Зловісно тихе життя

Розділ дев’ятий

Метью Крофту на все життя судилося запам’ятати, де він був, коли під’їхали поліцейські машини. Кухонний годинник показував три хвилини на одинадцяту. Він очікував їх значно раніше. Чекав із сьомої ранку.

Щоосені, у сезон заготівок, мати Сюзанни Марта приїжджала зі своєю сумкою старих сімейних рецептів. Кілька днів обидві жінки займалися консервацією, і Марта незмінно запитувала: «Коли свіжий огірок стає маринованим?».

Спочатку він намагався відповісти на це запитання так, ніби вона справді хотіла це знати. Але з роками він зрозумів, що відповіді немає. У який момент відбуваються зміни? Іноді раптово. Як моменти прозріння в нашому житті, коли ми раптом щось бачимо. Але часто це поступова зміна, еволюція.

Протягом чотирьох годин очікування Метью гадав, що сталося. Коли все почало йти не так? На це запитання він теж не мав відповіді.

— Доброго ранку, містере Крофт.

Старший інспектор Ґамаш мав спокійний, солідний вигляд. Жан Ґі Бовуар стояв поруч із Ґамашем, за ним — жінка-офіцер, а трохи позаду — чоловік, якого Метью ще не зустрічав. Середнього віку, у костюмі й краватці, волосся з посивілими пасмами, консервативна стрижка.

Ґамаш простежив за поглядом Крофта.

— Це Клод Ґіметт. Він із опікунської служби провінції. Ми отримали результати аналізів лука і стріл. Можна увійти?

Крофт відступив назад, і вони увійшли до будинку. Інстинктивно він провів їх на кухню.

— Було б дуже добре, якби ви і ваша дружина були тут зараз разом.

Крофт кивнув і пішов нагору. Сюзанна сиділа на краю ліжка. Вона одягалася весь ранок — натягувала по одному предмету за раз, а потім, знесилена, падала на ліжко. Нарешті, близько години тому, остання одежина була надіта. З тілом було все чудово, та її обличчя мало жахливий вигляд, і цього не можна було приховати.

Вона намагалася молитися, але забула слова. Натомість вона повторювала єдине, що могла пригадати:

Хлопчику сумний, прийди та засурми —

Вівці на лузі, корова в кукурудзі.

Вона читала це Філіппу, коли він був маленьким, але тепер не могла пригадати решту. Віршик здавався їй дуже важливим, хай і не був молитвою. Він був чимось більшим, бо доводив, що вона була хорошою матір’ю.

Доводив, що вона любила своїх дітей. «Це доказ того, — прошепотів голос маленької дівчинки в її голові, — що ти ні в чому не винна». Але вона не могла згадати решту віршика.

Тож, можливо, провина була її.

— Вони тут, — сказав Метью, стоячи на порозі. — Вони хочуть, щоб ти спустилася.

Коли Сюзанна з’явилася поруч із Метью, Ґамаш підвівся і взяв її за руку. Вона сіла на запропонований стілець, наче стала гостею у власному домі. На власній кухні.

— Ми отримали результати лабораторних аналізів, — Ґамаш одразу перейшов до справи. Було б жорстоко заходити здалеку. — Кров Джейн Ніл була на луку, який ми знайшли у вашому підвалі. Вона також була на деяких предметах одягу, що належать Філіппу. Наконечник стріли збігається з раною. Пір’я, знайдене в рані, було того ж типу й віку, що й пір’я у старому сагайдаку. Ми вважаємо, що ваш син випадково вбив Джейн Ніл.

Ось і все.

— Що з ним буде? — запитав Метью, навіть не намагаючись сперечатися.

— Я хотів би поговорити з ним, — сказав мсьє Ґіметт. — Моя робота — представляти його інтереси. Я прийшов сюди з поліцією, але я не працюю на них. Офіс опікунів Квебеку не залежить від поліції. Фактично, я працюю на Філіппа.

— Зрозуміло, — сказав Метью. — Йому доведеться їхати до буцегарні?

— Дорогою сюди ми розмовляли в машині. Старший інспектор Ґамаш не має наміру звинувачувати Філіппа в убивстві через необережність.

— То що з ним може статися? — знову запитав Метью.

— Його відвезуть до поліцейського відділку в Сен-Ремі й звинуватять у «бешкетництві».

Брови Метью поповзли вгору. Знай він, що можна бути звинуваченим у «бешкетництві», його власна юність могла б скластися зовсім інакше. Він був бешкетником, як і його син. Тепер, здається, цьому буде і юридичне підтвердження.

— Але ж він лише хлопчик, — сказала Сюзанна, відчуваючи, що повинна сказати щось на захист сина.

— Йому чотирнадцять. Досить дорослий, щоб відрізнити, що добре, а що погано, — м’яко, але твердо відповів Ґамаш. — Він повинен знати, що, коли він чинить погано, навіть ненавмисно, є наслідки. Філіпп був серед тих хлопців, які кидали гній у мосьє Дюбо й Брюле?

