Зловісно тихе життя

Розділ дванадцятий

— Йоланда Фонтейн і її чоловік Андре Маленфан, — сказав Бовуар, записуючи їхні імена акуратними великими літерами на аркуші паперу.

Було 8:15 ранку вівторка, минуло майже півтора тижня після вбивства. Слідчі переглядали список підозрюваних. Перші двоє були очевидні.

— Хто ще?

— Пітер і Клара Морров, — сказала Ніколь, відірвавшись від закарлюк, які вона малювала у своєму нотатнику.

— Мотив? — запитав Бовуар, занотовуючи.

— Гроші, — відповіла Лакост. — Їм бракує грошей. Або бракувало. Зараз вони, звісно, багаті, але перед смертю міс Ніл вони були практично жебраками. Клара Морров скромного походження, тому вона звикла бути ощадливою з грошима, але не Пітер. Він хлопець із «Золотої милі»[110], за народженням і вихованням. Монреальський аристократ. Найкращі школи, бал до дня Святого Андрія[111]. Я розмовляла з однією з його сестер у Монреалі. Вона була обачною, як тільки люди її кола можуть бути, але чітко дала зрозуміти, що сім’я не в захваті від його вибору кар’єри. Звинувачували в цьому Клару. Вони хотіли, щоб Пітер вів бізнес. Сім’я, принаймні його мати, вважає його невдахою. Шкода, бо, за канадськими мистецькими стандартами, він — зірка. Минулого року продав картин на десять тисяч доларів, але це все одно за межею бідності. Клара продала десь на тисячу доларів. Вони живуть економно. Їхня машина потребує капітального ремонту, як і їхній будинок. Узимку вона викладає мистецтво, щоб оплачувати рахунки, та іноді вони беруться за реставрацію творів мистецтва. Вони ледве зводять кінці з кінцями.

— Його мати ще жива? — запитав Ґамаш, намагаючись зробити кілька швидких підрахунків.

— Їй дев’яносто два, — відповіла Лакост. — Судячи з усього, скелет, але дихає. Стара карга. Мабуть, переживе їх усіх. Сімейні перекази свідчать, що одного ранку вона знайшла свого чоловіка поруч із собою мертвим, проте перевернулася й заснула. Навіщо завдавати собі клопоту?

— У нас є лише слова місіс Морров, що вони не знали, що було в заповіті, — сказав Бовуар. — Міс Ніл могла сказати їм, що вони все успадкують, n’est-ce pas?[112]

— Якби їм були потрібні гроші, хіба вони не пішли б до міс Ніл по позику, замість того щоб убивати її? — запитав Ґамаш.

— Можливо, вони так і зробили, — сказав Бовуар. — А вона відмовила.

І в них був найкращий шанс заманити її до лісу. Якби Клара чи Пітер зателефонували їй о 6:30 ранку й попросили про зустріч без собаки, вона б пішла. Без жодних запитань.

Ґамаш мусив погодитися.

— А ще, — Бовуар був явно в ударі, — Пітер Морров — вправний стрілець. Його спеціалізація — старовинні дерев’яні рекурсивні луки. Він каже, що стріляє лише по мішенях, але хтозна? До того ж, як ви дізналися, замінити спортивний наконечник на мисливський досить легко. Він міг узяти їх у клубі, убити її, почистити спорядження і повернути його. І навіть якби ми знайшли його відбитки чи волокна, це б нічого не означало. Він же постійно користувався тим спорядженням.

— Він був у журі, яке обрало її роботи, — підтверджувала гіпотезу Лакост. — Припустімо, він міг заздрити їй, побачивши її потенціал і, я не знаю, завестися чи щось таке.

Вона замовкла. Ніхто з них не бачив, щоб Пітер Морров «заводився». Але Ґамаш знав, що людська психіка складна. Іноді люди реагували, не знаючи чому. І часто ця реакція набувала характеру агресії — фізичної чи емоційної. Цілком можливо, що Пітер Морров, який усе життя бився зі своїм мистецтвом і домагався схвалення своєї сім’ї, побачив блиск у роботах Джейн Ніл і не зміг цього витримати. Його поглинула заздрість. Це було можливо, не ймовірно, а просто можливо.

— Хто ще? — запитав Ґамаш.

