Зловісно тихе життя

Розділ другий

Арману Ґамашу зателефонували в неділю на День подяки саме тоді, коли він виходив зі своєї монреальської квартири.

Його дружина Рейн-Марі вже сиділа в машині, і єдиною причиною, чому він досі не їхав на хрестини онуки, було те, що йому раптово знадобилося скористатися вбиральнею.

— Oui, állô?[18]

— Monsieur l’Inspecteur?[19] — промовив ввічливий молодий голос на тому кінці дроту. — Це агент Ніколь. Мене попросив зателефонувати суперінтендант. Сталося вбивство.

Після десятиліть роботи в поліції Квебеку, здебільшого у відділку вбивств, ці слова досі викликали в нього хвилювання.

— Де? — він уже тягнувся до блокнота й ручки, що лежали поруч із кожним телефоном у їхній квартирі.

— Село у Східних кантонах. Три Сосни. Я можу забрати вас за чверть години.

— Ти вбив цю людину? — запитала Рейн-Марі свого чоловіка, коли Арман повідомив їй, що його не буде на двогодинній службі на жорстких лавах у незнайомій церкві.

— Якщо я, я дізнаюся. Хочеш піти?

— А що ти зробиш, якщо я скажу «так»?

— Я був би щасливий, — чесно відповів він.

Після тридцяти двох років шлюбу він все ще не міг натішитися Рейн-Марі. Він знав, що якби вона колись разом із ним розслідувала вбивство, то робила б усе належним чином. Здавалося, вона завжди знала, як правильно зробити. Ніколи жодних драм, жодного невдоволення. Він довіряв їй.

І знову вона вчинила правильно, відхиливши його запрошення.

— Я просто вчергове скажу їм, що ти п’яний, — мовила вона, коли він запитав, чи не розчарується її сім’я, якщо його там не буде.

— Хіба ти не казала їм, що минулого разу, коли я пропустив родинну зустріч, я був у лікувальному центрі?

— Гадаю, це не спрацювало.

— Мені дуже шкода тебе.

— Я страждаю за свого чоловіка, — відповіла Рейн-Марі, сідаючи на водійське сидіння. — Бережи себе, серденько, — сказала вона.

— Добре, mon coeur[20].

Він повернувся до свого кабінету в їхній квартирі на третьому поверсі й підйшов до величезної карти Квебеку, яка висіла на одній зі стін. Його палець рухався на південь від Монреаля до східних містечок і зупинився біля кордону зі Сполученими Штатами.

«Три Сосни… Три Сосни, — повторював він, намагаючись знайти село. — Може, воно називається якось інакше? — запитав він себе, уперше не в змозі знайти село на такій детальній мапі. — Можливо, Trois Pins[21]?» Ні, нічого не було. Він не переймався цим, оскільки знайти місце було роботою Ніколь.

Він пройшовся великою квартирою, яку вони купили в кварталі Утремон в Монреалі, коли народилися діти; і, хоча діти вже давно переїхали й мали власних дітей, це місце ніколи не здавалося порожнім. Головне, щоб поряд була Рейн-Марі. На піаніно стояли фотографії, а полиці були забиті книжками як свідчення добре прожитого життя. Рейн-Марі хотіла виставити і його подяки, та він делікатно відмовився. Щоразу, коли він натрапляв у своєму кабінеті на подяки в рамочках, він згадував не офіційну поліцейську церемонію, а обличчя мертвих і живих, які вони залишили по собі. Ні. Їм не було місця на стінах його будинку. А тепер, після справи Арно, нагородження повністю припинилися. Утім, достатньою нагородою йому була його родина.

Агент Іветт Ніколь носилася по своєму будинку, шукаючи гаманець.

— Тату, ну ж бо, ти ж мав його бачити, — благала вона, дивлячись на настінний годинник і його безжальний рух.

Батько, здається, завмер на місці. Він бачив її гаманець. Раніше протягом дня він брав його і клав туди тихенько двадцять доларів. Це була їхня маленька гра. Він давав їй додаткові гроші, а вона вдавала, що не помічала; хоча час від часу він повертався додому з нічної зміни на пивоварні, а в холодильнику лежав еклер з його ім’ям, написаним її чітким, майже дитячим почерком.

Він узяв її гаманець кілька хвилин тому, щоб покласти туди гроші, але коли пролунав дзвінок доньці, щоб вона з’явилася у справі про вбивство, він зробив те, чого й на думці ніколи не мав. Він сховав його разом із її поліцейським посвідченням. Маленьким документом, який вона заробляла багато років. Він спостерігав, як вона скидає подушки з дивана на підлогу. Він розумів, що в пошуках дочка переверне все навколо.

— Допоможи мені, тату, я мушу його знайти.

