Землянка

11

«А я вже проснулась!» — сказала Ольга й піднялася з кушетки. В землянці — тихо. Було, мабуть, нерано, бо вмурована шибка, де стояли калачики, жевріла на сонці, заллята рожевим світлом; здавалось, спокійне полум’я охопило зелений кущ, висвітлюючи найдрібніші ниточки-жилки на кожному листку. Червоно пломеніли волохаті пучки суцвіть. «Диви, калачик розпустився!» — усміхнулась Ольга.

Зараз вона почувала себе так, наче після дурманної спеки викупалась в Інгулі. Трохи шуміла голова, млосно підгиналися ноги, хотілося їсти. Раптом запахло їй ранішнім лугом, і біля кушетки, на перекинутому ящику, що правив за стілець, побачила вона жмутик прив’ялої м’яти, білу голівку цибулі, скибку житнього солдатського хліба. «Ох, Вовчик! — посварилась пальцем у темний куток. — Сам, видко, голодний пішов до Кудима. Правда ж?» Ольга не торкнулась до їжі, тільки взяла м’яту, приклала духмяне зілля до гарячих щік, і така свіжість, такий лоскотний холодок розлився по всьому тілу. Сп’яніла, розслаблена, вона прихилилась до грубки, здивовано оглядала знайомі, але очужілі речі. Так, мабуть, через багато-багато літ вдивляється людина в пожовкле дитяче фото. І здалося Ользі, що Троянівська землянка стала нижча, а стіни ще рудіші від патьоків. Лежаки під стелею вкрилися грибковою памороззю, вони фосфорично іскрились, білі водянисті ниті звисали над головою. І вже не реальний світ, а примарне видіння полонило уяву: стоїть босоноге дівча на дні озерця, перед очима коливаються шнурки лілій, трухляве коріння обросло мохом, масно чорніє спина крутого кам’янистого берега. Та ось її погляд спинився на підлозі: коло грубки сохли парусинові туфлі. «Мої туфлики. Це в них я копала за Інгулом. Одна підошва хляпала, набилося повно землі»… А тепер туфлі — як новенькі; весело позирають на Ольгу білими, крейдою натертими носками. «Мама… Підлатала, причепурила взуття… Для мене…»

Обережно, ніби стараючись не розхлюпати радість, Ольга взяла відро і виглянула з погрібця. Сонце вдарило в очі, засліпило її; вона прижмурилась, поринула в теплу хвилю весняної повені… «Скільки ж це днів я не виходила на вулицю?.. Тиждень, а може й півтора…» Приємно було відчувати, як після холодної землянки оживає кожна клітина: поволі тане терпкий застояний морок, все тіло наповнюється світлом. І коли вона відкрила повіки — буйноцвіття гарячого травня вже не різало око. Навпаки, зголоднілий зір жадібно вбирав пишну строкатість фарб. Наче прозрівши після довгої сліпоти, Ольга знов відкривала для себе світ: «Яке широке подвір’я! А трава! Коли ж вона вигналась?» З дитячою цікавістю Ольга забрела в лопухи: «Ау! Я тут!» — і засміялась тихенько, як те дівча, що грається в піжмурки. Мов зачарована, подалась на город. У зеленій оправі свіжої нетоптаної трави лежала чорна латка землі, чиста, заволочена граблями. На грядці густо витикалася стрілчаста цибуля, шорсткі блідо-зелені листки розправляла редиска. «А я й не бачила, як сходило», — пожалкувала Ольга.

Вона пройшлась утоптаною стежкою попід грядками, по-хазяйськи вищипнула пагін осоту і вже хотіла було повернути до своєї конурки, але щось зупинило її. Ота будка, яку зліпили вони вдвох із Марусиною, зникла. З-поміж лободи випирала тільки купа лампачу та лисого каміння — стеля осіла, провалилася. Чорно зяяла яма, тхнуло гнилим бадиллям. «Не піду. Коли видужаю, то може й підправлю свою хатку». Тут, у рідних сусідів, їй добре — і погомоніти разом, і розраяти думи сирітські. І боязко навертатися до старого житла, бо там, здавалося, під трухлим розваллям причаїлась її самотність, її журба і хворість — лиш поткнусь туди, знов обсядуть душу, як лишайник повалене дерево.

