Зловісно тихе життя

Розділ чотирнадцятий

Здавалося, що все відбувається дуже повільно. Ліхтарик Ґамаша спочатку впав на підлогу і згас, але старший інспектор таки встиг побачити Бовуара, що розпластався на розвалених сходах. Ґамаш спробував вивернутися й не впасти, і йому це майже вдалося. Але одна нога провалилася між сходинками, і він одночасно почув і відчув, як вона зламалася, не витримавши ваги тіла. Інша нога приземлилася набагато зручніше, хоча так само гучно. Ґамаш почув, як Бовуар вилаявся від болю, а потім униз звалився Пітер. Він пірнув лебедем, головою вперед, і Ґамаш відчув, як їхні голови вдарилися одна об одну й перед очима спалахнуло світло — його не вміщав підвал і навіть Всесвіт. Потім він знепритомнів.

Він прокинувся через деякий час і побачив Клару, яка не відводила від нього очей, а її обличчя було сповнене страху. Вона буквально випромінювала жах. Ґамаш спробував встати, щоб захистити її, але не міг поворухнутися.

— Шефе? З вами все гаразд?

Ґамаш розплющив затуманені очі й побачив, що Бовуар також дивиться на нього.

— Я викликав допомогу по стільниковому телефону.

Бовуар узяв шефа за руку. На мить.

— Зі мною все гаразд, Жане Ґі. Ти як? — він зазирнув у занепокоєне обличчя.

— Здається, на мене сів слон, — Бовуар злегка всміхнувся.

На губі в нього виступило кілька крапель яскраво-червоної крові. Ґамаш підняв тремтячу руку й обережно витер її.

— Ти повинен бути обережнішим, хлопче, — прошепотів Ґамаш. — Як Пітер?

— Я застряг, але я в порядку. Ви вдарили мене головою.

З’ясовувати, хто кого вдарив, зараз було не час.

«Знову вона. Сповзає». Клара знайшла ліхтарик, що було не так уже й складно, оскільки підвал був буквально завалений ліхтариками й чоловіками. Вона шалено водила ним по стелі та підлозі, мріючи, щоб він не просто світив. Гарний вогнемет — ось що стало б їй у пригоді. Вона тримала руку Пітера своєю зламаною рукою, обмінюючи фізичний біль на емоційну розраду.

— Бен? — запитав Ґамаш, сподіваючись, що незабаром він зможе висловлюватися повними реченнями. Його ногу розпирало від болю, у голові пульсувало, але він усвідомлював, що в темряві підвалу, поряд із ними, усе ще була якась загроза.

— Він непритомний, — сказала Клара.

Вона могла їх залишити. Сходи обвалилися, це правда, але неподалік була драбина, якою можна було скористатися й вилізти з підвалу.

Але вона цього не зробила.

Клара ніколи не знала такого страху. І гніву. Гнівалася вона поки що не на Бена, а на цих ідіотів, які повинні були врятувати її. А тепер вона мала захищати їх.

— Я чую якісь звуки, — промовив Бовуар.

Ґамаш спробував піднятися на лікті, але нога віддала таким болем по всьому тілу, що йому перехопило подих і відняло сили. Він упав назад і простягнув руки, сподіваючись знайти щось, за що можна вхопитися, щоб використати як зброю.

— Нагорі, — сказав Бовуар. — Вони вже тут.

Ґамаш і Клара ніколи в житті не чули таких прекрасних слів.

За тиждень усі зібралися у вітальні Джейн, у якій вони, а також і Ґамаш, стали почуватися, як удома. Вони були схожі на музикантів військово-польового оркестру: Ґамаш із шиною на нозі, зігнутий удвоє Бовуар зі зламаними ребрами, у Пітера перев’язана голова, у Клари на руці гіпсова пов’язка.