— Бен Гедлі, — відповіла Лакост. — Він також добрий стрілець, із доступом до зброї. І міс Ніл йому довіряла.

— Але без мотиву, — сказав Ґамаш.

— Принаймні не гроші, — визнала Лакост. — Він має мільйони. Усе успадкував від матері. До того він жив на щедре утримання.

Ніколь фиркнула. Вона ненавиділа цих діточок, які жили на «трастові фонди» й нічого не робили у своєму житті, окрім того, що чекали на смерть матусі й татуся.

Бовуар вирішив проігнорувати її пирхання.

— Чи міг у нього бути інший мотив, окрім грошей? Лакост, є що-небудь у паперах, які ви знайшли в будинку Джейн Ніл?

— Нічого.

— Жодного щоденника?

— Хіба що щоденник, де вона склала список людей, які бажали її смерті.

— То могли б і згадати про це. — Бовуар посміхнувся.

Ґамаш подивився на список підозрюваних. Йоланда й Андре, Пітер, Клара і Бен Гедлі.

— Хтось іще? — Бовуар уже загортав свій блокнот.

— Рут Зардо, — додав Ґамаш і пояснив свої міркування.

— Отже, її мотивом, — сказала Лакост, — було завадити Джейн розповісти всім про те, що вона зробила. Чи не було б простіше вбити Тіммер, щоб змусити її замовкнути?

— Взагалі-то, так, і це мене турбує. Ми не знаємо, чи Рут Зардо не вбила Тіммер Гедлі.

— І Джейн дізналася про це? — запитала Лакост.

— Або запідозрила. Гадаю, вона була з тих, хто пішов би прямо до Рут і запитав про свої підозри. Вона, напевне, думала, що то вбивство з милосердя, позбавлення подруги від страждань.

— Але Рут Зардо взагалі-то не могла випустити стрілу, — зауважив Бовуар.

— Так. Але вона могла звернутися по допомогу до когось, хто міг і зробив би що завгодно. За певну плату.

— Маленфан, — сказала Бовуар із якоюсь похмурою радістю.

Клара сиділа у своїй студії з ранковою кавою, втупившись у ящик. Він усе ще стояв там, тільки тепер уже на чотирьох ніжках, зроблених із гілок дерев. Спочатку вона бачила його на одній нозі, наче на стовбурі дерева. Як той скрадок. Цей образ прийшов до неї в лісі під час ритуалу, коли вона озирнулася і побачила його. Такий ідеальний і доречний образ. Коли скрався і нічого не бачиш. Символ людини, яка ховається і сама стає сліпою — не помічає жорстокості свого вчинку, краси своєї жертви. Зрештою, ідеальне слово для засідки. Скрадок. Останніми днями Клара здавалася собі сліпою. Убивця Джейн був серед них, це було очевидно. Та хто? Чого вона не бачила?

Але ідея з одним стовбуром не спрацювала. Ящик був хитким і ненадійним. Тож вона додала інші ніжки, і те, що було схованкою на дереві, тепер було схоже на будиночок на довжелезних палях. Але однаково щось було не так. Тепліше. Але чогось вона не бачила. Як завжди, стикаючись із такою проблемою, Клара намагалася очистити свій розум і чекала, доки ідея витвору її не осяє.

Бовуар і агент Лакост обшукували будинок Маленфана. Лакост була готова до бруду, до смороду — такого густого, що його можна було навіть побачити. Вона не була готова до цього. Вона стояла в спальні Бернара, і їй стало зле. Усе було ідеально: ані брудної шкарпетки, ані тарілки із застиглою їжею. Її дітям не було й п’яти, а їхні кімнати вже мали вигляд і запах, як пляж під час відпливу. Цьому хлопчику було скільки? Чотирнадцять? І в його кімнаті пахло лимонною свіжістю? Лакост відчула, що її нудить. Одягнувши рукавички й почавши пошуки, вона подумала, а чи не буде в підвалі труни, де він спить.

За десять хвилин вона дещо знайшла, щоправда, не те, що очікувала. Вона вийшла з кімнати Бернара до вітальні, намагаючись не потрапити на очі хлопцю. Згорнувши документ, вона непомітно поклала його до своєї сумки для доказів. Утім, не настільки непомітно, щоб Бернар не побачив. Вона вперше угледіла на його обличчі страх.