Зміна теми, здавалося, оживила Метью.

— Так. Він прийшов додому й хвалився цим. — Метью пам’ятав, як стояв на кухні й дивився на свого маленького сина, гадаючи, хто ж цей незнайомець.

— Але чи ви впевнені? Я знаю, що міс Ніл назвала три імені, зокрема Філіппа, але вона могла помилилася принаймні з одним із них.

— Справді? — запитала Сюзанна, і надія на мить відродилася, але вона згадала, що це не має значення. Кілька днів тому вона була пригнічена думкою про те, що її син таке утнув і його спіймали. Однак це було ніщо порівняно з його наступним учинком.

— Я можу його побачити? — запитав мосьє Ґіметт. — Тільки я і старший інспектор Ґамаш.

Метью завагався.

— Пам’ятайте, пане Крофт, я не працюю на поліцію.

У Крофта все одно не було вибору, і він це знав. Він повів їх нагору й постукав у зачинені двері. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз. Відповіді так само не було. Він поклав руку на ручку, потім прибрав і постукав ще раз, цього разу гукаючи сина на ім’я.

Ґамаш з цікавістю спостерігав за Крофтом. Нарешті він простягнув руку, повернув ручку дверей і зайшов до кімнати Філіппа.

Філіпп стояв спиною до дверей і кивав головою. Навіть на відстані Ґамаш почув металеві, пронизливі звуки музики, що долинала з навушників. На Філіппові був звичний для сьогоднішніх підлітків одяг — мішкуватий светр і мішкуваті штани. Стіни його кімнати були обклеєні плакатами рок- і реп-гуртів, і на всіх — зухвалі, набундючені молодики. Між плакатами ледь проглядалися шпалери. Маленькі хокеїсти в червоних светрах команди «Монреаль Канадієнс».

Ґіметт торкнувся Філіппа за плече. Філіпп розплющив очі й подивився на них з такою ненавистю, що обом чоловікам на мить здалося, що він на них накинеться. Потім той погляд зник. Філіпп влучив не в ту ціль, і не вперше.

— Так, чого ви хочете?

— Філіппе, я Клод Ґіметт з Офісу опікунів Квебеку, а це старший інспектор Ґамаш із поліції Квебеку.

Ґамаш очікував зустріти переляканого хлопчика, і він знав, що страх набуває різних форм. Агресія була поширеним явищем. Люди, які гнівалися, майже завжди були налякані. Зарозумілість, сльози, позірний спокій, але знервовані руки та очі. Щось майже завжди видавало страх. Але Філіпп Крофт не здавався наляканим. Його вигляд видавав… тріумф.

— І що?

— Ми тут через смерть Джейн Ніл.

— Так. Я чув про неї. Яке це стосується мене?

— Ми вважаємо, що це зробив ти, Філіппе.

— Та невже? Чому?

— Її кров була на луку, знайденому у вашому підвалі, разом із твоїми відбитками. Її кров також була на твоєму одязі.

— І це все?

— На твоєму велосипеді теж була кров. Кров міс Ніл.

Філіпп здавався задоволеним собою.

— Я цього не робив.

— Тоді як ти це поясниш? — запитав Ґамаш.

— А ви як?

Ґамаш сів.

— Розповісти тобі? Ось що сталося, гадаю. Недільного ранку ти вийшов із дому на світанні. Щось спонукало тебе взяти старий лук і стріли й поїхати на велосипеді до того місця. Ми знаємо, що колись там полював твій дідусь. Він навіть зробив скрадок на тому старому кленові, чи не так?

Філіпп продовжував дивитися на нього. «Або крізь мене», — подумав Ґамаш.

— Потім щось сталося. Або твоя рука зісковзнула і стріла вилетіла помилково, або ти навмисно вистрілив, думаючи, що там олень. У будь-якому разі результат був катастрофічним. Що сталося потім, Філіппе?

Ґамаш спостерігав і чекав, як і мсьє Ґіметт. Утім, Філіпп був незворушний, на його обличчі не було жодних емоцій, наче розповідали про когось іншого. Потім він звів брови й посміхнувся.

— Продовжуйте. Стає щодалі цікавіше. Отже, стара леді відкинулася, а я повинен нетямитися від горя? Але мене там не було, пам’ятаєте?

— Я забув, — сказав Ґамаш. — То дозволь мені продовжити. Ти кмітливий хлопець. — Тут Філіпп насупився. Йому явно не подобалося таке поблажливе ставлення. — Ти зрозумів, що вона мертва. Ти шукав стрілу і знайшов її, так кров потрапила на твої руки й одяг. Потім ти повернувся додому й сховав лук і стрілу в підвалі. Але твоя мати помітила плями на твоєму одязі й запитала про них. Ти, напевне, вигадав якусь історію. Але вона також знайшла в підвалі лук і стріли. Почувши про смерть Джейн Ніл, вона склала все докупи. Вона спалила стрілу, та не лук, бо він був занадто великий, щоб поміститися в топці.