Згори було ледь чутно Ґабрі та Олів’є, які тихо співали «It’s Raining Men»[125]. З кухні долинав голос Мирни, яка готувала свіжий хліб і домашній суп і теж наспівувала. Надворі падав сніг. На землі лапаті мокрі пластівці майже одразу танули, а коли торкалися щоки, здавалося, ніби тебе цілує своїми губами кінь. З дерев облетіло останнє осіннє листя, а в садах попадали яблука.

— Здається, земля починає підмерзати, — сказала Мирна, вносячи столові прибори й розставляючи розкладні столики навколо каміна, у якому потріскували дрова. Згори доносилися захоплені крики Ґабрі, який був у захваті від речей у спальні Джейн.

— Жадібність. Огидно, — промовила Рут.

Вона швидко попрямувала до сходів і зійшла нагору.

Клара дивилася, як Пітер підвівся й поворушив дрова, які й так горіли чудово. Вона тримала його в обіймах тієї ночі, коли він розпластався на брудній підлозі. То був останній раз, коли вони були так близько. Після подій тієї жахливої ночі він геть усамітнився на своєму острові. Міст зруйнований. Зведені стіни. І тепер Пітер став неприступним, навіть для неї. Фізично, так, вона могла взяти його за руку, торкнутися його голови, його тіла, і вона це робила. Але вона знала, що більше не може втримати його серце.

Вона дивилася на його вродливе обличчя, прорізане зморшками турбот, із синцями після падіння. Вона розуміла, що він зазнав найстрашнішої травми і, можливо, уже не відновиться.

— Я хочу це, — сказала Рут, спускаючись сходами.

Вона помахала маленькою книжечкою й засунула її у велику кишеню свого поношеного кардигана. Джейн у своєму заповіті запропонувала кожному з друзів вибрати одну річ із її будинку. Рут зробила свій вибір.

— Як ти дізналася, що це був Бен? — запитала Мирна.

Вона сіла за стіл і покликала хлопців їсти. На столі були розставлені миски із супом, а з кошиків зі свіжими булочками, що стояли на коробці з-під ковдри, здіймалася пара.

— Мене осяяло на вечірці, — відповіла Клара.

— Що ти побачила такого, чого не побачили ми? — приєднуючись до них, запитав Олів’є.

— Мене наштовхнуло на думку те, чого я не бачила. Я не бачила Бена. Я знала, що «Ярмарковий день» був даниною пам’яті Тіммер. На картині були всі люди, важливі для Тіммер.

— Окрім Бена! — вигукнула Мирна, намащуючи маслом теплу булочку і спостерігаючи, як масло тане, щойно торкається хліба. — Яка ж я дурепа, що проґавила це!

— Мені теж знадобилося багато часу, — зізнався Ґамаш. — Я помітив це тільки після того, як подивився на «Ярмарковий день» у себе в кімнаті. Бена не було.

— Бена не було — повторила Клара. — Я знала, що Джейн ніяк не могла його пропустити. Але його там не було. Хіба що він був там, і саме його обличчя видалили.

— Але чому Бен запанікував, побачивши «Ярмарковий день»? Я маю на увазі, що було такого жахливого в його обличчі на картині? — запитав Олів’є.

— Поміркуйте, — сказав Ґамаш. — Бен уколов своїй матері смертельну дозу морфію в останній день ярмарку, фактично під час ходи. Він заздалегідь подбав про алібі — він був в Оттаві на виставці антикваріату.

— А він дійсно там був? — запитала Клара.

— О так, навіть купив кілька речей. Потім він примчав сюди, — а це лише три години на машині, — і зачекав, коли почнеться хода.

— Знаючи, що я покину його матір? Звідки така впевненість? — поцікавилася Рут.

— Він знав свою матір, знав, що вона наполягатиме.

— І вона наполягла. Я повинна була залишитися.

— Ти не мусила знати, Рут, — заперечив Ґабрі.