— Поглянь-но, що я знайшов. — Бовуар вийшов із іншої спальні, тримаючи в руках велику картонну папку. — Досить дивно, — сказав він, дивлячись прямо в кисле обличчя Йоланди й на пісний вираз Андре, — але це було приклеєно на звороті картини у вашій спальні.

Бовуар розгорнув папку й пролистав вміст. Там були чернеткові замальовки Джейн Ніл із окружного ярмарку, які вона робила ще з 1943 року.

— Навіщо ви їх узяли?

— Узяли? Хто казав про «взяли»? Тітка Джейн подарувала їх нам, — сказала Йоланда найпереконливішим голосом агента з нерухомості, що говорить потенційним покупцям: «Дах майже новий».

Бовуар не купився.

— І ви приклеїли їх за тим естампом з маяком?

— Вона сказала нам тримати їх далі від світла, — сказала Йоланда голосом, яким зазвичай говорила: «Труби не свинцеві».

— Чому б просто не заклеїти їх шпалерами?

Андре встиг реготнути, перш ніж Йоланда змусила його замовкнути.

— Гаразд, забирайте їх, — скомандував Бовуар.

Час наближався до ланчу, і йому кортіло випити пива та з’їсти бутерброд.

— А хлопчик? — запитала Лакост, підігруючи Бовуару. — Він неповнолітній. Не може залишатися тут без батьків.

— Викличте службу у справах дітей.

— Ні!

Йоланда схопила Бернара й спробувала обійняти його. Вони не підуть! Сам Бернар не здавався засмученим думкою про прийомну сім’ю. Андре ж мав такий вигляд, ніби вважав, що це може бути непоганою ідеєю. А Йоланду ледве параліч не розбив.

— Або ви можете сказати нам правду прямо зараз, — мовив Бовуар, наче попереджав: «Раджу вам внести свою пропозицію, поки господарі не передумали».

Він підняв папку. Почасти він почувався кепсько через те, що використав Бернара, але вирішив, що якось це переживе.

І тут усе випливло на поверхню. Йоланда знайшла папку на журнальному столику в будинку тітки Джейн. На видноті. Йоланда описала це так, ніби вона знайшла модний журнал. Вона хотіла кинути її у вогонь, але вирішила з поваги й любові до дорогої тітки Джейн зберегти малюнки.

— Навіщо ви їх узяли? — повторив Бовуар, йдучи до дверей.

— Гаразд, гаразд. Я подумала, що вони чогось варті.

— Я гадав, ви терпіти не могли мистецтва своєї тітки.

— Яке мистецтво, не верзіть дурниць, — відповів Андре. — Я подумав, що міг би продати їх її друзям, може, Бену Гедлі.

— Навіщо йому їх купувати?

— Ну, в нього купа грошей, і, можливо, якщо я пригрожу спалити малюнки, він захоче їх урятувати.

— Але навіщо виносити їх із дому? Чому б не тримати ескізи там?

— Тому що вони мені огидні, — Йоланда змінилася на виду. Весь грим світу (а вона була дуже близька до того, щоб використати його весь) не зміг би приховати цього бридкого обличчя.

В одну мить вона перетворилася на злісну жінку середнього віку, спотворену й гротескну, як скульптура з металу. Уся в іржі та гострих краях. Навіть Бернар відсторонився від неї.

— Вони були потрібні мені там, де я знала, що ніхто їх не побачить.

Бовуар заповнив бланк-розписку про отримання папки й передав Йоланді; та взяла його своєю наманікюреною рукою так, наче він передав їй клаптик туалетного паперу.

Клара перестала чекати, поки її будиночок на дереві заговорить, і вирушила до будинку Джейн, щоб продовжити працювати. Вона почала сприймати роботу Джейн як шедевр. Одну гігантську фреску, як Сікстинська капела у Ватикані або «Таємна вечеря» Да Вінчі. Вона провела це порівняння без вагань. Робота Джейн відображала те саме, що ці шедеври. Благоговіння. Творіння. Здивування. Палке бажання. А у випадку Джейн — навіть реєстрування.

Бен не зміг би рухатися повільніше, якби навіть спробував. І все ж Клара нагадувала собі, що це не має значення. Рано чи пізно все відкриється.

