Зловісно тихе життя

Розділ третій

Клара сиділа на кухні, виснажена та приголомшена нездоланною потребою зателефонувати Джейн і розповісти їй, що сталося. Те, що сталося, було незбагненним.

У несподіваний і жорстокий спосіб світ залишився без Джейн. Без її дотику, без її затишку, без її доброти. Кларі здавалося, що хтось витягнув не тільки її серце, а й мозок прямо з її тіла. «Як таке можливо, — дивувалася Клара, дивлячись на руки, акуратно складені на колінах, — що моє серце досі б’ється? Я повинна зателефонувати Джейн».

Вийшовши з церкви, вони, з дозволу Ґамаша, пішли по золотистого ретривера Джейн, її Люсі, яка тепер згорнулася калачиком біля ніг Клари, ніби обіймаючи власну неймовірну втрату.

Пітеру хотілося, щоб вода закипіла, він заварив чаю, і тоді все це зникло б. «Можливо, — підказував йому розум і його виховання, — якщо заварити достатньо чаю і поговорити, то час повернеться назад і все погане залишиться в минулому». Але він прожив із Кларою надто довго, щоб ховатися в запереченні. Джейн була мертва. Вбита. І йому потрібно було заспокоїти Клару та якось усе виправити. Але він не знав як. Він рився в буфеті, наче військовий хірург, що відчайдушно шукає потрібний бинт. Відкинув убік чай «Йога» й трав’яну суміш «Гармонія», однак на секунду завагався над ромашкою. Та ні. «Зосередься!» — напучував він себе. Він знав, що цей опіат англійців там є. Його рука затиснула коробку саме тоді, коли свиснув чайник. Насильницька смерть вимагала «Ерл Ґрей». Визирнувши у вікно, він хлюпнув окропу в чайник і відчув біль від опіку бризками кип’ятку, що відскочили й потрапили йому на руку. Пітер побачив старшого інспектора Ґамаша, який сидів на лавці на сільській луці. Старший інспектор, здавалося, годував птахів, але в цьому було щось неправильне. Пітер знову зосередився на важливій справі — приготуванні чаю.

Арман Ґамаш сидів на лавці, споглядаючи птахів, але здебільшого — село. На його очах село Три Сосни, здавалося, пригальмувало в русі. Не було помітно життєвого запалу, метушні та активної діяльності. Голоси стихли, хода сповільнилася. Ґамаш відкинувся на спинку лави й займався тим, що вмів робити найкраще. Він спостерігав. Вдивлявся в людей, їхні обличчя, їхні дії та за можливості прислуховувався до їхніх розмов, хоча люди залишалися досить далеко від його дерев’яної лави на сільській луці, тож чув він небагато. Він стежив за тим, хто тримався стримано, а хто ні. Хто обіймався, а хто тиснув руку. Він зауважував, у кого червоні очі, а хто, як і зазвичай, має заклопотаний вигляд.

Попереду, у дальньому кінці луки, стояли три величезні сосни. Між деревами та ним був ставок, навколо якого кружляла купка дітей у светрах і, як він припускав, полювала на жаб. Сільська лука, розташована в центрі села, що було не дивно. Вулиця під назвою «Коммонс» оточувала луку будинками, за винятком ділянки позаду нього, де, здавалося, був комерційний район. Дуже коротка ділянка. Наскільки Ґамаш міг бачити, у районі розміщувалися depanneur[28], де поверх вивіски «Пепсі» було написано «Белаво». Поруч були boulangerie[29], бістро та книгарня. Від вулиці Коммонс, наче спиці колеса чи сторони світу на компасі, розходилися чотири дороги.

Сидячи тихо й дозволяючи селу спокійно жити своїм життям, він дивувався, наскільки воно було гарне — ці старі будинки, що виходили фасадом на луку, з їхніми ретельно спланованими багаторічними садами й деревами. Наскільки все здавалося природним, нештучним. І пелена скорботи, що опустилася на цю маленьку громаду, сприймалася з гідністю, смутком і певним досвідом. Село було старим, а постаріти неможливо, не зазнавши горя. І втрат.

— Кажуть, що завтра буде дощ.

Ґамаш підвів очі й побачив Бена, який тримав на повідку старого собаку, що, судячи із запаху, вже міг розкладатися.

— Це правда?

Ґамаш указав на місце поруч із собою. Бен сів, а Дейзі вдячно впала біля його ніг.

— Починаючи з ранку. І похолоднішає.

Двоє чоловіків хвилину-дві сиділи мовчки.

— Це дім Джейн. — Бен указав на невеликий кам’яний будинок ліворуч. — А той маєток поруч належить Пітеру і Кларі.

Ґамаш перевів погляд. Їхній дім був трохи більшим за дім Джейн; її був побудований із польового каменю, а їхній — із червоної цегли, у стилі, відомому як «лояліст». Проста дерев’яна веранда тягнулася вздовж фасаду будинку, на ній стояли два плетені крісла-гойдалки. Обабіч від вхідних дверей було по вікну, а нагорі ще два вікна з віконницями, пофарбованими в теплий і глибокий синій колір. Гарний сад перед будинком був засаджений трояндами, багаторічними рослинами та фруктовими деревами. «Напевне, декоративні яблуні», — подумав Ґамаш. Ряд дерев, переважно кленів, відокремлював подвір’я Джейн Ніл і Морров. Хоча тепер їх розділяло більше, ніж дерева.

— Мій дім там. — Бен кивнув на чарівний старий будинок, оббитий білою вагонкою, з верандою внизу і трьома мансардними вікнами нагорі. — Але я гадаю, що те місце там, зверху, теж моє. Бен невиразно махнув рукою в небо (Ґамашу здалося, що, Бен говорив метафорично, або навіть метеорологічно). Потім його погляд опустився з пухких хмар і приземлився на даху будинку на схилі пагорба, на виході з Трьох Сосен.

— Він належав багатьом поколінням моєї родини. Там жила моя мати.

Ґамаш не знав, що відповісти. Він бачив такі будинки раніше. Багато разів. Про них він чув під час навчання в коледжі Христа в Кембриджі, їх називали вікторіанськими маєтками. Доволі характерні, як він завжди думав. І Квебек, зокрема Монреаль, міг похвалитися своєю часткою садиб, збудованих шотландськими баронами-розбійниками на гроші із залізниці, випивки та банків. Вони трималися разом із гордістю, що сполучала їх у кращому разі на короткий час, бо багато з них вже давно були знесені або подаровані Університету Мак-Ґілла, якому ще одна вікторіанська потвора була потрібна так само, як вірус Ебола. Бен дивився на будинок із великою симпатією.

— Ви переїдете у великий будинок?

— О, так. Але його треба трохи відремонтувати. Дещо там точно, як у фільмі жахів. Страшне видовище.

Бен згадав, як розповідав Кларі про те, як у дитинстві вони з Пітером грали у війну в підвалі й натрапили на зміїне гніздо. Він ніколи до того не бачив, щоб людина зеленіла, але Клара позеленіла.

— Село назване на честь тих дерев? — Ґамаш поглянув на скупчення дерев на луці.

— А ви не знаєте цієї історії? Це, звісно, не ті сосни, які дали назву селу. Їм лише шістдесят років. Моя мама допомагала садити їх, коли була дитиною. Але сосни тут ростуть, відколи заснували село, уже понад двісті років. І завжди групою, по три. Три Сосни.

— Але чому? — Ґамаш, зацікавлений, аж подався вперед.

— Це код. Для лоялістів Об’єднаної Імперії[30]. Вони заселили всі землі навколо; ну й абенаки[31], звісно.

