Зловісно тихе життя

Розділ десятий

Панахида за Джейн Ніл була короткою і милою, і якби панахиди могли бути пухкими, то ця була б точною копією жінки. Насправді служба була нічим іншим, як низкою коротеньких промов: друзі Джейн уставали одне за одним і говорили про неї французькою та англійською мовами. Панахида була простою, а послання — зрозумілим. Її смерть була лише однією миттю в повному і прекрасному житті. Вона була з ними стільки, скільки їй було призначено. Ні хвилиною більше, ні хвилиною менше. Джейн Ніл знала: коли настане її час, Бог не запитає, у скількох комітетах вона засідала, скільки грошей вона заробила або які призи виграла. Ні. Він запитає, скільком створінням вона допомогла. І Джейн Ніл матиме, що відповісти.

Наприкінці служби Рут підвелася й заспівала тонким, невпевненим альтом: «Що робити з п’яним моряком?»[93]. Вона співала морську пісеньку на чверть швидкості, як плач, а потім повільно набрала швидкість. До неї приєднався Ґабрі, далі Бен, і врешті-решт ожила вся церква. Люди плескали в долоні, розгойдували стегнами й запитували під музику: «Що робити з п’яним моряком ра-а-ано вранці?».

У підвалі після служби спільнота «Жінок англіканської церкви» влаштувала обід: подавали домашні запіканки й свіжі яблучні та гарбузові пироги під слабкий гул моряцької хорової пісні, що лунав то тут, то там.

— Чому «П’яний моряк»?

Підходячи до шведського столу, Арман Ґамаш опинився поруч із Рут.

— Це була одна з улюблених пісень Джейн, — сказала Рут. Вона завжди її співала.

— Ви наспівували її того дня в лісі, — звернувся Ґамаш до Клари.

— Відлякувала ведмедів. Хіба Джейн не вчила її в школі? — запитала Клара в Рут.

Втрутився Олів’є:

— Вона казала, що вивчила це для школи. Щоб викладати, так, Рут?

— Від неї очікували, що вона буде викладати всі предмети, але оскільки вона не вміла ні співати, ні грати на піаніно, вона не знала, як викладати учням музичний курс. Це було, коли вона тільки починала, п’ятдесят років тому. Тож я навчила її цієї пісні, — сказала Рут.

— І чому я не здивована? — пробурмотіла Мирна.

— Це була єдина пісня, яку вивчали її учні, — додав Бен.

— Ваші різдвяні вистави — то було, мабуть, щось, — сказав Ґамаш, уявляючи Діву Марію, Йосипа, маленького Ісуса і трьох п’яних моряків.

— Так і було, — засміявся Бен, пригадуючи минуле. — Ми співали різні колядки, але всі вони були на мелодію «П’яного моряка». Треба було бачити вираз облич батьків на різдвяному концерті, коли міс Ніл оголошувала: «Тиха ніч»[94], а ми починали співати!

Бен заспівав: «Тиха ніч, свята ніч, все спокійно, все ясно», але під мелодію моряцької пісеньки. Інші зі сміхом приєдналися.

— Мені досі дуже важко співати колядки правильно, — сказав Бен.

Клара помітила Неллі та Вейна й помахала їм рукою. Неллі залишила Вейна й попрямувала до Бена. Не встигнувши пройти й пів дороги, вона вже зверталася до нього:

— Містере Гедлі, я сподівалася знайти вас тут. Я збираюся прийти до вас наступного тижня. Як щодо вівторка? — Потім вона повернулася до Клари і сказала довірливо, ніби передаючи державну таємницю: — Я не прибирала відтоді, як померла міс Ніл. Я так турбувалася через Вейна!

— Як він зараз? — запитала Клара, згадавши, як Вейн задихався й кашляв під час зібрання в церкві кількома днями раніше.

— Зараз він скаржиться, тож нічого надто поганого. Ну що, містере Гедлі? У мене жодного дня вільного немає, ви ж знаєте.

— Вівторок підійде.

Коли Неллі повернулася до своєї невідкладної роботи, яка, здавалося, охоплювала всенький шведський стіл, він звернувся до Клари:

— Там такий бруд. Ти не повіриш, який безлад можуть улаштувати старий холостяк і його собака.

Черга поповзла вперед, і Ґамаш заговорив до Рут.

— Як я був у нотаріуса й питав про заповіт міс Ніл, він згадав ваше ім’я. Коли він сказав: «уроджена Кемп», щось промайнуло, але я не збагнув, що саме.

— І як ви нарешті зрозуміли? — запитала Рут.

— Клара Морров сказала мені.

— А, розумник. І з цього ви зробили висновок, хто я така.

— Ну, це забрало трохи часу, але врешті-решт я здогадався, — усміхнувся Ґамаш. — Я обожнюю вашу поезію.

Ґамаш якраз збирався процитувати один зі своїх улюблених віршів, відчуваючи себе прищавим юнаком перед зіркою телешоу. Рут позадкувала, немов намагалася поступитися дорогою своїм власним прекрасним словам, що вже летіли до неї.

— Вибачте, що перериваю, — сказала Клара двом людям, які були явно невимовно щасливі її бачити. Але ви сказали «він»?

— Він? — перепитав Ґамаш.

— Він. Нотаріус.

— Так. Метр Стіклі з Вільямсбурга. Він був нотаріусом міс Ніл.

— Ви впевнені? Я думала, вона була в нотаріуса, яка щойно народила дитину. Соланж якась там.

— Соланж Френетт? З класу фітнесу? — запитала Мирна.