Мама… Не пущу тебе, донько, від себе, шепотіла вона ночами, відганяючи смерть, що недремно сиділа в узголов’ї ледь тепленької дівчини… Не пущу від себе… А куди ж я без вас, рятівнице? — в’яло усміхаючись, Ольга схилилась над відром, щоб освіжитися після сну. Та не сколотила воду, а задивилась у тьмяне кружало. В темній глибині віддзеркалилось худе незнайоме личко. — Хм!.. Це ти, Ольго? І той гостренький шпичак — твій ніс? І вушка, як вербові китички, — твої? А очі? Великі-великі, наче два озерця, а личка зовсім нема, така собі груша, сушена-пересушена, обтягнута тоненькою плівкою… Ай! Краще не буду дивитись!

Ольга сполоснула обличчя, одягла рябеньке плаття («Як побільшало!.. Ще одна товстуля така влізе!»), вступила у білі туфлі і, пересилюючи кволість, пішла з двору.

Вона йшла кривулястою вуличкою, обминала сухе скам’яніле груддя; між густим чортополохом ледь пробивалася стежка, і села не видно було — землянки, наче кури в спеку, розбіглися по бур’янах, кублились десь у затінку. Хтось лише грюкав залізом біля кузні. Аж ось звідти вихопився вершник і погнав назустріч Ользі. Яшка Деркач! Він скакав наохляп і ще здалеку усміхався дівчині. Усміхався на повний рот, пломеніли руді нестрижені патли, плечі його аж грали.

— Ольго! Ох, яка ти… Як ниточка… Вже піднялася?

Ольга задерла голівку, блиснула дрібненькими зубками, і вся вона, від туфликів до свіжої косинки, була наче вибілена, наче ота вишенька при дорозі — білий пагін, білий цвіт на гіллі.

— Куди ж це ти, Олю?

— На пошту, Яшечко… В Сасове.

— Сідай, підвезу. Сюди й туди злітаємо — в один мент!

— Що ти, Яшечко, боюсь. Голова піде колесом.

— Ну я тихенько… Як на пір’їні.

Ольга стримано, в кулачок, засміялася, а Яшка поплескав гніду по спині, мовляв, отут посаджу тебе, дівчино, обхоплю руками, і подамося не тільки в Сасове, а куди завгодно, хоч на край світу. Дівчина опустила очі, притупнула ногою, струшуючи жовтий пилок з туфельки.

— А чого ти не приходив, Яшечко, коли я ліньки відлежувалась?

— Не кажи так: ліньки, — насупився Яшка. — Не дай бог нікому… А нащот мене, то… приходив. Знаєш, як воно мовиться: крутило, ганяло — в хату не пускало. Так і зі мною було. Думаю, поткнусь — бригадирка макогоном: тпруцки, рудий. Та в плечі!

— Що ти, Яшечко! Хіба ж вона така?

Яшка сплигнув із коняки, взяв гніду за повідок і, босий, пішов бур’яном, уступаючи стежку білим туфелькам. Кобила делікатно відвертала морду — чи мені, старій, до ваших секретів? — ловила губами вершечки молодої лободи.

Деякий час Яшка мовчки топтав траву, щось, видно, збирався сказати, бо щоки, присмалені сонцем, поволі наливалися жаром, аж, бідному, піт виступив на золотому пушку.

— Ольго… Так ти той… виходь вечорком. Га?

Думав, знов засміється, але вона мигцем зиркнула на хлопця, вже без усмішечки, навіть трохи злякано і тихо проказала:

— Потім, потім, Яшечко… Підрізало крила мені.

— Понімаю, Ольго. Казали баби: чи й підніметься? Тітка Оксана геть зчорніла, так боялась за тебе…

— Правда, Яшечко. Жодної нічки не спала вона. Побивалась, як за малою дитиною.

Вони вийшли за село, кобила нехотя пленталась позаду, понуривши голову, ніби винюхувала Яшчин слід у траві. Та вони не чули пирхання кобили, сюрчання коників, сп’янілих від сонця; їх було двоє — лише двоє на весь роздольний степ, що стелився їм під ноги. Обом було хороше йти хтозна-куди, йти поруч, зрідка перекидатись поглядами, усміхатися до неба, до сонця, до далеких обріїв.