Ґамаш зауважив, що одним реченням Бен викреслив тисячу років з історії корінних поселень.

— Але ми лише за кілька кілометрів від кордону зі Сполученими Штатами. Коли під час і після Війни за незалежність люди, вірні короні, тікали звідти, вони не могли зрозуміти, коли саме опинялися в безпечному місці. Тому був розроблений код. Три сосни разом означали, що лоялістам будуть раді.

— Mon Dieu, c’est incroyable![32] Так елегантно й так просто, — промовив Ґамаш, щиро вражений. — Однак чому я ніколи про це не чув? Я сам вивчаю історію Квебеку, але ж таке мені зовсім невідомо.

— Можливо, англійці хочуть тримати це в таємниці, на випадок, якщо нам це знову знадобиться.

Бену принаймні вистачило такту почервоніти за свої слова. Ґамаш розвернувся і поглянув на високого чоловіка, незграбного, як і його натура, на його довгі чутливі пальці, що вільно тримали повідець собаки, який і так навряд утік би від нього.

— Ви серйозно?

— За результатами останнього референдуму ми були в небезпечній близькості до суверенітету, ви знаєте. І кампанія іноді проходила мерзенно. Не завжди комфортно бути меншиною у власній країні, — сказав Бен.

— Я розумію це, але навіть якщо Квебек відокремиться від Канади, хіба вам щось загрожувало б? Ви ж знаєте, що ваші права були б захищені.

— Хіба? Чи маю я право розмістити вивіску рідною мовою? Або працювати тільки англійською? Ні. Мовна поліція мене зловить. Квебецький офіс французької мови. Мене дискримінують. Навіть Верховний Суд із цим погоджується. Я хочу говорити англійською, старший інспекторе.

— Ви говорите англійською. І я теж. І всі мої офіцери. Подобається вам це чи ні, пане Гедлі, але англійців поважають у Квебеку.

— Не завжди й не всі.

— Ваша правда. Поліцейських теж не всі поважають. Таке життя.

— Вас не поважають через ваші дії, через те, що зробила поліція Квебеку в минулому. Нас не поважають лише за те, що ми англійці. Це не одне й те саме. Ви хоч уявляєте, як змінилося наше життя за останні двадцять років? Скільки прав ми втратили? Скільки наших сусідів, друзів і членів сім’ї виїхали через драконівські закони? Моя мати ледве говорила французькою, але я володію двома мовами. Ми стараємося, але все одно англійці — посміховисько. Нас звинувачують у всьому. Називають tête carrée[33]. Ні, — Бен Гедлі кивнув у бік трьох міцних сосен, що злегка погойдувалися на вітру, — я вірю в окремих людей, а не в колектив.

Це було, розмірковував Ґамаш, однією з фундаментальних відмінностей між англомовними і франкомовними квебекцями; англійці вірили в права особистості, а французи вважали, що повинні захищати колективні права. Захищати свою мову та культуру.

Дискусія була знайома й часом запекла, але вона рідко зачіпала особисті стосунки. Ґамаш пригадав, як кілька років тому прочитав у «Монреаль Газетт» редакторську колонку, у якій автор зауважив, що Квебек працює в реальності, а не на папері.

— Усе змінюється, знаєте, мсьє Гедлі, — м’яко промовив Ґамаш, сподіваючись зняти напругу, яка виникла на їхній маленькій парковій лавці.

Французько-англійські дебати у Квебеку розколювали суспільство на два протилежні табори. Найліпше було, на думку Ґамаша, залишити їх політикам і журналістам, яким не було чим зайнятися.

— Змінюється, старший інспекторе? Ми справді стаємо більш цивілізованими? Толерантнішими? Менш жорстокими? Якби все змінювалося, вас би тут не було.

— Ви маєте на увазі смерть міс Ніл. Ви гадаєте, це було вбивство? — Ґамаш і сам ставив це запитання.

— Ні, не думаю. Але я знаю, що той, хто це з нею зробив, сьогодні вранці мав намір вчинити вбивство. Щонайменше вбивство невинного оленя. Це не є цивілізованим вчинком. Ні, інспекторе, люди не змінюються.

Бен опустив голову й почав вовтузитися з повідцем у руках.

— Я, мабуть, помиляюся, — він подивився на Ґамаша й щиро усміхнувся.

Ґамаш поділяв почуття Бена щодо полювання, але не міг погодитися з його думкою про людей. Тим не менш, це був показовий обмін думками, і це була його робота — спонукати людей до відвертості.

Протягом двох годин, що минули відтоді як він залишив Бовуара, він був зайнятий. Він пішов з Пітером Морров і Беном Гедлі до церкви, де Пітер повідомив новину своїй дружині. Ґамаш поспостерігав за її реакцією, стоячи біля дверей і не бажаючи втручатися. Він залишив їх і разом із містером Гедлі пішов далі дорогою до Трьох Сосен.

Ґамаш залишив Бена Гедлі на в’їзді до чарівного села й покрокував прямо до бістро. Його було легко впізнати за його синьо-білими навісами та круглими дерев’яними столами й стільцями на тротуарі. Кілька людей посьорбували каву й не відводили очей від Ґамаша, поки він прямував вулицею Коммонс.

Коли його очі звикли до штучного світла в бістро, він побачив не одну велику кімнату, як очікував, а дві, і в кожній був власний відкритий камін, що потріскував веселим полум’ям. Стільці та столи являли собою зручну мішанину антикваріату. Біля кількох столів стояли крісла з вицвілих фамільних гарнітурів. Кожна річ мала такий вигляд, ніби народилася тут. Він доволі довго полював на антикваріат у своєму житті, щоб розумітися на цінностях, а цей різьблений креденс із виставкою скла та посуду був рідкісною знахідкою. У кінці приміщення на довгій дерев’яній стійці розміщувався касовий апарат. На прилавку разом із маленькими порційними коробочками пластівців стояли баночки з лакричними трубочками та спіральками, палички кориці та яскраві жувальні ведмедики.

«Без сумніву, — подумав Ґамаш, — французькі двері за цими двома залами ведуть до їдальні — тієї кімнати, яку рекомендував Бен Гедлі».

— Чи можу я вам допомогти? — запитала його досконалою французькою огрядна молода жінка з нездоровим кольором обличчя.

— Так. Я хотів би поговорити з власником, будь ласка. Олів’є Брюле, здається.

— Якщо бажаєте присісти, я приведу його. Вип’єте кави, поки чекаєте?

У лісі було прохолодно, і думка про café au lait перед відкритим вогнищем була надто спокусливою. І, можливо, одну-дві лакричні трубочки. Чекаючи на пана Брюле й каву, він намагався з’ясувати, що було незвичайного або несподіваного в цьому чудовому бістро. Щось не стикувалося, якась дрібниця.

— Вибачте, що турбую вас, — пролунав хриплий голос трохи вище над ним. Ґамаш підвів голову й побачив літню жінку з підстриженим сивим волоссям, яка спиралася на сучкувату тростину. Схопившись на ноги, він відзначив, що жінка була вищою, ніж він очікував. Навіть зігнувшись, вона була майже його зросту, і в нього склалося враження, що вона лише здавалася такою тендітною.

Арман Ґамаш ледь помітно вклонився й показав на інший стілець за своїм маленьким столиком. Жінка-жердина завагалася, але нарешті нахилилася й сіла.

— Мене звати Рут Зардо, — промовила вона голосно й повільно, наче до недоумкуватої дитини. — Це правда? Джейн мертва?

— Так, мадам Зардо. Мені дуже шкода.

