Зловісно тихе життя

Розділ шостий

Навіть дощ і вітер не заважали Ґамашу помічати красу цієї місцевості. Клени стали темно-червоними та помаранчевими, а листя, зірване буревієм, розкидало вздовж дороги і яру, наче гобелен. Вони їхали з Вільмсбурга в напрямку Трьох Сосен, через гірський хребет, що розділяв містечко й село. Дорога, як і більшість розумних доріг, пролягала вздовж долин і річки та, ймовірно, була старим маршрутом диліжансів, але тут Бовуар звернув на меншу ґрунтову дорогу. Машину підкидало на величезних вибоїнах, і Ґамаш ледве міг читати свої нотатки. Він давно привчив свій шлунок не реагувати на тряску під час їзди будь-яким транспортом, але його очі виявлялися не такими покірними.

Бовуар загальмував біля великої металевої поштової скриньки, пофарбованої в сонячно-жовтий колір. На ній від руки білою фарбою було надруковано номер та прізвище — «Крофт». Він повернув на під’їзну доріжку, обабіч якої тягнулися величезні клени, створюючи мереживний тунель.

За двірниками, що несамовито намагалися зчистити воду з лобового скла, Ґамаш побачив фермерський будинок, обшитий білою вагонкою. Будинок мав затишний, доглянутий вигляд. До нього прихилялися високі визрілі соняшники й мальви. Деревний дим із шурхотом виривався з димаря, вітер його підхоплював і відносив додому, до лісу, що виднівся за будинком.

Ґамаш знав, що кожен дім — це автопортрет. Мешканці обирали його колір, обстановку, картини. Кожен дотик розкривав особистість. Бог, чи диявол, був у деталях. Так само як і людина. Чи було в будинку брудно, неохайно чи нав’язливо чисто? Оздоблення підбиралося з метою справити враження, чи то була всяка всячина з особистої історії? Було захаращено чи просторо? Щоразу, входячи до будинку під час розслідування, він відчував трепет. Йому відчайдушно хотілося потрапити до будинку Джейн Ніл, але це мало зачекати. Наразі викрити себе мали Крофти.

Ґамаш повернувся й подивився на Ніколь.

— Тримайте очі розплющеними й детально занотовуйте все сказане. І просто слухайте. Ви зрозуміли?

Ніколь блиснула очима у відповідь.

— Я поставив вам запитання, агенте.

— Зрозуміла.

А потім після тривалої паузи додала:

— Сер.

— Добре. Інспекторе Бовуар, візьмете на себе ініціативу?

— Гаразд, — відповів Бовуар, виходячи з машини.

Метью Крофт чекав за дверною сіткою. Забравши їхні промоклі куртки, він повів їх одразу на кухню. Яскраві червоні та жовті кольори. У буфеті веселенький столовий і кухонний посуд. Чисті білі штори з вишитими на каймі квітами. Ґамаш подивився через стіл на Крофта, який вирівнював на столі сільнички та перечниці у формі півників. Його розумні очі, здавалося, ніяк не могли заспокоїтися; він тримався так, ніби чогось чекав. Прислухався. Усе це було ледве вловним і ховалося під доброзичливою зовнішністю. Але воно було, Ґамаш був у цьому впевнений.

— У мене є лук на веранді. Він промокнув, але якщо ви досі хочете подивитися, я можу показати вам, як стріляють.

Крофт сказав це Ґамашу, але відповів Бовуар, змушуючи Крофта відвести погляд від шефа.

— Це було б дуже корисно, але спершу кілька запитань — просто я хотів би прояснити деякі обставини.

— Звісно, все що завгодно.

— Розкажіть мені про Джейн Ніл, ваші стосунки з нею.

— Ми не були надто близькі. Я іноді заходив до неї в гості. Там було тихо. Спокійно. Вона була моєю вчителькою, давним-давно, у старій школі.

— Якою вона була вчителькою?

— Дивовижною. Вона мала дивовижну здатність дивитися на тебе й змушувати тебе відчувати, що ти єдина людина на землі. Розумієте?

Бовуар розумів. Таку саму здатність мав Арман Ґамаш. Більшість людей, розмовляючи, оглядає решту кімнати, киває іншим, махає руками. Але не Ґамаш. Коли він дивився на тебе, ти був всесвітом. Хоча Бовуар знав, що бос теж помічав у найменших подробицях усе, що відбувалося. Він просто не показував цього.

— Чим ви заробляєте на життя?

— Я працюю в містечку Сен-Ремі, у дорожньому управлінні.

— Чим займаєтеся?

— Я начальник дорожньої служби. Формую бригади, оцінюю проблемні ділянки. Іноді я просто їжджу, шукаю недогляди. Не хочу знайти прогріх тоді, коли перевернеться машина.