— Слухайте, чоловіче. Я розумію, що ви старий, тож дозвольте мені повторити повільно. Мене там не було. Я цього не робив. Comprends?[87].

— Тоді хто це зробив? — запитав Ґіметт.

— Подумаймо, хто це міг зробити. Ну, хто в цьому будинку є досвідченим мисливцем?

— Ти хочеш сказати, що міс Ніл убив твій батько? — запитав Ґіметт.

— Ви двоє ідіотів? Звісно, він це зробив.

— А як щодо плям крові на твоєму велосипеді? На твоєму одязі? — здивовано запитав Ґіметт.

— Слухайте, я розповім вам, що сталося. Можливо, ви захочете записати мої слова.

Але Ґамаш не зрушив з місця, просто мовчки дивився на Філіппа.

— Мій батько прийшов додому геть засмучений. Його рукавички були всі в крові. Я вийшов подивитися, чи можу допомогти. Щойно він побачив мене, то обійняв і вхопив за руки, шукаючи підтримки. Він дав мені закривавлену стрілу й лук і велів покласти їх у підвал. У мене виникли підозри.

— І що здалося тобі підозрілим? — запитав Ґіметт.

— Після полювання батько завжди чистив своє спорядження. Тому це було дивно. І в кузові вантажівки не було оленя. Я просто додав два і два й збагнув, що він когось убив.

Ґіметт і Ґамаш перезирнулися.

— За підвал відповідаю я, — продовжив Філіпп. — Тож, коли він наказав мені покласти туди закривавлені речі, я замислився, чи не підставляє він мене. Та я все одно поклав їх туди, а він почав кричати на мене: «Дурний хлопчисько, забери свій довбаний велосипед з дороги!». Перш ніж я встиг помити руки, мені довелося прибрати велосипед. Ось звідки на ньому з’явилися плями крові.

— Я хотів би побачити твою ліву руку, покажи, будь ласка, — попросив Ґамаш.

Ґіметт повернувся до Філіппа:

— Раджу не робити цього.

Філіпп знизав плечима й відсунув назад вільний рукав, оголивши яскравий фіолетовий синець. Точно такий, як у Бовуара.

— Звідки він у тебе? — запитав Ґамаш.

— А як більшість дітей отримують синці?

— Ти впав? — поцікавився Ґіметт.

Філіпп закотив очі.

— А ще як?

Ґіметт запитав серйозно:

— Це твій тато зробив з тобою?

— Ясна річ.

— Він не робив цього. Він не міг!

Метью мовчав, наче раптово втратив усю життєву силу. Це Сюзанна нарешті набула голосу й запротестувала. «Вони, либонь, неправильно почули, неправильно зрозуміли, помилилися».

— Філіпп не міг такого сказати.

— Ми знаємо, що ми чули, місіс Крофт. Філіпп каже, що його батько знущається над ним і через страх перед побоями Філіпп допоміг Метью приховати його злочин. Ось звідки кров на ньому і його відбитки на луку. Він каже, що його батько вбив Джейн Ніл.

Клод Ґіммет пояснив усе вдруге і знав, що, можливо, йому доведеться робити це ще не раз.

Здивований, Бовуар перехопив погляд Ґамаша й побачив те, що рідко коли спостерігав у Армані Ґамаші. Злість. Ґамаш перевів погляд із Бовуара на Крофта. Занадто пізно Метью зрозумів, що помилявся. Він думав, що загроза його домівці й родині надходить іздалеку. Він ніколи, ніколи не уявляв, що весь цей час небезпека була поряд.

— Його правда, — сказав Крофт. — Я вбив Джейн Ніл.

Ґамаш заплющив очі.

— О Метью, будь ласка! Ні! Не треба! — Сюзанна повернулася до присутніх, наче пазурами, ухопившись у руку Ґамаша. — Зупиніть його! Він бреше.

— Думаю, ваша дружина має рацію, містере Крофт. Я досі вважаю, що Філіпп убив міс Ніл.

— Ви помиляєтеся. Це зробив я. Усе, що каже Філіпп, — правда.

— І побої?

Метью подивився під ноги й нічого не відповів.

— Їдьмо з нами до відділку в Сен-Ремі, — сказав Ґамаш.

Бовуар помітив, як і решта, що це було прохання, а не наказ. І вже точно не арешт.

— Так. — Крофт, здається, відчув полегшення.

— Я їду з вами, — вигукнула Сюзанна, підхопившись зі стільця.

— А як же Філіпп? — запитав Клод Ґіметт.

Сюзанна придушила бажання закричати: «А як же він?». Натомість вона зробила кілька вдихів.

Ґамаш ступив крок уперед і заговорив до неї тихо та спокійно:

— Йому лише чотирнадцять, і як би він цього не приховував, йому потрібна мати.

Вона завагалася, потім кивнула, боячись заговорити знову.

Ґамаш знав, що різних форм набуває не лише страх, а й відвага.

