Зловісно тихе життя

Розділ четвертий

— Тост?

Наступного ранку Пітер наважився звернутися до Клари, яка стояла до нього спиною і плакала.

— Як’а моду годіди дост? — схлипнула вона й пустила тоненьку ниточку слини, що стікала на підлогу й збиралася в блискучу калюжу біля її ніг. Вони стояли босоніж на кухні, де вже почали готувати сніданок. Зазвичай вони вже встигали прийняти душ і були якщо не одягнуті, то принаймні в капцях і халатах поверх фланелевих піжам. Але цей ранок не був нормальним. А наскільки він був далекий від нормального, Пітер до цього моменту просто не усвідомлював.

Він пролежав усю ніч, тримаючи Клару, і таки мав надію, що найгірше вже позаду. Що, можливо, горе, яке все ще тут, сьогодні дозволить його дружині частково повернутися до реальності. Але воно повністю поглинуло жінку, яку він знав і кохав. Як велика риба Йону[44]. Її білий кит скорботи і втрати в океані тілесної рідини.

— Кларо, нам треба поговорити. Ми можемо поговорити?

Пітер прагнув повернутися в їхнє тепле ліжко з горнятком кави, тостами з джемом і останнім номером каталогу «Лі Веллі»[45]. Натомість він стояв босоніж посеред кімнати, на холодній кухонній підлозі, вимахуючи багетом, наче чарівною паличкою, за спиною Клари. Йому не сподобався образ палички. Може, краще це буде меч? Але чи було це доречно? Замахуватися мечем на власну дружину? Він зробив кілька змахів у повітрі, і хрусткий буханець розламався. «Так буде краще», — подумав він. Уявні образи ставали надто заплутаними.

— Нам треба поговорити про Джейн.

Він згадав, де він насправді перебуває, поклав трагічно зламаний меч на стіл і опустив руку на Кларине плече. На мить він відчув м’яку фланель, а потім її плече висмикнулося з-під його руки.

— Пам’ятаєш, як ви з Джейн розмовляли, а я відпускав якийсь грубий коментар і йшов?

Клара дивилася вперед, чмихаючи час від часу, щойно з її носа витікала свіжа крапля.

— Я йшов до своєї студії малювати. Але я залишав двері відчиненими. Ти ж не знала про це?

Уперше за останню добу він побачив проблиск зацікавленості. Вона повернулася до нього обличчям, витираючи ніс тильним боком долоні. Пітер устояв перед бажанням дістати паперову хусточку.

— Щотижня, коли ви з Джейн розмовляли, я слухав і малював. Протягом багатьох років. Створював свої найкращі роботи, слухаючи вас двох. Це трохи нагадувало час, коли я в дитинстві лежав у ліжку і слухав, як унизу розмовляють мама з татом. Це заспокоювало. Але тут було щось більше. Ви з Джейн говорили про все. Про садівництво, книги, стосунки, кулінарію. І ви говорили про те, у що ви вірите. Пам’ятаєш?

Клара опустила погляд на свої руки.

— Ви обидві вірили в Бога. Кларо, ти повинна зрозуміти, у що ти віриш.

— Що ти маєш на увазі? Я знаю, у що я вірю.

— У що? Скажи мені.

— Відвали. Дай мені спокій! — Тепер вона накинулася на нього. — Де твої сльози? Де? Ти мертвіший за неї. Ти навіть плакати не можеш. І що тепер? Хочеш, щоб я припинила? Ще й дня не минуло, а ти вже що? Знудився? Більше не центр всесвіту? Хочеш, щоб усе повернулося на круги своя, так просто? — Клара клацнула пальцями перед його обличчям. — Ти мені огидний!

Пітер відсахнувся від нападків, ображений. Йому хотілося сказати все те, що, як він знав, завдасть їй болю так само, як вона щойно завдала йому.

— Забирайся геть! — прокричала вона крізь гикавку та схлипи.

І йому захотілося піти. Він хотів піти з учорашнього ранку. Але він тоді залишився. І тепер, більше ніж будь-коли, він волів утекти. Хоч ненадовго. Прогулятися вулицею Коммонс, випити кави з Беном. Прийняти душ. Це здавалося таким розумним і таким виправданим. Натомість він нахилився до неї знову, взяв її замурзані шмарклями руки у свої і поцілував. Вона спробувала вирватися, але він міцно тримав її.

— Кларо, я кохаю тебе. І я знаю тебе. Ти повинна з’ясувати, у що ти віриш, у що ти по-справжньому віриш. Усі ці роки ти говорила про Бога. Ти писала про свою віру. Ти створювала ангелів у танці й охоплених бажанням богинь. Чи є Бог тут, зараз, Кларо? Чи є Він у цій кімнаті?

Лагідний голос Пітера заспокоїв Клару. Вона почала прислухатися.

— Він тут? — Пітер повільно підніс вказівний палець до її грудей, не торкаючись їх. — Джейн із ним?

Пітер продовжував. Він знав, куди він мав іти. І цього разу його місце було не деінде, а тут.

— На всі ті питання, які ви з Джейн обговорювали, над якими сміялися і через які сперечалися, вона має відповідь. Вона зустріла Бога.

Клара роззявила рота від подиву й утупилася прямо перед собою. Там. Він був там. Її материк. Он де вона могла заспокоїти своє горе. Джейн була мертва. І вона була тепер із Богом. Пітер мав рацію. Вона або вірила в Бога, або не вірила. Обидва варіанти були би прийнятними і зрозумілими. Але вона більше не могла говорити, що вірить у Бога, проте діяти інакше. Вона направду вірила в Бога. І вона вірила, що Джейн була з Ним. І раптом її біль і горе стали людськими і природними. І здоланними. Вона знайшла для них місце — місце, де Джейн була з Богом.