Таке траплялося дуже часто. Зазвичай смерть приходила вночі, забираючи людину уві сні, зупиняючи серце; або лоскотала й не давала заснути, з пронизливим головним болем вела до ванної кімнати, перш ніж уп’ястися пазурами й залити мозок кров’ю. Вона чатує у провулках і на зупинках метро. Після заходу сонця одягнені в біле ангели-охоронці висмикують вилки з розеток і запрошують смерть до продезінфікованої палати.

Але за містом смерть приходить без запрошення, удень. Вона забирає рибалок у їхніх баркасах. Вона хапає дітей за щиколотки, коли ті купаються. Узимку вона кличе їх зі схилу, занадто крутого для їхніх початкових навичок, і скидає їх із вершин. Вона чекає на березі, де зовсім нещодавно за снігом починався лід, а тепер берега торкається невидима осліпленими очима тонка смужка води, і ковзаняр робить коло трохи більше, ніж збирався. І на світанку, і коли сутеніє, смерть стоїть у лісі з луком і стрілами і зіштовхує машини з дороги серед білого дня, коли шини несамовито буксують на льоду, снігу або ж на яскравому осінньому листі.

Метью Крофта завжди викликали на дорожні аварії. Іноді він опинявся там першим. Поки Метью Крофт намагався звільнити тіло, його зранені серце й мозок поверталися додому, до поезії. Він декламував вивчені напам’ять вірші з книжок, позичених у міс Ніл. Поезія Зардо була його улюбленою. У спокійні вихідні дні він часто відвідував міс Ніл, сидів у зручному глибокому дерев’яному кріслі в її саду й дивився на річку, що протікала за флоксами. І заучував вірші, щоб за їх допомогою відганяти нічні кошмари. Тим часом міс Ніл робила рожевий лимонад і підстригала бордюри з багаторічниками. Вона усвідомлювала іронію обезголовлювання квітів, тоді як він гнав смерть зі своєї голови. Метью чомусь не хотів розповідати про це поліції, не хотів упускати їх так глибоко у своє особисте життя.

Не встиг він продовжити, як насторожився. A за мить це почув і Ґамаш. Сюзанна відчинила двері з підвалу, що вели на кухню, і увійшла.

Сюзанна Крофт мала зовсім кепський вигляд. Вона здавалася напруженою на зустрічі з громадою, але з її теперішнім станом то було не порівняти. Її шкіра була майже прозорою, за винятком прищів. Тонкий шар поту робив обличчя блискучим, мов у рептилії. Рука, яку потиснув Ґамаш, була крижаною. Він зрозумів, що жінка налякана. Налякана до смерті.

Ґамаш подивився на Крофта, який тепер навіть не намагався приховати власний страх. Він дивився на свою дружину так, як можна було б дивитися на примару, привида з особливо жахливим і особистим посланням.

Потім ця мить минула. Обличчя Метью Крофта знову стало «нормальним», і лише блідість шкіри свідчила: за нею щось ховалося. Ґамаш запропонував місіс Крофт своє місце, але Метью схопив табуретку й сів, а його місце зайняла дружина. Ніхто не розмовляв. Ґамашу хотілося, щоб Бовуар мовчав. Щоб мовчання розтягнулося до розриву. Ця жінка стримувала в собі щось жахливе, і воно ось-ось мало вислизнути назовні.

— Склянку води? — запитала Ніколь Сюзанну Крофт.

— Ні, дякую, але дозвольте мені зробити чай.

З цими словами місіс Крофт схопилася зі стільця, і критична мить перервалася. Ґамаш спантеличено подивився на Ніколь. Якби вона вирішила саботувати справу і свою кар’єру, кращого способу годі було знайти.

— Дозвольте, я допоможу, — сказала Ніколь, зіскочивши з місця і схопивши чайник.

Коли Ніколь заговорила, Бовуар не зміг приховати спалаху люті на своєму обличчі, але тепер на ньому з’явилася звична розважлива маска.

«Дурепа, яка дурепа!» — лаявся він подумки, попри доброзичливу напівусмішку на обличчі. Він крадькома глянув на Ґамаша й із задоволенням побачив, що бос теж дивиться на Ніколь. Але Ґамаш не сердився. Бовуар побачив на обличчі шефа толерантність і обурився. Невже він ніколи не навчиться? Що, в ім’я всього святого, спонукає його допомагати таким дурням?

— Чим ви заробляєте на життя, місіс Крофт? Ви працюєте?

Тепер, коли тишу було порушено, Бовуар вирішив, що може взяти ситуацію під свій контроль. Ще ставлячи запитання, він почув у своїх словах образу. Легке припущення, що материнство — це не робота. Але йому було байдуже.

— Тричі на тиждень я роблю ксерокопії в Сен-Ремі. Це допомагає зводити кінці з кінцями.