— Боже мій, це катастрофа, — голос Рут пролунав гучно і дзвінко. Клара піднялася з підвалу зі своїм відром. Рут і Ґамаш стояли посередині вітальні. Побачивши Бена, який розсівся біля столу, Клара трохи засмутилася.

— Це ти зробив? — запитала Рут.

— Я допоміг відновити розпис. Малюнки зробила Джейн.

— Ніколи не думала, що скажу це, але я на боці Йоланди. Прикрий їх.

— Я хочу тобі дещо показати. — Клара взяла Рут під лікоть і підвела її до дальньої стіни. — Поглянь на це.

Безсумнівно, то була Рут у дитинстві. Вона стояла в приміщенні школи й тримала свою матір за руку. Маленька Рут, висока й витрішкувата, шкільні підручники замість ніг. Ноги-енциклопедії. А у волоссі танцювали поросята, що може означати одне з двох.

— У мене в дитинстві були косички, як свинячі хвостики, — сказала Рут, мабуть, прочитавши її думки.

Але, на думку Клари, Джейн хотіла сказати, що вже тоді Рут була дурна й уперта. Інші діти сміялися, але одна дівчинка йшла до неї, розкривши обійми. Рут стояла як зачарована перед стіною Джейн:

Джейн мене поцілувала,

Зістрибнувши спритно з ґанку.

Ґанку того вже не стало.

Часе, не кради хоч згадку.

Хай старий, немає сили,

Доля завжди оминала,

Але гріє спомин милий:

Джейн мене поцілувала.

Рут прочитала вірш пошепки, але в тихій кімнаті його почули.

— Лей Гант[113]. «Рондо». Єдиний вірш, про який я шкодую, що не сама його написала. Я не думала, що Джейн пам’ятає, не думала, що це щось для неї значило. Це був мій перший день тут, коли мій батько приїхав працювати на млину. Мені було вісім років, я була новенька, висока й негарна, як бачите, і не надто мила навіть тоді. Та коли я зайшла до школи, перелякана, Джейн пройшла через увесь коридор і поцілувала мене. Вона навіть не знала мене, але для неї це не мало значення. Джейн поцілувала мене, коли ми зустрілися.

Ніжно-блакитні очі Рут заблищали, вона перевела подих і обвела кімнату довгим поглядом. Потім повільно похитала головою і прошепотіла:

— Це неймовірно. О Джейн, мені так шкода.

— Шкода чого? — запитав Ґамаш.

— Шкода, що вона не знала про нашу любов, яка була досить сильною, щоб вона могла нам у цьому довіритися. Шкода, що вона відчувала, що повинна приховувати це від нас. — Рут засміялася, та якось невесело. — А я думала, що тільки мені болить. Яка я дурепа!

— Я вважаю, що ключ до вбивства Джейн ховається тут, — сказав Ґамаш, дивлячись, як літня жінка кульгає по кімнаті. — Гадаю, її вбили, бо вона збиралася всім це показати. Я не знаю причину, але вона тут. Ви знали її все життя, і я хочу, щоб ви сказали мені, що ви тут бачите. Що вас вразило, які закономірності ви бачите, чого ви не бачите…

— Для початку, ми не бачимо більшої частини розпису нагорі, — сказала Клара й помітила, як здригнувся Бен.

— Гаразд, намагайтеся якомога більше часу приділяти цій роботі.

— Не знаю, — мовила Рут. Я маю виступити зі зверненням на сесії Організації Об’єднаних Націй, а ти, Кларо, хіба не отримуєш Нобелівську премію?

— Так, премію в галузі мистецтва.

— Я скасував обидва заходи, — сказав Ґамаш, вважаючи, що маленька Руті Зардо погано впливає на Клару.

Вони усміхнулися й кивнули. Бен і Клара повернулися нагору, а Рут походжала вздовж стін, розглядаючи зображення й час від часу улюлюкаючи, коли якесь здавалося їй особливо влучним. Ґамаш сів у велике шкіряне крісло біля каміна й налаштувався на сприйняття мистецтва Джейн.