Ґамаш, Бовуар і Крофт сиділи в маленькій білій кімнаті для допитів у відділку поліції Сен-Ремі. На металевому столі, що розділяв їх, стояла тарілка з бутербродами з шинкою і кілька банок безалкогольних напоїв. Крофт нічого не їв. Так само як і Ґамаш. Бовуар не витримав і повільно, ніби його шлунок не видавав того ниючого звуку, що заповнював кімнату, узяв половинку розрізаного навскіс бутерброда й неквапливо відкусив.

— Розкажіть нам, що сталося минулої неділі вранці, — попросив Ґамаш.

— Я прокинувся рано, як завжди. У неділю Сюзанна відсипається. На кухонному столі я залишив дітям сніданок, а потім пішов. На полювання з луком.

— Ви ж казали, що більше не полюєте, — зауважив Бовуар.

— Я збрехав.

— Навіщо йти до лісу за школою?

— Не знаю. Напевне, тому що там завжди полював мій батько.

— Ваш батько курив сигарети без фільтра й тримав ваш дім за молочну ферму. А ви — ні, — сказав Ґамаш. — Ви довели, що не є рабом батькових звичок. Має бути інша причина.

— Та ні, немає. Це був День подяки, і я сумував за ним. Я взяв його старий лук і його старі стріли й пішов на його старі мисливські угіддя. Щоб відчути себе ближче до нього. Point finale[88].

— І що сталося?

— Я почув звук, доносився він з поміж дерев, було схоже на оленя. Щось рухалося повільно й обережно. Ніби навшпиньки. Так ходять олені. Тож я натягнув лук і, щойно з’явилися обриси, я вистрілив. З оленями треба бути швидким, бо найменший шурхіт може їх злякати.

— Але то був не олень.

— Ні. То була міс Ніл.

— Як вона лежала?

Крофт устав, витягнув руки й ноги, широко розплющив очі.

— Що ви зробили?

— Я підбіг до неї, але побачив, що вона мертва. Тож я запанікував. Я знайшов стрілу, підняв її і побіг до вантажівки. Я кинув усе до кузова й поїхав додому.

— Що сталося потім?

З досвіду Бовуара допит полягав у тому, щоб лише запитувати: «Що сталося потім?» — й уважно вислуховувати відповідь. Головним було слухати.

— Я не знаю.

— Що ви маєте на увазі?

— Я нічого не пам’ятаю після того, як сів у вантажівку й поїхав додому. Але хіба цього не досить? Я вбив міс Ніл. Це все, що вам потрібно знати.

— Чому ви не прийшли до поліції?

— Ну, я не думав, що ви дізнаєтеся. Тобто в лісі повно мисливців, мені не вірилося, що ви прийдете до мене. А коли ви з’явилися, я не хотів знищувати старий батьків лук. Він багато для мене значить. Наче батько все ще в будинку. Коли я зрозумів, що його треба позбутися, було вже запізно.

— Ви б’єте свого сина?

Крофт здригнувся, наче обурений, але нічого не сказав.

— Я сидів у вас на кухні сьогодні вранці й сказав вам, що, на нашу думку, міс Ніл убив Філіпп. — Ґамаш нахилився вперед так, що його голова нависла над бутербродами, але він дивився лише на Крофта.

— Чому ви не зізналися тоді?

— Я був надто приголомшений.

— Ну ж бо, містере Крофт. Ви чекали на нас. Ви знали, що покажуть аналізи. І все ж тепер ви кажете, що збиралися дати заарештувати свого сина за злочин, який скоїли самі? Я не думаю, що ви на таке здатні.

— Ви навіть не уявляєте, на що я здатен.

— Мабуть, це правда. Я маю на увазі, якщо можна бити свого сина, то можна зробити все, що завгодно.

Ніздрі Крофта роздулися, а губи стиснулися. Ґамаш підозрював, що, якби Крофт насправді був жорстоким, він зараз замахнувся б на нього.

Вони залишили Крофта сидіти в кімнаті для допитів.

— Що скажеш, Жане Ґі? — запитав Ґамаш, коли вони опинилися у приватному кабінеті начальника відділку.

— Я не знаю, що й думати, сер. Це зробив Крофт? Розповідь Філіппа не позбавлена логіки. Це можливо.

— Ми не знайшли жодних слідів крові Джейн Ніл у вантажівці Крофта чи машині місіс Крофт. Його відбитків пальців ніде немає.

— Так, але Філіпп сказав, що він був у рукавичках, — перебив Бовуар.

— Не можна одночасно бути в рукавичках і випускати з лука стрілу.

— Він міг одягнути їх після того, як вистрілив, коли побачив, що накоїв.

— Отже, йому вистачило розуму вдягнути рукавички, але не вистачило, щоб зателефонувати в поліцію і визнати нещасний випадок? Ні. На папері це має сенс. Але в реальному житті такого не буває.

— Я не згоден, сер. Поміж іншого, ви завжди вчили мене, що ми ніколи не можемо знати, що відбувається за зачиненими дверима. Що насправді відбувається в будинку Крофта? Так, Метью Крофт справляє враження вдумливої та розсудливої людини, але ми не раз переконувалися: в очах сторонніх людей саме такий вигляд і мають кривдники. Вони мусять. Це їхній камуфляж. Метью Крофт цілком може бути насильником.

