Зловісно тихе життя

Розділ п’ятий

Тремтливими руками агент Ізабель Лакост залізла до пластикового пакета й обережно витягла смертоносну зброю. У мокрих, занімілих від холоду пальцях вона тримала наконечник стріли. Інші офіцери поліції Квебеку, які були в кімнаті, сиділи мовчки, багато хто мружився, намагаючись краще розгледіти крихітний наконечник, призначений для того, щоб убивати.

— Ми знайшли його та інші в клубі, — сказала Ізабель, передаючи наконечник по колу. Вона приїхала рано-вранці — під дощем, у темряві їхала за кермом з Монреаля, залишивши чоловіка наглядати за дітьми. Їй подобалося спокійно проводити час у кабінеті, а сьогодні кабінетом було холодне й тихе приміщення колишньої школи. Інспектор Бовуар дав їй ключ, вона пробралася повз жовту поліцейську стрічку, витягла свій термос із кавою, кинула на підлогу поліцейську сумку з атрибутами для обстеження місця злочину, увімкнула світло й роззирнулася. Обшиті шпунтованими дошками стіни були вкриті сагайдаками, що звисали з гачків, на яких колись, мабуть, висіли пальтечка. У передній частині кімнати досі головним об’єктом залишалася дошка, без сумніву, назавжди прикріплена до стіни. На ній хтось намалював мішень «Х», що позначала місцезнаходження лучника, і дугу між ними, а внизу були написані цифри. Напередодні ввечері агент Лакост виконала домашнє завдання в інтернеті, тому швидко впізнала схему до уроку з основ стрільби з лука — про врахування вітру, відстані та траєкторії. Однак вона дістала свою камеру і сфотографувала її. Наливши собі кави, агент Лакост сіла й перемалювала схему у свій блокнот. Вона була акуратною жінкою.

Потім, перед прибуттям інших офіцерів, які дістали завдання провести обшук, вона зробила те, про що було відомо лише їй: повернулася на вулицю і в тьмяному світлі дощового ранку пішла до місця, де померла Джейн Ніл. І вона сказала міс Ніл, що старший інспектор Ґамаш з’ясує, хто так із нею вчинив.

Агент Ізабель Лакост вірила в золоте правило моралі «як хочете, щоб люди робили вам, так і ви робіть їм» і знала, що хотіла б, щоб хтось зробив так само і для неї.

Вона повернулася до неопалюваного приміщення стрілецького клубу. Інші офіцери вже прибули, і разом вони обшукували приміщення, знімали відбитки пальців, вимірювали, фотографували, пакували. А потім Лакост, простягнувши руку до задньої стінки шухляди єдиного столу, що залишився в кімнаті, знайшла їх.

Ґамаш тримав його в долоні, наче то була граната. Наконечник стріли явно призначався для полювання. Чотири бритви, звужені до тонкого вістря. Тепер, нарешті, він міг оцінити те, що почув на зустрічі з громадою. Цей наконечник, здавалося, прагнув розрізати його долоню. Випущена з лука з усією силою, створеною тисячолітнім досвідом застосування, така стріла, поза сумнівом, пронизала б людське тіло. Дивно, що пістолети взагалі винайшли, коли вже існувала така смертоносна й безшумна зброя.

Агент Лакост витерла м’яким рушником темне волосся, з якого стікали краплі дощу. Вона стояла спиною до веселого вогню, що бадьоро палахкотів у кам’яному каміні, уперше за багато годин відчуваючи тепло, вдихаючи запах домашнього супу й хліба та спостерігаючи за тим, як смертоносна зброя переходить із рук у руки.

Клара й Мирна стояли в черзі до шведського столу, тримаючи чашки з паруючим французько-канадським гороховим супом і тарілки з теплими булочками з пекарні. А попереду Неллі накладала їжу собі на тарілку.

— Я беру і для Вейна, — пояснила Неллі без зайвої потреби. — Він онде, бідолаха.

— Я чула, як він кашляє, — сказала Мирна. — Застудився?

— Не знаю. У нього болить у грудях. Я вперше за кілька днів вийшла з дому, я так хвилювалася. Адже Вейн підстригав газон міс Ніл і виконував іншу роботу, він хотів піти на зустріч.

Обидві жінки спостерігали, як Неллі віднесла свою величезну тарілку Вейну, що сидів на стільці, згорблений і виснажений. Вона витерла йому чоло, а потім допомогла підвестися на ноги. Вони вдвох вийшли з бістро: Неллі — стурбована та сповнена відповідальності, і Вейн — покірний і задоволений, що його ведуть. Клара сподівалася, що з ним усе буде гаразд.

— Що ти думаєш про збори? — запитала Клара Мирну, поки вони разом повільно просувалася вздовж столу.

— Він мені сподобався, цей інспектор Ґамаш.

— Мені теж. Але дивно, що Джейн загинула від мисливської стріли.