Потужний вибух, такий раптовий і сильний, що Ґамаш навіть підстрибнув, заповнив бістро. Ніхто з інших відвідувачів, як він помітив, навіть не здригнувся. За мить він усвідомив, що шум ішов від Рут Зардо: вона била ціпком по підлозі — здавалося, ключкою орудує печерна людина. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб хтось так робив раніше. Він бачив, як люди з палицями піднімали їх і тарабанили ними по підлозі, намагаючись привернути до себе увагу, і це зазвичай спрацьовувало. Але Рут Зардо підняла свою палицю швидким і, очевидно, відпрацьованим рухом, узялася за прямий кінець, замахнулася й перекинула ціпок над головою так, аби вигнуте руків’я вдарило об підлогу.

— Що ви тут робите, поки Джейн лежить мертва в лісі? Що ви за поліція? Хто вбив Джейн?

У бістро на мить запанувала тиша, потім гомін розмов поступово поновився. Задумливі очі Армана Ґамаша витримали її владний погляд. Він повільно перехилявся через стіл, доки не переконався, що ніхто інший його не почує. Рут, вважаючи, що він ось-ось прошепоче ім’я людини, яка вбила її подругу, теж нахилилася.

— Рут Зардо, моє завдання — з’ясувати, хто вбив вашу подругу. І я це зроблю. Я це зроблю так, як вважатиму за потрібне. Я не дозволю знущатися наді мною і не дозволю ставитися до мене з неповагою. Це моє розслідування. Якщо ви маєте щось сказати чи запитати, будь ласка. Але ніколи, ніколи більше не розмахуйте цим ціпком у моїй компанії. І ніколи більше не розмовляйте зі мною в такому тоні.

— Як я смію! Цей офіцер, очевидно, дуже старанно працює. — Рут піднялася сама й підвищила голос. — Не можна заважати найкращому працівнику, якого може запропонувати поліція Квебеку.

Ґамашу було цікаво, чи справді Рут Зардо вірила, що цей сарказм буде плідним. Він також дивувався, чому вона взагалі так до нього ставиться.

— Мадам Зардо, що вам принести? — запитала молода офіціантка, наче нічого не сталося. Чи, можливо, то була просто пауза.

— Будь ласка, віскі, Марі, — сказала Рут, раптом здуваючись і опускаючись назад у крісло. — Мені шкода. Пробачте мені.

Ґамашу здалося, що вона говорила, ніби людина, яка звикла вибачатися.

— Мабуть, можна було пояснити мою огидну поведінку смертю Джейн, але ви побачите, що я така і є. Я не маю таланту вибирати собі битви. Життя, як не дивно, нагадує мені битву. Усе цілком.

— Тож це ще не кінець?

— Гадаю, що так. Але вам не бракуватиме компанії у вашому шанці. І я обіцяю не махати палицею, принаймні біля вас.

Арман Ґамаш саме відкинувся на спинку стільця, як принесли шотландське віскі, каву з молоком та цукерки. Він узяв їх і з усією гідністю, яку тільки міг зібрати, звернувся до Рут:

— Трубочку, мадам?

Рут узяла найбільшу й одразу ж відкусила край від червоної цукерки.

— Як це сталося? — запитала Рут.

— Схоже на нещасний випадок на полюванні. Але чи можете ви назвати когось, хто бажав би навмисно вбити вашу подругу?

Рут розповіла Ґамашу про хлопців, які кидалися послідом. Коли вона закінчила, Ґамаш запитав:

— Чому ви думаєте, що ці хлопці могли її вбити? Я згоден, то був поганий вчинок, але вона вже назвала їхні імена, тож не схоже, що вбивством вони намагалися цьому завадити.

— А помста? — припустила Рут. — У такому віці приниження може вважатися злочином, що карається смертю. Щоправда, саме вони намагалися принизити Олів’є і Ґабрі, та ролі змінилися. А задираки не дуже полюбляють, коли їм мстять.

Ґамаш кивнув. Це було можливо. Проте якщо тільки ви не психопат, помста, звісно, набуде іншої форми, це буде щось інше, але не холоднокровне вбивство.

— Як довго ви знали місіс Ніл?

— Міс. Вона так і не вийшла заміж, — сказала Рут. — Хоча одного разу ледве не взяла шлюб. Як його звали? — Вона перебирала в пам’яті всі імена, які колись тримала в голові. — Енді. Енді Селчук. Ні. Сел… Сел… Селінські. Андреас Селінські. То було багато років тому. П’ятдесят чи більше. Не має значення.

— Будь ласка, розкажіть мені, — попросив Ґамаш.

Рут кивнула і розсіяно розмішала своє віскі кінчиком лакричної трубочки.

— Енді Селінські був лісорубом. Ці пагорби могли забезпечити лісозаготівельників роботою на сто років. Більшість із них зараз позакривалися. Енді працював на Мон Еко в компанії Томпсон. Лісоруби бували жорстокими. Вони працювали на горі цілий тиждень, спали просто неба під час ураганів і сезону полювання на ведмедів, а мошки, напевне, зводили їх з розуму. Вони змащували себе ведмежим жиром, щоб відлякати комах. Вони більше боялися чорних мух, ніж чорних ведмедів. На вихідних вони виходили з лісу, мов жива нечисть.

Ґамаш уважно слухав, щиро зацікавлений, дарма що не був упевнений, що все це стосується розслідування.

— Проте лісопилка Кей Томпсон була іншою. Я не знаю, як вона це робила, але якимось чином вона тримала тих здоровенних чоловіків в узді. Ніхто не зміг зачепити Кей, — захоплено розповідала Рут. — Енді Селінксі дослужився до майстра. Природжений лідер. Джейн закохалася в нього; утім, мушу визнати, що багато хто з нас був у нього закоханий. Ті величезні руки й суворе обличчя…

Ґамаш відчував, як поступово з її оповіддю віддаляється й повертається в минуле.

— Він був величезним, але ніжним. Ні, «ніжний» — не те слово. Порядним. Він міг бути жорстким, навіть жорстоким. Але не злим. І він був чистим. Пахнув милом «Айворі». Він приїздив до міста з іншими лісорубами з лісопилки Томпсон, і вони вирізнялися тим, що від них не смерділо прогірклим ведмежим жиром. Кей, мабуть, шкребла їх лужним розчином зі щіткою.

Ґамаш дивувався, наскільки низько була встановлена планка, коли для того щоб привабити жінку, чоловікові було достатньо не пахнути ведмедем, що розкладається.

— На першому танці окружного ярмарку Енді вибрав Джейн. — Рут затихла, пригадуючи. — Досі не розумію того, — мовила Рут. — Тобто Джейн була милою й усім подобалася. Але, чесно кажучи, вона була потворна, як гріх. Схожа на козу.

Рут голосно розсміялася від порівняння, яке вона викликала у своїй уяві. Це була правда. Здавалося, обличчя молодої Джейн витягнулося вперед, ніби намагаючись чогось дістатися, ніс видовжився, а підборіддя подалося назад. До того ж вона була короткозорою; проте її батьки нізащо не визнавали, що народили неідеальну дитину, тож не звертали уваги на її слабкий зір. Через це вона ще сильніше вдивлялася, висовувала голову за межі шиї, намагаючись сфокусуватися та розгледіти світ. Вона завжди мала такий вираз обличчя, наче запитувала: «А це можна їсти?». А ще юна Джейн була пухкенькою. Вона залишиться пухкенькою на все життя.

— З якоїсь незбагненної причини Андреас Селінські обрав її. Вони танцювали всю ніч. Це було неймовірне видовище.

Голос Рут пожорсткішав.