Це було таким полегшенням. Вона подивилася на Пітера, який схилив до неї своє обличчя. Темні кола під очима. Сиве хвилясте волосся, що стирчало на всі боки. Вона помацала своє волосся і в хаосі, що панував у неї на голові, знайшла шпильку-затискач у вигляді качечки. Витягнувши її, а разом із нею пасмо волосся, вона поклала руку на потилицю Пітера й мовчки притягнула його до себе. Іншою рукою пригладила його неслухняне волосся та сколола своєю шпилькою. І прошепотіла на вухо:

— Дякую. Пробач мені.

І Пітер розплакався. На свій жах, він відчув, що в очах запекло і з них полилися сльози, а в горлі нестерпно запекло. Він більше був не в змозі контролювати свої почуття, усе вирвалося назовні. Пітер плакав так, як плакав дитиною, коли, лежачи в ліжку і слухаючи заспокійливу розмову своїх батьків, що доносилася знизу, він зрозумів, що вони говорили про розлучення. Він обійняв Клару, притиснув її до грудей і молився, щоб ніколи її не втратити.

Зустріч у штаб-квартирі поліції Квебеку в Монреалі тривала недовго. Коронер[46] сподівалася отримати попередній звіт уже після обіду і привезти його до Трьох Сосен дорогою додому. Жан Ґі Бовуар повідомив про свою розмову з Робертом Лем’є з поліції Ковансвіля — як і раніше, той палав бажанням допомогти.

— Він каже, що сама Йоланда Фонтейн чиста. Є непевні підозри щодо її слизьких дій у ролі агента з нерухомості, утім поки що нічого протизаконного. Але її чоловік і син досить відомі в поліції — як у місцевій, так і в поліції Квебеку. Чоловік — Андре Маленфан, тридцяти семи років. П’ять приводів за пияцтво та порушення громадського порядку. Два напади. Два проникнення зі зломом.

— Відбував покарання? — запитав Ґамаш.

— Кілька відсидок у Бордо, безліч ночей у місцевій в’язниці.

— А син?

— Бернар Маленфан. Чотирнадцять років. Здається, наслідує свого батька. Некерований. Багато скарг зі школи. Багато скарг від батьків.

— Хлопця коли-небудь у чомусь звинувачували?

— Ні. Лише кілька суворих бесід.

Кілька офіцерів у кабінеті цинічно пирхнули. Ґамаш вивчив Жана Ґі Бовуара досить добре, щоб знати: він завжди залишає головне наостанок. І мова тіла Бовуара підказувала комісару, що він має рацію.

— Але, — промовив Бовуар, і його очі переможно засвітилися, — Андре Маленфан — мисливець. Тепер, маючи судимості, він не може отримати дозвіл на полювання з рушницею. Проте…

Ґамаш насолоджувався, спостерігаючи, як Бовуар потурає своєму прагненню справити враження й на повну використовує свою схильність до театральних ефектів. Драматична пауза.

— Цього року він уперше подав заяву й отримав дозвіл на полювання з луком.

Та-дам!

Нарада закінчилася. Бовуар роздав завдання, і команди розійшлися. Коли кабінет звільнився, Ніколь хотіла встати, але Ґамаш зупинив її. Вони були наодинці, і він хотів спокійно поговорити. Він спостерігав за Ніколь під час наради — вона знову обрала місце подалі від інших, не хапала каву й данську випічку разом із іншими. Фактично утримувалася від усього, що робили інші. Це бажання відокремити себе від команди межувало з упертістю. Одяг, який вона носила, був простий, не такий, який можна було б очікувати від мешканки Монреаля років двадцяти п’яти. Бракувало характерної квебецької яскравості. Він розумів, що звик до певної індивідуальності серед членів його команди. Але Ніколь, здавалося, щосили намагалася бути невидимою. Її костюм був тьмяно-синього кольору, зшитий з дешевого матеріалу. Злегка підбиті плечі із грудочками поролону волали про те, що він був куплений на розпродажу. З-під пахв виповзала тонка біла лінія, що позначала межу, до якої вона спітніла, коли востаннє одягала цей костюм. І не випрала його. Цікаво, чи не вона сама шила собі одяг. Цікаво, чи вона все ще живе вдома з батьками. Вони, напевне, пишаються нею? Наскільки сильно вони на неї тиснуть, спонукаючи до успіху? Чи все це пояснює ту єдину рису, що так відрізняє її від інших? Її самовдоволення.

— Ви стажер, ви тут, щоб учитися, — тихо сказав він, відкрито дивлячись у злегка насуплене обличчя. — Тому передбачається, що вас вчитимуть. Вам подобається вчитися?

— Так, сер.

— І як ви вчитеся?

— Перепрошую?

— Питання зрозуміле. Подумайте над ним, будь ласка, і дайте відповідь.

Його темно-карі очі, як завжди, були живими й доброзичливими. Він говорив спокійно, але твердо. Без ворожості, але з очікуванням. Його тон явно був тоном керівника, що розмовляє зі стажером. Вона була вражена. Ще вчора він був таким привітним, таким ввічливим, і вона подумала, що зможе цим скористатися. Тепер вона почала усвідомлювати свою помилку.

— Я вчуся спостерігаючи та слухаючи, сер.

— І?