Сюзанна забрала Метью пізно ввечері від його сестри в Ковансвілі, де він залишався, доки Офіс опікунів Квебеку не закінчив своє розслідування. Незважаючи на те, що Філіпп відмовився від своїх звинувачень у жорстокому поводженні, Офіс опікунів був зобов’язаний усе перевірити. Він нічого не знайшов. У глибині душі Метью був розчарований. Звісно, не тим, що його виправдали. Але було завдано стільки шкоди, що йому хотілося, аби вони зробили публічну заяву, що насправді він був чудовим батьком. Добрим, співчутливим, надійним батьком. Люблячим батьком.

Він давно вже пробачив Філіппа, він навіть не хотів знати, чому Філіпп так учинив. Але стоячи зараз на кухні, де минуло стільки днів народжень і зворушливих різдвяних ранків, де було приготовлено стільки «сморів»[114] і хрусткого шоколадно-кокосового печива, він знав, що життя вже ніколи не буде колишнім. Занадто багато було сказано і зроблено. Він також знав, що, попрацювавши, можна було б зробити його кращим. Питання було в тому, чи готовий Філіпп докласти зусиль? Півтора тижня тому, у гніві, він чекав, щоб син прийшов до нього. Це було помилкою. Тепер він сам ішов до сина.

— Так? — пролунала похмура відповідь на його невпевнений стук.

— Можна зайти? Я хотів би поговорити з тобою. Тільки без крику. Просто прояснити ситуацію, добре?

— Як скажеш.

— Філіппе, — Метью сів на стілець біля столу й повернувся обличчям до хлопчика, який лежав на своєму зім’ятому ліжку, — я зробив щось, що завдало тобі болю. Моя проблема в тому, що я не знаю, що саме. Я зламав собі голову. Це через підвал? Ти злишся, бо доводиться прибирати в підвалі?

— Ні.

— Я накричав на тебе, чи сказав щось, що зачепило твої почуття? Якщо так, будь ласка, скажи мені. Я не розсерджуся. Я просто хочу знати, і тоді ми зможемо про це поговорити.

— Ні.

— Філіппе, я не злюся за те, що ти зробив. І ніколи не злився. Мені було боляче, і я був розгублений. Але не злився на тебе. Я люблю тебе. Ти можеш поговорити зі мною? Хай що б це було, ти можеш мені розповісти.

Метью подивився на сина й уперше майже за рік він побачив свого чутливого, вдумливого, доброго хлопчика. Філіпп дивився на батька й прагнув усе йому розповісти. І він майже зробив це. Майже. Він стояв біля прірви, пальці ніг уже виступали за край, і він дивився в небуття. Його батько пропонував йому стрибнути й повірити, що все буде добре. Він підхопить його, не дасть йому впасти. І треба віддати належне Філіппу, він думав про це. Філіппп прагнув заплющити очі, зробити крок і впасти в обійми батька.

Але врешті-решт він не зміг. Замість цього він повернувся обличчям до стіни, вдягнув навушники й замкнувся.

Метью опустив голову й подивився на свої брудні старі робочі черевики й до болю виразно побачив застряглі там бруд і шматочки листя.

Ґамаш сидів у бістро Олів’є біля каміна й чекав, коли його обслужать. Він щойно з’явився. Люди, які займали це популярне місце, щойно пішли, а їхні чайові все ще лежали на столі. У Ґамаша виникло миттєве бажання привласнити ці гроші собі. Ще одне дивацтво з «довгого будинку».

— Привіт, можна до вас приєднатися?

Ґамаш підвівся і злегка вклонився Мирні, а потім указав на диван, що стояв навпроти каміна.

— Прошу.

— Стільки бентежних подій! — зауважила Мирна. — Я чула, що в Джейн дивовижний будинок.

— Ви його не бачили?

— Ні. Я хотіла почекати до четверга.

— Четверга? А що буде в четвер?

— Клара вас не запросила?

— Боїтеся зачепити мої почуття? Офіцери відділку вбивств відомі своєю чутливістю. То що відбуватиметься в четвер?

— У четвер? Ви теж ідете? — запитав Ґабрі, стоячи над ними в маленькому фартушку й удаючи із себе Джулію Чайлд[115].

— Ще ні.

— Зрозуміло, неважливо. Я чув, що ураган Кайла приземлився у Флориді. Бачив по Метео Медіа.

— Я теж це бачила, — сказала Мирна. — Коли він має дістатися сюди?