Ґамаш спробував уявити юну Джейн: невисока, манірна й повненька, вона танцювала з тим гірським чоловіком із величезними м’язами.

— Вони закохалися, але її батьки дізналися й поклали цьому край. Зчинили неабиякий переполох. Джейн була дочкою головного бухгалтера «Гедлі Міллз». Було неможливо навіть уявити, щоб вона вийшла заміж за лісоруба.

— Що ж сталося? — не міг не запитати він.

Рут подивилася на нього, ніби здивована тим, що він все ще тут.

— Енді помер.

Ґамаш повів бровами від здивування.

— Не варто турбуватися, інспекторе Клюзо[34], — пояснила Рут. Нещасний випадок у лісі. На нього впало дерево. Купа свідків. Таке постійно трапляється. Хоча тоді ходила романтична версія, що його серце було геть розбите й він навмисно став необережним. Дурниці. Я теж його знала. Вона йому подобалася, можливо, він навіть кохав її, але він не був божевільним. Нас усіх колись кидають, і ми не вбиваємо себе. Ні, то був просто нещасний випадок.

— Що зробила Джейн?

— Вона поїхала вчитися. Повернулася кілька років по тому з дипломом учителя й почала працювати тут у школі. Шкільний будинок номер 6.

Ґамаш помітив легку тінь біля своєї руки й підняв голову. Поряд стояв чоловік років тридцяти. Світловолосий, підтягнутий, добре вдягнений у повсякденне зручне вбрання, наче зійшов зі сторінок каталогу «Лендз Енд»[35]. Він здавався втомленим, але готовим допомогти.

— Вибачте, що змусив вас чекати. Я Олів’є Брюле.

— Арман Ґамаш, я старший інспектор відділку вбивств поліції Квебеку.

Непомітно для Ґамаша брови Рут підвелися. Вона недооцінила цього чоловіка. Він був великим босом. Вона назвала його інспектором Клюзо, і це була єдина образа, яку вона могла пригадати. Після того як Ґамаш домовився про ланч, Олів’є звернувся до Рут:

— Як справи?

Він злегка торкнувся плеча Рут. Вона здригнулася, ніби обпеклася.

— Непогано. Як Ґабрі?

— Не дуже. Ти ж знаєш Ґабрі, він не вміє приховувати своїх почуттів.

Насправді були часи, коли Олів’є питав себе, чи не народився Ґабрі з душею навиворіт.

Перш ніж Рут пішла, Ґамаш отримав уявлення про життя Джейн. А ще дізнався, хто її найближча родичка. Племінниця на ім’я Йоланда Фонтейн, агент із нерухомості, працює в передмісті Сен-Ремі. Ґамаш подивився на годинник: 12.30. До Сен-Ремі було близько п’ятнадцяти хвилин їзди. Він міг устигнути. Намацавши в кишені гаманець, він побачив Олів’є, який саме виходив, і подумав, що можна спробувати зробити дві справи одночасно.

Схопивши капелюх і пальто з вішака, Ґамаш помітив крихітну білу бирку, що звисала з одного з гачків. Ось воно що! Та сама недоречна, незвична для цього місця річ.

Одягаючи пальто, він повернувся й подивився на столи, стільці, дзеркала та інші антикварні речі в бістро. На кожному з них була бирка. Це була крамниця. Усе продавалося. Ти міг з’їсти круасан і купити тарілку, на якій його подали. На Ґамаша накотила хвиля задоволення, щойно він відгадав цей маленький ребус. За кілька хвилин він сидів у машині Олів’є, що прямувала до Сен-Ремі. Було неважко переконати Олів’є підвезти його. Олів’є дуже хотілося допомогти.

— Заходиться на дощ, — обізвався Олів’є, трясучись гравійною дорогою.

— І завтра похолодає, — додав Ґамаш.

Обидва чоловіки мовчки кивнули. За кілька кілометрів Ґамаш запитав:

— Якою була міс Ніл?

— Це просто неймовірно, що хтось міг її вбити. Вона була дивовижною людиною. Доброю і лагідною.

Несвідомо Олів’є ототожнював спосіб життя людини з тим, як вона помирала. Ґамаш завжди був вражений цим. Майже всі очікували, що хороша людина не повинна зустріти поганий кінець, що гинуть лише ті, хто на це заслуговує. Звісно, і вбивають лише тих, хто цього заслуговує. Хай це було ретельно приховано й майже непомітно, з’являлася підозра, що вбита людина якимось чином напросилася на смерть. Звідки й шок, коли жертвою ставав той, кого знали як добру й хорошу людину. Виникало відчуття, що це, безумовно, була помилка.

— Я ніколи не зустрічав людей, які були б завжди милими й порядними. Хіба в неї не було жодних вад? Вона нікого не дратувала?

Настала довга пауза, і Ґамаш подумав, що Олів’є, можливо, забув про запитання. Але він чекав. Арман Ґамаш був терплячою людиною.

— Ми з Ґабрі живемо тут лише дванадцять років, я не знав її до цього. Але мушу сказати, я ніколи не чув поганого слова про Джейн, чесно.

Вони приїхали в Сен-Ремі — місто, яке Ґамаш трохи знав, бо, коли його діти були маленькими, катався на лижах з гори, що височіла позаду.

— Перш ніж ви зайдете, хочете, я розповім вам про її племінницю Йоланду?

Ґамаш помітив нетерпіння в голосі Олів’є. Очевидно, що йому було що розповісти. Але на це задоволення доведеться почекати.

— Не зараз, на зворотному шляху.

— Чудово.

Олів’є припаркував машину й показав на офіс компанії з продажу нерухомості в невеличкому торговельному центрі. У той час як Вільямсбург, що розташувався неподалік, сором’язливо вабив своєю старовиною, Сен-Ремі був просто старим містечком. Забудоване без належного плану, без проєкту, воно було робітничим і якимось чином реальнішим за набагато гарніший Вільямсбург, районний центр. Вони домовилися зустрітися біля машини о чверть по першій. Ґамаш помітив, що, хоча на задньому сидінні залишилися речі, Олів’є машину не замкнув. Просто пішов.

Білява жінка з широкою усмішкою зустріла старшого інспектора Ґамаша на порозі.

— Пане Ґамаше, я Йоланда Фонтейн. — Вона простягнула руку і, ледь він устиг простягнути свою, жінка вже тиснула її.

Він відчув на собі досвідчений, оцінювальний погляд. Перед від’їздом із Трьох Сосен Ґамаш зателефонував, щоб переконатися, чи вона в офісі, і, очевидно, він, або його «Берберрі», задовольнили її вимоги.

— Сідайте, будь ласка. Яка саме нерухомість вас цікавить? Вона провела його до крісла з помаранчевою оббивкою. Діставши посвідчення, він передав його через стіл і помітив, як усмішка зникає з її обличчя.

— Що цей клятий малий накоїв цього разу? Tabarnacle[36].

Її бездоганна французька також зникла, на зміну їй прийшла вулична французька, кострубата і брутальна, з лайкою.

— Ні, мадам. Ваша тітка Джейн Ніл? Із Трьох Сосен?

— Так. А що?

— Мені шкода, але маю погані новини. Вашу тітку знайшли сьогодні мертвою.

— О ні, — відповіла вона з усім набором емоцій, якими зазвичай реагують на пляму на старій футболці. — Серце?

— Ні. То була неприродна смерть.

Йоланда Фонтейн витріщилася, ніби намагаючись увібрати в себе почуте. Вона чітко знала, що означає кожне окреме слово, але разом вони не мали для неї жодного сенсу.

— Неприродна? Що це означає?