Вона повернулася й поглянула на нього величезними, сповненими розпачу очима. Їй хотілося знати, чому він просто стоїть у кімнаті й нічого не робить. Це був її великий шанс, момент, про який вони говорили роками. Скільки разів вони ділилися мрією про те, що одного дня вона потрапить до поліції? Нарешті це сталося, і тепер, завдяки наполегливій праці і, будьмо відвертими, її власним природним талантам слідчого, вона отримала шанс працювати у відділку вбивств із Ґамашем. Її батько знав про нього все. Стежив за його кар’єрою в газетах.

— Твій дядько Сол мав шанс потрапити в поліцію, але він його профукав, — казав їй батько, хитаючи головою. — І зганьбився! А ти знаєш, що трапляється з невдахами?

— Вони занапащають своє життя. — Іветт знала правильну відповідь на це запитання. Їй розповідали цю сімейну історію відтоді, як у неї з’явилися вуха, щоб чути.

— Дядько Сол, твої дідусь і бабуся. Усі. Тепер ти, Іветт, у нас найрозумніша. Ми розраховуємо на тебе.

І вона перевершила всі очікування, пройшовши відбір до поліції Квебеку. За одне покоління її родина пройшла шлях від жертв режиму в Чехословаччині до тих, хто встановлював правила. Колись на них наставляли зброю, а тепер зброя була в їхніх руках.

Їй подобалося їхнє теперішнє становище.

Але тепер єдине, що стояло між здійсненням усіх їхніх мрій і невдачею, як у дурного дядька Сола, був її зниклий гаманець і поліцейське посвідчення. Годинник цокав. Вона сказала старшому інспектору, що буде в нього за п’ятнадцять хвилин. Це було п’ять хвилин тому. У неї залишилося десять, щоб проїхати через усе місто й купити дорогою кави.

— Допоможи мені, — благала вона, висипаючи вміст сумочки на підлогу вітальні.

— Ось воно. Її сестра Анжеліна вийшла з кухні, тримаючи гаманець і посвідчення. Ніколь ледве не впала на Анжеліну й, поцілувавши її, кинулася надівати куртку.

Арі Нікулас спостерігав за своєю улюбленою молодшою дитиною, намагаючись запам’ятати кожен сантиметр її дорогоцінного личка й намагаючись не піддатися жалюгідному страху, що гніздився в його шлунку. Що він накоїв, уклавши їй у голову цю безглузду ідею? Він не втратив ніякої родини в Чехословаччині. Вигадав це, щоб пристосуватися, щоб видаватися героїчним. Бути великою людиною в новій країні. Але його дочка повірила в це, повірила, що колись був дурний дядько Сол і безжалісно вбита сім’я. Тепер це зайшло надто далеко. Він не міг сказати їй правди.

Іветт кинулася в його обійми й поцілувала в зарослу щетиною щоку. Він затримав її на мить довше, ніж зазвичай, і вона зупинилася, дивлячись у його втомлені, напружені очі.

— Не турбуйся, тату. Я тебе не підведу.

І вона пішла.

Він тільки встиг помітити, як крихітний локон її темного волосся зачепився за вухо й повиснув там.

Іветт Ніколь подзвонила у двері за п’ятнадцять хвилин після того, як поклала слухавку. Незграбно стоячи на ґанку, вона озирнулася. Це було привабливе помешкання, на відстані легкої прогулянки від магазинів і ресторанів уздовж вулиці Бернар. Утремон був зеленим районом, населеним інтелектуальною та політичною елітою французького Квебеку. Вона бачила старшого інспектора в штаб-квартирі, як він метушився коридорами, завжди з групою в потоці людей. Він був високопосадовцем і мав репутацію наставника для тих, кому пощастило працювати з ним. Іветт вважала, що їй пощастило.

Він швидко відчинив двері, саме поправляючи на голові твідовий кашкет, і тепло усміхнувся їй. Він простягнув їй руку, і після короткого вагання вона потиснула її.

— Я старший інспектор Ґамаш.

— Для мене це честь.

Коли пасажирські дверцята машини без розпізнавальних знаків відчинилися, Ґамаш уловив аромат кави з Тім Гортонз[22] у картонних стаканчиках, який неможливо було сплутати з чимось іншим, а також інший аромат. Бріош[23]. Молода агентка впоралася зі своєю домашньою роботою. Лише під час розслідування вбивства він пив каву з фастфуду. Вона настільки асоціювалася в його уяві з командною роботою, довгими годинами, перебуванням у холодних, сирих полях, що його серце калатало щоразу, коли він відчував запах кави з автомата й мокрого картону.

— Я завантажила попередній звіт з місця події. Друкована копія в теці позаду.

Ніколь махнула рукою в бік заднього сидіння, повертаючи з бульвару Сен-Дені до автостради, яка мала провести їх через міст Шамплейн і далі за місто.