— Продовжуйте, — сказав Олів’є, занурюючи булочку в суп. — Він подивився на картину і…

— Він побачив себе, мабуть, на ході, — сказав Ґамаш. — На трибунах. Тоді він вирішив, що Джейн знає, що́ він зробив, що він таки був у Трьох Соснах.

— Тож він викрав картину, стер своє обличчя і намалював нове, — сказала Клара.

— Та незнайомка сиділа поруч із Пітером, — зауважила Рут. — Природно, що Джейн розташувала там Бена.

Пітер зробив свідоме зусилля, щоб не опустити очей.

— Того вечора в готелі після вернісажу все зійшлося воєдино, — пояснила Клара. — Він не замкнув дверей після вбивства. Усі інші замикали, але не Бен. Потім була швидкість, з якою він очищав стіни від шпалер, точніше її відсутність. А тієї ночі, коли ми побачили тут світло, Бен сказав, що він намагається наздогнати нас. Я повірила, але пізніше подумала, що це звучало трохи недолуго навіть для Бена.

— Виявляється, — продовжив Ґамаш, — він обшукував будинок Джейн, сподіваючись знайти ось це. — Він підняв папку, яку знайшов Бовуар у будинку Йоланди. — Замальовки, які Джейн робила кожного окружного ярмарку протягом шістдесяти років. Бен подумав, що серед них можуть бути ескізи до «Ярмаркового дня», тож хотів перевірити їх.

— На цих ескізах щось видно? — запитав Олів’є.

— Ні, лише загальні риси.

— А ще була цибуля, — сказала Клара.

— Цибуля?

— Коли я прийшла до Бена додому наступного дня після вбивства Джейн, він смажив цибулю, щоб зробити чилі кон карне. Але Бен ніколи не готував. Сама егоїстка, я повірила йому, коли він сказав, що хоче мене підбадьорити. У якийсь момент я зазирнула в його вітальню і відчула запах, який я прийняла за запах мийного засобу. Той заспокійливий запах, який означає, що все чисте й доглянуте. Я подумала, що приходила прибирати Неллі. Пізніше в розмові зі мною вона сказала, що через сильну хворобу Вейна вона ніде не прибирала тиждень чи й довше. Бен, мабуть, використовував розчинник і підсмажив цибулю, щоб приховати запах.

— Саме так, — підтвердив Ґамаш, потягуючи пиво. — Він виніс «Ярмарковий день» із галереї Вільмсбурга в суботу після обіду з нагоди Дня подяки, стер із неї своє обличчя й намалював інше. Але він припустився помилки, вигадавши обличчя. Він також скористався своїми власними фарбами, які відрізнялися від фарб Джейн. Потім він повернув роботу до Вільмсбурга, але йому довелося вбити Джейн, перш ніж вона змогла б помітити зміни.

— Ви, — звернулася Клара до Ґамаша, — не залишили мені жодних сумнівів. Ви продовжували запитувати, хто ще бачив роботу Джейн. Тоді я згадала, що Бен спеціально запитав Джейн за обідом, чи не буде вона проти того, щоб він поїхав до мистецької галереї подивитися на картину.

— Ви гадаєте, він щось запідозрив того вечора? — запитала Мирна.

— Можливо, його щось трохи непокоїло. Можливо, підсвідоме відчуття провини зіграло з ним злий жарт. Коли Джейн сказала, що це зображення ходи й воно містить особливе послання, її погляд зупинився на його обличчі. Вона дивилася прямо на нього.

— Він також мав дивний вигляд, коли вона процитувала той вірш, — додала Мирна.

— Що за вірш? — запитав Ґамаш.

— Одена. Там, у стосі біля тебе, Кларо. Я бачу цю книжку, — сказала Мирна. — «Зібрання творів В. Г. Одена».

Клара простягнула Мирні здоровенний том.

— Ось він, — сказала Мирна. — Вона зачитала з вірша Одена, присвяченого Герману Мелвіллу[126]:

Непоказне і завжди у людській подобі,

зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом.