Ґамаш подивився на жінку, що сиділа перед ним. Лаковані нігті, світле волосся, накручене й укладене, обличчя нафарбоване, наче для балу, і це опівдні. На його думку, їй було трохи за тридцять, але товстий шар гриму оманливо змушував її мати вигляд на п’ятдесят. Не схоже було, що вона жила нормальним життям.

— Її знайшли в лісі. Убитою.

— То було навмисне вбивство? — прошепотіла вона.

— Ми не знаємо. Я так розумію, ви її найближча родичка. Це так?

— Так. Моя мати була її молодшою сестрою. Вона померла від раку грудей чотири роки тому. Вони були дуже близькі. Ось так.

Тут Йоланда спробувала схрестити пальці, але нігті продовжували чіплялися один об одного, і це нагадувало версію театру пальчикових ляльок «Рестлінгу всіх зірок»[37].

Вона поступилась і серйозно подивилася на Ґамаша.

— Коли я зможу потрапити в будинок? — запитала вона.

— Перепрошую?

— У Трьох Соснах. Тітка Джейн завжди казала, що він буде моїм.

Ґамаш побачив достатньо горя на своєму віку й знав, що люди реагують на нього по-різному. Його власна мати, прокинувшись у ліжку поруч зі своїм п’ятдесятирічним мертвим чоловіком, спершу зателефонувала до перукарні, щоб скасувати зустріч. Ґамаш знав, що не варто судити про людей, зважаючи на те, що вони роблять, отримавши погані новини. І все ж це було дивне запитання.

— Я не знаю. Ми ще навіть не були там.

Йоланда занепокоїлася.

— Ну, у мене є ключ. Можна я зайду перед вами, щоб трохи прибрати?

Він ненадовго засумнівався, чи це не була завчена відповідь агента з нерухомості.

— Ні.

Обличчя Йоланди посуворішало й стало червоним, під колір її нігтів. Це була жінка, яка не звикла чути «ні» й не вміла володіти своїм гнівом.

— Я телефоную своєму адвокатові. Це мій дім, і я не даю вам дозволу туди входити. Зрозуміло?

— До слова, про адвокатів: ви часом не знаєте, до кого зверталася ваша тітка?

— До Стіклі. Нормана Стіклі, — відповіла вона неприязно. — Ми час від часу користуємося його послугами під час купівлі-продажу будинків у Вільямсбурзі.

— Дайте мені його координати, будь ласка.

Поки вона записувала їх своїм витіюватим почерком, Ґамаш озирнувся й помітив, що деякі з оголошень на дошці «Продається» стосувалися маєтків, красивих, розкішних будинків предків. Більшість помешкань була скромнішою. У Йоланди було багато кондомініумів і трейлерних будиночків. Хай там як, хтось мусив їх продавати, і, напевне, продаж трейлера потребував значно більшої вправності, ніж продаж столітнього будинку. Але щоб звести кінці з кінцями, треба було продавати багато трейлерів.

— Ось, — вона штовхнула папірець через свій стіл. — Мій адвокат з вами зв’яжеться.

Ґамаш застав Олів’є в машині, той чекав на нього.

— Я запізнився? — запитав він, перевіряючи час. На годиннику було десять хвилин по першій.

— Ні, ви впоралися навіть трохи раніше. Мені просто треба було заїхати по цибулю-шалот для сьогоднішнього обіду. — Ґамаш відчув виразний і дуже приємний запах у машині. — І, чесно кажучи, я не думав, що розмова з Йоландою триватиме довго.

Олів’є усміхнувся, виїжджаючи на вулицю Принсипаль.

— Як усе минуло?

— Не зовсім так, як я очікував, — зізнався Ґамаш.

Олів’є розсміявся.

— Наша Йоланда — та ще штучка. Вона що, плакала й билася в істериці?

— Взагалі-то, ні.

— Що ж, це несподіванка. Я думав, що в присутності глядацької аудиторії, та ще й поліції, вона максимально використала б свою роль єдиної вцілілої. Вона — тріумф іміджу над реальністю. Я навіть не впевнений, чи вона знає, що таке реальність, настільки вона зайнята створенням власного образу.

— Образу чого?

— Успіху. Їй потрібно, щоб у ній бачили щасливу та успішну дружину й матір.

— Хіба не всі ми такі?

Тут Олів’є кинув на нього лукавий і відверто гейський погляд.

Ґамаш перехопив його і зрозумів, що сказав.

Він підняв брову, ніби повертаючи той погляд. Олів’є знову розсміявся.

— Я мав на увазі, — усміхнувся Ґамаш, — що в усіх нас свій імідж у соціумі.

Олів’є кивнув. Це була правда. Надто в гей-спільноті, де потрібно бути цікавим, розумним, цинічним і, головне, привабливим. Якщо ти здавався невеселим, спілкування з тобою виснажувало. Це була одна з причин, які змусили його втекти в село. Йому здавалося, що в Трьох Соснах він має шанс бути собою. Він не очікував тільки, що знадобиться так багато часу, щоб знайти справжнього «себе».

— Це правда. Але з Йоландою, гадаю, усе набагато складніше. Вона схожа на голлівудські декорації. Великий фальшивий фасад, а все порожнє й потворне ззаду. Вона поверхова.

— Якими були її стосунки з міс Ніл?

— Ну, очевидно, вони були досить близькі, коли Йоланда була маленькою, але потім стався якийсь розрив. Хто знає, що це було. Йоланда, зрештою, усіх дратувала, але, мабуть, там було щось значно серйозніше. Джейн навіть відмовилася зустрічатися з Йоландою.

— Справді? Чому?

— І гадки не маю. Клара може знати. Тіммер Гедлі могла б точно вам сказати, та вона мертва.

Знову те саме — смерть Тіммер, яка так близько від смерті Джейн.

— І все ж Йоланда Фонтейн, здається, думає, що міс Ніл залишила все їй.

— Що ж, можливо. Для декого кров не вода.

— Здається, вона дуже хотіла потрапити до будинку міс Ніл раніше за нас. Це про щось вам говорить?

Олів’є замислився.

— Не можу сказати. Не думаю, що хтось може відповісти на це запитання, оскільки ніхто ніколи не був у будинку Джейн.

— Перепрошую?

Ґамаш подумав, що він, мабуть, ослухався.

— Дивно, я так звик до цього, що навіть не здогадався згадати про це. Так. Це єдине, що було дивним у Джейн. Вона водила нас у ванну і на кухню. Але ніколи, ніколи далі кухні ніхто не був.

— Звісно, Клара…

— Навіть Клара не була. І Тіммер. Ніхто.

Ґамаш помітив у нотатнику, що після ланчу треба насамперед розібратися з цією інформацією. Коли вони повернулися, у нього в запасі залишалося кілька хвилин.

Ґамаш умостився на лавці на луці та спостерігав, як на житті в Трьох Соснах позначається смерть одного з мешканців. Бен підійшов до нього на кілька хвилин перекинутися словом, а потім потягнув Дейзі додому. Перш ніж вирушити до бістро на ланч, Ґамаш замислився над тим, що почув на цей час, і про те, хто міг би хотіти вбити саму доброту.

Бовуар установив великий стенд із папером і приготував маркери. Ґамаш сидів поруч із ним у приватній задній кімнаті Олів’є й дивився на вулицю крізь французькі двері. Він бачив столики з опущеними парасольками, а за ними — річку. Белла-Белла. Він був згодний[38].