Бовуару здавалося нерозумним читати Ґамашу лекції про те, чого він сам навчився від нього, але він вважав, що їх не зайве повторити.

— А як же публічні збори, коли він виявився таким корисним? — запитав Ґамаш.

— Зарозумілість. Крофт сам визнає: він не очікував, що ми його знайдемо.

— Вибач, Жане Гі. Я просто не вірю в це. У нас немає проти нього абсолютно ніяких фізичних доказів. Лише звинувачення дуже злого підлітка.

— Його син із синцем.

— Так. І синець точнісінько як у тебе.

— Але ж він раніше стріляв із лука. Крофт казав, що тільки новачки отримують такі синці.

— Так, але Крофт також сказав, що перестав полювати кілька років тому, тож він відтоді не брав свого сина на полювання, — міркував Ґамаш. — Це довго для дитини. Філіпп, напевне, утратив навичку. Повір мені, цей хлопець випускав стрілу не далі як два дні тому.

Вони мали проблему й усвідомлювали це. Що робити з Метью Крофтом?

— Я зателефонував до прокуратури в Ґренбі, — сказав Ґамаш. — Вони пришлють когось. Скоро вже має тут бути. Хай він і вирішує.

— Вона.

Бовуар кивнув у бік скляних дверей, за якими терпляче чекала жінка середнього віку з портфелем у руці. Він підвівся і провів її до тісного кабінету.

— Maître Brigitte Cohen[89], — оголосив Бовуар.

— Bonjour, Maître Cohen[90]. Уже майже перша година; ви їли?

— Лише бріош по дорозі сюди. Вважаю, що перекусила.

За десять хвилин вони сиділи в затишному кафе навпроти будівлі відділку й замовляли ланч. Бовуар стисло ознайомив мадам Коен із ситуацією. Вона миттєво вловила важливі деталі.

— Отже, той, проти кого є всі докази, не хоче зізнаватися, а той, на кого немає доказів, наполягає, що винний. На перший погляд здається, що батько захищає сина. Проте, коли ви тільки-но прибули, старший інспекторе, він, здавалося, був готовий дозволити, щоб його сина звинуватили у злочині.

— Це правда.

— Що змусило його передумати?

— Гадаю, він був приголомшений і глибоко вражений звинуваченнями сина. Не думаю, що він узагалі очікував такого розвитку подій. Важко сказати, звісно, та в мене таке відчуття, наче колись це був дуже щасливий дім, але то вже давно. Після зустрічі з Філіппом мені здається, що він буквально випромінює нещастя. Я бачив таке раніше. Зла дитина править домом, бо батьки її бояться.

— Так, я теж це бачила. Ви ж не маєте на увазі, що вони фізично бояться? — запитала Коен.

— Ні, емоційно. Думаю, Крофт зізнався, бо не зміг винести думки Філіппа про себе. Це був відчайдушний, навіть на мить божевільний вчинок, спрямований на те, щоб повернути свого сина. Довести Філіппу, що він його любить. Здається, що в цьому також був елемент… чого ж? — Ґамаш згадав обличчя Крофта, коли той сидів за кухонним столом навпроти нього. — То було схоже на самогубство. Він підкорився долі. Думаю, він не витримав болю від синового звинувачення, тож просто здався.

Ґамаш подивився на двох своїх співрозмовників і злегка всміхнувся.

— Це все припущення, звісно. Просто враження, яке в мене склалося. Сильний чоловік, який нарешті зламався й підіймає руки вгору. Він зізнається у злочині, якого не скоював. Але Метью Крофт саме такий, сильний чоловік. Людина з переконаннями. Колись він про це пошкодує, сподіваюся, скоро. З того, що я бачив, Філіпп дуже злостивий і домігся того, щоб родина затямила: йому не можна суперечити. — Ґамаш пригадав руку Крофта на ручці дверей, а потім те, як він її знімав. Ґамаш був під враженням, що в минулому Філіпп улаштував батькові пекло за те, що той відчинив двері без дозволу, і Крофт добре засвоїв той урок.

— Але чому він такий злостивий? — запитав Бовуар.

— А чому чотирнадцятирічні підлітки бувають злостивими? — відповіла запитанням Коен.

— Є нормальна злість, а є злість, яка вихлюпується на всіх навколо. Як кислота. — Бовуар розповів історію про послід, яким підлітки кидалися в Олів’є та Ґабрі.

— Я не психолог, але схоже, що цей хлопець потребує допомоги.

— Я згоден, — сказав Ґамаш. — Але Бовуар поставив слушне запитання. Чому Філіпп такий дратівливий? Чи міг він зазнати насильства?

— Так, міг. Типова реакція дитини, яка зазнала насильства, як не дивно, — підлабузнюватися до кривдника й нападати на іншого з батьків. Філіпп, здається, зневажає обох, а надто батька. Це не відповідає профілю, але я впевнена, що багато хто не відповідає. Я не можу сказати, скільки разів я вела справи проти дітей, які вбили своїх батьків-насильників. Урешті-решт, вони не витримують. Хоча в більшості випадків до вбивства не доходить.