Раптом Ольга спохватилася:

— Ой, Яшечко, вертайся!

— Та ще капельку. До тої балки.

— Ти ж кудись збирався?

— У поле. Е, якби ти знала, що там робиться! Глянь! — Яшка махнув повідком, наче хотів кинути його далеко-далеко, аж за Інгул. — Бачиш, яка махина?

Ольга сюди-туди повела чорними оченятами, спохвату не взгледіла нічого дивного, тоді Яшка взяв її за руку, легку і тоненьку, як голубине перо, зашарівся по самі вуха, ще раз показав, де та «махина»:

— Оно, за розірваним мостом, де ти копала… Танк! Тридцятьчетвертка! Такі груддя виверта, що й не перескочиш.

— Бачу, бачу! — зраділа Ольга. — Цокотів мені Вовчик про танк. Це там зараз усі-усі… І мама… І наш пастушок. Ото, мабуть, кози пасуться.

З таким захопленням, з такою жадобою вдивлялася вона в заінгульський степ, що, здавалось, ось зараз пурхне і полетить туди — до людей, до гурту. В цю мить вона справді скидалась на птаха; легка й тендітна, стояла Ольга на горбику, вітер полоскав її світле платтячко, воно облягало худеньку дівочу постать, довга незаплетена коса, як крило, розвівалась за спиною. І поки Ольга зорила в далеч, Яшка не відривав погляду від неї, від її тонкої шиї, вузеньких дитинних плечей, чистого блідого личка, і щось жалісно-ніжне лоскотало йому груди.

Вони попрощалися, споришева стежка повела Ольгу до сусіднього села, а Яшка, враз осиротілий, каменем стояв на узвишші, і не вірилось йому, що тільки-но, ось тут же, усміхнулась йому Ольга, майнула крилом і… полетіла. Он біліє вона, зника за крутим трав’янистим валом. Догнати її!.. Яшка ледь стримав себе, бо хотілося зробити щось відчайдушно-дурне: підлетіти до Ольги алюром, схопити на коня і ошаліло помчати в синю глибінь степів…

Пішла Ольга на пошту.

Чи думала вона, який тягар — і сміх, і радість, й удовині сльози — бере на свої плечі? Чи знала, що від сьогодні село виглядатиме її тривожними очима? Хлопчаки, галасуючи, бігтимуть назустріч: «Пошта, пошта йде!», — простоволосі жінки вибігатимуть із хат, і одна, схопившись за серце, крикне на все село: «Людоньки! Йванко знайшовся!», а друга, спопелівши, упаде на дорогу, німо битиметься об землю, і щось клекотітиме в її грудях, аж поки не вирветься моторошним зойком: «Ой, діточки, ой, сироти мої горьовані!»

Ольга ще не знала, скільки тих «нагородних», «похоронних», «безвісти пропавших» принесе вона матерям, і зараз, щаслива й безжурна, поволеньки прошкувала до імлистих берегів, що все відступали й даленіли; вона милувалась примхливою грою марева, білими кучугурами снігу, що топилися в іскристо-синьому небі.

Не така вже й далека дорога в Сасове, та Ольга стомилася, повертаючись із пошти. Спека трохи вщухла, голубі тіні від круч падали на спокійну течію Інгулу, широкі плеса хтось посипав сріблом чи битим склом, і вода вигравала сліпучим блиском. Зацокотіли Ольжині туфлі по дерев’яному містку, і, важко дихаючи, піднялась дівчина на гору. Звідси видно було широкий розгін заінгульського степу; довга смуга ріллі, немов чорний пояс, оперезала горбасту рівнину; на ній де-не-де кучерявились зелені острівки — оборані фашистські танки й гармати. Обіч поля, над вибоїстою дорогою, де паслися кози, по-літньому отаборилися колгоспники: хто лежав горілиць, підклавши свитину під голову, хто сидів коло торб, хто збирав щавель на толоці, а вертляві хлопчаки ганялися між козами один за одним.