Тепер, коли запитання пролунало, Бовуар відчув докори сумління. Йому здалося, що він виплеснув в обличчя місіс Крофт свою злість на Ніколь. Він обвів поглядом кімнату і зрозумів, що всі дрібнички в цій домівці були зроблені вручну, навіть пластикові чохли на стільцях були невміло прикріплені степлером і деінде вже не трималися. Ці люди були не вибагливі.

— У вас, здається, двоє дітей, — Бовуар поквапився відігнати від себе миттєвий сором.

— Так, — підхопив Метью.

— І як їх звуть?

— Філіпп і Діана.

— Гарні імена, — мовив він у тишу.

— І скільки їм років?

— Йому чотирнадцять, їй вісім.

— А де вони?

Запитання зависло в повітрі, наче земля перестала обертатися. Він невблаганно наближався до цього питання, і Крофти, певне, це розуміли. Бовуар не мав на меті захопити їх зненацька — не через делікатність до їхніх батьківських почуттів, а тому що хотів, аби вони відчували, як це запитання наближається до них здалеку, і мусили чекати й чекати. Доки їхні нерви не витримають. Доки вони удвох не почнуть жадати й боятися цієї миті.

— Їх тут немає, — мовила Сюзанна, пригубивши чашку.

Бовуар чекав, не відриваючи від неї погляду.

— Коли у вас святковий обід з нагоди Дня подяки?

Від швидкої зміни теми Сюзанна Крофт аж роззявила рота, наче він раптово перейшов на поросячу латину. Іякогоней обідувей[62].

— Перепрошую?

— Я помітив у себе вдома одну цікаву річ — запах індички стоїть протягом двох днів. Потім, звісно, ми з дружиною готуємо суп наступного дня, і запах супу так само відчувається в будинку. Він глибоко вдихнув, а потім повільно-повільно обвів поглядом чисті кухонні столи.

— Ми збиралися святкувати День подяки вчора, у неділю, — сказав Метью, — але через новини про міс Ніл вирішили скасувати обід.

— Узагалі? — недовірливо запитав Бовуар.

Ґамаш занепокоївся, чи не переборщив Бовуар, але Крофтам було не до критичного осмислення його слів.

— Де Діана, місіс Крофт?

— Вона в подруги. У Ніни Левек.

— А Філіпп?

— Його тут немає, я ж казала вам. Він пішов. Я не знаю, коли він повернеться.

«Гаразд, — подумав Бовуар, — жарти скінчилися».

— Місіс Крофт, за хвилину ми збираємося піти з вашим чоловіком подивитися на луки та стріли. Я хотів би, щоб тим часом ви над дечим поміркували. Нам треба поговорити з Філіппом. Ми знаємо, що він був причетний до інциденту з послідом у Трьох Соснах і що міс Ніл його впізнала.

— Не він один, — кинула вона зухвало.

— Два дні потому вона померла. Нам треба з ним поговорити.

— Він аж ніяк цього не стосується.

— Я дуже хочу вірити, що ви говорите це щиро. І, можливо, ви маєте рацію. Але чи ви вважали, що він здатен напасти на двох чоловіків у Трьох Соснах? Ви справді добре знаєте свого сина, місіс Крофт?

Він зачепив за живе, але це було очікувано. Не тому, що Бовуару було добре відомо, що відбувається в родині Крофтів, а тому, що він знав: усі батьки підлітків побоюються, що в їхній сім’ї живе чужинець.

— Якщо ми не зможемо поговорити з вашим сином до того, як підемо, ми отримаємо ордер на арешт і доправимо його до поліцейського відділку в Сен-Ремі для допиту. Тут або там, але до кінця дня ми з ним поспілкуємося.

Старший інспектор Ґамаш спостерігав за всім цим і розумів, що вони повинні якось потрапити до того підвалу. Ці люди щось або когось приховували. І що б це не було, воно в підвалі. «І все ж дивно», — подумав Ґамаш. Він міг би заприсягтися, що Метью Крофт був спокійним і поводився природно на зборах у церкві. А от Сюзанна Крофт була дуже засмучена. Тепер вони обоє засмучені. Що ж сталося?

— Пане Крофт, чи можемо ми зараз побачити луки і стріли? — запитав Бовуар.

— Як ви смієте… — Крофт тремтів від люті.

— «Смію», «не смію» тут ні до чого. — Бовуар пильно подивився йому в обличчя. — На сьогоднішній ранковій зустрічі старший інспектор Ґамаш чітко дав зрозуміти, що абсолютно всім доведеться відповідати на неприємні запитання. Це ціна, яку ви заплатите, щоб з’ясувати, хто вбив міс Ніл. Я розумію ваш гнів. Ви не хочете, щоб усе це травмувало ваших дітей. Але, чесно кажучи, я думаю, вони вже травмовані. Я даю вам вибір. Ми можемо поговорити з вашим сином тут, а можемо поговорити з ним у відділку в Сен-Ремі.

