Зловісно тихе життя

Розділ сьомий

Ґамаш пройшов через бістро, кивнувши Ґабрі, який накривав столики. У ряду комерційних підприємств кожний наступний заклад був з’єднаний із попереднім, тож у задній частині кафе він виявив двері до сусідньої крамниці. «Myrna’s Livres, Neufs et Usagés»[65].

І от він стояв у книгарні, тримаючи в руках пошарпаний примірник «Буття». Він прочитав книжку кілька років тому, коли вона вперше вийшла з друку. Її назва завжди нагадувала йому про той день, коли його донька Енні, тоді першокласниця, прийшла додому з домашнім завданням з англійської: треба було назвати види бобів. Вона написала: «Зелені боби, жовті боби й людські боби»[66].

Він перегорнув книжку. На звороті була рекламна анотація й коротка біографія автора, відомого лікаря й генетика з Університету Мак-Ґілла, доктора Вінсента Ґілберта. Доктор Ґілберт пильно дивився зі світлини на читача. Як на людину, яка писала про співчуття, у нього був на диво суворий погляд. Ця книжка була про його роботу з Братом Альбером Майо в Ла-Порті, переважно з чоловіками й жінками із синдромом Дауна. Насправді він ділився роздумами про те, що він дізнався, спостерігаючи за цими людьми. Про них, про природу людства і про себе. Це було дивовижне дослідження зарозумілості, смиренності й насамперед прощення.

Стіни крамниці були заставлені книжковими шафами; усі вони були впорядковані, підписані й заповнені книжками — деякі новими, деякі вже прочитаними, деякі французькими, а більшість англійськими.

Мирна зуміла зробити свою книгарню схожою не на крамницю, а на бібліотеку в культурному й затишному заміському будинку. Вона розташувала кілька крісел-гойдалок біля відкритого вогню, а навпроти поставила диван. Ґамаш опустився в одне з крісел-гойдалок і став перечитувати найкращі сторінки з «Буття».

— Ось гарна книжка, — сказала Мирна, опускаючись у крісло навпроти.

Вона принесла стос уживаних книжок і кілька цінників.

— Ми ще не знайомилися по-справжньому. Я Мирна Ландерс. Я бачила вас на громадських зборах.

Ґамаш підвівся й, усміхаючись, потиснув їй руку.

— Я теж вас бачив.

Мирна засміялася.

— Мене важко не помітити. Єдина чорношкіра у Трьох Соснах і не худорба.

— Ми з вами добре підходимо одне одному. — Ґамаш усміхнувся, потираючи живіт.

Вона взяла книжку зі стосу.

— Ви читали це?

Мирна тримала в руках пошарпаний примірник книги Брата Альберта «Втрата». Ґамаш похитав головою й подумав, що то, мабуть, не найвеселіше читання. Вона перевертала книгу своїми величезними руками і, здавалося, пестила її.

— Його теорія полягає в тому, що життя — це втрата, — за кілька секунд зауважила Мирна. — Втрата батьків, втрата кохання, втрата роботи. Тому ми повинні знайти в нашому житті сенс, вищий за все це. Інакше ми втратимо себе.

— А що ви думаєте?

— Думаю, він має рацію. Я була психологом у Монреалі до того, як приїхала сюди кілька років тому. Більшість людей приходила до мене через кризу в житті, і майже всі ці кризи зводилися до втрати. Втрата шлюбу або важливих стосунків. Втрата безпеки. Роботи, дому, батьків. Щось змусило їх попросити про допомогу й зазирнути вглиб себе. Таким каталізатором часто були зміни та втрати.

— Це не одне й те саме?

— Для тих, хто не дуже добре вміє адаптуватися, різниці може не бути.

— Втрата контролю?

— Звісно, це величезна втрата. Більшість із нас чудово пристосовується до змін, якщо то була наша ідея. Але зміни, нав’язані ззовні, можуть відправити деяких людей у штопор. Думаю, Брат Альберт влучив у саму точку. Життя — це втрата. Але після втрати, як підкреслюється в книжці, приходить свобода. Якщо ми зможемо прийняти, що немає нічого постійного й зміни неминучі, якщо ми зможемо адаптуватися, тоді ми будемо щасливішими людьми.

— Що привело вас сюди? Втрата?

— Це навряд чи справедливо, старший інспекторе, але ви підловили мене. Так. Але не у звичайному сенсі, тому що, звісно, я завжди мушу бути особливою і не такою, як усі. — Мирна закинула голову назад і засміялася над собою. — Я втратила співчуття до багатьох своїх пацієнтів. Після двадцяти п’яти років вислуховування їхніх скарг я нарешті зірвалася. Одного ранку я прокинулася роздратованою через клієнта, якому було сорок три, а поводився він на шістнадцять. Щотижня він приходив з одними й тими ж скаргами: «Мені зробили боляче. Життя несправедливе. Я не винен». Три роки я давала йому рекомендації, і три роки він нічого не робив. А потім, слухаючи його одного дня, я раптом зрозуміла. Він не змінювався, бо не хотів. Він не мав наміру змінюватися. Ми проходили б через цю шараду ще двадцять років. І тієї ж миті я зрозуміла, що більшість моїх клієнтів були саме такими, як він.

— Хоча, напевне, деякі з них намагалися змінитися.

— О, так. Але якраз їм кращало доволі швидко. Тому що вони наполегливо працювали над цим і щиро хотіли цього. Інші казали, що хочуть вилікуватися, але я вважаю, — і моя думка непопулярна в колах психологів, — тут вона нахилилася вперед і прошепотіла змовницьки, — я вважаю, що багато людей обожнюють свої проблеми. Наявність проблем дає їм всілякі відмовки, щоб не дорослішати й не налагоджувати своє життя.

Мирна знову відкинулася на спинку стільця і зробила довгий вдих.

— Життя — це зміни. Якщо ти не ростеш і не розвиваєшся, ти спокійно стоїш, а решта світу рухається вперед. Більшість цих людей дуже незрілі. Вони ведуть тихе життя, чекають.

— Чекають на що?

— Чекають, що хтось їх урятує. Сподіваються, що хтось урятує їх або принаймні захистить від великого, лихого світу. Справа в тому, що ніхто інший не може врятувати їх, бо то їхня проблема, і рішення має бути їхнім. Тільки вони самі можуть вибратися з халепи.

— «Біда, коханий Бруте, не в планетах. А в нас самих, що пасемо ми задню»[67].