Решту шляху вони проїхали мовчки. Він тим часом читав мізерну інформацію, пив каву, їв булочки і спостерігав, як пласкі фермерські угіддя навколо Монреаля наближаються й перетворюються на пагорби з пологими схилами, а потім на гори, укриті яскравим осіннім листям.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як вони з’їхали з автостради, що вела до східних містечок Квебеку, вони проминули невеликий подовбаний знак, який повідомляв, що село Три Сосни розташоване за два кілометри від цієї другорядної дороги. За хвилину-другу нестерпного трусіння ґрунтовою дорогою, укритою вибоїнами, вони побачили неминучий парадокс. Біля ставка стояв старий кам’яний млин, а вранішнє сонце прогрівало його польове каміння. Навколо млина клени, берези та дикі вишні шелестіли своїм тендітним листям, наче тисячами щасливих рук, що махали їм, вітаючи із прибуттям. І поліцейські машини. Змії в Едемі. Хоча Ґамаш знав, що поліція не була злом. Змія уже була тут.

Ґамаш одразу пішов до стурбованої юрби, що вже зібралася. Наближаючись, він бачив дорогу, яка йшла вниз і плавно спускалася до мальовничого села. Натовп, який дедалі збільшувався, стояв на гребні пагорба. Хтось дивився в ліс, де можна було ледь розрізнити рух офіцерів у яскраво-жовтих куртках, але більшість дивилися на нього. Ґамаш бачив такий вираз незліченну кількість разів: люди відчайдушно чекали на новини, яких вони відчайдушно не хотіли чути.

— Хто це? Ви можете розповісти нам, що сталося? — запитав від імені всіх високий чоловік із аристократичною зовнішністю.

— Вибачте, я сам ще не бачив. Я розповім вам, щойно зможу.

Чоловік, здавалося, був незадоволеним відповіддю, але кивнув. Ґамаш перевірив годинник: одинадцята ранку, неділя, День подяки. Він повернув від натовпу й пішов до лісу — туди, куди вони витріщалися, де відбувалися всі дії, до єдиного тихого місця, яке, безсумнівно, він там знайде.

Навколо тіла натягнули жовту пластикову стрічку, а всередині цього кола працювали слідчі, нахиляючись, ніби виконували якийсь язичницький ритуал. Більшість із них працювала з Ґамашем багато років, але він завжди тримав одне вільне місце для стажера.

— Інспектор Жан Ґі Бовуар, а це агент Іветт Ніколь.

Бовуар розслаблено кивнув:

— Ласкаво просимо.

У свої тридцять п’ять Жан Ґі Бовуар був правою рукою Ґамаша вже понад десять років. Під шкіряною курткою на ньому були вельветові штани та вовняний светр. Шарф був молодецьки і явно безладно обмотаний навколо шиї. Цей вигляд удаваної незворушності пасував його підтягнутому тілу, але явно суперечив його напруженій, як струна, поставі. Одяг на Жані Ґі Бовуарі сидів вільно, а сам він був заведений до упору.

— Дякую, сер.

Ніколь питала себе, чи вона коли-небудь почуватиметься на місці вбивства так само спокійно, як ці люди.

— Старший інспекторе Ґамаш, це Робер Лем’є. — Бовуар представив молодого офіцера, який шанобливо стояв за межами поліцейського кордону. — Агент Лем’є був черговим офіцером у відділку поліції Ковансвіля. Він отримав виклик і негайно прибув сюди. Забезпечив охорону місця злочину, а потім зателефонував нам.

— Чудова робота! — Ґамаш потиснув йому руку. — Щось вразило вас, коли ви приїхали?

Лем’є, здавалося, був ошелешений запитанням. У кращому випадку він сподівався, що йому дозволять побути тут і поспостерігати, а не виженуть геть. Він не очікував зустріти Ґамаша, не кажучи вже про те, щоб відповідати на запитання.

— Bien sûr[24]. Я побачив там того чоловіка. Anglais[25], судячи з його одягу та блідості. Я помітив, що англійці вирізняються слабким шлунком.

Лем’є задоволено висловив цю думку старшому інспекторові, навіть незважаючи на те, що то була спонтанна вигадка. Він не мав жодного уявлення, чи Les Anglais більш схильні до блідості, ніж жителі Квебеку, але звучало це добре. Крім того, з досвіду Лем’є, англійці не мають відчуття стилю в одязі, тож цей чоловік у картатій фланелевій сорочці не міг бути франкомовним.

— Його звуть Бенджамін Гедлі.

На дальній стороні кола Ґамаш побачив чоловіка середнього віку, який сидів напочіпки, обпершись спиною на клен. Високий, худорлявий, він був дуже, дуже хворий на вигляд. Бовуар простежив за поглядом Ґамаша.

— Він знайшов тіло, — сказав Бовуар.