Бовуар зробив паузу. І витримував її. А подумки підбивав Ніколь запропонувати печиво. Нарешті він продовжив.

— Коли трапляється насильницька смерть, правила нормального життя не діють. Ви двоє і ваша родина — одні з перших постраждалих. Я чудово усвідомлюю, що ми робимо, і ми намагаємося робити це якомога безболісніше. — Метью Крофт обурено сплюнув. — Саме тому я запропонував вам вибір. А тепер покажіть нам луки і стріли, будь ласка.

Метью Крофт глибоко вдихнув:

— Сюди.

— Він вивів їх із кухні на захищену москітною сіткою веранду.

— Місіс Крофт, — покликав Ґамаш і просунув голову назад на кухню саме тоді, коли Сюзанна Крофт крокувала до дверей підвалу, — чи не могли б ви приєднатися до нас, будь ласка?

Плечі Сюзанни Крофт поникли.

— Он там, — це була вся поштивість, на яку спромігся Метью Крофт.

— То рекурсивний, то блоковий, а то стріли.

— Це єдині ваші луки? — запитав Бовуар, узявши в руки стріли й відзначивши, що вони були для спортивної стрільби.

— Так, — відповів Крофт без вагань.

Вони були саме такими, як їх описували, тільки трохи більшими. Бовуар і Ґамаш підняли кожен лук по черзі. Луки були важкі, навіть простий рекурсивний.

— Чи не могли б ви натягнути тятиву на рекурсивний лук? — попросив Бовуар.

Метью взяв рекурсивний лук, узяв довгу тятиву з петлями на обох кінцях, поставив «палицю» між ноги й став згинати лук донизу, поки тятива не дістала маленького жолобка на верхньому розі лука. Ґамаш бачив, що це потребувало неабиякої сили. І ось перед ними вже був лук Робін Гуда.

— Дозвольте?

Крофт простягнув Ґамашу лук. Узявши лук у руки, Ґамаш помітив на ньому пил. Але не бруд. Тоді Ґамаш звернув свою увагу на блоковий лук. Той був більше схоже на традиційний лук, ніж він думав. Він підняв його. Між тятивами виднілися клапті павутиння. Цим луком теж давно не користувалися. І він був набагато важчим, ніж очікував Ґамаш. Він повернувся до місіс Крофт.

— Ви полюєте з лука чи стріляєте по мішенях?

— Іноді стріляю по мішенях.

— Яким луком ви користуєтеся?

Після незначного вагання Сюзанна Крофт указала на рекурсивний лук.

— Чи не могли б ви зняти тятиву?

— Навіщо? — Метью Крофт ступив крок уперед.

— Я хотів би побачити, як це зробить ваша дружина.

Ґамаш звернувся до Сюзанни:

— Будь ласка.

Сюзанна Крофт узяла рекурсивний лук, швидко обігнула його навколо ноги, сперлася на нього й скинула тятиву. Очевидно, вона вже робила це багато разів. Тоді в Ґамаша з’явилася ідея.

— Чи не могли б ви знову натягнути тятиву?

Сюзанна знизала плечима, обігнула тепер уже прямий лук навколо ноги й знову сперлася на його верхню частину. Нічого не вийшло. Тоді вона з усієї силою налягла на лук і накинула тятиву на ріг, відтворюючи вигин. Вона мовчки передала лук Ґамашу.

— Дякую, — сказав він, спантеличений. У нього була здогадка, та, здавалося, він помилився.

— Ви не заперечуєте, якщо ми випустимо кілька стріл? — запитав Бовуар.

— Зовсім ні.

Знову одягнувши куртки, аби не промокнути під дощем, усі п’ятеро вийшли з будинку. На щастя, сильний дощ припинився, сіялася легка мжичка. Метью поставив круглу мішень із сіна, обтягнутого брезентом, з кільцями, пофарбованими в червоний колір. Він узяв рекурсивний лук, наклав нову дерев’яну стрілу для спортивної стрільби й відтягнув тятиву назад. На прицілювання Крофту знадобилася мить, а потім він відпустив стрілу. Вона влучила в друге кільце. Потім Крофт передав лук Ґамашу, а той з легкою усмішкою протягнув його Бовуару. Бовуар прийняв лук із насолодою. Йому не терпілося випробувати його, він навіть зухвало малював у своїй уяві картини, як влучає в яблучко раз за разом, доки збірна Канади зі стрільби з лука не запрошує його взяти участь в Олімпійських іграх. Цей так званий вид спорту здавався Бовуару безпроблемним, особливо з огляду на те, що з пістолета він стріляв влучно.