— Утім, якщо подумати, це має сенс. Зараз сезон полювання, але я згодна, від думки про стару дерев’яну стрілу в мене мороз по шкірі. Дуже дивно. Індичку?

— Так, будь ласка. Брі будеш? — запитала Клара.

— Лише шматочок. Можливо, трохи більший за цей.

— Коли шматочок стає куснем?

— Якщо ти сама кусень, розмір не має значення, — пояснила Мирна.

— Я згадаю це наступного разу, коли лягатиму в ліжко з куснем Стілтона[53].

— Ти готова зрадити Пітера?

— З їжею? Я зраджую йому щодня. У мене дуже особливі стосунки з мармеладним ведмедиком, імені якого я не скажу. Гаразд, насправді його звуть Рамон. Він робить мене довершеною. Поглянь на це. — Клара вказала на квіткову композицію на буфеті.

— Я склала її сьогодні вранці, — сказала Мирна, щаслива, що Клара помітила.

Мирна усвідомлювала, що Клара помічає більшість речей і їй вистачає розуму згадувати здебільшого тільки хороше.

— Я подумала, що, можливо, ти це зробила. Там є щось?

— Подивись, — усміхнувшись, відповіла Мирна.

Клара нахилилася до композиції з однорічної монарди, геленіуму та пензлів для акрилових фарб. Усередині лежав пакунок, загорнутий у коричневий вощений папір.

— Це шавлія і чаполоч, — сказала Клара, повертаючись до столу й розгортаючи пакунок. Це означає те, що я думаю?

— Ритуал, — сказала Мирна.

— О, яка чудова ідея! — Клара потяглась і торкнулася руки Мирни.

— Із саду Джейн? — запитала Рут, вдихаючи мускусний аромат шавлії, який годі було з чимось переплутати, і медові пахощі чаполочі.

— Шавлія, так. Ми з Джейн зрізали її в серпні. А чаполоч я взяла в Анрі кілька тижнів тому, коли він косив сіно. Вона росла навколо скелі Індіанців.

Рут передала трави Бену. Бен узяв їх, але тримав на відстані витягнутої руки.

— Заради бога, чоловіче, вони не завдадуть тобі шкоди.

Рут вихопила їх і почала махати ними під носом у Бена.

— Наскільки я пам’ятаю, тебе навіть запрошували на ритуал літнього сонцестояння.

— Тільки як людську жертву, — відповів Бен.

— Облиш, Бене, це несправедливо, — сказала Мирна. Ми ж казали, що в цьому, мабуть, не буде потреби.

— Було весело, — зауважив Ґабрі, ковтаючи яйце. Я був одягнений у сутану, — він стишив голос і почав швидко озиратися довкола — а раптом священник справді вирішив прийти й відправити службу Божу?

— Кращого застосування для сутани й не придумати, — сказала Рут.

— Дякую, — відповів Ґабрі.

— Це не комплімент. Хіба до ритуалу ти був не традиційної орієнтації?

— Власне кажучи, так. — Ґабрі повернувся до Бена. — І все спрацювало. Магія. Ти обов’язково маєш піти наступного разу.

— Це правда, — сказав Олів’є, стоячи позаду Ґабрі й масажуючи його шию. — Рут, хіба ти не була жінкою до ритуалу?

— А ти хіба ні?

— І ви кажете, що це, — Ґамаш підняв наконечник стріли догори так, що вістря вказувало на стелю, — було знайдено в незамкненій шухляді разом із дванадцятьма іншими? Він оглянув мисливський наконечник із чотирма гострими краями, що сходилися до витонченого смертоносного вістря. Це був досконалий, безшумний пристрій для вбивства.

— Так, сер, — сказала Лакост. Вона непорушно стояла прямо перед вогнищем. Зі свого місця, із задньої кімнати бістро, вона бачила через французькі двері, як дощ, точніше дощ зі снігом, бив по склу. Її руки, тепер вільні від смертоносної зброї, стискали кухоль гарячого супу й теплу булочку з начинкою з шинки, розтопленого брі та кількома листочками руколи.

Ґамаш обережно поклав наконечник стріли на розкриту долоню Бовуара.

— Чи можна це надіти на будь-яку стрілу?

— Що ви маєте на думці? — запитав Бовуар боса.

— Ну, у цьому клубі повно стріл для спортивної стрільби, так?

Лакост кивнула з повним ротом.

— З маленькими короткими наконечниками, схожими на наконечники куль?

— Купа, — кивнула Лакост.

— А можна ті наконечники зняти, а цей надіти?

— Так, — сказала Лакост, насилу ковтаючи. — Вибачте мені.

Ґамаш усміхнувся.

— Але звідки ви знаєте?

— Я прочитала про це вчора ввечері в інтернеті. Наконечники зроблені так, щоб їх можна було взаємозамінити. Звичайно, ви повинні вміти це робити, інакше розріжете собі пальці на шмаття. Але так: один знімаєте, інший надіваєте. Така конструкція.

— Навіть старі дерев’яні?