І що? Вони сиділи, і в Ґамаша був такий вигляд, ніби той мав у своєму розпорядженні цілий день, хоча Ніколь знала, що він планував провести громадські збори у Трьох Соснах усього за дві години, і їм ще треба було доїхати туди. Мозок Ніколь загальмував. І… і…

— Поміркуйте про це. Сьогодні ввечері розкажете мені, що ви придумали. А зараз дозвольте мені розповісти вам, як я працюю і чого я очікую від вас.

— Так, сер.

— Я спостерігаю. Я дуже добре вмію спостерігати. Підмічаю деталі. І слухаю. Уважно прислухаюся до того, що́ люди говорять, які слова, який тон обирають. Чого вони не говорять. І це, агенте Ніколь, головне. Вибір.

— Вибір?

— Ми обираємо наші думки. Ми обираємо способи сприйняття інформації. Ми обираємо своє ставлення. Ми можемо так не думати. Можемо не вірити, але це так. Я точно знаю, що це так. Я бачив досить доказів, раз за разом; про це свідчили численні трагедії. І численні перемоги. Справа у виборі.

— Як вибір школи? Чи обіду?

— Вибір одягу, зачіски, друзів. Так. Із цього все починається. Життя — це вибір. Цілодобово, щодня. З ким ми балакаємо, де сидимо, що говоримо, як говоримо. І наше життя обумовлено нашим вибором. Це водночас і просто, і складно. І має вирішальне значення. Тому, коли я спостерігаю, я спостерігаю саме за цим. За вибором, який роблять люди.

— Що я можу зробити, сер?

— Ви можете вчитися. Ви можете дивитися і слухати, і робити те, що вам кажуть. Ви стажер. Ніхто не очікує, що ви все знаєте. Якщо ви вдаєте, що знаєте, ви насправді не збираєтеся чогось учитися.

Ніколь відчула, що червоніє, і прокляла своє тіло, яке зраджувало її, скільки вона себе пам’ятала. Вона легко шарілася. «Можливо, — пролунав якийсь голос із глибини, нижче від рівня рум’янцю, — можливо, якщо перестати прикидатися, то й червоніти перестанеш». Але цей голос був надто слабкий.

— Я спостерігав за вами вчора. Ви таки добре попрацювали. Ви швидко наштовхнули нас на думку про стрілу. Чудово. Але ви також маєте слухати. Слухати селян, слухати підозрюваних, слухати плітки, прислухатися до своїх інстинктів і слухати своїх колег.

Ніколь сподобалося, як це звучить. Колеги. Раніше вона їх не мала. У дорожньо-патрульній поліції Квебеку вона працювала більш-менш самостійно; а до того, у місцевому відділенні Репантіньї, їй завжди здавалося, що люди тільки й чекають, щоб напакостити їй. Було б добре мати колег. Ґамаш нахилився до неї.

— Ви маєте зрозуміти, що у вас є вибір. Існує чотири речі, які ведуть до мудрості. Ви готові до них?

Вона кивнула, гадаючи, коли ж дійде черга до роботи поліції.

— Це чотири речення, які ми вчимося вимовляти, причому маючи на увазі саме те, що кажемо.

Ґамаш стиснув руку в кулак і з кожним пунктом розгинав по пальцю.

— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». І ще одне. — Ґамаш на мить замислився, але не міг пригадати. — Я не пам’ятаю. Але ми поговоримо про це сьогодні ввечері, гаразд?

— Так, сер. Дякую вам, — як не дивно, вона зрозуміла, що вона дійсно мала на увазі те, що сказала.

Після того як Ґамаш пішов, Ніколь дістала свій блокнот. Вона не хотіла робити нотатки під час розмови. Вона подумала, що матиме дурнуватий вигляд. Тепер вона швидко записала: «Вибачте. Я не знаю. Мені потрібна допомога. Я забула».

Коли Пітер вийшов з душу й зайшов на кухню, він помітив дві речі. На плиті варилася кава, а Клара огортала золотистого ретривера — Люсі згорнулася в тугий клубок, а її ніс стирчав з-поміж задніх лап.

— Мені це допомогло минулої ночі, — сказала Клара, відкинувши голову назад, щоб подивитися на капці Пітера, та інстинктивно підняла очі на його халат.

Пітер став на коліна й поцілував Клару. Потім він поцілував Люсі в голову. Але собака не ворухнулася.

— Бідолашна.

— Я запропонував їй банан, але вона навіть не глянула.

Щодня, протягом усього собачого життя Люсі, Джейн нарізала на сніданок банан і дивовижним чином упускала одне з ідеальних кружалець на підлогу, де воно не встигало полежати й секунду, як його жадібно ковтали. Щоранку молитви Люсі були почуті, підтверджуючи її віру в те, що Бог старий, незграбний, пахне трояндами й живе на кухні.

Та все припинилося.

Люсі знала, що її Бог помер. І тепер вона знала, що дивом був не банан, а рука, яка його пропонувала.

Після сніданку Пітер і Клара вдягнулися по-осінньому й попрямували через сільську луку до Бена. Сірі хмари загрожували дощем, а вітер був вогким і кусючим. Ледве вони ступили на веранду, їх зустрів аромат пасерованого часнику та цибулі. Клара знала: якщо вона осліпне, вона завжди зможе зрозуміти, що перебуває в будинку Бена. Там тхнуло псиною та старими книгами. Смерділи всі собаки Бена, не тільки Дейзі, і, здавалося, це ніяк не залежало від їхнього віку. Клара не була впевнена, чи то він їх сам знаходив, чи то їх до нього тягнуло. Та зараз у нього вдома раптом запахло домашньою їжею. Замість того щоб зрадіти цьому, Клара відчула легку нудоту, наче знову втратила те, що здавалося надійним. Вона воліла, щоб старий запах повернувся. Вона воліла, щоб повернулася Джейн. Вона воліла, щоб усе залишалося незмінним.