Перші ознаки неприємностей з’явилися майже одразу. Він ледве натягнув тятиву. Це виявилося набагато важче, ніж він собі уявляв. Потім стріла, невпевнено затиснута між двома пальцями, почала стрибати по всьому луку, відмовляючись залишатися на маленькій виїмці спереду. Нарешті він був готовий стріляти. Він відпустив тятиву. Стріла вилетіла з лука й полетіла ледве не на милю вбік від мішені. А от сама тятива не промахнулася. За частку секунди, послаблена, вона вдарила Бовуара в лікоть з такою силою, що йому здалося, що він залишиться без руки. Він зойкнув і впустив лук, ледве наважуючись поглянути на руку, яку пекло пеком.

— Що сталося, містере Крофт? — різко кинув Ґамаш, прямуючи до Бовуара.

Крофт наче й не сміявся, але Ґамаш бачив, що він потішається.

— Не турбуйтеся, старший інспекторе. Він відбудеться синцем. Трапляється з усіма аматорами. Тятива зачепила його за лікоть. Як ви сказали, ми всі повинні бути готові до неприємностей.

Крофт пильно подивився на нього, і Ґамаш згадав, кому першому Крофт запропонував лук. Синець призначався йому.

— З тобою все гаразд?

Бовуар стискав свою руку й напружено шукав очима стрілу. Якщо він не розщепив стрілу Крофта, тоді його власна не влучила в ціль. Це завдавало майже такого самого болю, як і удар.

— Я в порядку, сер. То було більше від несподіванки, ніж від болю.

— Точно?

— Так.

Ґамаш повернувся до Крофта.

— Можете показати мені, як випустити стрілу, не забивши руку?

— Мабуть. Готові ризикнути?

Ґамаш просто дивився на Крофта й чекав, відмовляючись грати у гру.

— Гаразд. Візьміть лук ось так. — Крофт став поруч Ґамаша й підвів його руку вгору, коли Ґамаш узяв лук. — Тепер поверніть лікоть так, щоб він був перпендикулярний до землі. Ось так, правильно, — сказав Крофт. — Тепер тятива пройде поряд із вашим ліктем, а не заб’є. Імовірність, що вона поцілить у руку, значно зменшиться. Мабуть.

Ґамаш усміхнувся. Якщо тятива вдарить, то вдарить. Принаймні, на відміну від Бовуара, він був готовий.

— Що ще я маю робити?

— Тепер правою рукою установіть стрілу так, щоб її вістря лягло на цю маленьку дерев’яну виїмку на луку, а хвостовик уперся в тятиву. Добре. Тепер ви готові відтягувати тятиву. Не варто тільки утримувати тятиву занадто довго перед вистрілом. За секунду ви зрозумієте чому. Вирівняйтеся, тримайте тіло ось так.

Він повернув старшого інспектора боком до мішені. Ліва рука Ґамаша вже втомилася тримати важкий лук непорушно.

— Ось приціл.

Неймовірно, та Крофт показував на крихітну шпильку, на зразок тих, які Ґамаш виймав зі своїх сорочок після хімчистки.

— Наводите головку шпильки в яблучко. Потім одним плавним рухом відтягуєте тятиву назад, перевіряєте прицілювання й відпускаєте тятиву.

Крофт відступив назад. Ґамаш опустив лук, щоб дати руці відпочити, перевів подих, прокрутив усі кроки в голові й перейшов до дій. Плавно підняв ліву руку й перед тим, як накласти стрілу, відвернув лікоть, щоб він не заважав тятиві. Потім установив наконечник на полиці, зафіксував хвостовик стріли в гнізді тятиви, навів мушку прицілу на яблучко й одним плавним рухом відтягнув тятиву назад. Хіба що рух вийшов не зовсім плавним. Було таке відчуття, ніби вся команда «Монреаль Канадієнс»[63] змагалась із ним у перетягуванні каната, смикаючи тятиву в інший бік. Злегка тремтливою правою рукою він примудрявся відводити тятиву далі й далі, доки вона не опинилася майже біля його носа, і тоді відпустив її. На той час йому було байдуже, чи відірве йому лікоть: він просто хотів відпустити цю кляту штуку. Стріла вилетіла, схибивши щонайменше на таку ж відстань, як і Бовуарова. Але тятива теж промахнулася. Вона з дзенькотом повернулася на місце, навіть не зачепивши руку Ґамаша.

— Ви хороший учитель, містере Крофт.

— Ви, напевне, дуже невибагливий. Подивіться, куди полетіла ваша стріла.

— Я її не бачу. Сподіваюся, вона не загубилася.

— Не загубилася. Вони ніколи не губляться. Я ще жодної не загубив.

— Місіс Крофт, — сказав Ґамаш, — ваша черга.

— Я краще не стрілятиму.

— Будь ласка, місіс Крофт.

Старший інспектор Ґамаш простягнув їй лук. Він був вдячний за можливість вистрілити з лука. Це наштовхнуло його на роздуми.

— Я давно не стріляла.

— Я розумію, — сказав Ґамаш. — Просто постарайтеся.