— Гедлі? Млини Гедлі його?

Бовуар усміхнувся. Він не міг зрозуміти, звідки він знав це, але він знав.

— Це той самий. Ви з ним знайомі?

— Ні. Ще ні.

Бовуар здивовано дивився на шефа й чекав. Ґамаш пояснив:

— На верхівці млина є вицвілий напис.

— Млини Гедлі.

— Чудова дедукція, Бовуаре.

— Просто здогадка, сер.

Ніколь досадувала на себе. Вона була всюди, де був Ґамаш, і він це помітив, а вона — ні. Що ще він побачив? Чого ще вона не помітила? Прокляття. Вона підозріло подивилася на Лем’є. Здавалося, він намагався втертися в довіру до старшого інспектора.

— Merci[26], агенте Лем’є, — сказала вона, простягаючи руку, поки старший інспектор повернувся до неї спиною і дивився на жалюгідного «Anglais». Лем’є потиснув її, як Ніколь і сподівалася.

— Au revoir.

Лем’є невпевнено постояв якусь мить, переводячи погляд із неї на широку спину Ґамаша. Потім знизав плечима і пішов.

Арман Ґамаш переключив свою увагу з живих на мертвих. Він пройшов кілька кроків і став на коліна біля тіла, яке привело їх сюди.

Жмут волосся впав у розплющені очі Джейн Ніл. Ґамашу хотілося змахнути його. Бажання було химерним, він знав. Але він і сам був диваком. Він приїхав, щоб дозволити собі тут певну свободу. Бовуар, з іншого боку, був утіленням здорового глузду, і це робило їх грізною командою.

Ґамаш мовчки дивився на Джейн Ніл. Ніколь відкашлялася, думаючи, що він, можливо, забув, де перебуває. Але той не реагував. Навіть не ворухнувся. Він і Джейн застигли в часі й обоє дивилися: один униз, друга — вгору. Потім його погляд перемістився вздовж її тіла, на потертий кардиган із верблюжої вовни, світло-блакитну водолазку. Жодних прикрас. Її пограбували? Він має запитати Бовуара. Її твідова спідниця була там, де її і слід було очікувати на тому, хто впав. Колготи, залатані принаймні в одному місці, проте не порвані. Її могли пограбувати, але без насильства. За винятком того, що вбили, звісно.

Його глибокі карі очі затрималися на пігментних плямах на її брунатних руках. Пошерхлі, засмаглі руки, які цілісінький рік працювали в саду. Ні перснів на пальцях, ні ознак того, що вони там колись були. Він завжди відчував біль, дивлячись на руки щойно померлих, уявляючи всі предмети і людей, яких ці руки торкалися. Їжу, обличчя, дверні ручки. Усі жести, які вони робили, виявляючи радість чи смуток. І останній жест — напевне, щоб відвернути удар, який уб’є. Найболючішими були руки молодих людей, які вже ніколи не змахнуть пасмо сивини з власних очей.

Він підвівся з допомогою Бовуара й запитав:

— Її пограбували?

— Ми так не думаємо. Містер Гедлі каже, що вона ніколи не носила прикрас і рідко носила сумочку. Він вважає, що ми знайдемо її в будинку.

— А ключ від будинку?

— Немає. Жодного ключа. Але знову ж таки, містер Гедлі каже, що люди не замикаються тут.

— Тепер будуть.

Ґамаш нахилився над тілом і втупився в крихітну рану, що, як на перший погляд, навряд чи була здатна висмоктати життя з цілої людської істоти. Вона була розміром із кінчик його мізинця.

— Є ідеї, хто це міг зробити?

— Зараз сезон полювання, тож, можливо, куля; хоча це не схоже на жодне кульове поранення, яке мені колись доводилося бачити.

— Узагалі-то, зараз сезон полювання з лука. З рушниць починають стріляти за два тижні, — сказала Ніколь.

Двоє чоловіків подивилися на неї. Ґамаш кивнув і вони втрьох уп’ялилися в рану так, ніби, добре зосередившись, були здатні змусити її заговорити.

— То де ж стріла? — запитав Бовуар.

— А є вихідний отвір?

— Я не знаю, — відповів Бовуар. Ми не дозволили судмедексперту ворушити її.

— Перенесімо її сюди, — сказав Ґамаш, і Бовуар помахав рукою молодій жінці в джинсах, польовому плащі та з медичною сумкою.

— Monsieur l’Inspecteur[27], — привіталася доктор Шерон Гарріс, киваючи й опускаючись на коліна. — Вона мертва близько п’яти годин, можливо, трохи менше. Це лише припущення.

Доктор Гарріс перевернула тіло. До светра на спині Джейн прилипло сухе листя. Почувся блювотний звук. Ніколь озирнулася й побачила Бена Гедлі — він відвернувся від них, його нудило.