Мирна пожвавилася й нахилилася вперед:

— Ось воно. Провина лежить на нас, і тільки на нас. Це не доля, не генетика, не невезіння і точно не мама з татом. Зрештою, це ми й наш вибір. Але, але — тепер її очі сяяли й вона майже вібрувала від хвилювання — найпотужніша, найдивовижніша річ полягає в тому, що й рішення лежить на нас самих. Ми єдині, хто може змінити наше життя, змінити його на краще. Тож усі ці роки в очікуванні, що це зробить хтось інший, згаяні даремно. Раніше я любила говорити про це з Тіммер. Ото була тямуща жінка. Мені її бракує.

Мирна відкинулася назад у своє крісло.

— Переважна більшість людей із проблемами не розуміє цього. Провина в нас, але й рішення теж. Це і є милість.

— Але тоді ми маємо визнати, що з нами щось не так. Хіба більшість нещасних людей не звинувачують інших? Ось чому ці рядки з «Юлія Цезаря» є такими безжальними та лячними. Хто з нас може визнати, що проблема в нас самих?

— Ото й воно.

— Ви згадували Тіммер Гедлі. Якою вона була?

— Я познайомилася з нею лише наприкінці її життя. Узагалі не знала її здоровою. Тіммер була витонченою жінкою, у всіх сенсах. Завжди добре одягнена, підтягнута, елегантна, урівноважена. Вона мені подобалася.

— Ви доглядали за нею?

— Так. Сиділа з нею за день до її смерті. Узяла книжку почитати, але вона захотіла подивитися старі фотографії, тож я дістала її альбом, і ми погортали його. Там була фотографія Джейн, сторічної давнини. Їй, напевне, було там шістнадцять, може, сімнадцять. Вона була зі своїми батьками. Тіммер не любила Нілів. Вона називала їх бездушними кар’єристами.

Мирна раптом зупинилася, ледве не сказавши ще щось.

— Продовжуйте, — підказав Ґамаш.

— Це все, — відповіла Мирна.

— А я знаю, що це не все, що вона сказала. Розкажіть мені.

— Я не можу. Вона була накачана морфієм, і я знаю, що вона б ніколи нічого не сказала, якби була при здоровому глузді. Крім того, це не має нічого спільного зі смертю Джейн. Це сталося понад шістдесят років тому.

— Найдивніше в убивстві те, що причину й наслідок часто розділяють десятиліття.

Щось відбувається, і це невблаганно призводить до смерті за багато років. Погане насіння посаджене. Це як у тих старих фільмах жахів студії «Гаммер»[68] про монстра, який ніколи не біжить, а йде до своєї жертви — без зупинок, без роздумів і милосердя. Убивство часто буває саме таким. Воно бере початок у дуже далекому минулому.

— Я все одно не розповім вам, що сказала Тіммер.

Ґамаш знав, що зможе її переконати. Але навіщо? Якби лабораторні аналізи виправдали Крофтів, він би повернувся, але в іншому разі вона мала рацію. Йому не потрібно було знати, але, бог тому свідок, він дуже хотів знати.

— Ось що я вам скажу, — промовив він. — Я не буду тиснути. Але одного дня я можу знову запитати, і вам доведеться мені відповісти.

— Справедливо. Запитаєте ще раз, і я вам відповім.

— У мене ще одне запитання. Що ви думаєш про хлопців, які розкидали послід?

— Ми всі робимо дурні, жорстокі речі в дитинстві. Пам’ятаю, якось я взяла сусідського собаку й зачинила його в себе вдома, а тоді сказала маленькій дівчинці, що її пса підібрав собачник і знищив. Я досі прокидаюся о третій годині ночі й бачу її обличчя. Я вийшла на неї близько десяти років тому, хотіла вибачитися, але з’ясувалося, що вона загинула в автокатастрофі.

— Ви маєте пробачити собі, — сказав Ґамаш, піднявши «Буття».

— Звісно, ви маєте рацію. Але, можливо, я не хочу цього. Можливо, це те, що я не хочу втрачати. Моє власне особисте пекло. Жахливе, але моє. Я доволі непробивна часом. І місцями.

Вона засміялася, змахуючи невидимі крихти зі свого каптана.

— Оскар Вайлд казав, що немає гріха, крім дурості.

— І що ви про це думаєте? — очі Мирни засвітилися — вона була рада відкрито переключити всю увагу на Ґамаша.

Він на мить задумався.

— Я припускався помилок, через які вбивці забирали більше життів. І кожна з цих помилок, якщо озирнутися назад, була дурною. Поспішний висновок, хибне припущення, за яке я надто міцно тримався. Кожен неправильний вибір, який я роблю, ставить громаду під загрозу.

— Ви зробили висновки зі своїх помилок?

— Так, Учителю, гадаю, що так.

— Тоді це все, що від вас вимагають, жовторотику. Пропоную вам угоду. Я пробачу собі, якщо ви пробачите собі.

— Домовилися, — сказав Ґамаш і пошкодував, що все не так просто.

Десять хвилин потому Арман Ґамаш сидів за столиком біля вікна бістро, дивлячись на Три Сосни. Він купив у Мирни лише одну книжку, і це була не «Буття» і не «Втрата». Мирна здалася трохи здивованою, коли він поклав книжку біля її каси. Тепер він сидів і читав, поставивши перед собою келих «Чинзано» та кілька крендельків. Час від часу він опускав книжку, щоб поглянути у вікно на село й ліс за ним. Хмари розходилися, залишаючи клаптики раннього вечірнього сонця на пагорбах, що оточували Три Сосни. Кілька разів він прогортав сторінки в пошуках ілюстрацій. Знайшовши те, що шукав, він загинав куточки сторінок і продовжував читати. То був дуже приємний спосіб згаяти час.

Бежева картонна тека, що впала на стіл, повернула його до бістро.

— Звіт про розтин.

Коронер Шерон Гарріс сіла й замовила випити.

Ґамаш відклав книгу й узяв досьє. За кілька хвилин у нього виникло запитання.

— Якби стріла не влучила в серце, вона б усе одно померла?

— Якби стріла пройшла близько до серця, то так. Але, — доктор Гарріс нахилилася вперед і нагнула звіт про розтин, щоб бачити його догори ногами, — її було поранено прямо в серце. Бачите? Хай би хто це зробив, він, напевне, був вправним стрільцем. Це не було випадковістю.

— І все ж я передчуваю, що випадковість — саме той висновок, якого ми дійдемо. Нещасний випадок на полюванні. Не перший в історії Квебеку.

— Ви маєте рацію, щосезону трапляється багато нещасних випадків на полюванні з рушницями. Але стріла? Треба бути хорошим мисливцем, щоби влучити нею в серце, а хороші мисливці не часто припускаються таких помилок. Не лучники. Вони не недоумки.

— Що ви хочете сказати, докторе?

— Я кажу, що, коли смерть міс Ніл була нещасним випадком, у вбивці дуже погана карма. З усіх випадкових смертей на полюванні, які я розслідувала як судмедекспертка, убивця ніколи не був добрим лучником.