Сюзанна Крофт приготувалася до пострілу, установила стрілу, схопила тятиву й потягнула. Вона тягнула й тягнула, поки не заплакала й не впала в багно, переповнена емоціями, які не мали нічого спільного з тим, що вона не змогла вистрілити. Тієї ж миті Метью Крофт уже стояв біля неї на колінах і тримав її. Ґамаш швидко схопив Бовуара за руку й відвів убік на кілька кроків. Він заговорив наполегливим шепотом:

— Нам потрібно потрапити в той підвал. Я хочу, щоб ти запропонував їм угоду. Ми не повеземо Філіппа до відділку за умови, що вони прямо зараз відведуть нас до підвалу.

— Але нам треба поговорити з Філіппом.

— Я згоден, але ми не можемо зробити і те, і інше; а єдиний спосіб потрапити до підвалу — дати їм те, чого вони дійсно хочуть. Вони хочуть захистити свого сина. У нас немає змоги отримати все; я вважаю, це для нас найліпший варіант.

Бовуар обмірковував пропозицію, спостерігаючи за тим, як Крофт утішав свою дружину. Старший інспектор мав рацію. Філіпп, мабуть, зачекає. А те, що було в підвалі, навряд. Після тієї демонстрації було очевидно, що місіс Крофт знала, як поводитися з луком і стрілами, але вона ніколи не стріляла саме з того лука. Десь має бути інший, той, яким вона звикла користуватися. І той, яким міг користуватися Філіпп. Можливо, у підвалі. Його ніс уловив деревний дим, що виходив з димаря. Він сподівався, що ще не надто пізно.

Пітер і Клара вигулювали Люсі стежкою, що вела через ліс, розташований на іншому від їхнього будинку березі річки Белла-Белла. Перейшовши невеликий місток, вони відпустили Люсі. Вона пленталася далі, не виявляючи жодного інтересу до багатства нових ароматів. Дощ припинився, але густа трава й земля були вологими.

— Метеорологи кажуть, що має прояснитися, — сказав Пітер, штовхаючи ногою камінець.

— Так, — погодилася Клара, — але холоднішає. Наближаються сильні морози. Треба навести лад у саду. — Вона обхопила себе руками, відчуваючи озноб. — У мене до тебе запитання. Точніше, мені потрібна твоя порада. Пам’ятаєш, коли я підходила до Йоланди?

— Під час ланчу? Так. Навіщо ти це зробила?

— Ну, тому що вона була племінницею Джейн.

— Ні, справді. Навіщо?

«Чортів Пітер, — подумала Клара, — він насправді знає мене».

— Я хотіла бути люб’язною.

— Але ти знала, що станеться. Навіщо ти вирішила встрявати, коли знала, що людина зробить тобі боляче? Мене вбиває, коли я бачу, як ти це робиш, а ти робиш це постійно. Це схоже на якусь форму божевілля.

— Ти називаєш це божевіллям, а я називаю це оптимізмом.

— Хіба це оптимізм — очікувати, що люди зроблять таке, чого ніколи раніше не робили? Щоразу, коли ти наближаєшся до Йоланди, вона поводиться з тобою жахливо. Щоразу. І все ж ти продовжуєш це робити. Навіщо?

— До чого ти ведеш?

— Ти коли-небудь думала, що я відчуваю, спостерігаючи, як ти робиш це знову і знову, і не маючи змоги цьому зарадити, окрім як збирати уламки? Припини очікувати, що люди зміняться. Йоланда — жахлива, ненависна, дріб’язкова людинка. Прийми це й тримайся від неї подалі. А якщо ти вирішуєш ступити на її територію, будь готова до наслідків.

— Це несправедливо. Ти, здається, вважаєш мене ідіоткою, яка й гадки не мала, що могло статися. Я дуже добре усвідомлювала, чим усе закінчиться. І однаково зробила це. Тому що мені треба було дещо дізнатися.

— Що саме?

— Я мала почути сміх Андре.

— Його сміх? Навіщо?

— Саме про це я хотіла поговорити. Пам’ятаєш, як Джейн описала той жахливий сміх, коли хлопці кинули гній в Олів’є та Ґабрі? — Пітер кивнув. — Я чула подібний сміх сьогодні вранці, на громадських зборах. Це був Андре. Ось чому мені довелося підійти до їхнього столика, щоб він знову засміявся. І він засміявся. Єдине, що я скажу про Йоланду та Андре, — це те, що вони передбачувані.

— Але, Кларо, Андре — дорослий чоловік, він не був одним з тих хлопчиків у масках.

Клара чекала. Зазвичай Пітер не був таким тупим, тож за ним було цікаво спостерігати. Його насуплені брови врешті-решт прояснилося.

— Це був син Андре, Бернар.

— Молодчина!

— Джейн помилилася, це були не Філіпп, Ґас і Клод. Одного з них там не було, але Бернар був.

— Мені розповісти старшому інспектору Ґамашу? Чи, може, він подумає, що я наговорюю на Йоланду? — запитала Клара.