— Чи міг він зазнати насильства від когось іншого й зараз звертати провину?

Ґамаш пригадав коментар Клари про Бернара Маленфана. Вона сказала, що той був задирака й усі хлопці його боялися. Вона навіть припустила, що Філіпп, можливо, зізнався б у вбивстві, якби це допомогло уникнути побиття з боку Бернара. Він поділився своїми думками з Коен.

— Можливо. Ми тільки починаємо розуміти, наскільки згубним може бути знущання і якої шкоди можуть завдати нападники. Філіпп може стати жертвою знущань, і це, безумовно, змусить його злитися, відчувати себе безсилим, безпорадним. І він може почати правувати вдома. Це знайома і, на жаль, типова реальність. Той, хто зазнав насильства, стає насильником. Але ми не знаємо.

— Це правда. Ми не знаємо. Але я точно знаю, що у справі про вбивство міс Ніл проти Крофта немає жодних доказів.

— Утім, ми маємо його зізнання.

— Зізнання людини, яка несповна розуму. Цього не досить. Ми повинні мати докази. Іноді наша робота полягає в тому, щоб рятувати людей від них самих.

— Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?

Найменше Бовуарові хотілося опинитися в цій ситуації.

— Я гадаю, що є підстави серйозно розглянути питання про порушення справи проти Метью Крофта за вбивство Джейн Ніл. — Говорячи це, Бовуар дивився на Ґамаша. Ґамаш кивав головою. — Ми маємо свідчення Філіппа, — продовжував Бовуар, — які відповідають усім доказам, і ми маємо вагомі непрямі докази того, що для вбивства потрібен вправний мисливець із луком, яким Філіпп не був. Крофт чудово описав сцену, навіть показав нам, як Джейн Ніл лежала. І він знав про оленячу стежку. Усього цього в поєднанні із зізнанням Крофта цілком вистачає, щоб висунути звинувачення.

Метр Коен відправила до рота виделку з гіркою салату «Цезар».

— Я перегляну ваші звіти й повідомлю своє рішення після обіду.

Дорогою до відділку Бовуар намагався вибачитися перед Ґамашем за те, що заперечив йому.

— Не треба мені поблажливого ставлення, — засміявся Ґамаш, опускаючи руку на плече Бовуару. — Я радий, що ти висловив свою думку. Я просто роздратований, що ти навів такі сильні аргументи. Мадам Коен, швидше за все, погодиться з тобою.

Ґамаш мав рацію. Коен зателефонувала з Ґренбі о 15:30 і наказала Ґамашу заарештувати Крофта і звинуватити його в ненавмисному вбивстві, утечі з місця злочину, перешкоджанні слідству та знищенні доказів.

— Господи, вона направду висуває проти нього обвинувачення, — прокоментував Бовуар.

Ґамаш кивнув і попросив Бовуара на кілька хвилин залишити його наодинці в кабінеті начальника.

Здивований, Бовуар вийшов. Арман Ґамаш зателефонував додому й поговорив із Рейн-Марі, а потім зателефонував своєму шефові, суперінтенданту Бребо.

— Облиш, Армане, ти, мабуть, жартуєш.

— Ні, суперінтенданте. Я серйозно. Я не заарештую Метью Крофта.

— Послухай, це не тобі вирішувати. Невже мені треба розповідати тобі, як працює система? Ми проводимо розслідування й отримуємо докази, передаємо їх прокурорам, і вони вирішують, кому пред’являти звинувачення. Це не твоя парафія. Ти отримав вказівки, виконуй їх, заради бога.

— Метью Крофт не вбивав Джейн Ніл. Немає жодного доказу, що він це зробив. Є лише звинувачення явно неврівноваженого сина і його власне зізнання.

— Що тобі ще потрібно?

— Коли ти розслідував справу серійного вбивці в Броссарі, ти заарештував усіх, хто зізнавався?

— Це інша справа, і ти це знаєш.

— Ні, не знаю, суперінтенданте. Ті люди, які зізналися, заплуталися, вони задовольняли якусь незрозумілу власну потребу, хіба не так?

— Так, — насторожено погодився Мішель Бребо.

Він ненавидів сперечатися з Арманом Ґамашем, і не тільки тому, що вони були друзями. Бребо знав, що Ґамаш людина вдумлива й має свої переконання. «Але він не завжди має рацію», — сказав собі Бребо.

— Зізнання Крофта не має сенсу. Я думаю, що це його форма самопокарання. Він заплутався і йому боляче.

— Бідна дитина!

— Ні, я не кажу, що це благородно чи привабливо. Але це по-людськи. І ми не повинні йому вірити тільки тому, що він благає про покарання.

— Ти лицемірна шельма. Читаєш мені лекції про мораль у роботі поліції. Я дуже добре знаю, у чому полягають наші функції. Ти ж сам хочеш бути поліцейським, суддею і присяжними водночас. Якщо Крофт цього не робив, його відпустять. Довірся системі, Армане.