Пітер простягнув руку по книжку і знайшов початок вірша, ту частину, яку Джейн не зачитувала:

Під кінець він обрав повний штиль,

Зайшов до гавані своєї домівки, кинув якір біля дружини,

І причалив до її рук,

А щоранку переправлявся до офісу,

Наче плавав до іншого острову.

Він зробив відкриття: добро таки існувало.

Його жах мав розсіятись весь до останку.

Пітер дивився на полум’я, прислухаючись до гомону знайомих голосів. Він обережно заклав сторінку клаптиком паперу й згорнув книжку.

— Як параноїк, він у всьому знаходив приховані послання, — сказав Ґамаш. — Бен мав можливість і необхідні навички, щоб убити Джейн. Він жив практично поруч зі школою, міг зайти туди непоміченим, узяти лук і кілька стріл, змінити наконечники зі спортивних на мисливські, потім заманити Джейн і вбити її.

Один за одним кадри прокручувалися в голові Пітера. Тепер він опустив очі. Він не міг дивитися на своїх друзів. Як так вийшло, що він не побачив цього у своєму найкращому другові?

— Як він заманив туди Джейн? — запитав Ґабрі.

— Зателефонував, — відповів Ґамаш. — Джейн довіряла йому повністю. Вона не стала нічого питати, коли він попросив її зустрітися з ним на оленячій стежці. Сказав, що там браконьєри, тому їй краще залишити Люсі вдома. Вона пішла без жодних сумнівів.

«Ось що буває з довіри й дружби, вірності й кохання, — подумав Пітер. — Тебе підставляють. Зраджують. Тебе ранять так глибоко, що ти ледве можеш дихати, а іноді це вбиває тебе. Або ще гірше. Це вбиває людей, яких ти любиш найбільше. Бен мало не вбив Клару. Він довіряв Бену. Любив Бена. І ось що сталося. Ніколи більше. Ґамаш мав рацію щодо Матвія, 10:36».

— Чому він убив власну матір? — запитала Рут.

— Стара як світ історія, — відповів Ґамаш.

— Бен був чоловіком-повією? — вигукнув Ґабрі.

— Це найдавніша професія. Чим ти думаєш? — запитала Рут. — Неважливо, не відповідай.

— Жадібність, — пояснив Ґамаш. — Я повинен був здогадатися раніше, після нашої розмови в книгарні, — звернувся він до Мирни. — Ви описували один тип особистості. Людей, які ведуть так зване «тихе» життя. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. Ті, які не ростуть і не розвиваються, які тупцюють на місці. Такі рідко змінювалися на краще.

— Саме так і було, — сказав Ґамаш. — Вони чекали від життя подарунків. Чекали, що хтось урятує їх. Або зцілить. Вони нічого не робили для себе.

— Як Бен, — сказав Пітер.

За весь день він заговорив майже вперше.

— Як Бен. — Ґамаш лише кивнув. — Джейн бачила це, я думаю. — Він підвівся і пошкутильгав до стіни. — Ось вона намалювала Бена. Ви помітили, що він у шортах? Як маленький хлопчик. І він у вигляді кам’яної скульптури. Застиглий. Обличчям до батьківського дому, до минулого. Тепер це зрозуміло, звісно, проте раніше я цього не помічав.

— Але чому ми цього не бачили? Ми жили поряд, зустрічалися день у день, — не могла збагнути Клара.

— А чому ви мали бачити? Ви жили своїм насиченим життям. До того ж у цьому малюнку Джейн є ще дещо.

Він дав їм хвилину на роздуми.

— Тінь, — відгукнувся Пітер.

— Так. Він відкидав довгу й темну тінь. І його темрява впливала на інших.

— Ви маєте на увазі, впливала на мене, — промовив Пітер.

— Так. І на Клару. І майже на всіх. Він був дуже розумним, справляв враження толерантного й доброго, а насправді був дуже потайливим і дуже хитрим.

— Але чому він убив Тіммер? — знову запитала Рут.