— Так, це вона. Джейн говорила, що вони з Тіммер збиралися зустрітися з нею щодо заповітів.

Ґамаш не ворушився і пильно дивився на Клару.

— Ви впевнені?

— Відверто? Ні. Я пригадую, що Джейн згадала про це, бо я запитала її, як почувається Соланж. Соланж була на третьому місяці. Щоранку її нудило. Вона тільки-тільки народила дитину, тож перебуває у декретній відпустці.

— Хтось із вас має зв’язатися з мадам Френетт якнайшвидше.

— Я зв’яжуся, — сказала Клара, якій раптом захотілося кинути все й поспішити додому, щоб зателефонувати. Але спочатку вона мусила зробити одну справу.

Ритуал був простий і перевірений часом. Його проводила Мирна, обважнивши себе чималим ланчем із запіканок і хліба. «Перед ритуалом дуже важливо, — пояснила вона Кларі, — відчути себе приземленою». Дивлячись на її тарілку, Клара подумала, що шансів злетіти в Мирни небагато. Клара оглянула із двадцять облич жінок, що зібралися в групу на сільській луці, — більшість мала стривожений вигляд. Жінки з ферм створили нещільне півколо з вовняних светрів, рукавиць і токів і не відводили очей від цієї величезної чорної жінки в яскраво-зеленій накидці з капюшоном. Веселий Зелений Друїд[95].

Клара почувалася абсолютно розслабленою і як удома. Стоячи в групі, вона заплющила очі, зробила кілька глибоких вдихів і помолилася про благодать, щоб відпустити гнів і страх, які висіли навколо неї, мов чорний траурний креп. Ритуал був покликаний покласти цьому край, перетворити темряву на світло, прогнати ненависть і страх і повернути довіру й тепло.

— Це ритуал оспівування та очищення, — пояснювала Мирна присутнім. Його коріння сягає багатьох тисяч років, але його гілки тягнуться до нас, і торкаються нас сьогодні, й огортають кожного, хто хоче долучитися. Якщо у вас є якісь запитання, просто запитуйте.

Мирна зробила паузу, але ніхто не заговорив. Вона принесла із собою щось у сумці, і тепер засунула туди руку й витягла палицю. Насправді, палиця була більше схожа на товсту, пряму гілку, з якої обідрали кору, а один кінець добре загострили.

— Це молитовна палиця. Декому з вас вона може здатися знайомою, — вона почекала й почула тихий сміх.

— Хіба це не боброва палиця? — запитала Ганна Парра.

— Саме так, — засміялася Мирна. Вона передала її по колу, і крига скресла. Жінки, які до того були занепокоєні, навіть трохи налякані тим, що, на їхню думку, могло бути відьомським чаклунством, відтанули і зрозуміли, що тут немає чого боятися. — Я знайшла її біля млинового ставка минулого року. Ви можете побачити, де її погриз бобер.

До палиці потягнулися нетерплячі руки — усі прагнули доторкнутися її, побачити сліди зубів і кінець, обгризений бобром до гострого вістря.

Клара ненадовго відлучалася додому й забрала Люсі, яка тепер спокійно стояла на повідку. Коли молитовна палиця повернулася до Мирни, жінка запропонувала її золотистому ретриверу. Уперше за тиждень, відколи померла Джейн, Клара побачила, як Люсі махнула хвостом. Один раз. Вона обережно взяла палицю в зуби. І тримала її так. Її хвіст зробив іще один невпевнений помах.

Ґамаш сидів на лавці на луці. Він вважав цю лавку «своєю» ще з того ранку, коли вони вони разом зустрічали світанок. Тепер він і лавка перебували на сонці, де було на кілька дорогоцінних градусів тепліше, ніж у затінку. І все одно з рота виходила пара. Він тихо сидів і спостерігав, як жінки зібралися, вишикувалися в лінію — Мирна попереду, а Клара з Люсі позаду — і покрокували навколо луки.

— Саме час для бабиного літа, — сказав Бен, сідаючи так, що здалося, ніби в його тілі взагалі не було кісток. — Сонце опускається щодалі нижче.

— Хм, — погодився Ґамаш. — І часто вони таке влаштовують? — він кивнув у бік процесії жінок.

— Приблизно двічі на рік. Я був на останньому ритуалі. Нічого не зрозумів. — Бен похитав головою.

— Можливо, якби вони час від часу перехоплювали одна в одної м’яч, нам усе було б зрозуміло, — припустив Ґамаш, який насправді й так усе чудово розумів.

Двоє чоловіків сиділи в дружньому мовчанні та спостерігали за жінками.

— Як давно ви її кохаєте? — тихо запитав Ґамаш, не дивлячись на Бена.

Бен повернувся на своєму місці й ошелешено втупився у профіль Ґамаша.

— Кого?

— Клару. Як давно ви її кохаєте?

Бен повільно зітхнув, як людина, яка все життя чекає, щоб видихнути.

— Ми всі разом навчалися в художній школі, хоча Пітер і я були на кілька років старші за Клару. Він закохався в неї одразу.

— А ви?

— Мені знадобилося трохи більше часу. Думаю, я більш обережний, ніж Пітер. Мені важче відкритися людям. Але Клара інша, чи не так? — Бен спостерігав за нею з усмішкою на губах.

Мирна підпалила жмут шавлії Джейн, і той почав диміти. Обходячи луку, жіноча процесія зупинилася на чотирьох напрямках: на півночі, півдні, сході та заході. І на кожній зупинці Мирна передавала димливий жмут іншій жінці, яка м’яко помахувала рукою перед шавлією, спрямовуючи пахучий дим до домівок.

