ. А може, вітерець стягне сиву пелену і на обід ще вигулькне сонце.

Вовка прямував понад Інгулом, де в лютому лютували бої, де було снарядами зорано, кістками посіяно. Весна змастила зеленкою незагоєні рани. Лапаті будяки застелили бліндажі, гострий пирій витикався між розсипами гільз і патронів, навіть на танкових баштах кільчилась в’юнка берізка. Крізь іржаве залізо пробивалось до світла молоде життя. Воно було нестримне, як весняне розводдя, воно залило степи шумовинням розбурханих трав. І легко й приємно було ступати по бархат-килиму, збиваючи м’ятні краплі роси, і бентежно було думати про вимріяну зустріч.

Вовка знав, куди йшов. Вовка знав, чого йшов. Яшка сказав йому, що за Терновою балкою стоять наші солдати циганським табором. Та якби і не сказав цього Деркач, хлопець все одно дізнався б, що за неспокійні сусіди поселилися за горбом.

Одного разу, коли Вовка вигнав кози на пашу і на повні легені пив цілющий запах весни, вітром занесло далекий гудок. Невже то поїзд на станції? В селі була прикмета: почуєш гудок з Долинської — жди гостей. «Батько приїдуть!» — стрепенувся хлопець і завмер, напружено прислухаючись. «Гу-гу-у-у», — докотилося знов. «Ні, не з Долинської, а з північного боку, здається…» Потім щось гаркнуло, прошуміло, і земля струснулась від вибуху. Поодинокі вибухи, ревіння моторів, що знов нагадали про війну, не стихали вдень і вночі; все це до смерті налякало криничуватців, по селу пішли чутки, одна страшніша другої: «Німці прорвались!.. Десант!.. Сасове оточили!» Жінки й діти переполошились, зібрались тікати в купецький степ, де ще з зими остались запасні схованки. Дехто похапцем набивав клумаки, а тим часом Яшка на своїй кобилі подався у розвідку. Прилетів назад розпашілий, риссю гнав попід дворами, вимахував пілоткою: «Стійте! Куди ви! То наші!» Згодом усе вияснилося: за Терновою балкою розташувався військовий табір, де навчають хлопців-новобранців.

Вночі, як тільки засинав Вовка, зрання допізна набігавшись за козами, в його неспокійний сон вривався отой нестихаючий гуркіт, і тоді тепла колиска виносила маленького Волошку в степ, в його запашне дитинство, і він бачив, як випливає з пітьми трактор, немов жук-світляк, і, рокочучи, не плуга тягне, а довгу шаль сріблястих іскор. Вони гасли, мерехтливі іскри, танули в безвісті, як зорі в світанковому небі. А в степу чорніла купка людей з лопатами… Носилки… Ольга… Зціплені зуби…

Вибух, від якого двигтіла землянка, розвіював сон, але Вовку не покидала ясна й твереза думка: «Солдати. У них є машини. Не може бути, щоб матерям відмовили». Ця думка й вела його до військового полігону.

Через годину, другу вітер розігнав хмари, розкидав їх по синьому безмежжі. Вмите, яснощоке сонце, загаявшись зранку, спішно роздувало тепер своє горно, сипало й сипало на землю гарячі бризки. І закипіла в степу робота: земля розстелила сполоскані килимки, щоб просихали на сонці, заметушився ховрах-комірник — що ж його хапати на зиму; сердито гудів джміль — дивись, проспиш у хмарну погоду весняний, медозбір. І жуки-гнойовики заклопотано котили свою хату-горішок. Куди, чого вони поспішали?.. Тільки жайворон був безтурботний. Що йому земна метушня? Вільний господар небесних висот, він славив казкові береги, де «сонце не заходить» і місяць стоїть на вічних чатах.