— За кілька днів. Звісно, коли він дійде до Квебеку, то перетвориться на тропічний шторм, або як вони там його називають? Напевне, буде справжній буревій.

Він подивився у вікно, наче очікував побачити, як ураган насувається з-понад найближчої гори. Він мав стурбований вигляд. Шторми ніколи не приносили нічого доброго.

Ґамаш бавився з цінником, що звисав із журнального столика.

— Олів’є скрізь почепив цінники, — зізнався Ґабрі, — навіть у нашому приватному туалеті, красно дякую. На щастя, я маю вдосталь вишуканості та гарного смаку, щоб подолати цей недолік Олів’є. Гадаю, це називається жадібністю. Отже, можу я запропонувати вам келих вина чи, можливо, люстру?

Мирна замовила червоне вино, а Ґамаш узяв віскі.

— Клара організовує вечірку, яку заповіла Джейн, у четвер, як Джейн і планувала, — сказала Мирна, коли принесли напої, а з ними й кілька лакричних трубочок. — Після вернісажу в художній галереї Вільямсбурга. Тепер, якщо Клара запитає, скажете, що ви мене катували.

— Хочете, щоб мене знову відсторонили? Поліція катує чорношкіру жінку?

— Хіба за це не підвищують?

Ґамаш перехопив погляд Мирни й утримав його. Жоден не всміхнувся. Вони обоє знали правду. Йому стало цікаво, чи знає Мирна про його особливу роль у справі Арно та ціну, яку він заплатив. Він думав, що ні. Поліція добре вміла дізнаватися про чужі таємниці й зберігати свої власні.

— Ух! — сказала Клара, сідаючи у велике крісло з іншого боку каміна. Як приємно опинитися якнайдалі від смороду мінеральних розчинників. Я йду додому готувати обід.

— А чому манівцем? — запитала Мирна.

— Ми, люди мистецтва, ніколи не ходимо по прямій, хіба що Пітер. Він починає в точці А, малює, малює, малює — і закінчує в точці Б. Без жодного вагання. Так і до пияцтва недалеко.

Вона зупинила Ґабрі й замовила пиво та горішки.

— Як реставрація? — запитав Ґамаш.

— Гадаю, добре. Я залишила там Бена й Рут. Рут знайшла шафу з випивкою Джейн і пише вірші, дивлячись на стіни. Бог знає, що робить Бен. Напевне, фарбує. Богом клянусь, здається, він робить усе навпаки. І все ж чудово, що він там, бо те, що він таки робить, насправді фантастично, геніально.

— Пітер більше не допомагає? — запитала Мирна.

— Допомагає, звісно, але ми тепер працюємо по черзі. Власне, здебільшого він мене міняє. Я проводжу там майже весь день. Це затягує. Пітеру дуже подобається ця робота, не зрозумійте мене неправильно, але в нього є власна.

З’явилася Ґабрі зі своїм пивом.

— З вас сто тисяч доларів.

— Поцілуй себе в дупу.

— Якби я міг поцілувати себе в дупу, мені не потрібен був би Олів’є.

— Ми говорили про четвер, — сказав Ґамаш. — Я чув, що буде вечірка.

— Ви не заперечуєте? Я хотіла б провести її так, як планувала Джейн.

— Сподіваюся, ураган не зіпсує її, — сказав Ґабрі, радіючи можливості розгледіти в цьому драматизм.

Ґамаш пошкодував, що не подумав про це. Клара влаштовувала вечірку як данину пам’яті своїй подрузі, він знав це, але вечірка могла мати іншу, суто практичну мету. Вона могла наполохати вбивцю.

— Не заперечую, оскільки мене запросили.

Ізабель Лакост відвела очі від комп’ютера, де вона писала свої звіти про обшук у будинку Фонтен / Маленфан і про свій візит до лікаря Тіммер. Лікар відкрив файл Тіммер на своєму комп’ютері й зрештою, з надзвичайною обережністю, визнав незначну можливість того, що хтось допоміг їй перейти в інше життя.

— За допомогою морфію; це був би єдиний спосіб. На тій стадії їй багато не потрібно було, вона вже приймала його, досить було трохи збільшити дозу.

— Ви не перевіряли?

— Не бачив потреби.