— Так. Підозрюю, що ці мисливські наконечники походять зі старих дерев’яних стріл у клубі. Хтось зняв їх і замінив на спортивні.

Ґамаш кивнув. Бен розповідав їм, що збирав старі дерев’яні стріли в родинах, які модернізували своє мисливське спорядження.

Ці стріли спочатку були з мисливськими наконечниками, і йому довелося замінити їх на наконечники для стрільби по мішенях.

— Добре. Несіть їх усі до лабораторії.

— Уже в дорозі, — сказала Лакост, сідаючи на місце поруч з Ніколь, яка трохи відсунула свій стілець.

— О котрій годині у нас зустріч з нотаріусом Стіклі щодо заповіту? — запитав Ґамаш у Ніколь.

Іветт Ніколь добре знала, що о пів на другу, але побачила можливість довести, що вона чула його невеличку вранішню лекцію.

— Я забула.

— Вибачте?

«Ха, — подумала вона, — він зрозумів. Він відповів одним із ключових речень». Вона швидко перебрала в голові інші фрази, що ведуть до просування по службі. «Я забула», «Вибачте», «Мені потрібна допомога», а яка було останньою?

— Я не знаю.

Тепер старший інспектор Ґамаш дивився на неї з неприхованим занепокоєнням.

— Зрозуміло. Ви випадково не записали це?

Вона хотіла спробувати останню фразу, але не змогла змусити себе сказати: «Мені потрібна допомога». Замість цього вона опустила голову й почервоніла, відчуваючи, що її якимось чином підставили.

Ґамаш зазирнув у власні нотатки.

— Зустріч о пів на другу. Якщо пощастить, ми потрапимо до будинку міс Ніл після того, як розберемося із заповітом.

Він телефонував своєму давньому другові й однокласникові суперінтенданту Бребо. Мішель Бребо піднявся по службі вище за Ґамаша й посів місце, на яке вони обидва претендували, проте це ніяк не вплинуло на їхні стосунки. Ґамаш поважав Бребо й любив його. Суперінтендант поспівчував Ґамашу, але нічого не зміг пообіцяти.

— Заради бога, Армане, ти ж знаєш, як це буває. Це просто кляте невезіння, що вона відшукала когось достатньо тупого, щоб підписати судову заборону. Я сумніваюся, що ми знайдемо суддю, який погодиться скасувати рішення колеги.

Ґамашу потрібні були докази, що це було навмисне вбивство або що будинок не належав Йоланді Фонтейн. Його телефон задзвонив, коли він обмірковував бесіду з нотаріусом.

— Oui, állô?[54]

Він підвівся і пройшов у спокійнішу частину кімнати, щоб відповісти на дзвінок.

— Я думаю, що ритуал був би ідеальним, — сказала Клара і взяла шматок хліба, хоча насправді їсти їй не хотілося. Але в мене таке відчуття, що це мають бути лише жінки. І не обов’язково лише близькі подруги Джейн, а й будь-які жінки, які забажають узяти участь.

— Хай йому грець! — озвався Пітер, який був на обряді літнього сонцестояння та вважав його бентежним і дуже дивним.

— І коли б ти хотіла його провести? — запитала Мирна у Клари.

— Як щодо наступної неділі?

— За тиждень до дня смерті Джейн, — сказала Рут.

Клара помітила, як Йоланда з родиною заходить до бістро, і зрозуміла, що їй доведеться щось сказати. Зібравшись з думками, вона підійшла до них. У бістро стало так тихо, що старший інспектор Ґамаш, закінчивши розмову телефоном, почув, як гамір у сусідній кімнаті раптом припинився. Навшпиньки обійшовши приміщення, він опинився біля службового входу. Звідти він міг усе бачити й чути, залишаючись непоміченим.

«У нашій роботі, якщо не вмієш підкрадатися, — думав він, — успіху не досягнеш».

Потім він помітив офіціантку, яка терпляче стояла позаду нього з тацею м’ясної нарізки.

— Це має бути смачно, — прошепотіла вона. — Шварцвальдської шинки[55] не бажаєте?

— Дякую.

Він узяв шматочок.

— Йоландо, — промовила Клара, простягаючи руку. Я співчуваю твоїй втраті. Твоя тітка була чудовою жінкою.

Йоланда подивилася на простягнуту руку, ненадовго взяла її, а потім відпустила, сподіваючись справити враження надзвичайної скорботи. Це б спрацювало, якби вона не грала перед аудиторією, добре знайомою з широтою її емоційного діапазону, не кажучи вже про її справжні стосунки з Джейн Ніл.

— Прийміть мої співчуття, — продовжила Клара, почуваючись скутою і нещирою.

Йоланда схилила голову й піднесла суху паперову серветку до сухого ока.

— Принаймні ми можемо використати серветку ще раз, — сказав Олів’є, який також спостерігав за дійством через плече Ґамаша. — Яка жалюгідна гра! На це справді жахливо дивитися. Тістечка?