— Так, є вихідна рана.

— Дякую, лікарю. Ми не будемо вам заважати. А тепер пройдімося, Бовуаре, і ви теж, агенте Ніколь. Розкажіть мені, що ви знаєте.

За всі роки, що Жан Ґі Бовуар працював із Ґамашем, в усіх справах про вбивства та замахи він ніколи не міг утамувати хвилювання, чуючи це просте речення. «Розкажіть мені все, що знаєте». Це означало початок полювання. Бовуар був ватажком у зграї мисливських собак. А старший інспектор Ґамаш був ловчим.

— Її звали Джейн Ніл. Сімдесят шість років. Ніколи не була заміжня. Ми отримали цю інформацію від містера Гедлі — він каже, що вона була того ж віку, що і його мати, яка померла місяць тому.

— Цікаво. Дві літні жінки помирають одна за одною з різницею в місяць у цьому крихітному селі. Цікаво.

— Я теж зацікавився, тому запитав. Його мати померла після тривалої боротьби з раком. Люди знали протягом року, що вона згасає.

— Продовжуй.

— Містер Гедлі гуляв у лісі близько восьмої сьогодні вранці, як завжди. Тіло міс Ніл лежало поперек стежки. Неможливо було не помітити.

— Що він зробив?

— Каже, що одразу впізнав її. Він опустився на коліна й потряс її. Він думав, що в неї стався інсульт або серцевий напад. Каже, що вже збирався робити їй штучне дихання, коли помітив рану.

— Хіба він не помітив, що вона дивилася невидющими очима й була холодною, як лід?

Ніколь почувалася більш упевнено.

— А ви б помітили?

— Звичайно. Таке неможливо не помітити.

— Хіба що…

Ґамаш пропонував Ніколь посперечатися із собою. Їй не хотілося. Їй хотілося мати рацію. Очевидно, він думав, що вона помиляється.

— Хіба що… Хіба що я була шокована, напевне.

Їй довелося визнати, що така малоймовірна можливість існувала.

— Погляньте на чоловіка. Минуло три години, як він знайшов її, а йому досі зле. Його щойно знудило. Ця жінка була важлива для нього, — сказав Ґамаш, поглядаючи на Бена Гедлі. — Якщо тільки він не прикидається.

— Перепрошую, сер?

— Ну, засунути палець собі в горло і виблювати досить легко. Справляє неабияке враження. — Ґамаш повернувся до Бовуар. — Хто-небудь ще знає про смерть міс Ніл?

— На дорозі була група селян, сер, — сказала Ніколь.

Ґамаш і Бовуар подивилися на неї. Вона зрозуміла, що знову схибила. Намагаючись справити враження і спокутувати свою провину, вона насправді зробила все навпаки: відповіла на запитання, адресоване не їй, перервавши старшого офіцера інформацією, очевидною навіть для трирічної дитини. Старший інспектор Ґамаш бачив тих людей так само, як і вона. Чорт забирай! Ніколь із холодком у серці зрозуміла, що, намагаючись вразити їх своєю кмітливістю, вона досягала протилежного ефекту й виставила себе дурепою.

— Вибачте, сер.

— Інспекторе Бовуар?

— Я намагався тримати це місце поза доступом. — Він повернувся до Ніколь. — Жодних сторонніх, і з наших людей ніхто не говорить про злочин за межами нашого периметру.

Ніколь стала червоною, мов буряк. Їй було страшенно неприємно, що він подумав, ніби має пояснювати їй, а надто що їй потрібні його пояснення.

— Але ж … — Бовуар знизав плечима.

— Час поговорити з містером Гедлі, — сказав Ґамаш і попрямував до нього розміреним кроком.

Бен Гедлі спостерігав за ними, добре зрозумівши, що прибув начальник.

— Містере Гедлі, я старший інспектор Арман Ґамаш із поліції Квебеку.

Бен очікував побачити франкомовного, можливо, навіть детектива-француза, тож він витратив кілька хвилин, практикуючись у французькій мові та тренуючись описувати свої дії. Тепер цей бездоганний чоловік з підстриженими вусами, з темно-карими очима, що дивилися на нього поверх оправи окулярів із напівкруглими лінзами, у костюмі-трійці (можливо, це пальто від «Берберрі»?), у твідовому кашкеті, що покривав сиве, доглянуте волосся, простягав свою велику руку — так, ніби це була напівофіційна ділова зустріч — і говорив англійською з британським акцентом. Проте він чув уривки його розмови зі своїми колегами, і то була, безумовно, швидка та вільна французька. У Квебеку не було нічого незвичайного в тому, що люди розмовляли обома мовами, навіть вільно. Але було незвично зустріти франкомовного чоловіка, який розмовляв би, як спадковий член Палати лордів.

— Це інспектор Жан Ґі Бовуар і агент Іветт Ніколь.