— Ви маєте на увазі, що хороший мисливець зробив би це навмисно?

— Я кажу, що це зробив хороший мисливець, а хороші мисливці не припускаються помилок. А ви дійшли логічного висновку.

Коронер Гарріс тепло всміхнулася й кивнула людям за сусіднім столом. Ґамаш згадав, що вона мешкає в цій місцевості.

— У вас є будинок у Клеґгорн-Голті, я не помиляюсь? Це далеко?

— Приблизно двадцять хвилин звідси в напрямку абатства. Я добре знаю Три Сосни завдяки «Туру мистецтв». Тут живуть Пітер і Клара Морров, так? Он там?

Вона вказала у вікно на їхній будинок із червоної цегли, розташований за лукою.

— Точно. Ви їх знаєте?

— Тільки їхні роботи. Він член Королівської академії Канади, досить відомий художник. Створює найдивовижніші роботи, дуже реальні. Вони схожі на абстракції, але насправді все навпаки, це гіперреалізм. Він бере предмет, скажімо, бокал вина «Чинзано», — вона підняла його, — і наближається до нього дуже близько.

Гарріс нахилилася так, що її вії, здавалося, злизували вологу із запітнілого келиха.

— Потім він бере мікроскоп і ще збільшує предмет. І малює.

Вона поставила бокал назад на стіл.

— Його картини по-справжньому зачаровують. Мабуть, на одну роботу він витрачає цілу вічність. Не знаю, де він знаходить терпіння.

— А як щодо Клари Морров?

— У мене є одна з її картин. Я вважаю Клару Морров неймовірною, але вона зовсім не така, як її чоловік. Її мистецтво досить феміністичне, багато жіночої оголеності та аналогій до богинь. Вона створила найпрекраснішу серію про дочок Софії.

— Три грації — Віра, Надія та Любов?

— Справляє дуже глибоке враження, старший інспекторе. У мене картина з тієї серії. Надія.

— Ви знаєте Бена Гедлі?

— З Гедлі Міллз? Не зовсім. Ми були на кількох заходах разом. Мистецька галерея Вільямсбурга проводить щорічну вечірку в саду, часто на приватній території, що належить його матері; він завжди присутній. Гадаю, тепер це його власність.

— Він ніколи не одружувався?

— Ні. Йому вже за сорок, а він досі неодружений. Можливо, тепер одружиться.

— Чому ви так думаєте?

— Просто так часто буває. Жодна жінка не може стати між матір’ю і сином, хоча я не думаю, що Бен Гедлі був у захваті від своєї матусі. Коли б він не говорив про неї, це завжди були розповіді про те, як вона його принижує. Деякі з його історій були жахливими, хоча, здавалося, він зовсім не переймався. Я завжди захоплювалася цим.

— Що він робить?

— Бен Гедлі? Я не знаю. У мене склалося враження, що він нічого не робить, перебуваючи цілком під матусиним контролем. Дуже сумно.

— Це прикро.

Ґамаш згадав високого, рухливого, симпатичного чоловіка професорського типу, постійно дещо збентеженого. Шерон Гарріс узяла книгу, яку він читав, і прочитала анотацію на задній обкладинці.

— Цікава думка.

Вражена, вона поклала її назад на стіл. Схоже, вона читала Ґамашу лекцію про вже відомі йому речі. Напевне, це було не вперше. Коли вона пішла, Ґамаш повернувся до книги, прогорнув сторінки до закладки і втупився в ілюстрацію. Це було можливо. Просто можливо. Він заплатив за випивку, загорнувся в куртку й полишив тепле приміщення, щоб опинитися на вулиці, де насувалася темрява, було холодно й сиро.

Клара втупилася в ящик, що стояв перед нею, і бажала, щоб той заговорив.

Щось підказало їй почати роботу над великою дерев’яною скринею. Так вона і зробила. І тепер сиділа у своїй майстерні й дивилася, намагаючись згадати, чому майстрування здоровенного ящика здалося їй чудовою ідеєю. Ба більше. Чому це здалося їй мистецькою ідеєю? І взагалі, що то в біса була за ідея?

Вона чекала, що ящик заговорить до неї. Скаже щось. Що завгодно. Навіть нісенітницю. Хоча чому Клара думала, що ящик, заговоривши, сказав би щось інше, окрім нісенітниць, було ще однією загадкою. Хто взагалі дослуховується до ящиків?

Мистецтво Клари було інтуїтивним. Це не означає, що їй бракувало вправності чи освіти. Вона навчалася в найкращому художньому коледжі Канади, навіть викладала там деякий час, поки його вузьке визначення «мистецтва» не відштовхнуло її. З центру Торонто до центру Трьох Сосон. То було десятки років тому, а їй і досі не вдалося запалити світ мистецтва. Хоча, можливо, вона чекала на ідеї від ящиків. Клара очистила свій розум і відкрила його натхненню. В її уяві проплив круасан, потім її сад, у якому треба було підстригти траву, потім невеличка суперечка з Мирною щодо ціни, яку Мирна, без сумніву, запропонує за деякі вживані книжки Клари. Натомість ящик залишався німим.

У студії дедалі холоднішало, і Клара занепокоїлася, чи не змерз і Пітер, який сидів навпроти у власній студії. «Він, мабуть, працює надто старанно, щоб це помітити», — подумала вона з відтінком заздрості. Здавалося, він ніколи не страждав від невпевненості, яка могла заморозити її, позбавити її руху, змусити застигнути на місці. Він просто продовжував рухатися крок за кроком, створюючи свої хворобливо деталізовані картини, які продавали в Монреалі за тисячі. На кожну роботу він витрачав багато місяців, настільки він був до болю точним і методичним. Одного року вона подарувала йому на день народження валик і веліла малювати швидше. Схоже, він не оцінив її жарт. Можливо, тому що це був не зовсім жарт. Вони постійно були на мілині. Навіть зараз, за осінньої прохолоди, що просочувалася крізь щілини у віконних рамах, Клара не хотіла вмикати піч. Натомість вона вдягне ще один светр, та й той, напевне, буде заношений і весь у ковтунцях. Вона мріяла про нову чисту постільну білизну, про каструлю відомого бренду на кухню, а також про достатню кількість дров, аби безтурботно пережити зиму. Турботи. «Вони виснажують», — подумала Клара, вдягаючи светр і знову влаштовуючись перед великим мовчазним ящиком.