З-за обрію виткнулася плеската, сіра черепаха; гуркочучи, вона повзла вздовж ріллі, то провалювалась у виярках, то з натужним ревом перевалювала через горби. Але орачі, які відпочивали зараз, дивилися не в степ, а повернули голови до мосту. Сюди, до колгоспного табору, простувала Ольга. Йшла вона якось нетвердо і рвучко, мабуть, зібравши останні сили, ще трохи — упаде на шляху, і в кожного тенькнуло серце: несе новину! І тоді вперше пролунало радісно-хлопчаче: «Пошта! Пошта йде!» Дітлахи затанцювали круг дівчини, стрибали, тяглись до неї ручатами, спантеличена Ольга вимахувала солдатським косинцем над розз’явленими ротами: «Не вам! Не вам, галчата!» Ось і жінки, злякані та здивовані, враз підхопилися і, розштовхуючи дітей: «Гетьте, мурзаті!» — в обруч затисли Ольгу, ледь не зім’яли її, розпалені очі ловили папірець, над юрбою неслось: «Письмо… Невже письмечко?.. Для кого?»

Ольга сп’ялась на носки, поверх голів шукала когось у натовпі: «Федора!.. Де Федора Яценко?» Жінки розступилися, у вузькому проході, навпроти Ольги, застигла Федора — товста й литкаста, плечі круглі, тверде обличчя з важким підборіддям, лоб — як мужицька долоня. Вона дикувато кліпала на людей, туди й сюди повертаючи голову.

— Танцюй, Федоро! — потяглась до неї з листом поштарка. — Гопака танцюй, бо не дам!.. Письмо із фронту!

— Віддай! — скрикнула жінка, люто кинулась на Ольгу, як шуліка на курча, вихопила з рук конверт, розірвала його і… наче осліпла. З конверта щось випало, та вона не вгледіла, в очах було повно сліз, руки тремтіли, зібганий папірець притисла до губ, захлинулась глухим плачем.

Хтось підібрав листівку, що випала з конверта.

— Еге й, та це ж картка!

— Гля!.. Василь! Федорин Василь!

— Та що ви! Отакенький був, парубчак, як ішов на фронт. А це мужчина!

— Справжній вояка! Вуса які відпустив! Ще й дибиться, дівкам, видно, підморгує…

Жінки гуртом накинулись на Федору:

— Чого ж ти стоїш? Здуріла від щастя? Танцюй, тобі кажуть!

А Федору наче обухом ударило. Слова сказати не може. І раптом: «Хух!» — видихла з себе гарячий клубок, що став їй поперек горла.

— Олечко, зозулечко! — стріпнулась вона, згребла в оберемок поштарку і закружляла з нею, як із лялькою, і залящала по-дівочому. — Задушу, задушу тебе, ягідко! Ой же спасибі, ой же прости мені, дурепі набитій!

Вихором підхопило жінок, і вони теж закружляли, сміючись і витираючи сльози, одна одну підштовхували, одна одній щось примовляли. «Та везе ж Яценкам! Бач, і Василь об’явився. Їхній рід як заворожило од напасті». — «Ну то й добре. Мо’ й наші скоро озвуться». Хтось протискався до Федори, кричав їй через голови: «Будь щаслива на почин, Федоро! Щоб до різдва усіх стрічати!» З радості жінки й не помітили, що танк зупинився край загінки, і Микола-водій ошелешено позирає на дивне зборище, а за плугом стоїть Трояниха, очі її широко відкриті: «Господи! Що це з бабами?»

— Пусти, Федоро, пусти! — рвалась Ольга з ведмежих обіймів Федори. — Їй-бо, задавиш!

Опинившись на землі, Ольга поправила платтячко й збиту на потилицю косинку; на своєму плечі вона відчула нервовий дрож чиєїсь руки.

— Це ви, мамо?

Трояниха, яка непомітно підійшла до Ольги, взяла дівчину під лікоть і, немовби вибачаючись, спитала:

— Більше нема, дочко? Ні від кого нема?

З-під вигорілих, пилом припорошених вій дивились на Ольгу великі, повні суму і благання очі; Ольга не витримала погляду тих спокійних пригаслих очей — опустила голову.

— Немає вам, мамо, — і змовкла, якусь мить розглядала чорні, облущені, розбиті на грудках ноги плугатарки; босі натруджені ноги і білі туфельки поруч — це було так безглуздо, що Ольга спаленіла від сорому, забула й про своє горе. Лиш після паузи додала: — І мені звістка…

— Від Марусі?