— Він навіть не постане перед судом, якщо наполягатиме на цьому безглуздому зізнанні. І навіть якщо його, врешті-решт, звільнять… Ми з вами знаємо, що відбувається з людьми, заарештованими за злочин. Особливо за насильницький злочин. На них тавро до кінця життя. Незалежно від того, скоїли вони цей злочин чи ні. Ми завдамо Метью Крофту рани, яка залишиться з ним назавжди.

— Ти помиляєшся. Він сам собі її завдає.

— Ні, він кидає нам виклик. Підштовхує нас до цього. Але ми не повинні реагувати. Ось що я хочу сказати. Поліція, як і уряд, має бути вище цього. Те, що нас провокують, не означає, що ми повинні діяти.

— То що ти хочеш сказати, старший інспекторе? Відтепер ти будеш заарештовувати людей, тільки коли будеш переконаний в обвинуваченні? Ти ж раніше заарештовував людей, які, як з’ясувалося, не скоювали злочину. Не далі як торік, пам’ятаєш справу Ґаньє? Ти заарештував дядька, але виявилося, що винний племінник?

— Так, я помилився. Але я вважав, що то зробив дядько. То була помилка. То зовсім інша справа. А це — свідомий арешт того, хто, як я вважаю, не причетний до злочину. Я не можу на таке піти.

Бребо зітхнув. Він знав з першої хвилини цієї розмови, що Ґамаш не змінить своєї думки. Але він мусив спробувати. Справді, таких у’їдливих треба ще пошукати!

— Знаєш, що мені доведеться зробити?

— Знаю. І я готовий до цього.

— Тож у покарання за непокору ти пройдешся поліцейським управлінням у формі сержанта Лакруа, домовилися?

Ме Лакруа була величезною черговою сержанткою, яка керувала на вході до управління, наче Будда, у якого все пішло шкереберть. А спідниця від поліцейського однострою, що була на кілька розмірів замала для неї, лише додавала безглуздості її вигляду.

Ґамаш розсміявся, уявивши цю картину.

— Пропоную тобі угоду, Мішелю. Якщо ти знімеш із неї цю форму, я її одягну.

— Не зважай! Гадаю, мені доведеться тебе відсторонити.

Мішель Бребо вже був близький до того, щоб зробити це одного разу, після справи Арно. Його власне начальство наказало йому відсторонити Ґамаша, знову ж таки за непокору. Ця справа ледь не поставила хрест на їхніх кар’єрах, і неприємний шлейф тих подій все ще тягнувся за Ґамашем. Тоді, на думку Бребо, Ґамаш теж помилявся. Усе, що йому треба було зробити, — це промовчати: їхнє начальство ж не пропонувало відпустити злочинців. Якраз навпаки, зовсім навпаки. Але Ґамаш кинув виклик владі. Хотів би він знати, чи Ґамаш справді вважав справу Арно закінченою.

Бребо ніколи не думав, що йому доведеться це зробити:

— Ти відсторонюєшся від роботи на тиждень, без збереження заробітної плати. Упродовж цього часу відбудеться дисциплінарне слухання. Не вдягай спідниці.

— Дякую за пораду.

— D’accord[91]. Дай мені Бовуара.

Приголомшити Жана Ґі Бовуара було не просто, утім, його розмова з суперінтендантом мала саме такий ефект. Ґамаш усвідомлював, що дуже дбає про Бовуара, як про сина, але молодий чоловік ніколи не виявляв до нього жодних почуттів, окрім тих, що існують між молодшим і шанованим старшим. Цього було досить. Але тепер Ґамаш побачив глибину болю Бовуара від того, що йому доводиться це робити, і сприйняв це як великий дар. Дар знати, що про нього дбають навзаєм.

— Це правда?

Ґамаш кивнув.

— Це моя провина? Тому що я заперечив вам? Який дурень! Чому я просто не тримав рота на замку? — Бовуар сновигав по маленькому офісу, як леопард у пастці.

— Причина не в тобі. Ти все зробив правильно. Єдине, що ти міг зробити. Як і я. Як і суперінтендант Бребо, якщо вже на те пішло.

— Я думав, він ваш друг.

— Так і є. Слухай, не переживай через це. Коли я телефонував суперінтенданту, я знав, що йому доведеться це зробити. Перед цим я зателефонував Рейн-Марі, щоб обговорити це з нею.

Бовуар відчув укол, крихітну точку болю, через те, що старший інспектор радився з дружиною, але не з ним. Він знав, що це нерозсудливо, але почуття часто нерозсудливі. Саме тому він намагався їх уникати.

— Коли вона сказала «зроби це», я зателефонував йому з чистою совістю. Я не можу заарештувати Метью Крофта.

— Що ж, якщо ви не можете, то і я не можу. Я не буду робити брудну роботу за Бребо.