Удруге Клара очистила свій розум, відкрила його ширше. І раптом — з’явилася ідея. Повністю сформована. Цілісна, досконала і тривожна. За мить Клара вибігла з парадних дверей і помчала вгору по вулиці дю Мулен. Наблизившись до будинку Тіммер, вона інстинктивно перейшла на інший бік і відвела очі. Залишивши будинок позаду, знову перейшла дорогу і пройшла повз стару школу, усе ще обмотану жовтою поліцейською стрічкою. Потім вона заглибилася в ліс, на мить замислившись про безглуздість свого вчинку. Починало сутеніти. Час, коли в лісі чатує смерть. Не у вигляді примари, як сподівалася Клара, але в ще зловіснішому вигляді. Людини зі зброєю, створеною для вбивства. У сутінках до лісу прокралися мисливці. Один із них убив Джейн. Клара сповільнила крок. Це була, мабуть, не найкраща ідея, яка спала їй на думку. Насправді, це була ідея ящика, тож можна було звинуватити його, якщо її вб’ють. Клара почула попереду рух. Вона завмерла.

Ліс виявився темнішим, ніж очікував Ґамаш. Він зайшов незнайомою йому стежкою і якусь мить озирався, щоб зорієнтуватися. Він мав із собою стільниковий телефон на випадок, якщо заблукає; але він знав, що в горах стільниковий зв’язок у кращому випадку ненадійний.

І все ж це була певна втіха. Він повільно повернувся кругом і помітив невеликий проблиск жовтого кольору. Поліцейська стрічка, обведена навколо місця, де померла Джейн. Він попрямував туди. Ліс усе ще був мокрим від денної зливи, ноги Ґамаша промокли. Підійшовши до стрічки, він знову зупинився і прислухався. Він знав, що настав час полювання, і йому залишалося тільки вірити, що це не його час. Вірити й бути дуже, дуже обережним. Ґамаш витратив десять хвилин на пошуки, перш ніж знайшов її. Він усміхнувся, коли підійшов до дерева. Як часто мати карала його в дитинстві, бо він дивився собі під ноги, замість того, щоб дивитися вгору? Що ж, вона знову мала рацію. Коли вони вперше обшукували місце, він шукав на землі, коли те, що він шукав, було не внизу. Воно було вгорі, на дереві. Ящик.

Тепер Ґамаш стояв біля підніжжя дерева, споглядаючи дерев’яну конструкцію на висоті двадцяти футів. До стовбура було прибито ряд дерев’яних дощок-перекладин; цвяхи давно проржавіли й просякли деревину темно-помаранчевим кольором. Ґамаш згадав своє тепле місце біля вікна в бістро. Свій бурштиновий «Чинзано» й кренделі. І камін. І поліз. Подолавши одну сходинку, він простягнув догори руку, стиснув тремтячими пальцями наступну планку і згадав ще одне. Він ненавидів висоту. Як він міг забути? Чи, можливо, він сподівався, що цього разу буде інакше? Учепившись за слизькі, скрипучі вузькі сходинки й подивившись на дерев’яну платформу на висоті з мільйон футів від нього, він застиг.

«Звідки долинав шум — спереду чи ззаду?» Клара не могла збагнути. Це було схоже на сирени в місті, шум здавався всюдисущим. І ось вона почула його ще. Вона обернулася й подивилася назад. Там росли переважно сосни, їхні темні голки робили ліс колючим і чорним. Попереду, у червоному світлі призахідного сонця ліс був здебільшого змішаним, з кленами та вишнями. Клара інстинктивно пішла на світло, не впевнена, чи варто їй підіймати галас, як навесні, щоб попередити ведмедів, чи слід поводитися якомога тихіше. Вона припускала, що це залежить від того, хто, на її думку, був із нею в лісі. Ведмідь, олень, мисливець чи привид. Шкода, що вона не мала ящика, щоб порадитися. Або Пітера. Так, Пітер майже завжди був кращим за ящик.

Ґамаш силою волі змусив свої руки вхопитися за наступну сходинку. Він не забував дихати й навіть наспівував вигадану ним пісеньку. Щоб відігнати страх. Він піднімався до темної плями нагорі. Дихай, тягнись, ступай. Дихай, тягнись, ступай. Нарешті він зробив це, і його голова просунулася крізь невеликий квадратний отвір у підлозі. Усе було так, як описано в книжці. Скрадок. «Треба бути п’яним у дим, щоб мати бажання сидіти нагорі», — подумав Ґамаш. Він підтягнувся, виліз через діру й піднявся на ноги, відчуваючи хвилю полегшення, яка за мить змінилася сліпучим жахом. Він упав на коліна і, підлізши до стовбура дерева, міцно обхопив його. Тонкий ящик був прилаштований на висоті двадцяти футів; він висів у повітрі в п’яти футах від стовбура, і лише хитка стара рейка відділяла Ґамаша від забуття. Ґамаш уп’явся руками в кору й, відчувши, як деревина прищикнула шкіру на долоні, зрадів болю, що відвертав усю увагу на себе. Своїм найбільшим страхом і жахливим підступництвом він вважав не те, що він може оступитися й упасти, і навіть не те, що дерев’яна платформа може обвалитися. Він боявся ступити за край. Це був страх запаморочення. Він відчував, що його тягне до краю і далі, наче до його ноги прикріпили якір. Без допомоги, перебуваючи в безпеці, він, по суті, міг би вбити себе. Він уявив, як це все відбувається, і від жаху йому перехопило подих; на мить він схопився за дерево, заплющив очі й спробував дихати діафрагмою, глибоко та розмірено. Це спрацювало. Поволі жах відступив, імовірність того, що він сам кинеться назустріч власній смерті, зменшилася. Він розплющив очі. І тоді він побачив. Побачив те, по що прийшов. Те, про що прочитав, сидячи в бістро, у старій книжці, купленій у Мирни. У «Мисливській енциклопедії для хлопчиків». Він читав про скрадки — споруди, які мисливці будували, щоб бачити оленів, які наближаються, і стріляти в них. Але це не те, що покликало Ґамаша з безпечного й теплого села. Він прийшов шукати щось інше, теж згадане в книжці. І зі свого місця вдалині він розгледів це.

Аж раптом він почув звук. Майже напевно людський голос. Чи наважиться він подивитися вниз? Чи наважиться він відпустити стовбур, підповзти до краю скрадка й перевірити? І знову той звук. Якийсь гул. Знайома мелодія. Що це було? Він обережно відпустив дерево і, розпластавшись животом на платформі, почав повільно посуватися до краю.

Він побачив знайому голову. Насправді це більше скидалося на грибний капелюх із волосся.

Клара вирішила, що їй слід піти за найгіршим сценарієм, але тепер не могла визначити, котрий із них найгірший. Ведмідь, мисливець чи привид? Думки про ведмедя нагадали їй про Вінні-Пуха та Слонопотама. Вона почала наспівувати. Мелодію, яку завжди наспівувала Джейн.