Кімнату заповнили зголоднілі й замерзлі офіцери поліції. Ґамаш помітив, що агент Ніколь сидить сама, і здивувався, чому вона так усамітнилася. Бовуар доповідав першим, час від часу зупиняючись, щоб відкусити бутерброда з товстими скибочками шинки, вирізаної, напевне, з куска запеченого в кленовому сиропі м’яса, з медово-гірчичним соусом і шматочками витриманого чедеру на свіжому круасані.

— Ми обшукали місце і знайшли — Бовуар розгорнув свій блокнот, розмащуючи гірчицю по сторінці, — три старі пивні пляшки.

Ґамаш підняв брови.

— І все?

— І п’ятнадцять мільйонів листочків. Ось рана.

Бовуар намалював коло червоним маркером. Офіцери дивилися без інтересу. Тоді Бовуар знову підняв руку й завершив малюнок, провівши на ньому чотири лінії, що виходили з кола, ніби позначаючи сторони світу. Кілька офіцерів опустили свої бутерброди. Тепер вони були зацікавлені. Це було схоже на грубу карту Трьох Сосен. Пильно розглядаючи це моторошне зображення, Ґамаш запитав себе, чи міг убивця зробити це навмисно.

— Чи могла стріла зробити таку рану? — запитав Бовуар.

Здавалося, ніхто не знав.

«Якщо цю рану зробила стріла, — подумав Ґамаш, — то де вона? Вона повинна бути в тілі». Ґамаш пригадав образ із Нотр-Дам-де-Бон-Секур — церкви, яку вони з Рейн-Марі іноді відвідували. Стіни церкви були вкриті фресками зі святими на різних стадіях страждань і екстазу. Одна з тих фресок стояла зараз у нього перед очима. Святий Себастьян, який корчиться і падає, весь пронизаний стрілами. Кожна зі стріл стирчала з його мученицького тіла, наче вказівні перста. З тіла Джейн Ніл мала б стирчати стріла, і ця стріла повинна була вказувати на того, хто це зробив. Вихідного отвору не повинно було бути. Але він був. Ще одна загадка.

— Залишмо це й підемо далі. Наступний звіт.

Ланч тривав, офіцери сиділи, слухали й розмірковували вголос. Атмосфера заохочувала до співпраці. Ґамаш твердо вірив у співпрацю у своїй команді, а не в конкуренцію. Він усвідомлював, що був у меншості серед керівництва поліції, і вірив, що хороший лідер — це також і хороший послідовник. Він же спонукав свою команду ставитися один до одного з повагою, прислуховуватися до ідей, підтримувати одне одного. Не всі його розуміли. Це була дуже конкурентна сфера, де той, хто досягав результату, отримував підвищення. І бути другим у розкритті вбивства було марно. Ґамаш знав, що в поліції відзначали не тих, кого слід було, тому він віддавав належне командним гравцям. Він мав майже ідеальний показник розкриття злочинів і так і не піднявся вище за той ранг, у якому був от уже дванадцять років. Але він був щасливою людиною.

Ґамаш надкусив курку-гриль і смажений багет із овочами й вирішив, що із задоволенням буде їсти в цьому місці. Дехто з офіцерів узяв по пиву, але не Ґамаш — він віддавав перевагу імбирному лимонаду, який традиційно називали пивом, хоча він був безалкогольним. Гора бутербродів швидко зникла.

— Коронер виявив дещо дивне, — повідомила Ізабель Лакост. Два шматочки пір’я, застряглі в рані.

— Хіба стріли не мають пір’я? — запитав Ґамаш.

Він знову побачив святого Себастьяна і його стріли, усі з пір’ям.

— Мали, — швидко відповіла Ніколь, радіючи можливості показати свою обізнаність. — Тепер хвостовики пластмасові.

Ґамаш кивнув.

— Я цього не знав. Щось іще?

— Як ви бачили, крові було дуже мало, що свідчить про миттєву смерть. Вона була вбита там, де її знайшли. Тіло не пересували. Час смерті між шостою тридцять і сьомою ранку.

Ґамаш розповів їм, що він дізнався від Олів’є та Йоланди, і роздав завдання. Першим на черзі був обшук будинку Джейн Ніл. Саме тоді в Ґамаша задзвонив телефон. Це був адвокат Йоланди Фонтейн. Ґамаш, як завжди, говорив спокійно, але був помітно розчарованим.

— Ми поки що не потрапимо до будинку Джейн Ніл, — повідомив він, завершивши розмову і склавши свій стільник. Адвокат місіс Фонтейн неймовірним чином знайшов суддю, який погодився підписати судову заборону на обшук будинку.

— Доки? — запитав Бовуар.

— Доки не буде доведено, що це вбивство, або поки не буде доведено, що місіс Фонтейн не успадкувала будинок. Нові пріоритети такі. Знайти заповіт Джейн Ніл і дістати інформацію на місцевих лучників. Мене також цікавить, чому мисливець, випадково підстреливши міс Ніл, турбувався про стрілу. Нам також потрібно дізнатися більше про смерть Тіммер Гедлі. Я знайду нам приміщення для оперативного штабу десь у Трьох Соснах. Я також поговорю з Морров. Бовуар, я хочу, щоб ти пішов зі мною. Ви теж, агенте Ніколь.

— Сьогодні День подяки, — зауважив Бовуар. Ґамаш зупинився як укопаний. Він забув.

— Хто тут має плани на обід до Дня подяки?

Усі підняли руки. Він теж мав плани, коли на те пішло. Рейн-Марі запросила на обід їхніх найкращих друзів. Близьких друзів, тож його точно бракуватиме. І він сумнівався, що вони купляться на відмовку про лікувальний центр.

— Плани міняються. Ми повертаємося до Монреаля о четвертій — це за півтори години. За цей час обстежте якомога більшу територію. Ми не можемо дозволити собі «висяк» тільки тому, що індичка не чекатиме.

Бовуар відчинив дерев’яну хвіртку, що вела звивистою стежкою до дверей котеджу.

Навколо будинку цвіла гортензія, порожевіла через холодну погоду. Обабіч доріжки росли старі кущі садових троянд, а між ними були підсаджені якісь фіолетові квіти. На думку Ґамаша, то, мабуть, була лаванда. Він подумки відзначив, що треба запитати про це місіс Морров, як буде слушний момент. Наперстянки та мальви він упізнав одразу. Єдиним недоліком їхньої квартири в Утремоні була відсутність іншого місця для рослин, окрім ящиків на підвіконнях. Ґамаш хотів би мати точнісінько такий сад. Сад ідеально пасував до скромного цегляного будинку, до якого він наближався. Не встигли вони постукати, як Пітер відчинив темно-сині двері й вони увійшли до невеличкого передпокою з колекцією верхнього одягу на кілочках і черевиків, запханих під довгу дерев’яну лаву.

— У берлінгтонських новинах кажуть, що насувається дощ, — сказав Пітер, узяв їхні пальта й провів до великої сільської кухні. — Звісно, вони майже завжди помиляються. Здається, у нас тут особливий мікроклімат. Мабуть, через гори.

Кімната була теплою й затишною, з блискучими столами з темного дерева та відкритими полицями, на яких виднілися фаянсовий і олов’яний посуд і скло. Плетені з ганчір’я килимки мали такий вигляд, наче їх буквально покидали по всій вініловій підлозі, надаючи кімнаті невимушеного шарму. На одному кінці обіднього соснового столу стояв величезний букет, розміром майже з острів. На іншому сиділа Клара, загорнута в барвистий вовняний плед. Вона здавалася змарнілою і відстороненою.

— Кави? — Пітер був не зовсім упевнений, що треба робити за етикетом, але всі троє відмовилися.