Тоді він знову завагався. Лакост була доволі хорошим слідчим, щоб уміти чекати. І вона почекала. Урешті-решт він знову заговорив.

— Таке нерідко трапляється. Друг, або частіше член сім’ї, дає людині смертельну дозу. З милосердя. Це трапляється частіше, ніж ми думаємо або хочемо думати. Існує своєрідна неписана угода, що у випадках, коли допомогти вже неможливо, коли людина ось-ось піде з життя, ми не надто прискіпливі.

Лакост, звісно, могла б поспівчувати, і в глибині душі вважала, що це, мабуть, добре, але тут була вигода і про милосердя не йшлося.

— Чи можна це зараз якось перевірити?

— Її кремували. За її власним бажанням.

Він вимкнув свій комп’ютер.

І тепер, дві години по тому, вона вимикала свій. Було 18:30, надворі темно. Їй потрібно було поговорити з Ґамашем про те, що вона знайшла в кімнаті Бернара, перш ніж їхати додому. Ніч була холодною, і Лакост застебнула штормівку, перш ніж вирушити мостом, перекинутим через річку Белла-Белла й попрямувала до самого серця Трьох Сосен.

— Віддай це мені.

— Bonjour, Бернаре.

Вона впізнала похмурий голос ще до того, як побачила його власника.

— Віддай! — Бернар Маленфан нахилився до неї.

— Хочеш розповісти мені про це?

— Відвали. Давай сюди! — він підніс кулак до її обличчя, але не вдарив.

Ізабель Лакост стикалася із серійними вбивцями, снайперами, з жорстокими, п’яними чоловіками, і вона не мала жодних ілюзій. Розлючений, неконтрольований 14-річний підліток був так само небезпечний, як і будь-хто з них.

— Опусти кулак. Я не збираюся тобі його віддавати, тож немає сенсу погрожувати.

Бернар схопив її сумку, намагаючись вирвати, але вона очікувала цього. Вона давно з’ясувала, що більшість хлопців і навіть деякі не дуже кмітливі чоловіки недооцінюють жінок. Вона була сильною, рішучою і розумною. Ізабель холоднокровно вирвала сумку з його рук.

— Сука. Він навіть не мій! Ти справді думаєш, що я зберігав би таке лайно? — Останнє слово він викрикнув їй в обличчя, і вона відчула сморід його дихання і його слину на своєму підборідді.

— Тоді чий він? — запитала вона рівно, намагаючись контролювати відчуття огиди.

Бернар зловтішно зиркнув на неї.

— Ти знущаєшся? Я не скажу.

— Гей, з вами все гаразд?

З боку моста до них швидко наближалася жінка із собакою. Бернар розвернувся й побачив їх. Він смикнув велосипед і поїхав, вивернувши його прямо на собаку, але промахнувся.

— З вами все гаразд? — перепитала жінка, простягаючи руку й торкаючись нею руки Ізабель.

Лакост упізнала в ній Ганну Парр.

— То був молодий Маленфан?

— Так. Ми перекинулися кількома словами. Зі мною все гаразд, але дякую, що приспіли.

І вона не жартувала. У Монреалі такого б не було.

— Прошу.

Вони пройшли через річку Белла-Белла до Трьох Сосен і розійшлися біля бістро, помахавши одна одній на прощання.

Діставшись веселих вогнів і тепла, Лакост насамперед попрямувала до вбиральні, щоб відмити обличчя запашним милом і прохолодною водою. Вимившись, вона замовила мартіні і зловила на собі погляд шефа. Він кивнув у бік маленького столика, що стояв окремо. На столі стояли келих із мартіні та вазочка з горішками, перед нею сидів шеф. Лакост розслабилася. Потім вона розповіла йому про свій обшук у кімнаті Бернара й простягнула йому те, що знайшла там.

— Овва! — сказав Ґамаш, розглядаючи знахідку. — Зніміть відбитки пальців. Бернар заперечує, що це його? Він не сказав, чиє це?

Лакост похитала головою.

— І ти повірила, що він не його?

— Не знаю. Думаю, мені не хочеться йому вірити, але якийсь інстинкт підказує, що він говорить правду.