— Яка різниця? Ґамаш повинен знати.

— Добре. Я зайду до бістро сьогодні вдень, коли він буде там, як обіцяв.

Клара підняла палицю й кинула її, сподіваючись, що Люсі побіжить її шукати. Але та не побігла.

Крофти на угоду пристали. У них дійсно не було вибору, і тепер вони разом із Ґамашем, Бовуаром і Ніколь спускалися вузькими сходами. Усюди панував порядок, підвал не був схожий на численні заплутані лабіринти, які Ґамашу доводилося бачити й через які так часто доводилося продиратися. Коли він звернув на це увагу, Крофт пояснив:

— Прибирати підвал — один із обов’язків Філіппа. Ми робили це разом кілька років, але на його чотирнадцятий день народження я сказав, що тепер це все на ньому.

Потім Крофт додав, можливо, усвідомлюючи, як це прозвучало:

— Це був не єдиний його подарунок на день народження.

Протягом двадцяти хвилин двоє чоловіків методично обшукували приміщення. Потім, серед лиж, тенісних ракеток і хокейних ключок на стіні, наполовину прихований воротарськими щитками, вони знайшли сагайдак. Обережно знявши його з гачка за допомогою однієї з тенісних ракеток, Бовуар зазирнув усередину. П’ять старих дерев’яних мисливських стріл. Чого не було в сумці, так це жодної павутинки. Цей сагайдак нещодавно звідси виносили.

— Чий він, пане Крофт?

— Він належав моєму батькові.

— Тут лише п’ять стріл. Так і має бути?

— Таким він потрапив до мене. Батько, напевне, загубив одну.

— Але ж ви казали, що це рідко трапляється. Здається, ви казали, що мисливці майже ніколи не гублять стріл.

— Це правда, але «майже ніколи» і «ніколи» — дві різні речі.

— Дозвольте?

Бовуар передав йому тенісну ракетку з підвішеною до неї сумкою зі стрілами. Ґамаш підняв ракетку якомога вище і примружив очі, щоб роздивитися кругле шкіряне дно старого сагайдака.

— Маєте ліхтарик?

Метью зняв з гачка яскраво-жовтий ліхтарик «Eveready»[64] і простягнув його Ґамашеві. Ґамаш увімкнув ліхтарик і побачив шість невиразних точок на дні сагайдака. Він показав їх Бовуару.

— Донедавна тут було шість стріл, — сказав Бовуар.

— Донедавна? Звідки ви знаєте, інспекторе?

Слухаючи, як Метью Крофт намагався залишитися незворушним, Ґамаш співчував чоловікові. Щоб контролювати себе, той усе сильніше й сильніше стискав кулаки. Стискав так міцно, що його руки вже злегка тремтіли, а голос підвищувався.

— Я знаюся на шкірі, містере Крофт, — збрехав Бовуар. — Це тонка теляча шкіра, яку використовують, бо вона еластична й водночас міцна. Ці стріли, як я припускаю, є мисливськими, — Крофт знизав плечима. — Такі стріли можна зберігати в цьому сагайдаку зі шкіряним дном вістрям донизу: вони і не затупляться, і не проб’ють дно. Ба більше, — і в нашому випадку це дуже важливо, пане Крофт, — на шкірі не залишиться жодних ознак вмісту. Вона настільки еластична, що повільно повернеться до своєї початкової форми. Ці шість цяток — сліди від шістьох наконечників стріл. Але стріл лише п’ять. Як це можливо?

Тепер Крофт мовчав, міцно стиснувши щелепи.

Бовуар передав тенісну ракетку й сагайдак Ніколь, звелівши тримати їх, поки він і Ґамаш продовжують пошуки. Тепер Крофт приєднався до своєї дружини, і пліч-о-пліч вони чекали, готові до будь-якого розвитку подій. Наступні пів години двоє чоловіків провели вдвох, обшукуючи підвал дюйм за дюймом. Вони вже майже здалися, коли Бовуар підійшов до печі. Опинившись там, він фактично наступив на нього. Лук лежав практично на видноті, а поруч — сокира.

Було отримано ордер на обшук, і ферму Крофта обшукали від горища і сараю до курника. Філіппа знайшли в його спальні; він сидів у навушниках, підключених до портативного CD-плеєра фірми Sony. Бовуар перевірив зольник під дров’яною піччю і знайшов металевий наконечник стріли, обвуглений, але все ще цілий. Від цього відкриття ноги Метью Крофта підкосилися, і він опустився на холодну бетонну підлогу, туди, де не існувало жодних віршів. Нарешті йому було завдано удару, якому поезія зарадити не могла.

Бовуар домовився, щоб усі речі, які вони зібрали, доправили до лабораторії в поліції Монреаля. Тепер команда знову сиділа в камінній залі.