— Що робити з п’яним моряком?[69] — гукнув згори Ґамаш.

Клара внизу завмерла. То був Бог? Але Бог, напевне, точно знає, що робити з п’яним моряком? Крім того, Клара не могла повірити, що першим запитанням, з яким до неї звернеться Бог, буде «Про що ти взагалі думала?», а не якесь інше.

Вона підвела голову й побачила ящик. Ящик, що розмовляв. Її коліна підкосилися. Отже, вони таки розмовляли.

— Кларо? Це Арман Ґамаш. Я у скрадку.

Навіть із цієї неабиякої висоти в сутінках він побачив, як вона розгубилася.

А потім на її обличчі з’явилася широка усмішка.

— Скрадок? Я вже й забула, що він там. Дозвольте мені піднятися?

Але вона вже піднімалася по сходах, немов безсмертна шестирічна дитина. Ґамаш був вражений і наляканий водночас. Ще одне тіло, неважливо, наскільки струнке, — і вся конструкція може завалитися!

— Ого, тут казково! — Клара застрибнула на платформу. — Який краєвид! Добре, що погода прояснилася. Я чула, що завтра має бути сонячно. А ви що тут робите?

— А ви?

— Я не могла зосередитися на роботі й раптом зрозуміла, що мушу прийти сюди. Ну, не сюди, а туди, де померла Джейн. Я почуваюся винною перед Джейн.

— Важко жити далі й не відчувати провини.

— Напевне, ваша правда. — Вона повернулася й подивилася на нього, вражена. — То що ж привело вас сюди?

— Я прийшов по це.

Він показав за край платформи, намагаючись надати своєму голосу незворушності. Білі вогники танцювали перед його очима. То була знайома прелюдія до запаморочення. Він змусив себе подивитися за край. Що швидше це закінчиться, то краще.

— По що?

Клара втупилася в ліс за тим місцем, де було вбито Джейн. Ґамаш відчував, що починає дратуватися. Звісно, вона все бачила. Чи то була галюцинація? Сонце відкидало довгі тіні й дивне світло, яке раптом затрималося на узліссі, і тоді вона побачила.

— Прохід через ліс, он там. Ви про нього?

— Це оленяча стежка, — сказав Ґамаш, потихеньку відповзаючи від краю і тягнучись назад до стовбура дерева. — Їх торують олені рік за роком. Вони як потяги у Швейцарії. Дуже передбачувані. Завжди користуються тим самим шляхом, з покоління в покоління. Ось чому тут був побудований скрадок. — Він майже забув про паніку. — Щоб сховавшись на відстані вистрілу, вичікувати на оленів, які ходять стежкою. Але стежка ця майже невидима. У нас досвідчені слідчі, вони обшукували вчора всю територію, і жоден з них її не помітив. Ніхто не зрозумів, що є вузенька стежка через ліс. І я теж. Ви б мали знати про неї.

— Я знала, що вона є, але геть забула, — сказала Клара. Пітер приводив мене сюди дуже давно. Аж до цієї засідки. Але ви маєте рацію. Тільки місцеві знають, що саме тут можна знайти оленів. Убивця Джейн застрелив її звідси?

— Ні, скрадком не користуються вже багато років. Я приведу сюди Бовуара, хай перевірить, але я впевнений. Убивця застрелив її з лісу. Він був там або тому, що чекав оленя…

— Або він був там і чекав на Джейн. Звідси неймовірний краєвид. — Клара повернулася спиною до оленячої стежки й подивилася в протилежному напрямку. — Звідси видно дім Тіммер.

Ґамаш, здивований зміною теми, теж повернувся, повільно й обережно. Звісно, там був шиферний дах старого вікторіанського будинку. Міцний і по-своєму гарний, з червоними кам’яними стінами й величезними вікнами.

— Жах. — Клара здригнулася і попрямувала до сходів. — Жахливе місце. І якщо вам цікаво, — вона повернулася, щоб спуститися вниз, і подивилася на Ґамаша, її обличчя тепер сховалося в темряві, — я зрозуміла, про що ви говорили. Хто б не вбив Джейн, він був місцевим. Але це ще не все.

— «Якщо зробив це — не зробив, Бо більший маю»[70], — процитував Ґамаш. — Джон Донн[71], — пояснив він, відчуваючи легке запаморочення від думки, що нарешті в безпеці.

Клара вже по пояс просунулася вниз через діру в підлозі.

— Я пам’ятаю, ще зі школи. Чесно кажучи, поезія Рут Зардо швидше спадає на думку:

Я триматиму все в собі;все гниле і зіпсоване; втім, насправді я добра людина, ніжна і віддана. «Геть з дороги, ти сучий сину!» Ой-ой, вибачте…

— Рут Зардо, ви сказали? — перепитав приголомшений Ґамаш.

Клара щойно процитувала один із його улюблених віршів. Тепер він опустився на коліна і продовжив його:

Це просто скочило з язика, вирвалося, ястаратимуся, побачите, я старатимуся. Ви не змуситемене нічого казати. Я просто піду якнайдалі, де ваммене ніколи не віднайти, не скривдити і не змуситиговорити.

— Хочете сказати, що це написала Рут Зардо? Зачекайте хвилинку…

Він згадав нотаріальну контору вранці і свій дискомфорт, коли почув імена виконавців заповіту Джейн. Рут Зардо, уроджена Кемп. Рут Зардо, лауреат премії генерал-губернатора, поетеса Рут Кемп? Обдарована письменниця, яка визначила велику канадську двозначність доброти і гніву? Яка озвучила невимовне? Рут Зардо.

— Чому саме цей вірш Зардо нагадує вам про те, що ми бачимо?

— Тому що, наскільки я знаю, у Трьох Соснах мешкають добрі люди. Але ця оленяча стежка наводить на думку, що один із нас гнилий. Той, хто стріляв у Джейн, знав, що цілився в людину, і хотів, щоб це сприймали як нещасний випадок на полюванні, ніби хтось чекав на оленя, який спуститься стежкою, і випадково застрелив Джейн. Але проблема в тому, що з луком і стрілами треба бути дуже близько. Досить близько, щоб бачити, у що цілишся.

Ґамаш кивнув. Він зрештою зрозумів. Іронія долі була в тому, що така чітка картина раптом відкрилася зі скрадка.

Повернувшись до бістро, Ґамаш замовив гарячого сидру й пішов мити руки. Підставив замерзлі руки під теплу воду й повибирав шматочки кори з подряпин. А потім приєднався до Клари, сівши поряд у крісло біля каміна. Вона потягувала пиво й гортала «Мисливську енциклопедію для хлопчиків». Клара поклала книгу назад на стіл і підсунулася до Ґамаша.

— Дуже розумно з вашого боку. Я зовсім забула про засідки, стежки і таке інше.