Вони потиснули одне одному руки, хоча Ніколь була трохи насторожена, бо не була впевнена, чим він витер обличчя після того, як його знудило.

— Чим я можу допомогти?

— Прогуляймося, — Ґамаш показав на стежку, що вела через ліс, — просто трохи відійдемо звідси.

— Дякую, — зворушено сказав Бен.

— Співчуваю з приводу смерті міс Ніл. Вона була близьким другом?

— Дуже. Вона, власне, учила мене в тутешній школі.

Ґамаш уважно спостерігав за ним, не відриваючи темно-карих очей від обличчя Бена і вбираючи в себе сказане, без осуду чи звинувачення. Бен уперше за кілька годин розслабився. Ґамаш нічого не говорив, просто чекав, коли Бен продовжить.

— Вона була чудовою жінкою. Шкода, що мені бракує слів, я б описав вам її.

Бен відвернув обличчя, соромлячись сліз, що підступили знову. Він стиснув руки в кулаки й відчув жаданий біль від нігтів, що вгризалися в долоні. Цей біль він міг зрозуміти. Інший був за межами його розуміння. Дивно, але він був набагато сильнішим, ніж тоді, коли померла його мати. Він знову зібрався з думками.

— Я не розумію, що сталося. Смерть Джейн не була природною, чи не так?

— Ні, містере Гедлі, не була.

— Хтось її вбив?

— Розкажіть нам про цей ранок, будь ласка. — Вони вже сповільнили крок і зупинилися.

— Я знайшов Джейн просто на землі…

Ґамаш перебив:

— Відтоді як ви прокинулися, будь ласка.

Бен підняв брову, але зробив, як його попросили.

— Я прокинувся близько сьомої. Я завжди встаю зі сходом сонця. Світло потрапляє в мою спальню, і я ніколи не переймався тим, щоб купувати штори. Я встав, прийняв душ і таке інше, а потім погодував Дейзі.

Він уважно спостерігав за їхніми обличчями, намагаючись зрозуміти, чи не здавалася їм його розповідь занадто докладною чи, навпаки, занадто стислою. Жінка-агент мала такий самий спантеличений вигляд, як і він. Високий симпатичний інспектор (Бен уже забув їхні імена) усе записував. А старший здавався зацікавленим і підбадьорливим.

— Потім ми вийшли на вулицю погуляти, але в неї артрит і сьогодні вранці їй дуже боліло. До слова, Дейзі — це собака. Так чи інакше, я дозволив їй повернутися в будинок, а сам пішов на прогулянку. Було за чверть восьма.

Бен правильно припустив, що їх цікавитиме час.

— Щоб дійти сюди, угору по дорозі й повз стару школу далі до лісу, треба всього кілька хвилин.

— Ви когось бачили? — запитав Бовуар.

— Ні, не бачив. Можливо, хтось бачив мене, але я нікого не помітив. Я зазвичай ходжу з опущеною головою, занурений у роздуми. Я проходжу повз людей, не помічаючи їх. Мої друзі знають про це й не ображаються. Я йшов стежкою, і щось змусило мене підняти голову.

— Будь ласка, спробуйте згадати, містере Гедлі. Якщо ви зазвичай ходите з опущеною головою, чому ви її підвели?

— Дивно, правда? Я не пригадаю. Та, на жаль, як я вже казав, зазвичай я замислений. Нічого серйозного чи важливого. Моя мама, бувало, сміялася і казала, що деякі люди намагаються бути в двох місцях одночасно, а я, на відміну від них, — ніде.

Бен жартував, але Ніколь потай подумала, що говорити такі речі для матері жахливо.

— Звісно, вона мала рацію. Візьмімо сьогоднішній день. Гарний, сонячний. Я йду через прекрасний ліс. Краєвид, як на листівці. але я нічого не помічаю, не ціную. Хіба що, можливо, згадаю пізніше, коли опинюся десь в іншому місці й думатиму про цю прогулянку. Здається, що мій мозок постійно на крок відстає від мого тіла.

— Ви подивилися перед собою, сер, — підказав Бовуар.

— Я справді не можу збагнути, що змусило мене підвести голову, але добре, що я це зробив. Я міг би впасти прямо на неї. Дивно, але мені навіть не спало на думку, що вона мертва.

Я не хотів її турбувати. Я навшпиньках наблизився до Джейн і покликав її на ім’я. Потім я звернув увагу, що вона не рухається, і мій розум просто вибухнув. Я подумав, що в неї стався інсульт або серцевий напад.

Він похитав головою, досі не вірячи.

— Ви тоді не торкалися рани? — запитала Бовуар.

— Думаю, міг торкнутися. Я просто пам’ятаю, як підскочив і витер руки об штани. Я запанікував і — не знаю — як істерична дитина, забігав по колу. Ідіот! Так чи інакше, я нарешті опанував себе й набрав на телефоні 911.