— О, я хотів зробити вам сюрприз, — сказав Бен, підходячи, щоб обійняти Клару. Чилі кон карне[47].

— Моя улюблена страва для заспокоєння.

— Я ніколи не готував її раніше, але в мене є кілька маминих кулінарних книжок, і я знайшов рецепт у «Радості кулінарії». Це не поверне Джейн, але, можливо, полегшить біль.

Клара подивилася на величезну кулінарну книгу, розгорнуту на столі, і відчула огиду. Книжка була з того будинку. З домівки Тіммер. З домівки, яка відштовхувала любов і сміх і приймала змій і мишей. Вона не хотіла мати з нею нічого спільного й усвідомлювала, що її відраза поширюється навіть на предмети, які походять звідти.

— Але, Бене, ти теж любив Джейн. І ти знайшов її. Це, мабуть, був кошмар.

— Так і було.

Він коротко розповів Пітеру й Кларі про побачене, повернувшись до них спиною й не наважуючись подивитися в очі, ніби він був у цьому винен. Він помішував м’ясний фарш, поки той готувався, а Клара відкривала банки з інгредієнтами й слухала. За хвилину вона передала відкривачку Пітеру, а сама сіла за стіл. Розповідь Бена прокручувалася в її голові, як у кіно. Але вона продовжувала очікувати, що Джейн устане. Коли Бен закінчив, Клара вибачилася і пішла через кухню до вітальні.

Вона підклала ще одне полінце у вогонь і прислухалася до тихого гомону Пітера й Бена. Вона не могла розібрати слів, але спілкувалися вони без церемоній, як близькі друзі. Ще одна хвиля смутку накрила її. Вона втратила людину, з якою теж могла погомоніти. Розмови з якою так заспокоювали. А ще вона відчула укол ревнощів, бо в Пітера все ще був Бен. Він міг навідати його в будь-який час, а її найкращої подруги більше не було. Вона знала, що була страшенно дріб’язковою та егоїстичною, але правди ніде діти. Вона зробила глибокий вдих, вдихнула часник, цибулю, смажений фарш, інші заспокійливі запахи. Мабуть, Неллі нещодавно прибирала, бо в кімнаті стояв свіжий аромат мийних засобів. Чистота. Клара почувалася краще і знала, що Бен був і її другом — не тільки Пітера — і що вона не залишилася сама-одна, хіба тільки якщо обере самотність. Вона також знала, що Дейзі може перебити запах пасерованого часнику в будь-який день, і сморід від її шерсті переможно повернеться.

Церква Святого Томаса наповнювалася людом, коли прибули Пітер, Клара й Бен. Якраз починався дощ, тож натовпу не було видно. Крихітна автостоянка біля каплиці була забита, а вантажівки й легкові автомобілі вишикувалися по колу вулиці Коммонс. У маленькій церкві було тісно й тепло. Пахло вологою вовною і землею, принесеною на черевиках. Трійця втиснулася всередину і приєдналася до людей, що стояли, обпершись об задню стіну. Клара відчула, що їй заважають притулитися до стіни якісь невеличкі виступи. Обернувшись, вона побачила коркову дошку оголошень. Оголошення про піврічний розпродаж чаю і ручних виробів, про збори дівчаток-скаутів, про тренування Ганни вранці щопонеділка та щочетверга, про зустрічі бридж-клубу щосереди о 7:30, а також старі пожовклі оголошення про «новий» розклад церковних богослужінь, датований 1967 роком.

— Мене звати Арман Ґамаш.

У центрі перед зібранням стояв міцний чоловік. Цього ранку він був одягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани з простою й елегантною бордовою краваткою, зав’язаною навколо комірця оксфордської сорочки. Капелюх він зняв, тож Клара побачила, що чоловік лисіє й навіть не намагається цього приховати. Його волосся було сивим, як і підстрижені вуса. Він справляв враження окружного мирового судді, який звертається до мешканців села. Він був людиною, що звикла розпоряджатися, і йому це добре вдавалося. У приміщенні одразу стало тихо, якщо не брати до уваги постійний кашель, що доносився із задніх рядів.

— Я старший інспектор департаменту з розслідування вбивств поліції Квебеку.

Це спричинило неабиякий галас, який він перечекав.

— Це мій заступник, інспектор Жан Ґі Бовуар.

Бовуар ступив крок уперед і кивнув.

— Тут є й інші офіцери поліції Квебеку. Гадаю, що ви їх бачите.

Він не згадав, що більша частина його команди була відсутня — вони обшукували будинок стрілецького клубу, перевертали все там догори дриґом.

Кларі спало на думку, що людина, яка вбила Джейн, імовірно, була серед натовпу, що зібрався в церкві Святого Томаса. Вона озирнулася й помітила Неллі та її чоловіка Вейна, Мирну й Рут, Олів’є і Ґабрі. Метью і Сюзанна Крофт сиділи в ряду позаду них. А Філіпппа не було.

— Ми вважаємо, що смерть Джейн Ніл була нещасним випадком, але поки що ніхто не зізнався.

Ґамаш зробив паузу, і Клара помітила, яким він може стати спокійним і зосередженим. Його розумні очі спокійно обвели кімнату, і він продовжив:

— Якщо це був нещасний випадок і людина, яка її вбила, тут, я хочу вам повідомити кілька речей.

Клара не уявляла, що в приміщенні може стати ще тихіше, але стало. Навіть кашель припинився, дивним чином вилікуваний цікавістю.