Ґамаш обхопив руками кухоль з гарячим ароматним сидром і чекав. Він відчував, що їй потрібно поговорити. Після невимушеної хвилини мовчання вона кивнула в бік зали бістро.

— Пітер там із Беном. Я не впевнена, що він навіть знає, що я не вдома.

Ґамаш озирнувся. Пітер розмовляв з офіціанткою, а Бен дивився в їхній бік. Але не на них. Він дивився на Клару. Зустрівшись очима з Ґамашем, він швидко перевів погляд на Пітера.

— Мені треба вам дещо сказати, — мовила Клара.

— Сподіваюся, це не прогноз погоди, — усміхнувся Ґамаш.

Клара мала збентежений вигляд.

— Продовжуйте, — заохотив він. — Щось пов’язане зі скрадком чи оленячою стежкою?

— Ні, це мені треба ще трохи обміркувати. Там було досить тривожно, а в мене зазвичай навіть голова не паморочиться.

Вона тепло йому всміхнулася, і він сподівався, що не почервонів. А Ґамаш справді думав, що все вже минуло. Що ж, осіб, які вважали його досконалим, на одну поменшало.

— То що ви хотіли розповісти?

— Це стосується Андре Маленфана. Ну, знаєте, чоловіка Йоланди. Під час ланчу я підійшла поговорити з Йоландою і почула, як він сміється наді мною. Це був незвичайний звук. Якийсь порожній і пронизливий. Їдкий. Джейн описувала подібний сміх одного з хлопців, які кидали гній.

Ґамаш усотував інформацію, дивився на вогонь і потягував сидр, відчуваючи, як тепла солодка рідина проходить через груди й розтікається по шлунку.

— Ви вважаєте, що його син Бернар був одним із тих хлопчиків?

— Саме так. Одного з тієї трійці там не було. Але Бернар був.

— Ми допитали Ґаса і Клода. Обидва заперечують, що були там, і це не дивно.

— Філіпп вибачився за те, що кинув гній, але це може нічого не означати. Усі діти бояться Берні. Думаю, Філіпп зізнався б навіть у вбивстві, аби той хлопець не побив його. Він їх усіх залякав.

— Чи можливо, що Філіппа там навіть не було?

— Можливо, але не вірогідно. Проте я точно знаю, що Бернар Маленфан кидав послід у Олів’є і Ґабрі й насолоджувався тим.

— Бернар Маленфан був троюрідним небожем Джейн Ніл, — повільно промовив Ґамаш, перебираючи в пам’яті родинні зв’язки.

— Так, — погодилася Клара, беручи жменю горішків до пива. — Але вони не були близькими, як вам відомо. Я не знаю, коли вона востаннє спілкувалася з Йоландою просто так. Між ними стався розрив.

— Що саме?

— Я не знаю подробиць, — нерішуче відповіла Клара. — Я лише знаю, що то було якось пов’язано з будинком. Домом Джейн. Він раніше належав її батькам, і між ними виникла якась суперечка. Джейн сказала, що колись вони з Йоландою були близькі. Йоланда приїздила до неї в гості, коли була дитиною. Вони грали в раммі та крибідж[72]. Була ще одна гра з чирвовою кралею. Щовечора вона клала карту на кухонний стіл і казала Йоланді запам’ятати її, бо вранці вона зміниться.

— І вона змінювалася?

— Саме так. Змінювалася. Щоранку Йоланда спускалася і була впевнена, що карта змінилася. Та сама чирвова краля, але візерунок інший.

— Але чи справді карта була іншою? Я маю на увазі, чи не сама Джейн міняла її?

— Ні. Але Джейн знала, що діти не здатні запам’ятати кожну деталь. І до того ж вона розуміла, що кожна дитина прагне вірити в магію. Так сумно.

— Що? — запитав Ґамаш.

— Я про Йоланду. Цікаво, у що вона вірить сьогодні.

Ґамаш згадав свою розмову з Мирною і замислився, чи могла Джейн щось іще доносити юній Йоланді. Зміни трапляються, і цього не варто боятися.

— А якби Джейн побачила Бернара? Вона впізнала б його?

— Вона могла бачити його досить часто впродовж останнього року або близько того, але здалеку, — сказала Клара. — Бернар і інші діти з округи тепер їздять на шкільному автобусі з Трьох Сосен.

— Де зупиняється автобус?

— Біля старої школи, щоб не їхати через село. Деякі батьки висаджують дітей на зупинці дуже рано, коли їм зручно, і дітям доводиться чекати. Тож вони іноді спускаються з пагорба в село.

— А коли холодно чи гроза?

— Більшість батьків чекає з дітьми в машині, у теплі, щоб вони не змерзли, доки не приїде автобус. Але згодом виявилося, що є батьки, які просто залишають дітей. Тіммер Гедлі забирала їх до себе, поки не приїжджав автобус.

— Мило, — зауважив Ґамаш.

Клара наче трохи здивувалася.

— Справді? Тепер, коли я думаю про це, гадаю, що так. Але я підозрюю, що для цього була якась інша причина. Вона боялася, що на неї подадуть до суду, якщо дитина помре, бо її залишили напризволяще, — щось на кшталт цього. Чесно кажучи, як на мене, краще замерзнути до смерті, ніж увійти в той будинок.

— Чому?

— Тіммер Гедлі була зненависною жінкою. Погляньте на бідолашного Бена.

Клара кинула головою в бік Бена. Ґамаш глянув якраз вчасно, щоб зловити його погляд, — Бен знову витріщався на них.

— Вона скалічила його. Злидарка, звикла до маніпуляцій. Навіть Пітер боявся її. Він часто бував у Бена під час шкільних канікул. Складав Бену компанію і намагався захистити його від тієї жінки в тому страхітливому будинку. Ви дивуєтеся, що я його кохаю?

На мить він завагався, кого Клара мала на увазі — Пітера чи Бена?

— Пітер — найпрекрасніший чоловік у світі, і якщо навіть він ненавидів і боявся Тіммер, то дійсно не без підстав.

— Як вони з Беном познайомилися?

— У приватній школі для хлопчиків при абатстві, біля Ленноксвіля. Бена відправили туди, коли йому було сім. Пітеру теж було сім. Двоє наймолодших дітей.

— Що такого поганого зробила Тіммер?

Ґамаш звів брови, уявивши двох настраханих хлопчиків.

— По-перше, вона відіслала перелякане хлоп’я з дому до школи-інтернату. Бідолашний Бен був абсолютно не готовий до того, що на нього чекало. Ви коли-небудь вчилися в інтернаті, інспекторе?

— Ні. Ніколи.