— Вона збиралася змінити свій заповіт. Не викреслити його повністю, просто дати йому достатньо, щоб він вижив і міг почати робити щось для себе. Вона знала, якою людиною він став, про брехню, лінощі, відмовки. Але вона завжди відчувала себе відповідальною. Поки не зустріла вас, Мирно. Ви з Тіммер часто говорили про це. Думаю, ваші міркування наштовхнули її на думку про Бена. Вона давно зрозуміла, що він був проблемою, але вважала його проблемою пасивною. Єдиною людиною, якій він робив боляче, був він сам.

— Тіммер знала, що про неї говорив Бен? — запитала Клара.

— Так. Бен розповів нам це під час допиту. Він зізнався, що брехав про свою матір з дитинства, щоб йому співчували, але, здається, не знаходив у цьому нічого поганого. «Це могло бути правдою», — так він пояснив. Наприклад, — звернувся Ґамаш до Пітера, — він казав вам, що його мати наполягла на тому, щоб відправити його до школи-інтернату, але правда була в тому, що він сам попросився туди. Він хотів покарати матір, змусивши її відчувати, що вона йому не потрібна. Думаю, ті розмови з вами, Мирно, стали справжнім переломним моментом у житті Тіммер. Раніше вона винуватила себе в тому, яким став Бен. Вона наполовину вірила його звинуваченням, що була жахливою матір’ю. І вона відчувала, що винна йому. Саме тому вона дозволила йому жити в її будинку все життя.

— Тобі це не здавалося дивним? — запитала Мирна у Клари.

— Ні. Я приголомшена, озираючись зараз назад і розуміючи все. Просто Бен завжди жив у будинку Тіммер. Крім того, він казав, що мати відмовляється відпускати його. Я вважала це емоційним шантажем. Я купилася на все, що він казав. — Клара вражено похитала головою. — Переїхавши до котеджу доглядача, Бен сказав нам, що мати вигнала його, бо він нарешті постав проти неї.

— І ви повірили в це? — тихо запитала Рут. — А хто купив ваші роботи, щоб ви могли придбати собі будинок? Хто подарував вам меблі? Хто запрошував вас на обіди в перші роки, щоб із усіма перезнайомити й годував вас, дізнавшись, що вам нічого їсти? Хто відправляв вас додому з пакунками з недоїдками? Хто щоразу вас ввічливо слухав і ставив зацікавлені запитання? Я можу продовжувати до ранку. Ніщо з цього не справило на вас враження? Ви що, настільки сліпі?

«Ось він знову, — подумала Клара. — Скрадок».

Це було набагато болісніше за будь-які рани і травми, яких завдав їй Бен. Рут дивилася на них із суворим обличчям. Як вони могли бути такими довірливими? Як слова Бена виявилися сильнішими за дії Тіммер? Рут мала рацію. Тіммер була терпимою, доброю і щедрою.

Клара з острахом усвідомила, що Бен почав убивати свою матір вже давно.

— Твоя правда. Мені дуже шкода. Навіть змії. Я повірила його розповідям про змій.

— Змії? — перепитав Пітер. — Які змії?

Клара похитала головою. Бен збрехав їй і використав ім’я Пітера, щоб надати своїй історії переконливості. Чому він сказав їй, що в підвалі його матері були змії? Чому він вигадав ту історію про себе й Пітера, коли вони були хлопчиками? Бо це робило його ще більшою жертвою, героєм, зрозуміла вона. І вона була більш ніж готова повірити в це. «Бідолаха Бен», як вони його називали. І він хотів бути бідолахою Беном, хоч і не в буквальному сенсі, як з’ясувалося.

Коли відновили електрику, підвал Тіммер виявився чистим і абсолютно нормальним. Жодних змій. Жодних зміїних гнізд. Жодних ознак того, що якась істота коли-небудь прослизала там або вислизала звідти, хіба що Бен. «Зміями», що звисали зі стелі, були дроти, а била ногою вона по шматках садового шланга. Сила уяви ніколи не припиняла дивувати Клару.