Мирна пояснила, що це називається «обкурювання». Таке дійство відганяло злих духів і звільняло простір для добрих. Ґамаш глибоко вдихнув запашну суміш деревного диму та шавлії. Обидва аромати освячені віками, обидва заспокійливі.

— Це так очевидно? — занепокоєно запитав Бен. — Я маю на увазі, що колись мріяв, як ми будемо разом, але то було давно. Я ніколи, ніколи не зміг би вчинити нічого подібного. Не з Пітером.

— Ні, це не очевидно. — Бен і Ґамаш дивилися, як вервечка жінок піднімалася вулицею дю Мулен і входила до лісу.

Було холодно й темно, мертве листя лежало під ногами, висіло над головою і кружляло в повітрі. Піднесений настрій жінок змінився неспокоєм. Над веселим збіговиськом проповзла тінь. Навіть Мирна принишкла, і її усміхнене, привітне обличчя насторожилося.

Ліс заскрипів. І здригнувся. Листя тополь тремтіло на вітру.

Клара хотіла піти. Це місце не було щасливим.

Люсі почала гарчати — безперервний, низький звук попереджав про небезпеку. Шерсть на загривку настовбурчилася, і вона повільно опустилася на землю; її м’язи напружилися, наче приготувалися до стрибка.

— Ми повинні стати в коло, — сказала Мирна.

Вона намагалася говорити невимушено, а насправді оглядала присутніх, щоб з’ясувати, кого їй вдасться обігнати, коли до цього дійде. Чи вона сама буде відсталою? Чорт забирай ту заземлювальну запіканку!

Жінки взялися за руки, утворивши найменше й найтісніше коло, відоме математиці. Мирна підняла молитовну палицю там, де її впустила Люсі, і глибоко встромила в землю. Клара вже чекала, що земля завиє.

— Я принесла ці стрічки. — Мирна відкрила сумку, у якій лежали переплетені між собою яскраві стрічки. — Ми просили вас усіх принести щось, що нагадує вам про Джейн.

З кишені Мирна дістала крихітну книжечку. Вона попорпалася в сумці й витягла малинову стрічку. Спочатку вона прив’язала книжку до стрічки, потім підійшла до молитовної палиці й заговорила, прив’язуючи до неї стрічку:

— Це тобі, Джейн, на знак подяки за те, що ти поділилася зі мною любов’ю до друкованого слова. Благословляю тебе.

Мирна якусь мить стояла біля молитовної палиці, схиливши величезну голову, а потім відійшла, уперше усміхнувшись відтоді, як прийшла сюди.

Одна за одною жінки брали стрічку, прив’язували до неї якусь річ, прив’язували стрічку до палиці й промовляли кілька слів. Деякі були чутні, деякі ні. Деякі були молитвами, деякі — простими поясненнями. Ганна прив’язала до молитовної палички стару вінілову платівку на 78 обертів, Рут — вицвілу фотографію. Сара прив’язала ложку, а Неллі — черевик. Клара занурила пальці у волосся й витягла шпильку-качечку. Вона прив’язала її до яскраво-жовтої стрічки, а стрічку — до вже прикрашеної іншими стрічками молитовної палиці.

— Це за те, що ти допомагала мені бачити ясніше, — сказала Клара. — Я люблю тебе, Джейн.

Вона підняла голову й побачила скрадок, що висів над ними неподалік. «Скрадок. Як дивно, — подумала Клара, — скрадок, але тепер я бачу».

І в Клари з’явилася ідея. На неї зійшло натхнення.

— Дякую тобі, Джейн, — прошепотіла вона й уперше за тиждень відчула, як її обіймають літні руки.

Перш ніж піти, Клара витягла з кишені банан, прив’язала його до палиці — для Люсі. Але вона мала додати ще одну річ. З іншої кишені вона дістала гральну карту. Чирвову кралю. Прив’язуючи її до молитовної палички, Клара думала про Йоланду і про чудовий подарунок, запропонований їй у дитинстві, який вона або відхилила, або забула. Клара вдивлялася у візерунок на чирвовій кралі та запам’ятовувала його. Вона знала, що магія не в його сталості, а в змінах.

Наприкінці ритуалу молитовна палиця яскравіла кольоровими стрічками, які тріпотіли й перепліталися разом із прив’язаними до них дарами. Вітер підхоплював усі ці предмети й відправляв їх у танок навколо молитовної палиці, дзенькаючи ними і брязкаючи один об одного, наче виконував якусь симфонію.

Жінки озирнулися й побачили, що їхнє коло більше не пов’язане страхом, а вільне й відкрите. А в центрі, на місці, де Джейн Ніл провела свої останні миті життя й померла, безліч предметів грали і співали хвалу жінці, яку дуже любили.

Клара дозволила своєму вільному від страху поглядові простежити за стрічками, що їх підхоплював вітер. Її погляд зачепився за щось на кінці однієї з них. Потім вона зрозуміла: предмет був прикріплений зовсім не до стрічки, а до дерева, що росло позаду. Високо на одному з кленів вона побачила стрілу.

Ґамаш саме сідав у машину, щоб повернутися до Монреаля, коли з лісу вибігла Клара Морров і помчала до нього вниз по вулиці дю Мулен так, наче за нею гналися демони. На якусь дику мить Ґамаш замислився, чи не викликав ритуал щось таке, чого краще не чіпати. І, в певному сенсі, так і сталося. Жінки і їхній ритуал викликали стрілу — річ, яку комусь, мабуть, дуже хотілося б залишити якнайдалі від людського ока.