Клара злегка всміхнулася й підвелася, простягнувши руку, і плед сповз із її плеча. Ґамаш знав: звичка до ввічливості настільки вкоренилася в людях, що навіть під час жахливої особистої втрати вони все одно всміхалися.

— Прийміть мої щирі співчуття, — сказав він Кларі.

— Дякую.

— Я б хотів, щоб ви сіли он туди, — прошепотів Ґамаш до Ніколь, указуючи на простий сосновий стілець біля дверей до передпокою, — і робили нотатки.

«Нотатки, — подумки повторила Ніколь. — Він ставиться до мене, як до секретарки. Після двох років у поліції Квебеку мене просять сидіти й занотовувати».

Інші влаштувалися за кухонним столом. Вона зауважила, що ні Ґамаш, ні Бовуар не дістали своїх блокнотів.

— Ми вважаємо, що смерть Джейн Ніл була нещасним випадком, — почав Ґамаш, — але в нас є проблема. Ми не можемо знайти зброю, і ніхто не з’явився з повинною, тож, боюся, нам доведеться розслідувати це як підозрілу смерть. Чи можете ви пригадати когось, хто міг би хотіти зашкодити вашій подрузі?

— Ні. Жодної душі. Джейн улаштовувала розпродажі випічки й уживаних речей для Спілки вірянок англіканської церкви тут, у церкві Святого Томаса. Вона була шкільною вчителькою на пенсії. Вона вела тихе, одноманітне життя.

— Місіс Морров?

Клара на мить замислилася, чи принаймні спробувала. Утім, її мозок був ошелешений і не здатний дати чітку відповідь.

— Хтось виграє від її смерті? — Ґамаш сподівався, що їй буде легше відповісти на чіткіше запитання.

— Я так не думаю, — заперечила Клара, відчуваючи себе дурепою через надмірні емоції. Гадаю, вона почувалася спокійно, хоча ми ніколи про це не говорили. Тут за невеликі гроші багато чого можна купити. Вона вирощувала власні овочі, але більшу частину віддавала. Мені завжди здавалося, що вона робила це більше для розваги, ніж через необхідність.

— А як щодо її будинку? — запитав Бовуар.

— Так, він буде коштувати досить дорого, — сказав Пітер. — Але досить дорого за стандартами Трьох Сосен, а не Монреаля. Вона могла б отримати за нього, мабуть, півтори сотні тисяч. Можливо, трохи більше.

— Чи міг би хтось в інший спосіб виграти від її смерті?

— Вочевидь, ні.

Ґамаш підвівся.

— Нам потрібен так званий «оперативний штаб». Приватне місце, де ми можемо облаштувати тимчасову штаб-квартиру тут, у Трьох Соснах. Можете порекомендувати нам підходяще місце?

— Залізнична станція. Вона більше не використовується за призначенням. Там розташована штаб-квартира добровільної пожежної команди. Я впевнений, що вони будуть не проти потіснитися.

— Боюся, нам потрібно щось більш приватне.

— Є старий шкільний будинок, — запропонувала Клара.

— Той, де працювала міс Ніл?

— Так, — підтвердив Пітер. — Ми проходили повз нього сьогодні вранці. Він належить Гедлі, але зараз там клуб зі стрільби з лука.

— Стрілецький клуб? — перепитав Бовуар, ледве вірячи своїм вухам.

— Він існує тут уже давно. Ми з Беном заснували його багато років тому.

— Будівля зачинена? У вас є ключ?

— Гадаю, десь є. У Бена теж є, напевне. Але там ніколи не замкнено. Може, варто було б.

Він подивився на Клару, шукаючи її думки або розради. Але її обличчя нічого не виражало. Ґамаш кивнув Бовуару, який узяв свій стільник і телефонував, поки інші говорили.

— Я хотів би скликати збори громади вранці, — сказав Ґамаш, — у церкві Святого Томаса, об 11:30. Але нам треба, щоб про них дізналися всі.

— Це легко. Тільки скажіть Олів’є, і там буде вся провінція, і весь акторський склад «Котів»[39]. А його партнер, Ґабрі, — диригент хору.

— Гадаю, нам не знадобиться музика, — зауважив Ґамаш.

— Я згоден, але вам треба потрапити туди. У нього є ключі.

— Лучний клуб відчинений, а церква зачинена?

— Священник із Монреаля, — пояснив Пітер.

Ґамаш попрощався, і вони втрьох пішли вже знайомою сільською лукою.

Вони ступали по опалому листю й інстинктивно загрібали його ногами, здіймаючи слабкий шуркіт і наповнюючи повітря мускусним осіннім ароматом.

Готель, де пропонували ночівлю та сніданок, стояв упритул до ряду комерційних будівель, на розі Олд Стейдж Роуд — ще одного шляху з Трьох Сосен. Колись це місце слугувало зупинкою диліжансів на жвавому шляху між Вільямсбургом та Сент-Ремі. Ставши давно непотрібним, з приїздом Олів’є та Ґабрі воно вдруге відкрило своє покликання — приймати втомлених мандрівників.

Ґамаш повідомив Бовуару, що має намір отримати інформацію та забронювати номер.

— Надовго? — запитав Бовуар.

— Доки все не вирішиться, інакше в нас заберуть цю справу.

— Багет, мабуть, був з біса добрий.

— Скажу тобі, Жане Ґі, якби він поклав на нього гриби, я б купив це кляте бістро й переїхав би сюди. Тут буде набагато зручніше за деякі місця, у яких нам доводилося опинятися.

Це була правда. Їхні розслідування заводили їх далеко від дому — до Кууджуака і Гаспе, Шеффервіля і Джеймс Бея. Вони мусили залишати домівку на багато тижнів поспіль. Бовуар сподівався, що цього разу все буде інакше, бо село розташовувалося близько від Монреаля. Очевидно, ні.

— Забронюйте й мені кімнату.

— Ніколь? — гукнув він, обертаючись назад. — Теж хочете залишитися?

Іветт Ніколь відчула, що тільки-но виграла в лотерею.

— Чудова ідея. У мене немає одягу, але це не проблема, я можу позичити дещо й випрати це у ванні сьогодні ввечері…

Ґамаш підвів руку.

— Ви мене не слухали. Сьогодні ввечері ми їдемо додому, а відзавтра починаємо працювати тут.

Хай йому дідько! Щоразу, виявляючи ентузіазм, вона отримувала копняка під зад. Невже вона ніколи не навчиться?

Гарбузи з вирізьбленими обличчями, розкладені на кожній сходинці, що вела до широкої веранди пансіону, здавалося, сиділи навпочіпки. Потерті східні килими, м’які крісла, світильники з китицями та колекція олійних ламп справляли на Ґамаша враження, ніби він потрапив до будинку своїх бабусі й дідуся. На додачу до цього пахло випічкою. Аж тут через розчинені двері увійшов великий чоловік у фартуху з оборками, на якому було написано: «Ніколи не довіряй худому кухарю». Ґамаш був вражений, побачивши більш ніж просто побіжну схожість зі своєю бабусею.

Ґабрі важко зітхнув і підніс долоню до чола в жесті, який не часто можна було побачити у Глорії Свенсон.[40]

— Мафінів?

Питання було настільки несподіваним, що навіть Ґамаша заскочило зненацька.

— Перепрошую, мсьє?

— У мене є морквяні, фінікові, бананові й особливі, присвячені Джейн, під назвою «Шарль де Міль». І з цими словами Ґабрі зник і за мить з’явився з тарілкою, заставленою кружечками мафінів, чудово прикрашених фруктами та трояндами.

— Звісно, це не троянди Шарль де Міль. Вони давно зів’яли, — обличчя Ґабрі залили сльози, а тарілка небезпечно похитнулася. Їжу врятувала лише швидка реакція Бовуара, підживлена бажанням скуштувати ласощів.