— Мені цікаво, — сказав Ґамаш. — Навіщо ви взяли стільниковий телефон на прогулянку в ліс?

— Цей ліс належать моїй родині, і щоосені мисливці порушують наші володіння. Боюся, я не хоробра людина, але я не терплю вбивств. Будь-яких убивств. У мене вдома павуки мають імена. Уранці, коли я виходжу на прогулянку, я беру із собою стільниковий. Частково через страх, що мене підстрелить якийсь п’яний мисливець і потрібно буде викликати допомогу, а частково, щоб подзвонити в управління природних ресурсів і викликати сюди інспектора, якщо раптом я когось помічу.

— І який би це був номер? — ввічливо запитав старший інспектор Ґамаш.

— Мені невідомо. Він у мене на швидкому наборі. Я знаю, що у мене тремтять руки, коли я нервуюся, тому я просто налаштував швидкий набір номера.

Бен уперше мав стурбований вигляд, тож старший інспектор Ґамаш узяв його за руку й повів стежкою далі.

— Вибачте за ці запитання. Ви — важливий свідок. Проте, чесно кажучи, людина, яка знаходить тіло, зазвичай серед перших у нашому списку підозрюваних.

Бен зупинився на місці й недовірливо подивився на старшого інспектора.

— Підозрюваних у чому? Що ви маєте на увазі? — Бен розвернувся й подивився назад у напрямку, звідки вони прийшли, до тіла Джейн. — Там Джейн Ніл. Шкільна вчителька на пенсії, яка доглядала за трояндами й керувала Спілкою вірянок англіканської церкви. Це не може бути нічим іншим, окрім нещасного випадку. Ви не розумієте. Ніхто не став би вбивати її навмисно.

Ніколь спостерігала за цією розмовою і тепер чекала з певним задоволенням, що старший інспектор Ґамаш поставить цього дурня на місце.

— Ваша думка абсолютно правильна, містере Гедлі. Це, безумовно, найвірогідніша можливість.

Іветт Ніколь не могла повірити своїм вухам. Чому він просто не сказав Гедлі, щоб той припинив просторікувати й дав їм виконувати свою роботу? Зрештою, він був ідіотом, який потривожив тіло, а потім бігав і все навколо затоптував. Він був не в тому становищі, щоб читати лекції вищій за станом і такій шанованій людині, як Ґамаш.

— За ті кілька годин, що ви тут стоїте, чи не здалося вам, ніби на місці злочину або в міс Ніл чогось бракує?

Ґамаш був вражений тим, що Бен вирішив промовчати про очевидне. Натомість він на хвилину замислився.

— Так. Люсі, її собаки. Я не пам’ятаю, щоб Джейн коли-небудь ходила на прогулянку без Люсі, особливо на ранкову прогулянку.

— Ви телефонували ще комусь зі свого стільникового?

Бен мав такий вигляд, ніби йому представили абсолютно нову й геніальну ідею.

— Це ж треба! Який ідіот! Не можу в це повірити. Мені навіть не спало на думку зателефонувати Пітеру, чи Кларі, чи комусь іншому. Я був тут зовсім сам, не хотів залишати Джейн, мусив дочекатися поліцію. І я так і не здогадався покликати на допомогу когось іще, окрім 911. Боже мій, це, мабуть, через шок.

«А може, — подумала Ніколь, — ти справді ідіот». Досі вона не зустрічала людини, менш корисної, ніж Бен Гедлі.

— Хто такі Пітер і Клара? — запитав Бовуар.

— Пітер і Клара Морров. Мої найкращі друзі. Вони живуть по сусідству з Джейн. Джейн і Клара були як мати й дочка. Бідолашна Клара. Гадаєте, їм відомо?

— Що ж, дізнаймося, — раптом сказав Ґамаш, з дивовижною швидкістю повертаючись стежкою назад до тіла. Опинившись на місці злочину, він обернувся до Бовуара.

— Інспекторе, візьміть це на себе. Ви знаєте, що шукати. Агенте, залишайтеся з інспектором і допомагайте. Котра година?

— Одинадцята тридцять, сер, — відповіла Ніколь.

— Гаразд. Містере Гедлі, чи є в селі ресторан або кафе?

— Так, є бістро «В Олів’є».

Ґамаш повернувся до Бовуар.

— Збери команду в Олів’є о першій тридцять. Ми пропустимо приплив людей на ланч, тож це місце майже повністю буде в нашому розпорядженні. Чи не так, містере Гедлі?

— Важко сказати. Можливо, коли люди про це дізнаються, туди зійдеться все село. «В Олів’є» — це осередок Трьох Сосен. Але в господаря є задня кімната, яку він відчиняє лише ввечері. З неї відкривається краєвид на річку. Він, напевне, відчинить її для вас і вашої команди.