Ольга не відповіла. У неї судорожно сіпались щоки.

— Щось погане? Кажи!..

— Та таке, що й не доберу своїм розумом. Потім, мамо, потім… увечері. — І тамуючи сльози, Ольга швидко пішла від гурту.

— Що з нею? — стривожились жінки.

— Чули ж… Сестра щось написала… З Донбасу…

— Може, Павло до іншої пристав. Там, кажуть, по городах, страшне робиться. Мужчин мало, якась фіфа й переманила.

— Не знаєте, то не плещіть язиками. Павло не з тих…

Поки молодиці гадали-балакали, Ольга похапки йшла навпростець до села. Лист від Марусі вона тричі прочитала на пошті, а затим, повертаючись із Сасового, знов і знов пробігала його — нічого не могла втямити. В тому листі ні слова не було про те, як їм, Павлові й Марусі, живеться на шахтах, де вони роблять, — під землею чи нагорі, коли їх ждати в гості. Самі тобі ойки в кожному рядку. «Ой сестричко, ой рідненька, — писала Маруся, — вже другу ніч не сплю, не знаю, куди подітися, не знаю, що з собою робити…»

Чого тільки не передумала Ольга, силкуючись збагнути, що ж трапилося з Марусею. Може, вона занедужала, може, посварилась із Павлом, може, якесь нещастя.

Від таких думок аж хурделило в голові; хвора й без того, Ольга почувала себе геть розбитою. Ледь вибралась вона під гору, безсило побрела до кузні. І чим ближче підходила до землянки Оврама Дині, тим більше губилася: що ж вона скаже старому?

Дід-коротун, як пеньок, стирчав коло свого погрібка, обклавшись подертими чунями й покришками. Він запримітив Ольгу здаля, підкликав до себе.

— О, свашко-пташко! Сідайте, бо в ногах правди нема, — Диня заметушився, згорнув з ослону рашпилі, гумове шмаття, баночки з клеєм, припрошуючи Ольгу сісти. — Кажуть, свашко, крепко ти хворувала. І мене скрутило, як стару гудину. Не годен був і одвідать тебе, рачки по воду лазив, хай йому решето… Е, а чого це очі у нас на мокрому місці?

Ольга усміхнулась через силу: мовляв, пусте! Хіба довго дівчатам до сліз? І в горі плачемо, і в радості плачемо. Така вже натура наша. А яке ж то горе чи радість у тебе, свашко? Било, недобило мене, ожила трохи — от і радію. Та годі про мене. Краще скажіть, діду, як ваше здоров’я… Ольга спитала про це, хоч і сама побачила, що справи у діда кепські: ноги стали товсті, мов колоди, і руки розпухли. Старий ще більше округлився — як міх, налитий водою. Він незграбно сидів на землі, важко дихав, руда полотняна сорочка набралася потом, хоч викрути, велика лиса голова, що скидалась на білий гриб, мокро блищала. Та Диня був Диня, невгамовний балакун-жартівник; і поки жевріла в ньому хоч крихта життя, він не міг сумувати. А тим більше зараз, коли завітала до нього свашка — біла косинка, білі туфлики, зубки рівненькі, брови шнурочком, очі — як дві намистини.

— Ex! — солодко прижмурився Диня. — Прикотить осінь на золотому возі, на золотому возі стане при порозі: ось вам, орачі, свіжі калачі; вам, молодиці, пишні паляниці, вам, женці, сметана й млинці! Свадьбу тобі справимо, Ольго, — село гримітиме. Уже надивилась собі молодого? — Диня лукаво підморгнув. — Часом не Яшку Деркачівського? Гвардійський хлопець!

Худеньке Ольжине личко зашарілося, в очах спалахнули іскринки. А Диня підливав і підливав масла у вогонь.

— А може, пощастить на старість Овраму, і прилетять восени Павло з Марусиною, та дві свадьби одним рипом. Отам на толоці столи дубові поставимо, гостей накличемо, ще й музиків запросимо. Ех, і наспівається моя душа!

Диня махнув обтріпаними рукавами, наче справді збирався у танок. І якби слухались ноги, він утнув би таки гопака прямо отут серед двору. Та ноги були як свинцем налиті, і Диня сидів, мов безкрилий птах, серед мотлоху, утішався своїми вигадками і, співаючи, поплескував набряклими руками по ослінчику.