— Мабуть, це було жахливо, коли ви усвідомили, що накоїли. Але ви маєте вийти вперед і зізнатися в цьому. Що довше ви чекатимете, то буде важче. Для нас, для громади і для вас самих.

Старший інспектор Ґамаш замовк і повільно обвів поглядом кімнату. Кожен із присутніх відчував, що він заглядає їм у душу. Усі чекали. Кожен схвильовано сподівався, що, можливо, винуватець підведеться.

Клара перехопила погляд Йоланди Фонтейн — та злегка всміхнулася. Клара її терпіти не могла, утім, усміхнулася у відповідь. Андре, худорлявий чоловік Йоланди, підстригав кутикули й час від часу відкушував шкірку. Їхній напрочуд непривабливий син Бернар сидів з відвислою щелепою, похмурий, зсунувшись із лави. Він явно нудьгував і набивав рота цукерками, а в паузах корчив гримаси своїм приятелям, що сиділи навпроти.

Ніхто не ворушився.

— Ми тебе знайдемо. Обов’язково. — Ґамаш глибоко вдихнув, ніби змінюючи тему. — Ми розслідуємо це так, ніби це було навмисне вбивство, хоча ми в цьому сумніваємося. У мене тут є попередній звіт коронера. — Ґамаш відкрив свій надолонний комп’ютер. — Він підтверджує, що Джейн Ніл померла вчора, між 6:30 і 7 ранку. Зброєю, схоже, була стріла.

Ці слова викликали жваве перешіптування.

— Я кажу «схоже», бо жодної зброї не було знайдено. І це проблема. Це свідчить на користь того, що це був не просто нещасний випадок. Цей факт у поєднанні з тим, що ніхто не взяв на себе відповідальності, змушує нас поставитися до цієї смерті як до підозрілої.

Ґамаш зробив паузу й подивився на присутніх. Море доброзичливих облич, які озиралися, а між ними кілька роздратованих — наче кілька безладно розкиданих у воді каменів. «Вони й гадки не мають, що з ними станеться», — подумав Ґамаш.

— Ось як це зазвичай починається. Ви бачитимете нас повсюди. Ми будемо ставити запитання, перевірятимемо біографії, розмовлятимемо — не лише з вами, а й із вашими сусідами, роботодавцями, з вашими рідними та друзями.

І знову гомін, цього разу з відтінком ворожості. Ґамаш був майже впевнений, що почув слово «фашист» трохи далі, з лівого боку. Він крадькома глянув і побачив Рут Зардо, яка сиділа там.

— Ви не кликали біду, але вона прийшла. Джейн Ніл мертва, і ми всі мусимо мати з цим справу. Ми повинні робити свою роботу, а ви повинні допомагати нам. Це означає приймати речі, яких ви зазвичай не прийняли б. Таке життя. Мені шкода, що так сталося. Але це не змінює фактів.

Гул майже затих, і дехто навіть кивав на знак згоди.

— У всіх нас є секрети, і, перш ніж розслідування закінчиться, я дізнаюся більшість ваших. Якщо вони не стосуються справи, то помруть разом зі мною. Але я їх дізнаюся. Майже щодня після обіду я сидітиму в бістро мсьє Брюле, переглядаючи нотатки. Запрошую вас приєднатися до мене, щось випити й поговорити.

Ґамаш знав, що злочин — це суто людський вчинок. Є причина і є наслідок. І єдиний відомий йому спосіб зловити злочинця — це налагодити контакт із людьми, які до нього причетні. Розмова в кафе була найприємнішим і найбезпечнішим способом це зробити.

— Є запитання?

— Нам загрожує небезпека? — запитала Ганна Парра, обрана представниця місцевої громади.

Ґамаш очікував цього. Це було важке питання, оскільки вони не знали, що це було — нещасний випадок чи вбивство.

— Не думаю. Чи слід замикати двері на ніч? Завжди. Чи слід бути обережним, гуляючи в лісі чи навіть вулицею Коммонс? Так. Чи всього цього робити не варто?

Він зробив паузу й побачив занепокоєння на обличчі кожного з прихожан.

— Ти замкнув двері вчора ввечері? — прошепотіла Клара до Пітера.

Він кивнув, і Клара з полегшенням стиснула його руку.

— А ти? — запитала вона Бена.

Той похитав головою.

— Ні, але сьогодні ввечері замкну.

— Це на ваш розсуд, — промовив Ґамаш. — Реакція, яку я спостерігаю найчастіше, — це обережність протягом тижня після подібної події. Потім люди повертаються до того способу життя, який є для них найбільш комфортним. Дехто продовжує дотримуватися запобіжних заходів усе життя, інші повертаються до старого укладу. Більшість знаходить золоту середину розсудливості. Немає правильного чи кращого шляху. Чесно кажучи, я зараз був би обережним, але немає жодної причини для паніки.

Ґамаш усміхнувся й додав:

— Ви не схожі на панікерів.

А вони й не панікували, хоча в більшості з них очі були трохи ширші, ніж тоді, коли вони прийшли.

— Крім того, я зупинюся тут у готелі. Це на той випадок, якщо у вас виникнуть якісь проблеми.

— Мене звати Старий Мюнден.

Чоловік років двадцяти п’яти піднявся зі свого місця. Він був неймовірно вродливий, з кучерявим темним волоссям, точеними, суворими рисами обличчя й сильним тілом вантажника. Бовуар кинув на Ґамаша погляд, зацікавлений і водночас спантеличений. Чи справді цього чоловіка звали «Старий Мюнден»? Він, сумніваючись, занотував ім’я.