— Що нам робити з Крофтами? — запитала Лакост, потягуючи почетверену каву з Тім Гортонз.

— Наразі нічого, — відповів Ґамаш, кусаючи шоколадний пончик. — Чекаємо на звіт із лабораторії.

— Завтра вони матимуть результати, — сказав Бовуар.

— Щодо Метью Крофта. Чи не варто нам узяти його під варту? — промовила Лакост, пригладжуючи назад своє блискуче каштанове волосся зап’ястям, аби не замастити його шоколадною глазур’ю.

— Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?

— Ви ж мене знаєте, я завжди прагну перестрахуватися.

Ґамашу пригадалася карикатура, яку він вирізав із «Монреаль Газетт» багато років тому. На ній були зображені суддя та обвинувачений. Заголовок карикатури звучав так: «Присяжні визнали вас невинним, але про всяк випадок я даю вам п’ять років». Щодня він дивився на нього, усміхався, і в глибині душі знав, що це правда. Частина його прагнула діяти «про всяк випадок», навіть ціною свободи інших людей.

— Чим ми ризикуємо, залишаючи Метью Крофта на волі? — Ґамаш обвів поглядом стіл.

— Ну, — наважилася припустити Лакост, — у тому будинку може бути більше доказів, які до завтра він може знищити.

— Так, але хіба місіс Крофт не змогла б знищити їх так само легко? Адже саме вона кинула стрілу в піч і збиралася розрубати лук. Вона в цьому зізналася. Насправді, якщо є хтось, кому ми маємо висунути обвинувачення, то це вона. За знищення доказів. Я поясню вам свою думку.

Він узяв паперову серветку й витер руки, потім, нахилившись уперед, поклав лікті на стіл. Усі інші, крім Ніколь, зробили так само, надаючи зібранню таємничості.

— Припустімо, лук і наконечник стріли — саме ті, якими вбили Джейн Ніл. Так?

Усі кивнули. Що стосувалося їх, вони могли видихнути з полегшенням.

— Але котрий із них це зробив? Метью Крофт? Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?

Бовуар усіма силами хотів, щоб винним був Метью Крофт. Але не сходилося, чорт забирай!

— Ні. Він був надто розслаблений на зборах громади. Він запанікував пізніше. Ні. Якби то був він, він почав би викручуватися раніше. Він не вміє приховувати свої почуття.

Ґамаш погодився:

— Викреслюємо містера Крофта. Як щодо Сюзанни Крофт?

— А от вона могла це зробити. Вона явно знала про лук і стрілу під час громадських зборів, вона ж знищила стрілу і, якби мала час, кинула б лук у піч. Але знову ж таки не сходиться.

— Якби вона вбила Джейн Ніл, вона б знищила стрілу й лук задовго до цього, — сказала Ніколь, нахилившись до групи. — Вона б одразу пішла додому й усе це спалила. Навіщо чекати, поки буде відомо, що ось-ось приїде поліція?

— Ти маєш рацію, — сказав Ґамаш, здивований і задоволений. — Продовжуй.

— Гаразд. Припустімо, це Філіпп. Йому чотирнадцять, так? Це старий лук, не такий потужний, як новіші. Не потребує стільки сили. Тож він бере старий дерев’яний лук і старі дерев’яні стріли й вирушає на полювання. Але помилково влучає в міс Ніл. Він підбирає стрілу й біжить додому. Але матуся дізнається про це…

— Як? — запитав Ґамаш.

— Як? — це зупинило Ніколь. Їй треба було подумати. — У нього могла бути кров на його одязі чи руках. Мати зрештою витягла б це з нього, можливо, якраз перед зборами. Вона повинна була піти, щоб дізнатися, що відомо поліції, але вона б залишила Філіппа вдома. Це пояснює її неабияке нервування на зборах.

— У цій теорії є якісь прогалини? — запитав Бовуар у присутніх, намагаючись уникнути ноти обнадійливості в голосі. Хоча він не сподівався на цілковиту відповідальність з боку Ніколь, вона справляла катастрофічно гарне враження. Він намагався не дивитися на неї, але нічого не міг удіяти. Звісно, вона дивилася йому в очі з ледь помітною посмішкою. Повільно, з насолодою вона відкинулася на спинку крісла.

— Молодець, Ніколь. — Ґамаш підвівся і кивнув їй.

«Потерпи, просто потерпи, — подумала вона, — скоро ти потішиш тата!»

— Отже, сім’я Крофтів сьогодні залишається на місці, поки ми не отримаємо результати лабораторних аналізів, — сказала Ґамаш.

Збори розійшлися, кожен із нетерпінням чекав на завершення розслідування наступного дня. І все ж Арман Ґамаш знав, що не варто покладатися лише на одну версію. Він хотів, щоб розслідування й надалі велося активно. Просто про всяк випадок.

Була вже майже п’ята, був час іти до бістро. Але спочатку він хотів дещо зробити.