Ґамаш негайно зателефонував у Монреаль Бовуару, а потім пішов із Кларою на місце. Він не з’являвся там майже тиждень і був уражений тим, наскільки все змінилося. Найбільше змінилися дерева. Дерева, які тиждень тому зухвало яскравіли веселими кольорами, уже минули пору розквіту сил; майже все листя вже було на землі, на гілках мало що залишилося. І завдяки цьому стріла відкрилася. Якби він став тут тиждень тому й подивився вгору, він ніколи, ніколи б не зміг побачити її. Стрілу скрадали шари листя. Але тепер скрадка не було.

Іншою зміною була палиця в землі зі стрічками, що танцювали навколо неї. Він припустив, що це було якось пов’язано з ритуалом. Або так, або без його нагляду Бовуар дуже швидко став надто дивним. Ґамаш підійшов до молитовної палички, вражений її веселістю. Він зупинив погляд на деяких предметах, щоб краще їх роздивитися. Його увагу привернула стара світлина — молода жінка, повненька й короткозора, що стояла поруч із кремезним, вродливим лісорубом. Вони трималися за руки й усміхалися. Позаду них прямо в об’єктив дивилася струнка молода жінка. Обличчя її було сповнене гіркоти.

— І що? Стріла як стріла. — Метью Крофт перевів погляд з Бовуара на Ґамаша. Вони сиділи в камері у Вільямсбурзькій в’язниці. — У вас їх п’ять. Що в ній такого особливого?

— Її, — сказав Ґамаш, — знайшли на висоті двадцяти п’яти футів на кленовому дереві дві години тому. Там, де було вбито Джейн Ніл. Це одна з тих, що належали вашому батькові?

Крофт оглянув дерев’яний держак, вістря з чотирма лезами й, нарешті, що було дуже важливо, оперення. Відійшовши, він відчув слабкість. Він зробив величезний вдих і впав на край койки.

— Так, — прошепотів він на видиху, ледве здатний зосередитися. — Стріла була татова. Ви переконаєтеся в цьому, коли порівняєте її з іншими в сагайдаку, але я можу сказати вам зараз. Мій батько сам робив оперення, це було його хобі. Утім, він не відрізнявся творчим підходом, тож усе воно було однаковим. Знайшовши те, що йому подобалося і що працювало, він не бачив потреби щось змінювати.

— Це добре, — сказав Ґамаш.

— Тепер, — Бовуар сів на койку навпроти, — ви маєте багато чого нам розповісти.

— Мені треба подумати.

— Тут нема про що думати, — сказав Ґамаш. — Ваш син випустив цю стрілу, чи не так? — У Крофта в голові закрутилися думки. Він настільки зрісся зі своєю легендою, що тепер йому було важко відмовитися від неї, навіть перед обличчям доказів. — А якщо він випустив цю стрілу й вона потрапила в те дерево, — продовжував Ґамаш, — то він не вбивав Джейн Ніл. Він цього не робив. І ви теж. Ця стріла доводить, що злочин учинив хтось інший. Нам потрібна правда від вас, негайно.

І все ж Крофт вагався, боявся, що це пастка, боявся відмовитись від своїх слів.

— Негайно, містере Крофт, — сказав Ґамаш голосом, який не допускав жодних суперечок.

Крофт кивнув. Однак він був занадто приголомшений, щоб відчути полегшення.

— Гаразд. Ось що сталося. Ми з Філіппом посварилися напередодні ввечері. Через якусь дурницю, я навіть не пам’ятаю через що. Наступного ранку, коли я прокинувся, Філіппа не було. Я злякався, що він утік, але десь о 7:15 він раптом влітає у двір на своєму велосипеді. Я вирішив не виходити до нього, а дочекатися, коли він сам прийде до мене. Це була помилка.

Пізніше я дізнався, що він одразу попрямував із луком і стрілами до підвалу, потім прийняв душ і переодягнувся.

Він так і не прийшов до мене, а залишився у своїй кімнаті на цілий день. У цьому не було нічого незвичайного. Згодом Сюзанна почала поводитися дивно.

— Коли ви почули про міс Ніл? — запитав Бовуар.

— Того вечора, тиждень тому. Рор Парра зателефонував, сказав, що стався нещасний випадок на полюванні. Коли наступного дня я прийшов на зустріч із вами, мені було сумно, але не так, ніби це був кінець світу. Сюзанна, з іншого боку, не могла всидіти на місці, не могла розслабитися. Але, чесно кажучи, я не надто замислювався над цим. Жінки можуть бути більш чутливими, ніж чоловіки, — це все, що я про це подумав.

— Як ви дізналися про Філіппа?

— Щойно ми повернулися додому. Сюзанна мовчала в машині, а коли ми приїхали, напала на мене. Вона була розлючена, ледве не накинулася на мене з кулаками, тому що я запросив вас до нас знову, щоб подивитися на лук і стріли. Тоді вона розказала мені. Вона дізналася, бо знайшла одяг Філіппа з плямами крові на ньому: він залишив його в кошику для брудної білизни. Потім вона спустилася в підвал і знайшла закривавлену стрілу. Вона почула цю історію від Філіппа. Він думав, що вбив міс Ніл, тому схопив закривавлену стрілу і побіг, думаючи, що вона його. Він не подивився на неї, так само як і Сюзанна. Гадаю, вони не помітили, що стріла не така, як інші. Сюзанна спалила її.