— Ще однією причиною того, що я повільно метикував, — зізнався Ґамаш, — було те, що я припустився помилки. Досить грубої. Я думав, що він кохає вас, Кларо. Романтичне кохання. Я навіть запитував його про це. Це був найбільший промах. Замість того щоб запитати, що він відчуває до вас, я запитав, як давно він вас кохає. Я дав йому привід, що виправдовував усі його насторожені погляди. Він поглядав на вас крадькома не через пристрасть, а від страху. Він знав, що у вас найкраще розвинена інтуїція і ви його вирахуєте. Однак я дозволив йому зіскочити з гачка й обдурити себе.

— Але ж ви, врешті-решт, здогадалися, — сказала Клара. — Чи усвідомлює Бен, що він зробив?

— Ні. Він переконаний, що всі його дії були цілком виправданими. Гроші Гедлі були його. Власність Гедлі була його. Його мати просто притримувала їх, поки вони не перейшли до нього. Він і уявити не міг, що не отримає спадок, тож вважав, що не має іншого вибору, окрім як убити її. А оскільки він опинився в такому становищі через неї, він не винен. Вона сама це спровокувала.

Олів’є здригнувся.

— Він здавався таким добрим.

— Він таким і був, — сказав Ґамаш, — доки з ним не сперечалися або він отримував, що хотів. Як дитина. Він убив свою матір заради грошей. А Джейн він убив, бо думав, що вона оголосить про це світові своїм «Ярмарковим днем».

— Іронія долі, — промовив Пітер, — він думав, що його видає його обличчя на «Ярмарковому дні». А видало його те, що він стер це обличчя. Якби він залишив картину такою, якою вона була, його б ніколи не спіймали. Він був пасивним усе своє життя. І коли він уперше почав діяти, то прирік себе.

Рут Зардо повільно, долаючи біль, піднімалася на пагорб, а Дейзі пленталася на повідку поруч. Рут зголосилася взяти собаку Бена, здивувавши цим рішенням себе саму більше, ніж будь-кого іншого. Проте це здавалося правильним. Дві смердючі кульгаві старі бабці. Вони пробиралися нерівною стежкою, намагаючись не посковзнутися на снігу й не підвернути ногу або не вивихнути стегно. Вона почула її ще до того, як побачила. Молитовна палиця з яскравими стрічками. Підхоплені вітром, вони надсилали свої дари в повітря, стукаючись одна об одну. Як справжні друзі. Б’ються, іноді завдають болю, хоча й ненавмисно. Рут узяла в руки стару фотографію з майже стертим дощем і снігом зображенням. Вона не дивилася на цю світлину шістдесят років, з того дня, коли зробила її на ярмарку. Джейн і Андреас, такі щасливі. І Тіммер позаду. Вона дивиться прямо в камеру, на Рут, яка тримає фотоапарат, і супиться. Тоді, багато років тому, Рут знала, що Тіммер відомо. Молода Рут щойно зрадила Джейн. І ось Тіммер мертва. І Андреас мертвий, і Джейн мертва. І Рут відчула, що, можливо, настав час забути минуле. Вона відпустила стару фотографію, і та швидко приєдналася до інших подарунків, захоплених танцями та грою.

Рут засунула руку до кишені й дістала книжку, вибрану в подарунок від Джейн. Разом із книжкою вона витягла конверт, який залишила їй Джейн. Усередині була листівка, намальована рукою Джейн, майже повна копія зображення на стіні її вітальні. За винятком того, що двоє молодих дівчат, які обіймалися, тепер були старі й немічні. Дві літні жінки, які трималися одна за одну. Рут сховала листівку в книжку. Потерту маленьку книжечку, що пахла туалетною водою «Флоріс».