Молодими очеретами привітала Вовку дзюркотлива річечка, хлопець сьорбнув з-під корча студеної води і вибрався на пагорб. Звідси видно було, як на долоні, багатолюдний табір. Він справді скидався на циганське стійбище. По степу розкидані шатра — палатки, між якими снують маленькі постаті. В загонах, неначе воли на прив’язі, — криті вантажні автомобілі. Ще якісь машини під брезентом з витягнутими рукавами. Очевидно, гармати або танки. Димлять вогнища. По-качиному викахкують заведені мотори. Шумить, гомонить полігон.

Вовка, підстьобнутий розпаленою цікавістю, гайнув навпрошки, але шлях йому перегородив частокіл. Можна було пролізти між проволокою, та не солідно: йти з серйозними намірами й крастися, як у сад за яблуками. Пішов попід невисокою огорожею, косуючи оком на дзьобаті самохідки.

— Стій. Хто йде? — зупинив пастуха вартовий, що стояв на воротях. Він був щупленький, тонкий, гімнастьорка зібрана гармошкою під поясом, за плечем карабін. Солдат насмішкувато зміряв хлопчину: босі, позеленені травою ноги, настовбурчені холоші, ситцева сорочечка, смугле худорляве личко, в карих очах — скалки розгубленості. «Не дрейф, браток, — ворухнув солдат усміхненими губами. — Свої люди».

— Це я, дядю, Вовка, — хрипко вимовив хлопець. — Мені до найстаршого начальника…

— Гм. Найстаршого? Коменданта, значить? Іди по доріжці прямо, зліва за бензобаками, — бачиш? — фанерний домик… А для чого тобі?

— По хазяйському ділу. То я піду?

— Шмаляй!

Вовка ступав обережно, як по колючках, підтягував штанці, щоб не так шурхотіли. Коло першої палатки, на автомобільних скатах, сиділо двоє. Це були, мабуть, танкісти, бо в засмальцованих комбінезонах і в чорних шлемах. Від них пахло машинним маслом. Танкісти перетирали клоччям якісь блискучі втулки. Їх теж зацікавив хлопчак. Не змовляючись, поклали на коліна втулки і знизу вверх, косячком, утупились на Вовку.

— Звідки орел залетів?

Вовка чемно привітався, навіть картузик для чогось зняв, плутано розказав, хто він і з якого села.

— У вас тут багацько чого, — провів рукою по табору. — Гримить, гуде, аж у нас земля трясеться… А тракторів, часом, нема?

— Тракторів? — прискалився гостроносенький. — Оно трактори наші. «Каве» — чув про такі?

— Ка — Ве, — прочитав хлопець літери на борту присадкуватого танка з круглою баштою, що стояв на дерев’яних колодках.

— «Клим Ворошилов». Гроза. Стіну провалює.

— Ні-ні, нам не такі. Нам щоб землю орали… Бо жінки виходять у степ, цюкають-цюкають лопатами, а земля гірше каменю.

Танкісти, вже не посміхаючись, слухали малого, ахкали, не вірили, що в колгоспі одна конячина — і та трофейна, що сонцем ударило Ольгу і вона й досі ніяк не оговтається, що його мати за бригадирку, що в селі — жодного чоловіка, крім двох чи трьох підтоптаних дідів.

Танкісти закурили, і димок, як журба, повився над ними.

— Е-е, поспитать ще треба, кому важче: мужикам на фронті чи бабам у тилу.

Гостроносий, з фіолетовим рубцем на переніссі, різко смикнувся, затоптав каблуком недопалок.

— Знаєш що, Миколо? Піду до майора. Може, дасть одну коробку, ту, на яких «букварів» стажуємо. Дурно ж по степу машини ганяємо.

— Давай, тезко. Я б з тобою, та на діжурство.

Вовка остався з одним Миколою, а другий загупотів чобітьми до фанерного будиночка. За хвилину, другу він птахом вилетів з дверей і, на ходу застібаючи шлем, бадьорий, збуджений, гукнув пастухові:

— Бігом за мною!