— Що ви зробили, коли все те почули?

— Я кинув його одяг у піч, але потім прийшли ви, і я велів Сюзанні спалити лук, усе знищити.

— Але вона цього не зробила.

— Ні. Коли я кинув одяг у топку, полум’я згасло, тож їй довелося знову розпалювати піч. Потім вона зрозуміла, що лук доведеться розрубати. Вона подумала, що не зможе зробити цього без зайвого шуму, тож піднялася нагору, щоб попередити мене. Але ви не дозволили їй спуститися. Вона збиралася зробити це, поки ми стрілятимемо.

— Звідки ви дізналися, як лежало тіло міс Ніл?

— Філіпп показав мені. Я пішов до його кімнати, щоб подивитися йому в очі й почути історію від нього. Він не хотів говорити зі мною. Коли я виходив, він підвівся і показав це. — Крофт здригнувся від цього спогаду, спантеличений незрозумілою поведінкою своєї дитини. — Тоді я не знав, що він мав на увазі, але пізніше, коли ви попросили мене показати, як вона лежала, я зрозумів. Тож я просто зробив те, що й Філіпп. Що це означає? — Крофт кивнув у бік стріли.

— Це означає, — сказав Бовуар, — що хтось інший випустив стрілу, яка вбила міс Ніл.

— Це означає, — пояснив Ґамаш, — що то майже напевно було навмисне вбивство.

Бовуар розшукав суперінтенданта Мішеля Бребо в Монреальському ботанічному саду, де він працював волонтером в інформаційному кіоску одну неділю на місяць.

Людям, які зібралися навколо, чекаючи, щоб запитати, де розташований японський сад, залишалося тільки дивуватися широті повноважень волонтерів.

— Я згоден, це схоже на вбивство, — говорив Бребо телефоном, киваючи й усміхаючись до туристів, що стояли перед ним і чекали, поки він звільниться. — Я даю вам дозвіл розслідувати цю справу як навмисне вбивство.

— Взагалі-то, сер, я сподівався, що розслідування вестиме старший інспектор Ґамаш. Він мав рацію, Метью Крофт не вбивав міс Ніл.

— Ви справді думаєте, що річ саме в цьому, інспекторе? Армана Ґамаша відсторонили не тому, що ми розійшлися в думках щодо того, хто це зробив, а тому, що він відмовився виконувати прямий наказ. І тут нічого не змінилося. Крім того, наскільки я пам’ятаю, якби його воля, то він заарештував би чотирнадцятирічного хлопця.

Один із туристів схопив за руку свого сина-підлітка, який був настільки шокований, що дозволив батькові потримати її якусь долю секунди.

— Ну, не заарештував би, не зовсім так, — сказав Бовуар.

— Ви не допомагаєте цим справі, інспекторе.

— Так, сер. Старший інспектор знає цю справу й цих людей. Минув уже тиждень, і ми дозволили слідам охолонути, бо були змушені розглядати це як імовірний нещасний випадок. Буде логічно, якщо він очолить це розслідування. Ви це знаєте, і я це знаю.

— І він це знає.

— Гадаю, я мушу погодитися. Voyons[96], що важливіше — покарати чи отримати найкращі результати?

— Гаразд. І скажіть йому, що йому пощастило мати такого адвоката, як ви. Шкода, що в мене немає.

— Він у вас є.

Коли Бребо поклав слухавку, він перевів погляд на місце, де стояли туристи, і побачив, що біля кіоску нікого не було.

— Дякую, Жане Ґі, — Ґамаш узяв у нього посвідчення, значок і пістолет. Він думав про те, чому йому так боляче було від них відмовлятися. Багато років тому, коли він уперше отримав посвідчення і пістолет, Ґамаш відчував себе прийнятим, успішним в очах суспільства і, що важливіше, в очах своїх батьків. Потім, коли посвідчення і пістолет довелося віддати, раптом з’явився страх. У нього не просто забрали зброю, його позбавили схвалення. Страх минув, залишилося хіба що відлуння, примара того невпевненого в собі юнака, яким він колись був.

Дорогою додому після відсторонення Ґамаш згадав аналогію, яку хтось розповів йому багато років тому. Наше життя схоже на життя в «довгому будинку»[97]. Ми входимо немовлятами з одного боку й виходимо з протилежного, коли настає наш час. А в проміжку між цими подіями ми пересуваємося однією великою, довгою кімнатою. Усі, кого ми коли-небудь зустрічали, кожна наша думка, кожна дія живуть у цій кімнаті разом із нами. Доки ми не примиримося з неприємними моментами нашого минулого, вони продовжуватимуть дошкуляти нам із глибини того довгого будинку. А найгучніші та найнеприємніші з них час від часу вказуватимуть нам, що робити, керуючи нашими діями впродовж багатьох років потому.

Ґамаш не був упевнений, що погоджується з такою аналогією, допоки йому не довелося покласти пістолет у долоню Жана Ґі. Отоді той невпевнений юнак знову ожив і прошепотів: «Без нього ти ніщо. Що подумають люди?». Те, що Ґамаш усвідомив недоречність своєї реакції, не змусило наляканого юнака залишити довгий будинок, це просто означало, що він більше не був там головним.

— Куди тепер? До будинку Джейн Ніл?

Тепер вони могли офіційно розглядати справу як розслідування навмисного вбивства. Бовуара, як і Ґамаша, охопила нетерплячка.

— Аякже! Та спочатку нам треба заїхати в одне місце.