— Désolé Excusez-moi[41]. Я просто дуже сумую.

Ґабрі впав на один із диванів, руки й ноги його тремтіли. Ґамаш відчув, що, попри всю театральність, цей чоловік був щирим. Він дав Ґабрі хвилину, щоб той міг прийти до тями, цілком усвідомлюючи, що, можливо, той ніколи й не був урівноваженим. Потім він попросив Ґабрі поширити інформацію про завтрашні збори громади й відкрити церкву. Ґамаш також забронював номери в готелі, де можна було розраховувати на ліжко та сніданок.

— Ліжко й пізній сніданок, — поправив Ґабрі. — Але ви можете отримати пізній сніданок і вранці, якщо хочете, адже ви допомагаєте притягнути нелюда до відповідальності.

— Є ідеї, хто міг її вбити?

— То ж був мисливець, хіба ні?

— Насправді ми не знаємо. Але якщо то не мисливець, хто спадає на думку?

Ґабрі потягнувся по мафіни. Бовуар сприйняв це як дозвіл узяти один і собі. Мафіни були ще теплі, щойно з духовки.

Ґабрі мовчки з’їв парочку, потім тихо сказав:

— Я не можу нікого пригадати, та, — він перевів темно-карі очі на Ґамаша, — чи я повинен? Я хочу сказати: хіба не це найжахливіше в убивстві? Ми не відчуваємо його наближення. Я не дуже зрозуміло висловлююсь, — він потягнувся по інший мафін і з’їв його разом із трояндою. — Люди, на яких я був найлихіший, можливо, навіть не здогадувалися про це. Чи є в цьому сенс?

Здавалося, він благав Ґамаша зрозуміти.

— Є. Тут є справжній сенс, — запевнив його Ґамаш, і він казав правду. Мало хто так швидко розумів, що більшість навмисних убивств відбувається через бурхливі емоції, жадібність, ревнощі, страх, які довго пригнічувались. Як сказав Ґабрі, люди не помічають наближення небезпеки, тому що вбивця майстерно грає обрану роль, маскується, видає себе за розсудливу, зовні спокійну людину. Але під цією личиною криється жах. І тому вираз, який Ґамаш найчастіше бачив на обличчях жертв, не відбивав ні страху, ні гніву. То було здивування.

— Хто знає, яке зло ховається в серцях людей?[42] — запитав Ґабрі.

Ґамашу стало цікаво, чи знає він, що цитує стару радіоп’єсу. Тоді Ґабрі підморгнув.

Ґабрі знову зник, а потім повернувся, простягаючи Ґамашу невеличкий пакетик із мафінами.

— Ще одне запитання, — сказав Ґамаш у дверях, однією рукою тримаючи мафіни, а іншою — дверну ручку. — Ви згадували про троянду Шарль де Міль.

— Улюблена троянда Джейн. Це не просто троянда, старший інспекторе. Поціновувачі троянд вважають її однією з найкращих у світі. Стара садова троянда. Цвіте лише раз на сезон, але цвітіння приголомшливе. А потім вона вмирає. Ось чому я зробив кекси з трояндової води. Це данина пам’яті Джейн. А потім з’їв їх, як ви бачили. Я завжди заїдаю свій біль.

Ґабрі злегка всміхнувся. Дивлячись на розміри чоловіка, Ґамаш дивувався: скільки ж болю він, мабуть, відчуває! І, можливо, страх. А гнів? Хтозна, справді.

Бен Гедлі чекав на них біля школи, як і просив Бовуар телефоном.

— Зовні все так, як має бути, містере Гедлі? — запитав Ґамаш.

Бен, трохи здивований запитанням, оглядівся. Ґамаш подумав, що, можливо, для Бена Гедлі легке здивування є звичайним станом.

— Так. Хочете зазирнути всередину? — Бен потягнувся до ручки, але Бовуар швидко схопив Бена за руку й зупинив його. Натомість Бовуар витягнув з-під куртки рулон жовтої поліцейської стрічки й простягнув його Ніколь. Поки Ніколь натягувала жовту стрічку з написом «Не перетинати! Місце злочину» навколо дверей і вікон, Бовуар пояснив:

— Схоже, що міс Ніл убили стрілою. Нам потрібно ретельно оглянути ваш клуб на випадок, якщо зброю взяли звідси.

— Але це безглуздо.

— Чому?

Бен лише озирнувся, наче мирна навколишня обстанова була достатнім аргументом. Він поклав ключі в простягнуту руку Бовуара.

Виводячи машину на міст Шамплейн і повертаючи назад у Монреаль, агент Ніколь ковзнула очима по старшому інспекторові Ґамашу, який мовчки й задумливо сидів на пасажирському сидінні поруч, і подивилася на Монреаль, що вимальовувався на горизонті.

На вершині Мон-Руаяль тільки-но починав виблискувати величезний хрест. Заради неї її родина відклала б обід на День подяки. Ніколь знала, що вони зробили б для неї все що завгодно, і це її одночасно тішило й певним чином зв’язувало. Від неї чекали лише успіхів.

Того вечора, зайшовши до власного будинку, Ґамаш відчув запах смаженої куріпки. Це була одна зі святкових страв Рейн-Марі — невеличкі дикі птахи, загорнуті в бекон і приготовлені на повільному вогні в соусі з глінтвейну і ялівцевих ягід. За звичайних обставин він зробив би начинку з дикого рису, але вона, мабуть, впоралася з цим сама.

Вони обмінялися новинами, поки Ґамаш роздягався і приймав душ. Вона розповіла йому про хрещення і про фуршет після нього. Жінка була майже впевнена, що потрапила на потрібну церемонію, хоча й не впізнала всю ту купу людей. Ґамаш розповів їй про свій день і про справу. Він відрізнявся від інших тим, що розповідав їй усе, проте не розумів, як можна мати глибокі партнерські стосунки з Рейн-Марі і тримати цю частину свого життя в таємниці. Досі, уже тридцять п’ять років, це, здавалося, працювало.

Прийшли їхні друзі, і вечір минув легко та невимушено. Кілька пляшок хорошого вина, чудова смачна їжа з нагоди Дня подяки, тепла та чуйна компанія. Це нагадало Ґамашу початок роману Вірджинії Вулф[43] «Орландо». Орландо протягом століть шукав не багатства, не слави чи почестей. Ні, Орландо шукав лише товариства.

Клара розгойдувалася взад-вперед, взад-вперед, заколисуючи свою втрату. Цього дня вона відчула, що хтось витяг її серце й мозок прямо з живого тіла. Тепер вони повернулися, але були розбиті. Її думки хаотично стрибали по всьому будинкові, постійно повертаючись до одного випаленого місця.

Пітер підкрався до дверей спальні і зазирнув туди. Хай Господь простить йому його гріх, але якась частина його відчувала ревнощі. Ревнощі до тієї влади, яку Джейн мала над Кларою. Він замислився, чи так само Клара переживала б його смерть. І він зрозумів: якби в лісі загинув він, у Клари була б Джейн, яка б її втішила. І Джейн знала б, що робити. У цю мить перед Пітером наче відчинилися двері. Уперше в житті він запитав, що зробив би хтось інший. Що зробила би Джейн, якби вона була тут, а він був би мертвий? Він знав відповідь. Він мовчки ліг поруч із Кларою й обійняв її. І вперше відтоді, як Клара отримала новину, її серце й розум заспокоїлися. На одну благословенну мить вони знайшли прихисток у місці, де була любов, а не втрата.