Ви їздили, друзі, у справжньому бойовому танку? У знаменитому «Т-34»? Ви уявляєте, як здригається його могутнє тридцятип’ятитонне тіло, як рокоче гаряча сталь, як шалено несеться назустріч степ і притьма кидається вниз під гусениці? Ви знаєте, що людина в цю мить відчуває себе націленим снарядом, здатним пробити, проломити будь-яку перепону?

Якщо ви не їздили, то уявіть, що творилося на душі дванадцятилітнього хлопця.

Танкіст легко скочив на борт, відкрив люк і, пригнувшись, шарпнув Вовку за руку, аж той мелькнув у повітрі. «Залазь!» — і опустив його в темний глибокий колодязь. Від паруючого бензину, горілих мастил, розпеченого заліза залоскотало в горлі. Вовка намацав круглу й тверду підставку. Сів як на голки. «За що ж його держатися?» Водій-механік пірнув ще глибше, вперед, до цілої батареї ричагів. Танк мовчав. Танк стояв не здригаючись. І раптом — сто чортів у печінку! — вдарило ревом по «кумполу», обдало гаром, кинуло Вовку назад. «Прощай, білий світ!» — пустив хлопець очі під лоба. А його трясло й підкидало, а над ним, і під ним, і довкола його лящало, стугоніло, скреготало. «Тьху, як скажена тічка!»

Водій мигцем обернувся до Вовки: «Здорово?» — і весело блиснув зубами. «Красота! Геть не страшно!» — збрехав хлопець і випнув отерплі груди; а піднявши голову, натрапив на світлу смужку. «Диви — щілина! Мать, для обзору». Він припав до неї носом (свіженьким потягло), забув про себе, про свої страхи і упивався тим, що танцювало й миготіло попереду. Ось рвонулись на танк ворота, відскочив як ошпарений вартовий, і помчала, попливла назад зелена рівнина. Ошалілий танк, рявкаючи, ковтав горби й горбочки, підминав кущі, з розгону перемахував через окопи. «Здорово! — вирувала й клекотіла радість у Вовчиному серці. — Таким летом якби на фронт. І в бій!»

Повний вперед! Хай летить собі земля безвісти. А Вовка гляне, що робиться тут, всередині. Воно, якщо придивитися, не так уже й темно в цьому череві. І перед танкістом — шпарка. Вузенька, як буває між дошками в загорожі. Миготливі тіні скачуть на його руках, що цупко вп’ялися в голівки ричагів. Водій наче приріс до сидіння, він погойдується разом із танком. На мить одриває руку, лап-лап по ящику, щось упало під ноги, на жовту пляму («І-і-іх! — напружився Вовка. — Хліб. Аж півбуханця»); танкіст недбало поклав той хліб на місце, витяг цигарку, тицьнув нею поза вухом до Вовки: «Закурюй, пацан». Вовка носом убік: «Нє-є. Без диму світ макітриться». — «А чим же тебе пригостить?» — «Ну, коли ваша ласка, то хлі… Хліба… Скибочку. Забув, як і пахне». — «Ге, дивак! Чого ж мовчав? Лови!» — і тугенький буханець плеснувся на брезент, що обтягував Вовчині коліна.

Ззаду, від мотора, несло жаром, як із духовки; ревище не затихало, але вухо потроху призвичаїлось до нього. Розморений, обм’яклий Вовка, заспокоївши перший голод, неквапно пощипував хлібну шкоринку, клав на язик пахучі крихти, і здавалось йому, що він сидить на черені, мати вийняла рум’яні балабушки на капустяному листі, і попід стелею в’ється солодкий душок свіжого печива.