Тремтливим голосом Рут почала читати вголос. Її слова підхоплював вітер і грав ними поміж сніжинок і яскравих стрічок. Дейзі з обожнюванням дивилася на неї.

Ґамаш сидів у бістро. Він зайшов попрощатися і, можливо, купити одну-дві лакричні трубочки перед тим, як повернутися до Монреаля. Олів’є і Ґабрі палко обговорювали, куди поставити розкішний валлійський комод, який вибрав Олів’є. Олів’є намагався не вибрати його. Він досить суворо переконував себе, що не можна бути жадібним і забирати найкраще, що є в домі Джейн. «Хоча б один цей раз, — благав він себе, — візьми щось символічне. Щось маленьке на згадку про неї. Щось гарненьке з famille rose[127] або маленьку срібну тацю. Не валлійський комод. Тільки не валлійський комод».

— Чому ми ніколи не можемо поставити якусь гарну річ у готелі? — скаржився Ґабрі, разом із Олів’є обходячи бістро в пошуках місця для валлійського комода.

Помітивши Ґамаша, вони підійшли. Ґабрі мав до нього запитання.

— Ви коли-небудь підозрювали нас?

Ґамаш подивився на двох чоловіків: одного — величезного й життєрадісного, іншого — стрункого й замкненого.

— Ні. Думаю, ви обидва надто багато страждали у своєму житті від жорстокості інших, щоб самими бути жорстокими. З мого досвіду, люди, які зазнали болю, або завдають болю іншим і самі стають жорстокими, або розвивають у собі надзвичайну доброту. Ви не з тих, хто здатен на вбивство. Хотів би я сказати те саме про всіх мешканців Трьох Сосен.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Олів’є.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Ґабрі.

— Ви ж не чекаєте, що я вам скажу? До того ця людина може ніколи не вдатися до дій. Як на спостережливе око Ґабрі, Ґамаш мав непереконливий вигляд і навіть певні побоювання.

Тут якраз зайшла Мирна по чашечку гарячого шоколаду.

— Я хочу запитати вас, — звернулася Мирна до Ґамаша, щойно зробила замовлення. — Що з Філіппом? Чому він так розлютився на свого батька?

Ґамаш не був упевнений, що може про це говорити. Ізабель Лакост надіслала те, що вона знайшла за плакатом у рамці в кімнаті Бернара, до лабораторії, і прийшли результати. Усюди були відбитки пальців Філіппа. Ґамаш не був здивований. Бернар Маленфан шантажував юнака.

Але Ґамаш знав, що поведінка Філіппа змінилася ще до того. Він перетворився зі щасливого, доброго хлопчика на жорстокого, похмурого, глибоко нещасного підлітка.

Ґамаш здогадувався про причину, а той журнал підтвердив її. Філіпп ненавидів не свого батька. Ні. Філіпп ненавидів себе, а ненависть виливав на батька.

— Вибачте, — сказав Ґамаш, — я не можу вам розповісти.

Коли Ґамаш надівав куртку, підійшли Олів’є і Ґабрі.

— Здається, ми знаємо, чому Філіппп так поводиться, — сказав Ґабрі. — Ми написали причину на цьому папірці. Якщо ми маємо рацію, просто кивніть, будь ласка.

Ґамаш розгорнув записку і прочитав. Потім він згорнув її і поклав до кишені. Виходячи за двері, він озирнувся на двох чоловіків, що стояли пліч-о-пліч, ледь торкаючись один одного. Усупереч власній волі, він кивнув. І ніколи не пошкодував про це.

Вони дивилися, як Арман Ґамаш, накульгуючи, підійшов до машини й від’їхав. Ґабрі відчув глибокий смуток. Він знав про Філіппа вже давно. Випадок із послідом, як не дивно, підтвердив це. Ось чому вони вирішили запросити Філіппа відпрацювати свій борг у бістро, де не тільки вони могли спостерігати за ним, але, і це більш важливо, де він міг спостерігати за ними. І переконатися, що це нормально.