— Так, пане Мюнден?

— Я чув, ніби Люсі не було з Джейн, коли та померла. Це правда?

— Так. Я розумію, що це дуже дивно.

— Ви маєте рацію, друже. Вона всюди ходила із собакою. Вона б не пішла в ліс без Люсі.

— З міркувань безпеки? — запитав Ґамаш.

— Ні, просто так. Навіщо собака, якщо не брати його на прогулянку? До того ж уранці, коли собака проситься побігати й зробити свої справи. Ні, сер. Це не має сенсу.

Ґамаш звернувся до присутніх:

— Чи може хтось із вас припустити, чому Джейн залишила Люсі?

Клара була вражена запитанням. Перед ними був керівник слідчої групи, старший офіцер поліції Квебеку, і запитував їхню думку. Раптом відбувся перехід від скорботи й певної пасивності до можливості бути корисними. Це стало «їхнім» розслідуванням.

— Якби Люсі захворіла або в неї була тічка, Джейн могла б залишити її вдома, — вигукнула Сью Вільямс.

— Це правда, — озвався Пітер, — однак тічки в Люсі немає і вона здорова.

— Можливо, Джейн побачила мисливців і повернула Люсі назад у будинок, щоб вони її помилково не застрелили? — запитав Вейн Робертсон, одразу закашлявся і сів. Його дружина Неллі обійняла його великою рукою так, ніби плоть була здатна відвернути хворобу.

— Та чи повернулася б вона до лісу сама, якщо там можна було зустріти мисливця?

— Можливо, і так. — відповів Бен. — Таке вже було. Пам’ятаєте, кілька років тому, коли вона спіймала… — він запнувся і розхвилювався.

Його перервана репліка викликала якийсь незручний сміх і гул. Ґамаш підняв брови й чекав.

— Це був я, як ви всі знаєте, — чоловік підвівся зі свого місця. — Мене звати Метью Крофт.

«Йому років тридцять п’ять, — подумав Ґамаш, — середньої статури, досить непоказний». Поруч із ним сиділа струнка, напружена жінка. Ім’я було знайоме.

— Три роки тому я незаконно полював у володіннях Гедлі. Міс Ніл заговорила зі мною, попросила мене піти.

— Ви пішли?

— Так.

— Чому ви взагалі там були?

— Моя сім’я живе тут сотні років, і нас виховували в переконанні, що в мисливський сезон поняття приватної власності не існує.

— Це не так, — пролунало із задніх рядів.

Бовуар заклопотано записував. Крофт повернувся на голос.

— Це ти, Анрі?

Анрі Ларів’єр, скульптор, велично підвівся на ноги.

— Мене так виховали, — продовжував Крофт. — Мене вчили, що це правильно — полювати там, де ти вибираєш, оскільки саме твоє виживання залежало від того, чи здобудеш ти достатньо м’яса на сезон.

— А продуктові магазини, Метью? «Лоблоз»[48] тобі не вистачає? — спокійно сказав Анрі.

— «Ай-Джі-Ей»[49], «Провіго»[50] — закричали інші.

— Я, — додав Жак Беліво, власник місцевої крамниці.

Усі розсміялися. Ґамаш не перебивав, спостерігаючи, слухаючи, дивлячись, до чого це призведе.

— Так, часи змінюються, — погодився роздратований Крофт. — У цьому більше немає необхідності, але це гарна традиція. І прекрасна філософія — сусід допомагає сусідові. Я вірю в це.

— Ніхто й не каже, що ти не віриш, Мете, — сказав Пітер, роблячи крок уперед. — І я не думаю, що ти повинен виправдовувати себе чи свої вчинки, особливо багаторічної давнини.

— Він мусить, містере Морров, — втрутився Ґамаш саме тоді, коли Бовуар передав йому записку. — Джейн Ніл, імовірно, убив мисливець, який вдерся на територію містера Гедлі. Усі причетні до подібних історій повинні дати пояснення.

Ґамаш глянув на записку. Друкованими літерами Бовуар написав: «Філіпп Крофт кинув качиний послід. Син?».

Ґамаш згорнув записку і поклав її до кишені.

— Ви все ще полюєте де заманеться, містере Крофт?

— Ні, сер, не полюю.

— Чому?

— Бо я поважав міс Ніл, до того ж я нарешті почув те, що люди говорили мені багато років поспіль. І я погодився. Насправді я більше не полюю взагалі ніде.

— У вас є лук для полювання?

— Так, сер, є.

Ґамаш обвів поглядом кімнату.

— Я хотів би, щоб кожен, хто має набір для полювання з лука, навіть якщо ви не користувалися ним роками, назвав своє ім’я та адресу інспектору Бовуару.

— Тільки для полювання? — запитав Пітер.

— А що? Що ви маєте на увазі?

— Луки зі стрілами для спортивної стрільби називаються рекурсивними й відрізняються від мисливського спорядження. Ті блокові.

— Але вони матимуть ті самі наслідки, якщо їх використати проти людини?

— Гадаю, що так. Пітер повернувся до Бена, який на мить замислився.

— Так, — сказав Бен. — Хоча стріли різні. Тобі має неймовірно пощастити, або не пощастити, я гадаю, щоб убити стрілою для спортивної стрільби.

— Чому?

— Ну, у стріли для стрільби по мішенях дуже маленький наконечник, схожий на наконечник кулі. А мисливська стріла — то зовсім інше. Я ніколи не стріляв, але ти, Мете, стріляв.

— Мисливська стріла має чотири, іноді п’ять лез на кінці, що звужуються до вістря.