— Так воно і буде, еге ж, свашко?

— Так чи не так, якось буде.

— Е, ні! Саме так, як Диня каже, — дід нахмурив білі надбрівки і раптом серйозно: — А що від Марусини чувати?

Ольга здригнулася — не ждала, що так круто повернеться розмова. Вогнем її пік отой клаптик паперу, який сховала вона за пазуху.

— Від Марусі? А хіба що?.. Не знаю, — зіщулилась Ольга.

— По тобі видко… Дивись, нічого не приховуй від мене.

— Їй-бо, нічого.

— Ну добре. Раз нічого, то нічого.

Диня переклав з місця на місце старі розполосовані покришки. Зітхнув:

— Засидівся я, дочко, коло своїх чунів, хай їм решето. Засидівся, ото мене й розганяє. Може, проведеш старого до Ониськи? Їдуча вона, як дим від кураю, та в неї люди збираються, хоч послухаю, про що балакають.

— Які люди?

— А ходім, побачиш… Ну, підважуй, дочко, трухлу колоду.

Ольга плечем підважила Диню, обхопила його рукою за поперек. Круглий, обм’яклий, він насилу підвівся, сп’явся на ноги, довго, з болем розправляв спину і, не розправившись, так і пошкутильгав старече з двору. Йшов як по камінцях, обережно переставляв товсті, мов подушки, ступні. І всю дорогу кепкував над собою: «Докотився Диня… до дєцтва. Рачки лазить. Ото й кажуть: старе що мале — няньку треба… А був же парубком, таким парубком — не віриш? — дівки роєм за мною літали…»

З жартами та смішками дійшли вони до Ониськи. Ольга ні разу не заходила до Деркачів. І зараз їй боязко було потикатись туди, де живе Яшка. Чомусь згадалися слова, мовлені хлопцем у степу: «Виходь, Ольго, вечерком»… Він такий смішний, рудобровий Яшечка, так проводжав чемно: босий ішов по колючках, а її — на стежку. «Ой, а якщо він дома!» — з острахом подумала Ольга і сказала Овраму:

— Ось і довела вас. Тепер — самі…

— Ні-ні! — запротестував дід. — Хочеш осрамити кавалера? Пропхай мене в хату, бо ще вистягнусь на порозі.

Вузький похилий рівчак вів до землянки, і не те що вдвох, а й одному тут було тісно. Ольга, як мураха, силоміць пропихала вниз товстенького Диню.

— Ней гості до мене? — зустріла їх Деркачиха. — А-а-а, це ти, Овраме, стара торохтілка! І невісточка, вража кісточка. Заходьте.

— Здоров, беззуба сорока! — віддячив Диня. — Дай поцілую в гарячі вуста.

— Куди вже тобі, ломаччя! — Ониська підхопила Диню, затягла в куток, всадовила, немов квочку, в плетену корзину з сіном.

Ольга не знала, що їй робити: чи йти собі геть, чи залишатися. Стояла коло дверей спантеличена, зиркала несміло по чужих стінах. Вона вже чула, що Яшка по-своєму обладнав житло. Викопав глибокий і вузький погрібець — справжній бойовий окоп. У бокових стінах видовбав ніші. В одну з таких заглибин було втиснуто щось подібне до лежака — два ящики з-під артилерійських снарядів, дошки, зверху — плащ-палатка. На цю солдатську постіль можна було залізти тільки боком і лежати правцем, бо над самою головою — земляна товща. «Як він тут, бідний, спить!» — подумала Ольга про Яшку.

В другій ніші, казали люди, в тій, що заслонена ряденцем, Яшка зберігає боєприпаси. Кляте «оружіє» було причиною постійних сімейних чвар. З шумом, з тарарамом викидала Ониська гемонські стрельки на вулицю, а Яшка, відбивши атаку, знов підбирав трофеї і клав на місце. Ониська нарешті здалась, тільки затулила рядном страхітливий склад, щоб душа не терпла, щоб очі не виділи оту причаяну смерть під самісіньким боком, бо не раз їй здавалося: от-от гахне, рознесе в друзки хатину, і полетить вона, необачна Ониська, прямо в обійми лукавого… свят, свят, свят!