Олів’є тримав тацю з безе, мільфей[56], шматочками пирогів і маленькими заварними тістечками з глазурованими фруктами. Ґамаш обрав одне з них, укрите крихітними ягодами лісової лохини.

— Дякую.

— Я офіційний постачальник їжі для цієї катастрофи, яка ось-ось станеться. Не уявляю, навіщо Клара це робить, вона ж знає, що́ Йоланда роками говорила за її спиною. Огидна жінка.

Ґамаш, Олів’є та офіціант дивилися на сцену, що розгорталася в мовчазному бістро.

— Ми з моєю тіткою були дуже близькі, як ви знаєте, — сказала Йоланда прямо в обличчя Кларі, і, здавалося, вона була переконана в кожному своєму слові. — Я знаю, що ви не засмутитеся, якщо я скажу, що ми всі думаємо: ви позбавили тітку її справжньої родини. Усі люди, з якими я розмовляю, погоджуються зі мною. Та ви, мабуть, не усвідомлювали, що робите.

Йоланда поблажливо усміхнулася.

— Боже мій, — прошепотіла Рут до Ґабрі, — ось воно починається.

Пітер ухопився за підлокітники стільця, усім своїм єством прагнучи підскочити й закричати на Йоланду. Але він знав, що Клара мусить зробити це сама, мусить нарешті постояти за себе. Він чекав на Кларину відповідь. Чекала вся кімната.

Клара глибоко вдихнула й нічого не сказала.

— Я буду організовувати похорон моєї тітки, — продовжувала Йоланда. — Мабуть, відспівуватимуть у католицькій церкві в Сен-Ремі. Це церква Андре. — Йоланда простягнула руку, щоб узяти за руку чоловіка, але обидві його руки були зайняті: він стискав величезний бутерброд, вичавлюючи з нього майонез і м’ясо. Її син Бернар позіхнув, роззявивши рот, забитий наполовину пережованим сендвічем, з його підборіддя цівками стікав соус.

— Я, мабуть, дам оголошення в газету, я впевнена, ви його побачите. Утім, можливо, ви щось придумаєте для її надгробка. Але нічого химерного, моїй тітці таке не сподобалося б. У будь-якому разі, подумайте й повідомте мене.

— Ще раз, мені дуже шкода, що так сталося з Джейн.

Коли вона пішла поговорити з Йоландою, Клара знала, що це станеться. Знала, що Йоланді з якоїсь незбагненної причини завжди вдавалося дістати її. Завдати їй болю там, куди більшість інших не могли дотягнутися. Це було однією з маленьких таємниць життя: жінка, яку вона абсолютно не поважала, могла покласти її на обидві лопатки. Їй здалося, що була готова до цього. Вона навіть наважилася плекати надію, що, можливо, цього разу все буде інакше. Але, звісно, вона помилилася.

Клара дуже довго пам’ятатиме, що вона відчувала, стоячи там і знову почуваючись потворною маленькою дівчинкою на шкільному подвір’ї. Нелюбимою і непривабливою дитиною. Плоскостопою і незграбною, неповороткою, з якої глузували. Тією, що сміялася в недоречних місцях, вірила байкам і відчайдушно хотіла кому-небудь, бодай комусь, сподобатися. Дурепа, дурепа, дурепа. Ввічлива увага і стиснутий кулак під шкільною партою. Їй хотілося втекти до Джейн, яка полегшить її біль. Обійме її своїми добрими, гладкими руками і промовить чарівні слова: «Ось так, ось так».

Рут Зардо також запам’ятає цей момент і оберне його на поезію. Вона буде опублікована в її наступній збірці під назвою «У мене все ЧУДОВО»:

Була ти ніжним метеликом,

що в темряві

торкнувся моєї щоки.

Я вбила тебе,

не знаючи,

що була ти лише метеликом

і вжалити не могла.

Але найбільше Клара запам’ятає отруйний сміх Андре, який дзвенів у її вухах, коли вона мовчки поверталася до свого столика, що стояв так далеко. Сміх, яким може засміятися дезадаптована дитина, побачивши істоту, якій боляче і яка страждає. Сміх був їй знайомий.

— Хто дзвонив? — запитав Бовуар, коли Ґамаш опустився на своє місце. Бовуар не знав, що бос був іще десь, окрім убиральні.

— Доктор Гарріс. Я не знав, що вона живе неподалік, у селі під назвою Клеґгорн Голт. Вона сказала, що завезе свій звіт дорогою додому, близько п’ятої.

— Я призначив команду, щоб облаштувати оперативний штаб, і відправив групу знову до лісу, щоб іще раз пошукати. Я вважаю, що стріла в одному з трьох місць — вона або застрягла в землі в лісі; або її підібрав убивця і, ймовірно, уже знищив; або, якщо нам пощастить, вона серед стріл, які Лакост знайшла в клубі.

— Згоден.