Бовуар поставив мольберт із папером біля вівтаря. Ґамаш підійшов до нього й швидко намалював велике чорне коло з чотирма лініями, що розходилися від нього, — копію того, що Бовуар намалював за ланчем напередодні.

— Чи може він спричинити таку рану?

Метью Крофт пройшов трохи вперед і немов потягнув за собою всіх присутніх, бо всі подалися вперед на своїх місцях.

— Саме таку.

Ґамаш і Бовуар зустрілися поглядами. Вони мали принаймні часткову відповідь.

— Отже, — сказав Ґамаш майже сам до себе, — це, напевне, було зроблено мисливською стрілою.

Метью Крофт не був упевнений, що Ґамаш звертається до нього, але все одно відповів:

— Так, сер. Без сумніву.

— Який вигляд має мисливська стріла?

— Вона зроблена з металу, дуже легка, порожниста, з оперенням на кінці.

— А лук?

— Мисливський лук називається блоковим, і він зроблений зі сплавів.

— Зі сплавів? — перепитав Ґамаш. Тобто металевий. — Я думав, що вони дерев’яні.

— Колись були, — погодився Метью.

— Деякі й досі є, — вигукнув хтось із натовпу під загальний сміх.

— Вони глузують з мене, інспекторе, — зізнався Бен. — Коли я відкрив клуб стрільби з лука, то використовував старі луки і стріли. Традиційний рекурсивний тип…

— Робін Гуд, — вигукнув хтось, знову ж таки під хихикання.

— І його веселі друзі, — підхопив Ґабрі, задоволений своїм внеском.

Знову почулися тихі смішки, та Ґабрі не чув їх, він зосередився на тому, що звільнитися від мертвої хватки Олів’є, що, ніби лещатами, стискав його ногу.

— Це правда, — продовжив Бен. Коли ми з Пітером започаткували клуб, ми захоплювалися Робін Гудом, ковбоями та індіанцями. Ми часто перевдягалися в них.

Пітер поруч застогнав, а Клара пирхнула, згадавши давно забутий спогад про цих двох друзів, як вони вистежували звірів по лісах, у зелених колготках і подовжених лижних токах, що заміняли середньовічні шапки. Їм тоді було по двадцять з гаком. Клара також знала, що Пітер і Бен іноді досі це роблять, коли впевнені, що за ними ніхто не спостерігає.

— Тож ми використовували лише дерев’яні рекурсивні луки та дерев’яні стріли, — сказав Бен.

— А що ви використовуєте зараз, містере Гедлі?

— Ті самі луки і стріли. Не бачили причин міняти. Ми використовуємо їх лише для стрільби по мішенях за будівлею школи.

— Тож прояснімо. Сучасні луки та стріли зроблені з якогось металу. А старі дерев’яні, правильно?

— Правильно.

— Стріла пройде крізь тіло?

— Так, наскрізь, — сказав Метью.

— Але, пане Гедлі, ви говорили про ковбоїв та індіанців. У всіх цих старих фільмах стріли залишаються в тілі.

— Ці фільми насправді були далекі від реальності, — сказав Метью.

Ґамаш почув ззаду короткий смішок Бовуара.

— Повірте мені, стріла пробила б людину наскрізь.

— І сплав, і дерево?

— Ага. І те, і інше.

Ґамаш похитав головою. Ще один міф вибухнув. Йому було цікаво, чи знала про це церква. Але принаймні вони мали відповідь на загадку вихідного отвору і тепер були більш певні, ніж раніше, що Джейн Ніл убито стрілою. Однак де була та стріла?

— І на яку відстань пролетіла би стріла?

— Хм, гарне запитання. Десять, п’ятнадцять футів[51].

Ґамаш подивився на Бовуара й кивнув. Стріла пройшла би прямо через її груди, вийшла через спину й полетіла далі в ліс. Однак вони обшукали місцевість і нічого не знайшли.

— Її було б важко знайти?

— Зовсім ні. Якщо ти досвідчений мисливець, то знаєш, де саме шукати. Вона трохи стирчатиме із землі, і оперення дещо полегшує пошуки. Стріли дорогі, інспекторе, тому ми завжди їх шукаємо. Це стає другою натурою.

— Коронер знайшов у рані кілька обривків справжнього пір’я. Що б це могло означати?

Ґамаш був здивований галасом, який здійняла його проста заява. Пітер дивився на Бена, який мав розгублений вигляд. Практично всі, здавалося, раптом виявили активність.

— Якщо це була стріла, то це могла бути тільки стара, дерев’яна, — промовив Пітер.

— Хіба на стрілі зі сплаву немає справжнього пір’я? — запитав Ґамаш, нарешті відчувши, що починає розуміти суть питання.

— Ні.

— Що ж. Вибачте, що я кілька разів перепитую, я просто хочу бути впевненим. Оскільки в рані було справжнє пір’я, ми говоримо про дерев’яну стрілу. Не сплав, а дерево.

— Точно, — відгукнулася половина прихожан — це прозвучало, як на зустрічі пробудження[52].

— І, — сказав Ґамаш, роблячи ще один маленький крок уперед у цій справі, — не стріла для стрільби по мішенях, як у стрілецькому клубі, а мисливська стріла? Ми знаємо це через форму рани. — Він указав на малюнок. Усі кивнули. — Це, мабуть, була дерев’яна стріла з мисливським наконечником. Чи можна використовувати дерев’яні мисливські стріли з новими луками зі сплаву?

— Ні, — відповіли присутні.

— Отже, це має бути дерев’яний лук, так?