«Куди? Їхать куди?» — не голосом, а бровами й губами спитав танкіст. «Газуйте прямо. Бачите, купка людей на полі». Вовка знову прилип до щілини. Воронячою зграєю метнулась під гусениці рілля, жінки сипонули врозтіч, війнувши спідницями. Танк заглух, хоч у ньому все кипіло; хлопець, як ховрашок, визирнув з люка:

— Мамо! Не бійтесь. Це ж я, Вовка. — Він скочив у пухку ріллю, але земля під ним ще хиталась, розходилась кругами й тікала катзна-куди.

Він, мабуть, упав би, але хтось пригорнув його до себе, шерхлими руками обхопив шию. «Мамо!» — тануло Вовчине серце. Хлопець притулив до її грудей хлібинку: «Покуштуйте. Це вам». — «Спасибі, Волошко. Сховай. Буде на вечерю тобі з Ольгою».

Так і стояли вони, притиснувшись один до одного, а жінки тим часом збіглись і, як сороки, застрекотіли навкруг танкіста.

— Ой, налякали, дядечку, щоб ви були здорові!

— Ганна, побий мене грім, гепнулась на ріллю, меле ногами і «Каравул!» кричить як не лопне.

— А ти? Задерла спідницю та блись-блись пампушками.

— Тю! Ти щоб своїми блиснула — трава зайнялась.

Танкіст усміхався, про щось розпитував балакучих колгоспниць, не без гордості показував рукою на могутній «Т-34», що відливав на сонці гладкими боками; зрізана башта, сплющений лоб надавали йому хижого вигляду. Грізно дивилось у степ довге жерло гармати, немов шукаючи собі здобич.

— Оксано! — гукнула котрась із жінок, що без угаву щебетали з військовим. — Ти знаєш, якого спасителя привів твій синок? Степ оратимуть! Чуєш? Ора-ти-муть!

— Танком?!.

— А чого ж? — пустив кільцями дим танкіст, полум’яніючи під закоханими поглядами жіноцтва. — Той же трактор, тільки в броні. Давайте плуги та й у загінку.

— Он Яшка скаче сюди. Пошли до кузні, Оксано.

Дорогою кушпелив на Трофейній Яшка Деркач. Кинув він борону серед поля, кинув роботу (та коли б його до скелі прикували — одірвався б) і гнав навпростець до танка. Де ж це видано, га, щоб Яшка проминув таку-от оказію! Не жалів Деркач гнідої, бив, як у барабан, п’ятами по її животу, летів зі свистом, розкинувши руки. А із села мчали наввипередки хлопчаки, біг розхристаний Оврам Диня, трусцем шкутильгала Ониська.

— Драсте! — гаркнув Яшка, і кобила без усякого «тпру» стала як укопана, роздуваючи змилені боки. Та не пощастило Яшці ні поручкатись, ні слівцем перекинутись із солдатом, бо Трояниха тут же загадала: паняй до кузні, коняку віддай Яценкові, і нехай він бігом тягне оті два кінні плуги, що відремонтував. Яшка скривився, однак приклав руку до пілотки: «Слухаюсь!» — і поскакав у село.

Бригадирка підступила ближче до танкіста, потерла долонею гарячий лоб, стомлено пощулила карі колись, а тепер потухлі, з туманцем очі.

— Поки діло наладиться, — звернулась до гостя, — розкажіть, що на фронті… Як вас звати?

— Миколочка, — дурнувато пирскнула за спинами якась дівка.

Бувалий солдат заполум’янів по самі вуха, синім шнурком видувся на переніссі рубець. Як новобранець перед командиром, він розгубився перед цією змарнілою жінкою у важких чунях, в поношеному піджаку з грубої сукнини. Він не спускав очей з її рук — землисто-чорних, порепаних до крові, спокійних рук матері. І дивлячись на них з повагою, з пекучим соромом за себе («В тилу відсиджуюсь! Швидше б туди, де смаленим пахне!»), він по-військовому чітко сказав:

— Становище на фронті, товаришу бригадир, нормальне. Наші війська крепко рвонули за три місяці: пів-України пройшли і вже на західному кордоні. Зараз окопались на Пруті. І на півдні, може, чули, є продвіженіє — Одесу й Севастополь звільнено… Якщо так піде й далі, до осені з німчурою покінчимо.