— Суперінтенданта Бребо, а робота це твоя. Що я чув сьогодні вдень? Маячню від адвоката диявола? Ти ж знаєш, як я це ненавиджу. Говори те, що справді думаєш, не грай у позірні недалекі ігри розуму. То так і було? Прийняв інший бік, як у якійсь пустопорожній підлітковій інтелектуальній грі?

— Ні, не так. Я дійсно вважаю, що це зробив Метью Крофт.

— То заарештуй його.

— Це ще не все.

Тепер Бовуар мав справді нещасний вигляд.

— Суперінтендант Бребо наказав мені забрати ваш значок і пістолет.

Це шокувало Ґамаша. Якби він продумав усі наслідки до кінця, він би не здивувався, та він цього не очікував. Він відчув, як стиснувся його шлунок. Власна реакція приголомшила його. Він мусив би подумати, чому так сталося, і, на щастя, мав час на роздуми — у нього попереду була довга дорога додому.

Ґамаш опанував себе, засунув руку до нагрудної кишені й витягнув звідти свій значок і посвідчення. Потім зняв кобуру з ременя.

— Мені шкода, — прошепотів Бовуар.

Ґамаш швидко оговтався, але не настільки, щоб приховати свої почуття від Бовуара. Забираючи речі шефа, Бовуар згадав одну з багатьох істин, яких його навчив Ґамаш. Від Матвія, 10:36.

Похорон Джейн Ніл, дівиці з села Три Сосни в окрузі Сен-Ремі, провінції Квебек, відбулися за два дні. Дзвони Église Ste Marie[92] дзвонили й розносили луну долинами; їх можна було почути за багато миль звідси й відчути глибоко в землі, де жили істоти, яких могло й не бути, якби не жила сама Джейн Ніл.

І ось люди зібралися, щоб офіційно попрощатись із Джейн Ніл. Серед них був і Арман Ґамаш, він приїхав автівкою з Монреаля. Це була приємна перерва у його вимушеній бездіяльності. Він попростував крізь натовп, через парадний вхід до маленької церкви, й опинився в темряві всередині. Ґамашу завжди здавалося парадоксальним, що церкви були похмурими. Після сонячного світла потрібно було близько хвилини, щоб очі пристосуватися до темряви. І навіть тоді Ґамаш ніколи не відчував себе як удома. Церкви були або великими печеристими данинами не стільки Богові, скільки багатству і привілеям громади, або суворими, холодними данинами аскетизмові.

Ґамаш із задоволенням ходив до церкви, бо йому були до вподоби церковна музика, краса церковної мови й тиша. Але ближчим до Бога він почувався у своєму «вольво». Помітивши в натовпі Бовуара, він помахав йому рукою і попрямував до нього.

— Я сподівався, що ви будете тут, — сказав Бовуар. — Вам буде цікаво почути, що ми заарештували всю родину Крофтів разом із їхніми тваринами.

— Вигадали варіант «про всяк випадок».

— До біса влучно, напарнику!

Ґамаш не бачив Бовуара відтоді, як поїхав удень у вівторок, але кілька разів вони спілкувалися телефоном. Бовуару хотілося тримати Ґамаша в курсі подій, а Ґамаш волів переконатися, що Бовуар знає, що він не тримає на нього образи.

Труну внесли до церкви. За нею хиткою ходою йшла Йоланда. Андре, худий і єлейний, крокував поруч, а позаду плентався Бернар — його хитрі, жваві очі металися по всіх усюдах, наче в пошуках наступної жертви.

Ґамаш відчув глибокий жаль до Йоланди. Не через біль, який вона переживала, а через той біль, якого вона не знала. Він подумки молився, щоб настав день, коли їй не доведеться вдавати емоції (образа не рахується), бо вона їх насправді відчуватиме. Усі в церкві були сумні, але найсумніший вигляд мала постать Йоланди. І, безумовно, найжалюгідніший.

Служба була короткою і безликою. Священник очевидно ніколи не зустрічався з Джейн Ніл. Жоден член сім’ї не піднявся, щоб виступити, окрім Андре, який прочитав одну з прекрасних цитат із Біблії, утім, із меншим натхненням, ніж він міг би прочитати програму телепередач. Службу правили винятково французькою, хоча сама Джейн була англійкою, і була вона винятково католицькою, хоча сама Джейн ходила до англіканської церкви. Потім Йоланда, Андре й Бернар супроводили труну на церемонію поховання «винятково для членів сім’ї», хоча справжньою сім’єю Джейн були її друзі.

— Сьогодні в повітрі відчувається справжній холод, — Клара Морров, з почервонілими очима, опинилася поруч із Ґамашем. — Сьогодні ввечері гарбузи вкриються інієм. — Їй вдалося всміхнутися. — Ми проводимо панахиду за Джейн у церкві Святого Томаса в неділю. Тиждень із дня її смерті. Ми б хотіли, щоб ви були там, якщо ви не проти прийти ще раз.

Ґамаш не заперечував. Озираючись навколо, він розумів, наскільки йому подобається це місце й ці люди. Шкода тільки, що один із них був убивцею.