— Вам пощастило. Це дарвінізм у його найвищому прояві. Ти пристосовуєшся або помираєш. Ти дізнаєшся, що навички, які дають тобі можливість вижити, — це хитрість, обман, залякування, брехня. Або опановуєш їх, або просто ховаєшся. Але навіть це тривало недовго.

Пітер колись намалював Кларі досить чітку картину життя в інтернаті. І ось тепер вона бачила, як повільно-повільно повертається дверна ручка. І як повільно-повільно відчиняються двері до спальні хлопців, що не замикалася. І старшокласників, які навшпиньки прокрадаються в кімнату, аби ще більше їх перелякати. Пітер дізнався, що монстр, зрештою, був не під ліжком. Це розбивало серце Клари щоразу, коли вона думала про тих хлопчиків. Вона поглянула на Пітера й Бена і побачила двох дорослих чоловіків, сивих, з кучерявими головами. Вони нахилилися над столом так близько, що майже торкалися один одного. І їй захотілося кинутися туди й уберегти їх від усього поганого.

— Від Матвія, десята, тридцять шостий[73].

Клара знову повернулася до Ґамаша, який дивився на неї з такою ніжністю, що вона відчула себе вразливою і водночас захищеною. Двері спальні зачинилися.

— Перепрошую?

— Цитата з Біблії. Мій перший шеф, інспектор Комо, часто цитував її. Євангеліє від Матвія, глава десята, вірш тридцять шостий.

— Я б ніколи не змогла пробачити Тіммер Гедлі те, що вона зробила з Беном, — тихо промовила Клара.

— Але Пітер теж був там, — так само тихо сказав Ґамаш. — Його послали батьки.

— Це правда. Його мати теж не з простих, але він був краще підготовлений. І все одно це був кошмар. А потім були змії. Одного разу на канікулах Бен і Пітер грали в ковбоїв у підвалі, коли натрапили на зміїне гніздо. Бен сказав, що вони були всюди в підвалі. І миші теж. Але тут у всіх є миші. Не в усіх є змії.

— А змії ще там?

— Я не знаю. Щоразу, коли Клара заходила до будинку Тіммер, вона бачила змій, що згорнулися калачиком у темних кутах, повзали під стільцями, звисали з балок. Можливо, то була лише її уява. Чи ні. Зрештою, Клара відмовилася заходити в будинок і не була там всуціль до останніх тижнів життя Тіммер, коли були потрібні волонтери. І навіть тоді вона ходила тільки з Пітером і ніколи не заходила до ванної кімнати. Вона знала, що змії скрутилися за запотілим бачком для унітазу. І ніколи, ніколи не спускалася в підвал. Ніколи близько не наближалася до тих дверей з кухні, біля яких вона чула ковзання, спорсання, відчувала запах болота.

Клара налила собі віскі, і вони вдвох дивилися у вікно на вікторіанські башти, що виднілися над деревами на пагорбі.

— А втім, Тіммер і Джейн були найкращими друзями, — сказав Ґамаш.

— Правда. Але ж Джейн ладнала з усіма.

— Окрім своєї племінниці Йоланди.

— Це нічого не доводить. Із Йоландою не ладнає навіть сама Йоланда.

— Ви не знаєте, чому Джейн нікого не випускала за межі кухні?

— Гадки не маю, — відповіла Клара, — але вона запросила нас на коктейль у свою вітальню після вернісажу в мистецькій галереї Вільямсбурга, щоб відсвяткувати прийняття «Ярмаркового дня».

— Коли вона це зробила? — запитав Ґамаш, нахилившись вперед.

— У п’ятницю, за обідом, після того як почула, що її картину погодили.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Ґамаш, спираючись ліктями на стіл, ніби готуючись переповзти через нього й залізти їй у голову. — Ви хочете сказати, що в п’ятницю, перед смертю, вона запросила всіх на вечірку до себе додому? Уперше в житті?

— Так. Ми були на обідах і вечірках у неї вдома тисячі разів, але завжди на кухні. Цього разу вона уточнила, що запрошує нас до вітальні. Це важливо?

— Не знаю. Коли відкривається виставка?

— За два тижні.

Вони сиділи мовчки, думаючи про виставку. Потім Клара звернула увагу на час.

— Мені треба йти. Люди прийдуть на обід.

Він підвівся разом із нею. Вона усміхнулася йому.

— Дякую, що знайшли скрадок.

Ґамаш злегка вклонився їй і дивився, як вона пробирається між столиками, киваючи й махаючи людям, доки не дійшла до Пітера й Бена. Вона поцілувала Пітера в маківку. Обидва чоловіки, мов за командою, піднялися, і всі троє вийшли з бістро, наче одна родина.

Ґамаш узяв зі столу «Мисливську енциклопедію для хлопчиків» і перегорнув обкладинку. Усередині крупними, округлими літерами, ще не сформованим почерком було надряпано: «Б. Маленфан».

Коли Ґамаш повернувся до готелю, він застав Олів’є та Ґабрі за підготовкою до спільного обіду в Морров.

— У духовці є пиріг вівчаря[74] для вас, якщо захочете, — кинув Ґабрі, коли вони виходили.

Піднявшись нагору, Ґамаш постукав у двері агента Ніколь і запропонував зустрітися внизу за двадцять хвилин, щоб продовжити ранкову розмову. Ніколь погодилася.

Ґамаш сказав, що вони поїдять у готелі, тож можна бути в повсякденному одязі. Вона кивнула, подякувала йому, зачинила двері й повернулася до того, що робила останні пів години, відчайдушно намагаючись вирішити, що вдягнути. Котре з убрань, позичених у сестри Анжеліни, було ідеальним? Котре з них свідчило про розум, про силу, котре не дозволяло зневажати майбутнього старшого інспектора? Котре з них говорило: «Уподобай мене!»? Котре підходило?

Ґамаш піднявся на наступний поверх до своєї кімнати, відчинив двері й відчув, що його тягне до мідного ліжка, застеленого чистою білою ковдрою, з білими пуховими подушками. Він волів одного: зануритися в нього, заплющити очі й швидко та глибоко заснути. Зайвих меблів у кімнаті не було — заспокійливі білі стіни, комод із темно-вишневого дерева. На одній зі стін висів старий портрет олією. На дерев’яній підлозі лежав вицвілий, усіма улюблений східний килимок. Це була спокійна, приваблива кімната — Ґамаш майже піддався її затишку. Вагаючись, він зупинився посеред номера, а потім рішуче попрямував до ванної кімнати. Душ збадьорив його, і, переодягнувшись у повсякденний одяг, він зателефонував Рейн-Марі, зібрав свої нотатки й за двадцять хвилин повернувся до вітальні.

За пів години спустилася Іветт Ніколь. Вона вирішила вдягнути вбрання, що мало свідчити про силу. Коли вона увійшла, Ґамаш не відривав очей від своїх нотаток.