Бовуар роздав завдання й відправив кількох агентів допитати Ґаса Геннессі та Клода ла П’єра щодо інциденту з послідом. З Філіппом Крофтом він поговорить особисто. Чоловік вийшов надвір, приєднався до Ґамаша, і вони вдвох пішли сільським луком, ховаючись під парасолями.

— Паскудна погода, — зауважив Бовуар, піднявши комір куртки і здригаючи плечима від проливного дощу.

— Наближається дощ, і холоднішає, — машинально відповів Ґамаш і раптом зрозумів, що селяни, або принаймні їхні безперервні прогнози погоди, уже облаштувалися в його голові. — Що ви думаєте про агента Ніколь, Жане Ґі?

— Я не можу зрозуміти, як вона потрапила до поліції Квебеку з такою поведінкою, з таким ставленням, не кажучи вже про те, що її рекомендували на підвищення у відділок убивств. Жодних навичок роботи в команді, майже ніяких навичок роботи з людьми, жодного вміння слухати. Просто дивовижно. Зайвий раз підтверджує те, про що ти говорив роками: не ті люди отримують підвищення.

— Як ти думаєш, вона може навчитися? Вона ж молода, так? Близько двадцяти п’яти?

— Не така вже й молода. Лакост не набагато старша. Я впевнений, що це питання не віку, а особистості. Я думаю, що вона буде такою, навіть гірше, і в п’ятдесят, якщо не попрацює над собою. Чи може вона вчитися? Безсумнівно. Але головне, чи зможе вона відучитися? Чи зможе вона позбутися своєї неприємної манери спілкування?

Жан помітив, що краплі дощу стікають з обличчя старшого інспектора. Він хотів витерти його, але втримався від цього пориву.

Уже коли він говорив, Бовуар усвідомив, що припустився помилки. Його слова були як мед для ведмедя. Він помітив, як змінилося обличчя шефа: з похмурого старшого інспектора, що міркує над розв’язанням складної задачі, він перетворився на наставника. Він спробує виправити її. «Боже, зараз почнеться!» — подумав Бовуар. Він поважав Ґамаша більше, ніж будь-яку іншу людину, але бачив його ваду, можливо, навіть фатальну — бажання допомагати людям, замість того щоб просто їх звільнити. Він був надто співчутливим. То був дар, якому Бовуар іноді заздрив, але здебільшого він спостерігав за ним із підозрою.

— Що ж, можливо, її потреба мати рацію якось компенсується її допитливістю.

«І, можливо, скорпіон утратить своє жало», — подумав Бовуар.

— Старший інспекторе!

Обидва чоловіки підвели очі й побачили Клару Морров, що бігла під дощем, і її чоловіка Пітера, який боровся з парасолькою й намагався не відставати.

— Мені спала на думку одна дивна річ.

— А, після їжі! — Ґамаш усміхнувся.

— Дрібничка, та хто знає. Такий збіг просто здався мені дивним, і я подумала, вам варто знати. Це пов’язано з мистецтвом Джейн.

— Не думаю, що то така вже велика справа, — сказав Пітер, змоклий і похмурий.

Клара стрільнула в нього здивованим поглядом, який не залишився непоміченим для Ґамаша.

— Просто Джейн малювала все своє життя, але ніколи нікому не показувала своїх робіт.

— Не так уже й дивно, хіба ні? — зауважив Бовуар. — Багато художників і письменників тримають свою творчість у таємниці. Про це постійно пишуть. А потім, після їхньої смерті, їхні твори знаходять, і вони приносять неабиякі статки.

— Так, але я не про те. Минулого тижня Джейн вирішила виставити свою роботу в мистецькій галереї у Вільямсбурзі. Вона прийняла рішення в п’ятницю вранці, а суддівство було в п’ятницю після обіду. Її картину прийняли.

— Прийняли картину і вбили її, — пробурмотів Бовуар. — Це дивно.

— До слова, про дивне, — зауважив Ґамаш. — Чи правда, що міс Ніл ніколи нікого не запрошувала до своєї вітальні?

— Це правда, — сказав Пітер. Ми так до цього звикли, що воно не здавалося нам дивним. Це як кульгавість або хронічний кашель, я гадаю. Невелика аномалія, яка стає нормою.

— Але чому ніхто туди не заходив?

— Не знаю, — зізналася Клара, сама спантеличена. — Як сказав Пітер, я так звикла до цього, що воно мене не дивує.

— Ви ніколи не запитували?

— Джейн? Гадаю, запитували, коли ми тільки приїхали. Або, можливо, ми цікавилися в Тіммер і Рут, але я точно знаю, що відповіді ми так і не отримали. Здається, ніхто не знає. Ґабрі думає, що в неї там помаранчевий ворсистий килим і порнографія.

Ґамаш розсміявся.

— А ви що думаєте?

— Я просто не знаю.

Після цих слів запала тиша. Ґамаш замислився про жінку, яка вирішила жити з такою кількістю таємниць так довго, а потім захотіла випустити їх усі назовні. І померла через це? Ось у чому було питання.