— Oui, állô?[98] — відповів у слухавці веселий голос, а потім почувся дитячий крик.

— Соланж? — запитала Клара.

— Állô? Állô?[99]

— Соланж! — покликала Клара.

— Bonjour? Hello?[100] — у будинку Соланж і голові Клари уже волали.

— Соланж! — закричала Клара.

— C’est moi-même[101]! — вигукнула Соланж.

— Це Клара Морров! — закричала Клара.

— Ні, я завтра не можу.

— Клара Морров!

— У суботу?

«О боже, — подумала Клара, — дякую, що вберіг мене від дітей!»

— Клара! — заволала вона.

— Клара? Яка Клара? — запитала Соланж цілком нормальним голосом, коли те породження пекла замовкло: Соланж, напевне, приклала його до грудей.

— Клара Морров, Соланж. Ми познайомилися на заняттях із фітнесу. Вітаю з народженням дитини! — вона намагалася звучати щиро.

— Так, я пам’ятаю. Як ви поживаєте?

— Просто чудово. Але я телефоную у справі. Вибачте, що турбую вас у відпустці, але це пов’язано з вашою нотаріальною практикою.

— О, все гаразд! З офісу дзвонять щодня. Чим я можу вам допомогти?

— Ви знали, що Джейн Ніл померла?

— Ні, ні, я не чула. Мені дуже шкода.

— Нещасний випадок. У лісі.

— О, я таки чула про це, коли повернулася. Я відвідувала батьків у Монреалі на День подяки, тож пропустила новини. Ви хочете сказати, що то була Джейн Ніл?

— Так.

— А хіба поліція цим не займалася?

— Так, займалася. Здається, вони вважають, що її нотаріусом був Норман Стіклі з Вільямсбурга. Та я думала, що вона приходила до вас.

— Ви не могли б прийти до мене в офіс завтра вранці?

— О котрій вам зручно?

— Скажімо, об одинадцятій. Кларо, і запросіть, будь ласка, поліцію. Я гадаю, їм буде цікаво.

Філіппу Крофту знадобилося кілька хвилин, щоб повірити, що це не пастка, перш ніж він у всьому зізнався. Його довгі бліді пальці перебирали ковтунці на спортивних штанах, поки він розповідав свою історію. Він хотів покарати батька, тому взяв старий лук і стріли та пішов на полювання. Він вистрілив лише раз. Але цього було достатньо. Замість оленя, якого він думав, що вбив, він знайшов Джейн Ніл, розпластану. Мертву. Він усе ще бачить її очі. Вони переслідують його.

— Тепер ти можеш їх відпустити, — тихо сказав Ґамаш. — Вони — нічний кошмар когось іншого.

Філіпп лише кивнув, і Ґамаш згадав про Мирну й біль, який ми обираємо нести в собі. Йому захотілося обійняти Філіппа й сказати йому, що йому не завжди буде чотирнадцять. Щоб просто підтримати.

Але Ґамаш цього не зробив. Він знав: попри добрий намір, його вчинок буде розцінений як насильство. Як образа. Замість цього він простягнув хлопцю свою велику, тверду руку. За мить Філіпп просунув свою бліду руку в його долоню, наче він ніколи раніше не тиснув руку чоловікові, і потиснув її.

Ґамаш і Бовуар повернулися до села й застали там агента Лакост, яка відбивалася від Йоланди. Її відправили до котеджу Джейн Ніл із ордером на руках. Їй вдалося витягнути Йоланду з будинку й замкнути двері, і тепер вона відпрацьовувала свій образ вартового палацу, непохитного перед обличчям провокації.

— Я подам на тебе до суду. Тебе звільнять, потворна маленька шльондро! — помітивши Бовуара, Йоланда повернулася до нього. — Як ви посміли вигнати мене з мого власного будинку?

— Ви показували місіс Фонтейн ордер, агенте?

— Так, сер.

— Тоді ви знаєте, — Бовуар повернувся до Йоланди, — що тепер це розслідування вбивства. Я так розумію, ви хочете з’ясувати, хто вбив вашу тітку?

Удар був ниций, але майже завжди ефективний. Хто б сказав «ні»?

— Ні. Мені байдуже. Це її поверне? Скажіть мені, що це її поверне, і я впущу вас у свій будинок.

— Ми вже в будинку, і це не переговори. А тепер мені треба поговорити з вами й вашим чоловіком. Він удома?

— Звідки мені знати?

— Добре, чому б нам просто не поїхати й не подивитися?

Коли вони під’їхали в автівці Ґамаша, то побачили Йоланду, що йшла за Лакост, яка, схоже, була незворушною.

— Бідолашна жінка. — Ґамаш усміхнувся. — З цього вийде історія, якою вона зможе колись набридати своїм новачкам. Послухай, нам обом кортить потрапити в той будинок, але я б хотів насамперед вирішити деякі питання. Іди опитай Йоланду і спробуй знайти Андре. А я поговорю з Мирною Ландерс.

— Навіщо?

Ґамаш йому пояснив.

— Мені потрібно знати, що сказала Тіммер Гедлі того дня, коли ви сиділи з нею.

Мирна зачинила двері своєї книгарні й налила їм по чашці чаю. Потім сіла в зручне крісло навпроти.

— Думаю, ви будете розчаровані. Мені здається, що зараз це не має значення ні для кого — ні для живого, ні для мертвого.

— Ви будете здивовані.

— Сподіваюсь.