— Чого стоїш, як засватана? — свекрушиним тоном спитала Деркачиха Ольгу, пошукала вільного місця й кивнула на плитку. — Вмощуйся. Не підгориш, бо забула, коли й топилося.

Ольга притулилася на краєчку плити. В землянці було напівтемно, немовби з чорних немазаних стін сочився морок і люди, що сиділи хто на лаві, хто на долівці, нагадували тіні. Якось холодно й незатишно було тут Ользі. Можливо тому, що вона відчувала на собі пронизливий погляд незнайомця — сухенького дідка в шинелі наопашку, в облізлій заячій шапці. Цього дідка, Гавриїла, як назвав його Вовка, Ольга бачила мигцем у Кудимовому дворі. А ось, поруч Гавриїла, і сам Кудим у кожушку і битих валянках. За ними, на короткій лаві, Василина і її дочка. Василина скидалася на монашку: чорна хустка на лоба, очі смиренно опущені, руки хрестом на грудях. Худенька Надійка, самі тобі кісточки, застигла в тій же покірливій позі. В обох запалі зеленкуваті щоки, гострі плечі, скорботно стулені вуста. «Що в них — моління чи похорони?» — подумала Ольга про Онисьчину компанію.

— Знать, оце та дівка, котру підкосило в степу? — спитав дідок, придивляючись до Ольги.

— Егеж, вона, — підтакнула Деркачиха. — Бог поклав, бог і підняв.

— Ваша правда, сестро, — мовив сухорлявий і по-отечеськи до Ольги: — Добре, дочко, що прийшла до нас. Знать, непорочне серце в тебе, істинний путь воно підказало. А коли, по сліпоті своїй, зблудила була, не за тими пішла, спаситель знак послав: «Вертайся! Не там шукаєш».

— Хай йому решето, такому знакові, — зашелестів у корзині Оврам. — До смерті прибило дівку.

— Брате Овраме! — крутнувся Гавриїл, шпигонув Диню гострим поглядом. — Ви серйозно прийшли чи щоб язиком гріхословить? — Виждав дідок, поки вмоститься вертлявий Диня, і знов розважно до Ольги: — Отець наш, дочко, суров, але й всемилостив. Тяжко карає заблудших та не без вороття. Хто спокутує провину в молитві й смиренні — з радостію приймає в лоно своє…

Ольга сиділа як на вуглинах, хоч і казала Ониська, що давно вже не топила в плиті. Їй було душно, немовби гарячою парою забивало подих. Вона поривалася встати, кинути: «Бувайте здорові!» — і шмигонути на вулицю, та якось незручно. «І понесло ж мене сюди!» — лаяла Ольга себе, дивуючись з того, як ловлять кожне слово гостроокого старця Деркачиха і всі Кудимівські. Ониська, та роззявила беззубий рот, щоки провалилися, не обличчя, а тільки два гачки — ніс і підборіддя. Василина з Надійкою — то погаслі свічки, приліплені до ослона. Лише дід Оврам раз у раз скрипів корзиною, веселенько блискав на свого балакучого суперника. А Гавриїл не вгавав:

— Дочко! Ось послухай мудру заповідь, послухай і вникни. «Світ лежить во злі, — сказано в заповіді, — шукайте царства небесного і правди його».

— Те-те-те! — підхопив Диня. — А я й сам збирався шукати. Думаю, візьму торбу за плечі та й у дорогу. Подибаю аж у Донбас до Павлуші. Там, кажуть, табаку-у-у… море. Як руб, так і пригоршня.

— А щоб ти язик проковтнув! — зірвалась Ониська. — Вижив з ума, деренчить, як розбитий казан.

— Кахи-ках, — пробухтів у рукав Кудим. — Воно, знаця, недарма йому ноги одібрало…

Диня не стерпів такої образи. Заборсався в корзині, силкуючись устати. Гукнув Ользі:

— Гайда, свашко, звідси! Їх після бринзи, бач, у небо тягне, а ми натщесерце й по землі рачкуємо.

Ольга зраділа (саме нагода тікати), хутенько підвела діда Оврама, і вони почовгали з темного погрібця. На вулиці Ольга легко зітхнула. Вечір хлюпнув їм в обличчя запашним, медово-солодким повітрям із степу.