— У нас проблема, — Ґамаш опустив свій блокнот і подивився на Ніколь, яка сиділа навпроти нього, схрестивши ноги й руки. Уособлення страждань Христа на його шляху до Голгофи. — Власне, це у вас проблема. Але вона стає моєю, бо впливає на це розслідування.

— Справді, сер? І що б це могло бути?

— Ви дуже кмітлива, агенте.

— І це якась проблема?

— Ні. Не якась, а реальна. Ви самовдоволена й ви зарозуміла.

Ці вимовлені м’яким тоном слова вразили її гірше за напад. Ніхто раніше не наважувався так з нею розмовляти.

— Я почав з того, що згадав ваш гострий розум. Ви показали прекрасне дедуктивне мислення на сьогоднішній зустрічі.

Ніколь випросталася, заспокоєна, але насторожена.

— Але одного гострого розуму замало, — продовжував Ґамаш. Ним треба користуватися. А ви цього не робите. Ви дивитеся, утім, не бачите. Ви чуєте, та не слухаєте.

Ніколь була майже впевнена, що бачила подібний вислів на кавовій чашці в дорожньому відділку поліції. Бідолашний Ґамаш жив філософією, що вміщалася на горнятку.

— Я дивлюся і слухаю досить добре, щоб розкрити справу.

— Можливо. Побачимо. Як я вже казав, то була гарна робота, і ваш мозок чудово працює. Проте дечого бракує. Напевне, ви це відчуваєте. Вам ніколи не здається, ніби ви загубилися, ніби люди розмовляють іноземною мовою, ніби те, що відбувається, іншим зрозуміло, а вам ні?

Ніколь сподівалася, що обличчя не видало її: вона була шокована. Як він дізнався?

— Я єдиного не збагну, сер: як ви можете вичитувати мені за розкриття справи?

— Вам бракує дисципліни, — він наполегливо намагався змусити її зрозуміти, до чого він веде. — Наприклад, перед тим як ми зайшли до будинку Крофта, що я сказав?

— Я не пам’ятаю.

У глибині душі вона почала усвідомлювати, що дійсно може потрапити в халепу.

— Я велів вам слухати й мовчати. І все ж ви заговорили з місіс Крофт, коли вона прийшла на кухню.

— Ну, хтось же повинен був поставитися до неї по-доброму. Ви звинуватили мене в недоброзичливості, але це неправда.

«Господи, не дай мені заплакати». Відчуваючи, як сльози набігли на очі, вона міцно стиснула кулаки на колінах.

— Я добра.

— І це все через бажання довести свою доброту? Це розслідування вбивства. Ви маєте робите те, що вам кажуть. Не може існувати один набір правил для вас, а для всіх інших — інший. Зрозуміло? Якщо вам кажуть сидіти тихо й робити нотатки, ви так і робите.

Останні кілька слів були сказані повільно, чітко, холодно. Йому було цікаво, чи усвідомлює вона, що є неабиякою маніпулянткою. Він сумнівався в цьому.

— Сьогодні вранці я назвав вам три з чотирьох речень, здатних привести нас до мудрості.

— Сьогодні вранці ви назвали мені всі чотири.

Ніколь серйозно засумнівалася в його здоровому глузді. Він дивився на неї суворо, без гніву, але явно без теплоти.

— Повторіть їх для мене, будь ласка.

— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». «Я не пам’ятаю».

— «Я не пам’ятаю»? Звідки ви це взяли?

— Почула від вас сьогодні вранці. Ви сказали: «Я не пам’ятаю».

— Ви цілком серйозно кажете мені, ніби думали, що «Я не пам’ятаю» може бути життєвим уроком? Я, очевидно, мав на увазі, що забув останнє речення. Так, я певний, що сказав: «Я не пам’ятаю». Але згадайте контекст. Це ідеальний приклад того, що не так з вашим чудовим мозком. Ви ним не користуєтеся. Ви не думаєте. Не досить просто чути слова.

«Ось воно, — подумала Ніколь, — бла-бла-бла. Ви маєте слухати».

— Ви маєте слухати. Слова не просто падають у якийсь порожній контейнер, щоб потім повторитися відлунням. Коли місіс Крофт сказала, що в підвалі нічого немає, ви помітили, як вона це говорила, інтонацію, що тому передувало, мову тіла? Звернули увагу на руки, на очі? Чи ви пам’ятаєте попередні розслідування, коли підозрювані говорили те саме?

— Це моє перше розслідування, — з тріумфом сказала Ніколь.

— А чому, як ви гадаєте, я сказав вам просто слухати й робити нотатки? Тому що у вас немає досвіду. Можете здогадатися, яке останнє речення?

Ніколь тепер зовсім замкнулася.

— «Я помилився».

Ґамаш підозрював, що він розмовляє сам із собою, та мусив спробувати. Усі ці речі, яких він учив Ніколь, він почув 25-річним новачком у відділку вбивств. Інспектор Комо всадовив його й розповів йому все за раз, а потім більше ніколи згадував. То був подарунок розміром із величезну гору, і Ґамаш щодня продовжував його розгортати. Він також зрозумів (ще коли слухав Комо), що цей подарунок призначений для того, щоб ним ділитися. І тому, ставши інспектором, він почав передавати ці знання і досвід наступному поколінню. Ґамаш знав, що на ньому лежала відповідальність лише за те, щоб спробувати. Що люди робили з цим далі — то вже їхня справа. Була ще одна мудрість, якою він мав поділитися.

— Сьогодні вранці я попросив вас подумати про те, як ви вчитеся. Що ви надумали?

— Я не знаю.

Йому пригадалися рядки з відомого вірша Рут Зардо: «Я просто піду якнайдалі, де вам мене ніколи не віднайти, не скривдити і не змусити говорити».

— Що? — запитала Ніколь.

Це було так несправедливо. Адже вона докладала всіх зусиль. Ходила за ним по п’ятах, навіть була готова залишитися в селі заради розслідування. І вона розкрила цю кляту справу. А чи отримала вона хоч якусь заслужену винагороду? Ні. Може, Ґамаш почав утрачати глузд, а той факт, що вона розкрила справу, змусив його побачити, яким він став жалюгідним? «Так і є, — подумала вона, коли її втомлене, насторожене око помітило рятівний острів. — Він заздрить. Я не винна». Вона вхопилася за сипкий пісок і видерлася з холодного моря на землю якраз вчасно. Вона відчувала, як чиїсь руки торкалися її щиколоток, сподіваючись затягнути її на дно. Але вона дісталася до свого острова, ціла й неушкоджена.

— Ми вчимося на своїх помилках, агенте Ніколь.

«Мені байдуже».