Вона сьорбнула чаю і подивилася у вікно, за яким уже посутеніло, думками повертаючись у той день. Минуло лише кілька місяців, а наче роки пролетіли. Тіммер Гедлі була скелетом, обтягнутим плоттю. Її яскраві очі здавалися величезними через висохле тіло. Вони сиділи разом, Мирна — збоку від ліжка, Тіммер — на ліжку, загорнута в ковдри та обкладена грілками. Між ними лежав великий старий коричневий альбом. Фотографії випадали, клей давно перетворився на пісок. На одній із них була юна Джейн Ніл зі своїми батьками та сестрою.

Тіммер розповіла Мирні про батьків Джейн, в’язнів власної невпевненості та страхів. Ці страхи передалися її сестрі Айрін, яка також стала кар’єристкою і шукала відчуття безпеки в матеріальному достатку та схваленні інших. Але не Джейн. А потім сталася історія, про яку запитував Ґамаш.

— Це було знято в останній день окружного ярмарку. Наступного дня після танцю. Бачите, яка щаслива Джейн? — спитала Тіммер, і це була правда.

Навіть на зернистому фото вона сяяла, надто порівняно з похмурими обличчями батьків і сестри.

— Тієї ночі вона заручилася зі своїм молодим чоловіком, — задумливо промовила Тіммер. — Як його звали? Андреас. Він був лісорубом, між іншим. Неважливо. Вона ще не розповіла батькам, але в неї був план. Вона втече. Вони були чудовою парою. Доволі дивною на вигляд, поки ти не знайомився з ними ближче й не бачив, як їм добре було разом. Вони кохали одне одного. Якби не, — і тут Тіммер насупилася, — Рут Кемп, яка підійшла до батьків Джейн, тут, на ярмарку, і розповіла їм про її плани. Вона зробила це потайки, але я підслухала. Я була молодою, і зараз я дуже шкодую про те, що не пішла до Джейн одразу, щоб попередити її. Та я не попередила.

— Що ж сталося? — запитала Мирна.

— Вони забрали Джейн додому й розірвали стосунки. Поговорили з Кей Томпсон, на яку працював Андреас, і пригрозили, що заберуть у неї лісопилку, якщо цей лісоруб бодай подивиться на Джейн. У ті часи так можна було зробити. Кей — хороша жінка, справедлива жінка, і вона все йому пояснила, та це розбило його серце. Очевидно, він намагався побачити Джейн, але не зміг.

— А Джейн?

— Їй заборонили його бачити. Питання не обговорювалося. Їй було лише сімнадцять, і вона не була дуже сильною особистістю. Вона здалася. То було жахливо.

— Чи знала Джейн, що це зробила Рут?

— Я ніколи їй не казала. Можливо, варто було. Здавалося, було досить болю, але, напевне, я просто боялася.

— Ви коли-небудь говорили про це Рут?

— Ні. — Мирна опустила погляд на фотографію в напівпрозорій руці Тіммер. Момент радості, закарбований саме перед тим, як ця радість згасла.

— Чому Рут це зробила?

— Я не знаю. Шістдесят років я питала себе про це. Може, вона теж питає себе. Щось є в ній, щось гірке, що обурюється щастям в інших і прагне зруйнувати його. Можливо, саме це робить її великою поетесою — вона знає, що таке страждати. Вона вбирає страждання. Колекціонує їх, іноді створює їх. Думаю, саме тому вона любить сидіти зі мною, почуваючись комфортніше в товаристві жінки, яка згасає, ніж тієї, що процвітає. Але, можливо, я несправедлива до неї.

Слухаючи розповідь Мирни, Ґамаш подумав, що із задоволенням познайомився б із Тіммер Гедлі. Але було вже запізно. Він, однак, збирався познайомитись із Джейн Ніл або принаймні наблизитися до неї настільки, наскільки це можливо.

Бовуар увійшов до ідеальної домівки. Настільки ідеальної, що в ній не було життя. Настільки ідеальної, що якійсь крихітній частині його вона здалася привабливою. Він запхнув цю частину якнайглибше й удав, що її не існує.

Будинок Йоланди Фонтейн виблискував. Кожна поверхня сяяла від полірування. Коли він зняв чоботи й залишився в шкарпетках, його провели до вітальні — кімнати, єдина вада якої сиділа у м’якому кріслі й читала спортивну сторінку газети. Андре не ворухнувся й не відреагував на свою дружину. Йоланда попрямувала до нього. Власне, не до нього, а до купи викинутих ним газетних сторінок, що утворили ціле поселення із вігвамів на стильному килимку. Вона підняла їх, позгортала й поклала акуратною стопкою на журнальний столик, вирівнявши краї. Потім вона повернулася до Бовуара.

— Можливо, ви бажаєте випити кави, інспекторе?

Від такої зміни настрою його мало не вдарило батогом, але потім він згадав. Вони були в її будинку. На її території. Роль господині маєтку їй тут нічим не загрожувала.

— Ні, дякую. Мені просто потрібні деякі відповіді.

Йоланда злегка нахилила голову, наче то був милостивий жест для найманого робітника.

— Ви щось брали з дому міс Ніл?

Це запитання спричинило пожвавлення, але не з боку Йоланди. Андре опустив газету й насупився.

— А вас це стосується?

— Ми вважаємо, що міс Ніл убили. У нас є ордер на обшук її будинку і його опечатування.

— Що це означає?

— Це означає, що ніхто, крім поліції, не може туди увійти.

Чоловік і дружина обмінялися поглядами, уперше після приїзду Бовуара. Це не були погляди любові чи підтримки, швидше запитання з його боку й підтвердження з її. Бовуар був переконаний. Вони щось зробили в тому будинку.