— Так.

— Лук Робін Гуда.

— Точно.

— Я зрозумів, дякую. Гаразд, у мене є ще одне запитання. Ви постійно вживаєте слова «рекурсивний» і «блоковий». Яка різниця?

Він поглянув на Бовуара, сподіваючись, що той добре занотовує.

— Рекурсивний, — сказав Бен, — це лук Робін Гуда. Лук ковбоїв та індіанців. Це довга тонка палиця, товстіша посередині, де є щось на кшталт вирізьбленого руків’я. І на обох кінцях є насічки. Натягуєш тятиву на один кінець, потім на другий — і дерево вигинається, утворюючи лук. Просто й ефективно. Цьому дизайну тисячі років. Коли ви завершуєте стрільбу, знімаєте тятиву і прибираєте лук на місце, він знову набуває форми злегка вигнутої палиці. Лук називається «рекурсивним», тобто «знову вигнутим», бо ти вигинаєш його щоразу, як користуєшся.

«Досить просто», — подумав Ґамаш.

— Блоковий, — пояснював Метью, — це досить новий дизайн. По суті, він як схожий на дуже складний лук, з двома блочними механізмами й купою тятив. І з дуже складним прицілом. Він також має спусковий механізм.

— А рекурсивний лук такий само потужний і точний, як… Як там називався інший лук?

— Блоковий, — відповіли одразу близько двадцяти людей, включаючи щонайменше трьох офіцерів у приміщенні.

— Такий же точний… так. Такий же потужний? Ні.

— Ви вагалися щодо точності.

— У рекурсивному треба відпускати тятиву пальцями. Грубе відпускання вплине на точність. У блокового лука є спусковий механізм, тому він більш плавний. Він також має дуже точний пристрій для прицілювання.

— Сьогодні є мисливці, які обирають для полювання дерев’яні рекурсивні луки та дерев’яні стріли. Правильно?

— Небагато, — відповіла Елен Шаррон. — Це дуже рідкісне явище.

Ґамаш повернувся до Метью:

— Якби ви збиралися вбити когось, яким луком скористалися б? Рекурсивним чи блоковим?

Метью Крофт завагався. Йому явно не сподобалося запитання. Андре Маленфан розсміявся. Сміх був недоброзичливим і в’їдливим.

— Безсумнівно, блоковий. Не уявляю, навіщо комусь полювати в наш час зі старим дерев’яним луком, та ще й зі стрілами зі справжнім пір’ям. Ніби хтось виринув із минулого. З метою попрактикуватися — чому б ні? Але полювання? Дайте мені сучасне спорядження. І, чесно кажучи, якби збиратися вбити когось… Убити навмисно? Навіщо ризикувати з рекурсивним луком? Ні, блоковий набагато краще впорається з цим завданням. Узагалі-то, я б скористався пістолетом.

«І в цьому вся загадка, — подумав Ґамаш. — Чому? Чому стріла, а не куля? Чому старомодний дерев’яний лук, а не сучасний мисливський? У кінці розслідування завжди була відповідь. І вона мала сенс, принаймні на якомусь рівні. Для когось. Але поки що все здавалося нісенітницею. Старомодна дерев’яна стріла зі справжнім пір’ям вбила стареньку сільську вчительку на пенсії. Чому?»

— Містере Крофт, у вас ще є ваше мисливське спорядження?

— Так, сер, є.

— Можливо, ви могли б продемонструвати мені його в дії сьогодні після ланчу?

— Із задоволенням.

Крофт не вагався, але Ґамашу здалося, що він побачив, як напружилася місіс Крофт. Він поглянув на годинник — 12:30.

— У когось є ще запитання?

— У мене є одне. — Рут Зардо насилу підвелася на ноги. — Узагалі-то, це скоріше твердження, ніж запитання.

Ґамаш подивився на неї з цікавістю. І відкинув зайві емоції.

— Ви можете скористатися старою залізничною станцією, якщо вважаєте, що вона підійде як штаб-квартира. Я чула, що ви шукаєте приміщення. Добровільна пожежна команда може допомогти вам з облаштуванням.

Ґамаш на мить замислився. Варіант не був ідеальним, але тепер, коли будівля школи була огороджена, він здавався найкращим.

— Дякую, ми скористаємося вашим пожежним депо. Я дуже вдячний.

— Я хочу дещо сказати. — Йоланда встала. — Поліція, без сумніву, скаже мені, коли я зможу поховати тітку Джейн. Я повідомлю, коли і де відбудеться поховання.

Ґамаш раптом відчув глибокий жаль до неї. Вона була з ніг до голови вбрана в чорне і, здавалося, вела внутрішню боротьбу між створенням образу родички, що побивається від горя, і необхідністю заявити про свої права на спадок. Він бачив багато разів, як люди змагалися за місце головного плакальника. Це завжди було зрозуміло по-людськи, але ніколи не було приємним і часто вводило в оману. Працівники гуманітарних організацій, роздаючи їжу голодним, швидко починають розуміти, що люди, які б’ються за неї в перших рядах, — це ті, хто потребує її найменше. А людям, які тихо сидять позаду, бо занадто слабкі, щоб боротися, вона необхідна найбільше. Так само і з трагедією. Люди, які не наполягають на своєму горі, часто можуть відчувати його найсильніше. Але він також знав, що тут немає непорушного правила.

Ґамаш завершив збори. Дощ і поривчастий вітер змусили майже всіх кинутися до бістро на ланч: когось — готувати, когось — подавати, а більшість — їсти.

Ґамашу хотілося якнайшвидше почути результати обшуку лучного клубу.