Метр Норман Стіклі піднявся з-за столу й, кивнувши, привітався, а потім опустився в крісло. Сісти він їм не запропонував, тож троє офіцерів стояли перед ним. Одягнувши великі круглі окуляри й дивлячись у свої папери, він почав свою гучну промову.

— Цей заповіт був складений десять років тому і є дуже простим. Після кількох невеликих посмертних дарів основна частина майна Джейн переходить до її племінниці, Йоланди Марі Фонтейн, або до її нащадків. Це буде будинок у Трьох Соснах, з усім його майном, плюс усі гроші, що залишаться після сплати дарів і витрат на поховання тощо, які понесуть виконавці заповіту. Плюс податки, звісно.

— Хто є розпорядниками її майна? — запитав Ґамаш, сприймаючи удар, завданий їхньому розслідуванню, як належне, але з прокльонами в душі.

Щось тут було не так, він це відчував. «Може, це просто твоя гордість, — подумав він. — Ти занадто впертий, щоб визнати свою неправоту, і ця літня жінка, цілком зрозуміло, залишила свій дім єдиному живому родичу».

— Рут Зардо, уроджена Кемп, і Констанс Гедлі, уроджена Пост, відома, здається, як Тіммер.

Список імен стурбував Ґамаша, хоча він не міг зрозуміти чому. «Чи то були самі люди? — запитував він себе. — Чи вибір? Що саме?»

— Вона складала з вами інші заповіти? — запитала Бовуар.

— Так. Вона склала заповіт за п’ять років до цього.

— У вас іще є його копія?

— Ні. Ви думаєте, я маю місце, щоб зберігати старі документи?

— Ви пам’ятаєте, що в ньому було? — запитав Бовуар, очікуючи отримати чергову захисну, уривчасту відповідь.

— Ні. А ви…

Але Ґамаш випередив його.

— Якщо ви не пам’ятаєте точних умов першого заповіту, то, можливо, пам’ятаєте загалом, з яких причин вона змінила його за п’ять років, — запитав він якомога розсудливішим і приязнішим тоном.

— Немає нічого незвичайного в тому, що люди складають заповіти що кілька років, — сказав Стіклі, і Ґамашу стало цікаво, чи цей трохи плаксивий тон був просто його манерою говорити. — Справді, ми рекомендуємо клієнтам робити це що два-п’ять років. Звісно, — сказав Стіклі, наче відповідаючи на звинувачення, — це не заради нотаріального збору, а тому що ситуації мають тенденцію змінюватися що кілька років. Народжуються діти, з’являються онуки, подружжя помирають, розлучаються.

— Великий парад життя, — Ґамаш утрутився, щоб цей парад зупинити.

— Саме так.

— І все ж, метре Стіклі, її остання воля десятирічної давнини. Чому б це? Гадаю, можна припустити, що вона склала цей, тому що попередній заповіт утратив чинність. Але, — Ґамаш нахилився вперед і постукав пальцем по довгому тонкому документу перед нотаріусом, — цей заповіт також застарів. Ви впевнені, що він останній?

— Звісно, що так. Люди заклопотані, і заповіт часто не є пріоритетом. Це може бути неприємною рутиною. Існує багато причин, чому люди відкладають її на потім.

— Чи могла вона звернутися до іншого нотаріуса?

— Неможливо. І мене обурює таке припущення.

— Звідки ви знаєте, що це неможливо? — наполягав Ґамаш. — Вона б вам обов’язково про це сказала?

— Я просто знаю. Це маленьке містечко, і я почув би.

Point finale[57].

Коли вони виходили, отримавши на руки копію заповіту, Ґамаш повернувся до Ніколь:

— Я все ще не впевнений щодо цього заповіту. Я хочу, щоб ви дещо зробили.

— Так, сер, — раптом насторожилася Ніколь.

— З’ясуйте, чи це остання копія. Зможете це зробити?

— Absolument.[58]

Ніколь почувалася на сьомому небі.

— Привіт! Хтось є? — покликав Ґамаш, просунувши голову у двері мистецької галереї Вільямсбурга. Побувавши в нотаріуса, вони пройшлися пішки до галереї — чудово збереженої та відреставрованої колишньої будівлі поштового відділення. Її величезні вікна пропускали трохи світла, що його давало небо, і те сіре світло падало на вузьку й витерту дерев’яну підлогу й терлося об сліпучо-білі стіни невеличкої відкритої кімнати, заповнюючи її майже примарним сяйвом.

— Bonjour[59], — покликав він знову.

У центрі приміщення він побачив стару пузату дров’яну піч. Вона була дуже гарна. Проста, пряма, нічого елегантного — просто велика чорна піч, яка не давала канадському холоду жодного шансу вже понад сто років. Ніколь знайшла вимикачі й увімкнула світло. Одразу впали в очі величезні полотна абстрактного мистецтва, що висіли на стінах. Це здивувало Ґамаша. Він очікував побачити гарненькі сільські акварелі, романтичні та продавані. Натомість його оточили блискучі смуги та сфери заввишки десять футів. Вони створювали враження молодості, енергії та сили.