— Ви щось брали? — перепитав він.

— Ні, — відповіла Йоланда.

— Якщо ви брешете, я звинувачу вас у втручанні в розслідування, а це, мсьє Маленфан, матиме не дуже добрий вигляд у вашому й без того разючому послужному списку.

Маленфан посміхнувся. Йому було байдуже.

— Що ви робили в будинку протягом п’яти днів, міс Фонтейн?

— Оздоблювала.

Вона обвела рукою вітальню. Кімната різала око дешевим смаком. Штори здалися йому йому трохи дивними, а потім він помітив, що візерунок був із обох боків, тож його було видно і ззовні, і в будинку. Бовуар ніколи раніше такого не бачив, але не здивувався. Йоланда Фонтейн по-справжньому існувала лише для глядачів. Вона була як ті новітні лампи, що вмикаються, коли ви плескаєте в долоні. Вона оживала з оплесками або з ляпасом осуду. Було досить будь-якої реакції, аби лише спрямованої на неї. Мовчання і самотність висмоктували з Йоланди життя.

— Чудова кімната, — збрехав він. — А решта будинку така ж елегантна?

Вона почула його оплески й почала діяти.

— Ходімо зі мною, — стрепенулася жінка, практично тягнучи Бовуара крихітним будинком. Будинок був схожий на готельний номер, стерильний і безликий. Здавалося, Йоланда стала такою самозаглибленою, що перестала існувати. Вона нарешті поглинула саму себе.

Бовуар побачив прочинені двері з кухні, і в його голові майнула здогадка. Простягнувши руку, він відчинив їх і миттю опинився на сходах. Його очам відкрився повний безлад.

— Не спускайтеся туди, то територія Андре.

Він проігнорував Йоланду й швидко рушив вогким приміщенням, поки не знайшов те, що шукав. Пара ще мокрих високих гумових чобіт і лук, притулений до стіни.

— Де ви були того ранку, коли вбили Джейн Ніл? — запитав Бовуар Андре, коли вони повернулися до вітальні.

— Спав, де ж іще?

— А як щодо полювання?

— Можливо. Не знаю. Маю ліцензію, ви знаєте.

— Я не про це. Ви полювали вранці минулої неділі?

Андре знизав плечима.

— Я бачив брудний лук у підвалі.

«Не почистити своє спорядження — цілком у стилі Андре», — подумав Бовуар. Але дивлячись на стерильний будинок, він зрозумів, чому Андре може тужити за брудом. І безладом. І часом, проведеним далеко від поліролю для меблів із запахом лимона.

— І ви думаєте, що він мокрий і брудний від минулого тижня? — зареготав Андре.

— Ні, від сьогодні. Ви полюєте по неділях, чи не так? Щонеділі, так само як і тиждень тому, у день, коли вбили Джейн Ніл. Дозвольте мені пояснити. Зараз це розслідування навмисного вбивства. Хто найімовірніший підозрюваний у вбивстві? Член сім’ї. Хто наступний найімовірніший підозрюваний? Той, кому вигідна смерть. І якщо ця людина має ще й можливість, то ми можемо почати готувати койку у в’язниці прямо зараз. Ви тут переможці. Ми знаємо, що ви в боргах. — Це була здогадка, утім, не безпідставна. — Ви вважали, що все успадкуєте, а ви, Андре, вмієте стріляти з лука досить добре, щоб убити. Я зрозуміло висловлююся?

— Послухайте, інспекторе, — Андре підвівся зі стільця, скидаючи на підлогу сторінку за сторінкою спортивних новин, — того дня, коли вбили Джейн Ніл, я ходив на полювання і вполював оленя. Ви можете запитати Бокслейтера на бійні, він вичинював шкіру для мене.

— Але ви були на полюванні сьогодні. Хіба ліміт не один олень?

— То ви тепер і єгер? Так. Я ходив сьогодні. Я вб’ю стільки оленів, скільки захочу.

— А ваш син Бернар? Де він був минулої неділі?

— Спав.

— Спав, як і ви?

— Слухайте, йому чотирнадцять, саме це діти й роблять на вихідних. Він спить, нарешті прокидається доволі довго, щоб розлютити мене, з’їдає їжу, яку я поставив у холодильник, а потім знову лягає спати. Хотів би я жити так, як він.

— Чим ви заробляєте на життя?

— Я безробітний. Я був астронавтом, але мене звільнили. — І Андре зареготав над власним дотепом; його огидний сміх, здавалося, позбавляв кімнату рештків життя. — Так, на моє місце вони найняли одноруку чорну лесбійку.

Бовуар вийшов з їхнього будинку з бажанням зателефонувати дружині й сказати їй, як сильно він її кохає, а потім розповісти, у що він вірить, про свої страхи, надії та розчарування. Поговорити про щось справжнє і значуще. Він набрав номер на своєму стільникові й почув її голос. Але слова застрягли десь глибоко в горлі. Натомість він сказав їй, що погода прояснилася; а вона розповіла йому про фільм, який узяла напрокат. Потім вони обоє поклали слухавку.

Повертаючись до Трьох Сосен, Бовуар відчув запах, що увібрав його одяг. Поліроль із запахом лимона.

Він знайшов шефа, який стояв біля будинку міс Ніл, затиснувши в долоні ключ. Ґамаш чекав на нього. Нарешті, рівно за тиждень після смерті Джейн Ніл, двоє чоловіків увійшли до її будинку.