— Що ж, — рука Олів’є торкнулася руки Ґабрі, — принаймні в тебе буде ще один жувач, якщо ти колись вирішиш поставити «Чарівника країни Оз».

— Якраз те, що потрібно цьому селу, — ще один приятель Дороті.

— Це тобі. — Клара дістала з-за спини велику стилізовану світлину — роздруковану з комп’ютера розкадровку відео. Вона засяяла, коли Пітер витріщився на фотографію. Та поступово її усмішка зникла. Він не зрозумів. Це не було дивним, він рідко розумів її роботи. Але вона сподівалася, що цього разу буде інакше. Показуючи йому цю світлину, вона дарувала йому і її, і свою довіру. Її мистецтво було до такої міри болісно особистим, що вона відкрилася настільки, наскільки це взагалі можливо. Після того як вона не розповіла Пітеру про скрадок і оленячу стежку й приховала дещо інше, їй хотілося показати йому, що вона помилялася. Вона кохає його й довіряє йому.

Він утупився в дивну фотографію. На ній був зображений ящик на палях, схожий на будиночок на дереві. Усередині був камінь чи яйце, Пітер не зрозумів, що саме. Так схоже на Клару — бути незрозумілою. І все це крутилося. Він відчув легку нудоту.

— Це скрадок, — сказала вона, ніби це все пояснювало.

Пітер не знав, що відповісти. Останнім часом, протягом останнього тижня, він узагалі не мав що сказати, нікому.

Клара не була впевнена, чи варто пояснювати про камінь і те, що він символізує смерть. Але цей предмет міг бути і яйцем. Символом життя. То що — камінь чи яйце? Славетний конфлікт в осяйному творі. До того ранку будиночок на дереві був статичним, але всі розмови про те, що люди застрягли, наштовхнули Клару на ідею обертання будиночка, наче маленької планети, зі своєю власною гравітацією, власною реальністю. Як і більшість будинків, він містив життя і смерть, що були нероздільні. І остання алюзія. Дім як алегорія самого себе. Автопортрет нашого вибору. І наших сліпих зон.

Пітер не зрозумів. Навіть не намагався. Він залишив Клару стояти з витвором мистецтва, який — і цього ніхто з них не передбачав — одного дня зробить її знаменитою.

Вона дивилася, як він побрів до своєї студії і зачинив двері. Вона знала, що одного дня він покине свій безпечний, стерильний острів і повернеться на брудний материк. А коли він повернеться, вона чекатиме на нього з широкими обіймами, як завжди.

Клара сіла у вітальні й дістала з кишені папірець. Він був адресований священнику церкви Святого Томаса. Вона закреслила перший рядок. Під ним вона щось акуратно написала друкованими літерами, потім одягла куртку й піднялася на пагорб до оббитої білою вагонкою церкви, віддала папірець священнику й вийшла на свіже повітря.

Преподобний Джеймс Морріс розгорнув папірець і прочитав. Це були інструкції до гравіювання на надгробку Джейн Ніл. Угорі сторінки було написано: «Від Матвія, 10:36». Але це закреслили, а під ним написали щось інше. Він дістав Біблію і знайшов вірш 10:36 від Матвія:

«І: вороги́ чоловікові — домашні його!».

Нижче була нова вказівка.

«Заскочена радістю».

На вершині пагорба Арман Ґамаш зупинив машину і вийшов. Він поглянув униз на село, і його серце радісно тьохнуло. Він дивився на дахи будинків і уявляв хороших, добрих людей зі своїми вадами, які докладали всіх зусиль, щоб чогось досягти в житті. Люди вигулювали собак, згрібали невідступне осіннє листя, бігли наввипередки зі снігом, що повільно опускався на землю. Вони робили закупи в крамничці мосьє Беліво та купували багети в пекарні Сари.

Олів’є стояв на порозі «Бістро» й витрушував скатертину. Життя тут було аж ніяк не метушливим. Але воно й не було тихим.