— Привіт.

Ніколь здригнулася, а Ґамаш одразу обернувся й побачив Клару, що наближалася до них, а шпилька з качечкою чіплялася до пасм її волосся й готувалася до свого останнього польоту.

— Ми знову зустрілися, — сказала вона, усміхаючись. — Після тієї розмови про мистецтво Джейн я захотіла прийти й знову побачити картину, посидіти з нею в тиші. Це наче посидіти з душею Джейн.

Ніколь закотила очі й застогнала. Бовуар одразу помітив це й подумав, а чи не був і він таким само зневажливим і вузьколобим щодо слів шефа, коли той говорив про свої почуття та інтуїцію.

— А запах! — Клара глибоко й пристрасно вдихнула, ігноруючи Ніколь. — Кожен митець реагує на цей запах. Серце б’ється. Це як зайти до бабусі й відчути запах свіжого шоколадного печива. Для нас це поєднання лаку, олій та закріплювача. Якщо у вас добрий нюх, ви відчуєте навіть запах акрилової фарби. Напевне, так само є запахи, на які реагують копи.

— Ну, — сказав Ґамаш, сміючись і згадавши вчорашній ранок, — коли агент Ніколь забрала мене з дому, вона принесла мені каву з Тім Гортонз. Почетверена порція. Від неї моє серце аж калатає, — тут він приклав руку до грудей, — вона цілком і повністю пов’язана суто з розслідуваннями. Я можу зайти в концертний зал, але якщо я відчую запах почетвереної кави з Тім Гортонз, я почну шукати на підлозі тіло.

Клара розсміялася.

— Якщо вам подобаються малюнки крейдою, вам сподобається робота Джейн. Я рада, що ви прийшли подивитися.

— Це все її роботи? — Ґамаш обвів поглядом яскраву кімнату.

— Ні, і близько не воно. Це інший художник. Їхня виставка закінчується за тиждень, а потім ми вішаємо наші полотна. Виставка відкривається днів за десять. Не цієї п’ятниці, а наступної.

— Це vernissage[60]?

— Саме так. За два тижні після суддівства.

— Можна вас на хвилинку? — Бовуар відвів Ґамаша на кілька кроків. — Я говорив із Лакост. Вона щойно розмовляла по телефону з лікарем Тіммер Гедлі. Її смерть була цілком природною, на його думку. Рак нирок. Він поширився на підшлункову залозу й печінку, а потім це було лише питанням часу. Насправді вона прожила довше, ніж він очікував.

— Вона померла вдома?

— Так, другого вересня цього року.

— На День праці, — сказала Ніколь, сновигаючи неподалік і вслуховуючись у розмову.

— Міс Морров, — звернувся Ґамаш до Клари, яка трималася на шанобливій відстані, завдяки чому могла справляти враження, ніби вона нічого не чує, хоча насправді вона чула всю їхню розмову, — що ви думаєте?

«Отакої! Спіймав на місці злочину! Буквально. Нема сенсу, — подумала вона, — прикидатися скромною».

— Смерть Тіммер була очікуваною, але все одно несподіваною, — сказала Клара, приєднуючись до їхнього маленького кола. — Ну, ні, це я перебільшила. Просто ми сиділи з нею по черзі. Того дня була черга Рут. Вони заздалегідь домовилися, що, коли Тіммер почуватиметься добре, Рут утече з нагоди закриття окружного ярмарку. Рут сказала, що Тіммер переконала її, ніби почувається добре. Рут дала їй ліки, принесла свіжу склянку «Еншур»[61] а потім пішла.

— Просто залишила жінку, яка вмирала, саму, — констатувала Ніколь.

Клара відреагувала спокійно.

— Так. Я знаю, це звучить недбало, навіть егоїстично, але ми всі дуже довго доглядали за нею й одразу помічали зміни в її настрої та самопочутті. Ми всі вислизали на пів години, щоб випрати її речі, сходити в магазин або приготувати якусь легку їжу. Тож це було не так дивно, як здається. Рут ніколи б не пішла, — тепер Клара звернулася до Ґамаша, — якби був хоч би найменший натяк на те, що Тіммер зле. Для неї було справжнім жахом повернутися і знайти Тіммер мертвою.

— Отже, це було несподівано, — підсумував Бовуар.

— У цьому сенсі, так. Але згодом ми дізналися від лікарів, що так часто трапляється. Серце просто не витримує.

— А розтин проводили? — поцікавився Ґамаш.

— Ні. Ніхто не бачив у цьому потреби. А чому ви питаєте про смерть Тіммер?

— Просто хочу все ретельно перевірити, — відповів Бовуар. — Дві літні жінки помирають із різницею в кілька тижнів одна від одної в крихітному селі. Це викликає певні запитання. Ось і все.

— Але, як ви сказали, вони були літніми. Це очікувано.