— Слава богу. Приїжджайте на свіжі калачі, чим багаті, тим і раді зустріти, а з вами, мужчини, вже по-людськи озимі посіємо… Хіба ж це сівба, гляньте. Землю мучимо.

Розмова урвалась, бо саме під’їхав Денис Яценко, волочачи на скрипучій колішні два кінних плуга. За упряжкою біг ухорканий Яшка. «Чого женеш, окаянний? — шулікою налетіла на сина нервова Ониська. — Бігає, товчеться, як Марко в пеклі!..» Яшка мотнув рудими кучмами: «А, відчепіться, дома хіба не наслухався!» — і потягнув із Вовкою плуги до заглухлого танка.

— Оце такенькі? Однокорпусні? — стенув плечима військовий. — Все одно що муху на причеп слонові. Аби штук десять.

— І таких, звиняйте, не було. Яценко по залізячці стулив.

— Може, в Сасове махнуть? Хай позичать, якщо є.

— Я зганяю! — підскочив Яшка.

— Е-е, тобі не дадуть. Дуже рудий. Соліднішого треба.

— І-є-єх! — висолопив язика, задріботів голими п’ятами Оврам Диня. — Згадаю сорокову молодість!.. Ану, Яшка, підсади на свою Трофейну. Та кісток моїх не розсип.

Низенький Диня, крекчучи, виліз на коня, геройськи глянув з високості на жіноче воїнство і з піснею «Ми красна кавалерія» потрюхикав у степ.

— Не будемо гаяти врем’я, — сказала Трояниха. — Поїхали.

Микола-танкіст розмотав сталевий трос, накинув його петлею на гак, що був у задку машини, до кінців троса жінки примотузили плуги. Бригадирка стала за перший плуг і так налягла на чепіги, аж леміш вгруз у тверду землю. Яценко поплював у руки, як це робить кожний орач, покахикав і врочисто махнув істиком — готові! І вони уже рушили б, але баба Ониська раптом заголосила, заметляла довгими руками, звертаючись до танкіста:

— Ой синочку, зніми оту стрельку. Зніми й кинь у траву, бо душа терпне — воно ж, окате, чигає на мене. І як це орати, коли такенна гирлига перед самим носом?

З відкритого люка позирало на бабу здивоване обличчя танкіста, чорне від мазуту й диму. Тільки світилась білозуба посмішка. Танкіст скрушно замотав головою: зняти «стрельку», бабо, не можу, хіба що розверну башту. Заревів мотор, гайвороння з криком піднялось над степом, окате жерло, що страхало Ониську, махнуло над головами людей і заховалося за танком. «Т-34» здригнувся, брязнули гусениці, і плуги врізались у кам’янисту твердь. Заряботіла земля перед очима Троянихи, падала трава на блискучий леміш, з хрумкотом виверталось коріння, і масний шар чорнозему пригортав бур’яни. Яценко йшов услід за бригадиркою, по свіжій борозні, клав другу, ще крутішу хвилю веснооранки. І потяглась до обрію тоненька, як струна, сталева смужка. Вона розділила навпіл широкий заінгульський степ.

Жінки стояли мовчазні, схвильовані, святково просвітлені. Не одривали очей від гуркотливої точечки, що все меншала, даленіла.

— Оце робота. А ми копирсались, як ті жуки.

— І хто придумав? Вовка. Хазяйська дитина.

— Рости, хлопче, головою тебе назначимо. Щоб завжди понімав матерів.

А Вовка притискав до грудей хлібинку, досі відчував на шиї тепло материнських рук, і серце малого топилось від радості. Весняне сонце хлюпнуло в його душу цілу пригоршню доброти й ніжності.