Ґамаш із цікавістю подивився на Бена.

— Гарна ідея. Інспекторе Бовуар, я зайду й поговорю з мсьє Олів’є…

— Олів’є Брюле, — перебив Бен. Він і його партнер Ґабріель Дюбо управляють бістро і єдиним у селі готелем.

— Я поговорю з ними й домовлюся про окрему кімнату для ланчу. Чи можу я пройтися з вами, містере Гедлі, до села? Я там ще не був.

— Так, авжеж.

Бен мало не сказав: «Із задоволенням», — але зупинився. Якимось чином цей офіцер поліції випромінював ввічливість і певну офіційність і схиляв співрозмовника до такої ж манери спілкування. Попри те що вони, мабуть, були приблизно одного віку, Бену здавалося, ніби він перебуває поруч зі своїм дідусем.

— Онде Пітер Морров.

Бен указав на юрбу, що повернулася, наче в хореографічній композиції, у їхній бік, ледве двоє чоловіків вийшли з лісу. Бен показував на високого стурбованого чоловіка, який розмовляв із Ґамашем раніше.

— Зараз я розповім вам усе, що зможу, — сказав Ґамаш, звертаючись до натовпу близько з тридцяти селян. Він помітив, як Бен підійшов і став поруч із Пітером Морров.

— Мертву звали Джейн Ніл, — сказав Ґамаш, знаючи, що зайва люб’язність з метою пом’якшити такий удар прозвучить фальшиво й недоречно. Кілька людей почали плакати, деякі затулили руками рота, ніби прикриваючи рану. Більшість опустила голови, ніби така інформація була для них надважкою. Пітер Морров витріщився на Ґамаша. Потім на Бена.

Ґамаш усе це помітив. Містер Морров не виявив здивування. І не засмутився. Тривога була, так. Занепокоєння, без сумніву. Але смуток?

— Як? — запитав хтось.

— Ми ще не знаємо. Але це не була природна смерть.

З натовпу вирвався стогін, мимовільний і щирий.

Мовчав лише Пітер Морров.

— Де Клара?

Бен озирнувся. Було незвично бачити одного без іншого. Пітер нахилив голову в бік села:

— У церкві Святого Томаса.

Троє чоловіків знайшли Клару в каплиці саму, із заплющеними очима та схиленою головою. Пітер став біля відчинених дверей, дивлячись на її згорблену спину, напружену перед ударом, який мав на неї впасти. Він тихенько пішов коротким проходом між лавами. Він почувався так, ніби пливе над власним тілом, спостерігаючи за його рухами.

Саме священник приніс новину про те, що поліція метушиться в лісі за старим шкільним будинком. Потім, під час богослужіння до Дня подяки, занепокоєння людей зростало. Незабаром крихітну церкву заполонили чутки про нещасний випадок на полюванні. Жінка. Поранена? Ні, вбита. Невідомо хто. Жахливо. Жахливо. І в глибині душі Клара знала, наскільки це було жахливо. З кожним разом, як відчинялися двері, з кожним променем сонячного світла, що падав у приміщення, вона благала Джейн з’явитися — запізнілу, схвильовану, з вибаченнями: «Я просто проспала. Яка ж я дурна! Люсі, бідолашна, розбудила мене скавчанням — просилася на вулицю. Мені так шкода!». Священник, чи то не помічаючи драматизму ситуації, чи то занурившись у свої думки, продовжував бубоніти.

Сонце лилося крізь вітражі із зображеннями хлопців у формі часів Першої світової війни й розкидало блакитні, темно-червоні та жовті плями на сосновій підлозі й дубових лавах. У каплиці пахло, як у будь-якій відомій Кларі маленькій церкві. Дарами, сосною і запиленими старими книгами. Коли хор піднявся, щоб заспівати наступний гімн, Клара звернулася до Пітера.

— Можеш піти подивитися?

Пітер узяв Клару за руку і з подивом відчув, що вона льодяна. Із хвилину він розтирав її своїми долонями.

— Я піду. Усе буде добре. Подивись на мене, — сказав він, намагаючись змусити її шалений розум припинити себе накручувати.

— Прославляй, душе моя, Царя Небесного, — співав хор.

Клара кліпнула очима:

— Усе буде добре?

— Так.

— Алілуя! Алілуя! Славте передвічного Царя!

Це було годину тому, а тепер усі пішли, зокрема й священник, який запізнювався на службу до Дня подяки у Клеґгорн-Голті. Клара почула, як відчинилися двері, побачила квадрат сонячного світла, що розростався в проході, і побачила, як з’явилася тінь, чиї обриси були їй добре знайомі, хай навіть і спотворені.

Пітер завагався, а потім повільно попрямував до її лави.

Тоді вона все зрозуміла.