— Якби одна з них не померла, отримавши дірку в серці, — вставила Ніколь.

Клара здригнулася.

— Можна вас на хвилинку?

Ґамаш вивів Ніколь на вулицю.

— Агенте, якщо ви коли-небудь будете поводитися з кимось так, як із місіс Морров, я заберу ваш значок і відправлю додому автобусом, це зрозуміло?

— А що не так із тим, що я сказала? Це правда.

— А ви думаєте, вона не знає, що Джейн Ніл убили стрілою? Ви справді не розумієте, що ви зробили не так?

— Я лише сказала правду.

— Ні, ви лише поводилися з іншою людиною, як із ідіоткою, і, як я зрозумів, навмисно завдали їй болю. Ваше завдання мовчки робити нотатки. Ми поговоримо про це сьогодні ввечері.

— Але…

— Я поставився до вас із ввічливістю та повагою, бо так я ставлюся до всіх. Але ніколи, ніколи не плутайте доброту зі слабкістю. Ніколи більше не сперечайся зі мною. Зрозуміли?

— Так, сер.

І Ніколь пообіцяла тримати свою думку при собі, якщо за її сміливість сказати те, про що всі думають, їй так віддячили. Коли її запитуватимуть прямо, вона відповідатиме односкладово. Отак.

— Оце картина Джейн, — мовила Клара, витягаючи з комори середнього розміру полотно і ставлячи його на мольберт. — Не всім вона сподобалася.

Ніколь ледве не сказала: «Нумо без жартів!», але згадала про свою обіцянку.

— А вам сподобалося? — запитав Бовуар.

— Спочатку ні, але що довше я дивилася, то більше мені подобалося. Щось ніби стало на свої місця. Наскальний малюнок перетворився на щось щемливо-зворушливе. Ось таким чином.

І Клара клацнула пальцями.

Ґамаш подумав, що йому доведеться витріщатися на цю картину все своє життя, перш ніж вона матиме бодай якийсь інакший вигляд, аніж безглуздий. Проте щось у цьому було, якийсь шарм.

— Це Неллі і Вейн, — сказав він, здивовано вказуючи на двох фіолетових людей на трибунах.

— А це Пітер. — Клара вказала на якусь примару з очима й ротом, але без носа.

— Як вона це зробила? Як вона примудрилася так влучно зобразити людей за допомогою двох крапок замість очей і кривої лінії замість рота?

— Я не знаю. Я художниця, була нею все своє життя, і я не здатна цього зробити. Але тут є щось більше. Є глибина. Хоча я дивлюся на неї зараз уже понад годину, а те мерехтіння не повторилося. Може, я надто сильно прагну побачити його. Може, магія спрацьовує лише тоді, коли ти її не шукаєш.

— Ця картина добра? — запитав Бовуар.

— Ось у чому й питання. Я не знаю. Пітер вважає, що це геніально, і решта членів журі, за винятком одного, були готові ризикнути.

— А в чому ризик?

— Вам може здатися дивним, але художники — народ імпульсивний. Для того щоб картину Джейн прийняли й показали, чиїсь інші мали бути відкинуті. Цей хтось буде розлючений. А також його родичі та друзі.

— Досить розлючений, щоб убити? — запитав Бовуар.

Клара розсміялася.

— Я можу дати стовідсоткову гарантію, що в той чи інший час така думка виникала в головах усіх художників і навіть оселялася в них. Але вбивати через те, що твою роботу відхилили в мистецькій галереї Вільмсбурга? Ні. І якби вбили, то присяжних, а не Джейн. До того ж, якщо подумати, ніхто, крім присяжних, не знав, що ця робота була прийнята. Ми вирішили це лише минулої п’ятниці.

«Зараз здається, що це було так давно!» — подумала Клара.

— Навіть міс Ніл?

— Ну, я сказала Джейн у п’ятницю.

— Хтось іще знав?

Тепер Клара трохи зніяковіла.

— Ми говорили про це за обідом того вечора. Це було щось на кшталт обіду до Дня подяки з друзями у нас удома.

— Хто був на обіді? — запитав Бовуар, витягнувши блокнот. Він більше не покладався на Ніколь, що вона занотує все належним чином. Ніколь це помітила й обурилася майже так само сильно, як обурювалася, коли її просили робити нотатки.

Клара пробіглася по списку імен.

Ґамаш тим часом розглядав картину.

— Що на ній зображено?

— Цьогорічну ходу на закритті окружного ярмарку. Он там… — і Клара вказала на козу із зеленою мордою і ґирлиґою, — …Рут.

— Їй-богу, це вона! — сказав Ґамаш під регіт Бовуара. Схожість була ідеальною. Треба, напевне, бути сліпим, щоб не помітити цього раніше. — Але зачекайте, — захоплення Ґамаша раптом зникло, — це ж було намальовано в той самий день, у той самий час, коли помирала Тіммер Гедлі.

— Так.

— Як називається картина?

— «Ярмарковий день».