Тільки з Ґамашем вона могла говорити про почуття, інтуїцію та інстинкти, не відчуваючи, що вона когось захищає. Він кивнув і запропонував їй пообідати, перш ніж повертатися до Монреаля, але Ізабель відмовилася. Вона хотіла побачити свою сім’ю, перш ніж вони ляжуть спати.

Ґамаш прокинувся від стуку у двері. Годинник біля ліжка показував 2:47. Одягнувши халат, він відчинив. На порозі стояла Іветт Ніколь у неймовірно пухнастому рожево-білому вбранні.

Вона лежала без сну, ворочаючись, і зрештою просто згорнулася калачиком і втупилась у стіну. Як до цього дійшло? Вона була в халепі. Щось пішло не так. Здається, завжди щось ішло не так. Але чому? Вона так старалася.

І ось, на початку нового дня, знайомий старий голос промовив до неї: «Це тому, що ти виявилася такою ж, як дядько Сол. Безголовий дядько Сол. Вони розраховували на тебе, уся твоя сім’я, а ти знову облажалася. Сором!».

Ніколь відчула, як тисне в грудях, і перевернулася. Визирнувши у вікно, за сільською лукою вона побачила світло. Вона схопилася з ліжка, накинула халат і побігла сходами до кімнати Ґамаша.

— Там горить світло, — мовила вона без усякого вступу.

— Де?

— Навпроти, у будинку Джейн Ніл. Увімкнули кілька хвилин тому.

— Повідомте інспекторові Бовуару. Нехай чекає мене внизу.

— Так, сер.

І вона пішла. За п’ять хвилин він зустрів розпатланого Бовуара на сходах. Уже виходячи, вони почули шум і побачили Ніколь, яка спускалася сходами.

— Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш.

— Ні, сер. Це моє світло. — Вона могла б так само могла сказати «фіолетовий дверний свічник» — Ґамаш і Бовуар не звернули на її слова жодної уваги.

— Залишайтеся тут. Це наказ. Якщо почуєте постріли, викликайте допомогу.

Вони вдвох квапливо йшли через луку до будинку Джейн Ніл, коли Ґамаш раптом запитав:

— Ти взяв із собою пістолет?

— Ні. А ви?

— Ні. Але ти маєш знати, що в Ніколь пістолет був. Що ж, гаразд.

Вони побачили, що світло горіло у двох кімнатах — нагорі й у вітальні. Ґамаш і Бовуар робили таке сотні разів, вони знали порядок. Ґамаш завжди йшов першим, Бовуар слідував за ним по п’ятах, готовий вивести шефа з будь-якої лінії вогню.

Ґамаш безшумно увійшов до темного передпокою і піднявся двома сходинками на кухню. Він навшпиньки наблизився до дверей вітальні й прислухався. Почулися голоси.

Чоловічий і жіночий. Але хто то був і про що говорив, було не розібрати. Він подав знак Бовуару, перевів подих і штовхнув двері.

Посеред кімнати стояли приголомшені Бен і Клара. Ґамаш почувався так, ніби потрапив у комедію Ноела Коварда[116]. Бену лише бракувало аскотської краватки й келиха мартіні.

Клара, однак, більше тяжіла до цирку. Вона була вдягнена в яскраво-червоний фланелевий комбінезон, а ззаду, імовірно, був люк.

— Ми здаємося, — сказала Клара.

— Ми теж, — відповів Бовуар, здивовано дивлячись на її вбрання. Франкомовну жінку в такому одязі ніколи не побачиш. — Що ви тут робите?

Ґамаш перейшов одразу до суті. Була третя година ночі, і він щойно готувався до певних неприємностей. Він хотів повернутись у ліжко.

— Це те, про що я питала Бена. Відтоді як померла Джейн, я погано сплю, тож я встала до туалету й побачила світло. Я прийшла подивитися.

— Сама?

— Ну, я не хотіла турбувати Пітера, і до того ж це будинок Джейн, — сказала Клара, ніби це все пояснювало.

Ґамашу здалося, що він зрозумів. Клара вважала це місце безпечним. Йому доведеться поговорити з нею.

— Містере Гедлі, що ви тут робите?

Бен мав дуже збентежений вигляд.

— Я поставив будильник, щоб прийти сюди. Я хотів, ну, типу, піднятися нагору, ну ви розумієте.

Це було настільки неінформативно й нецікаво, що Бовуар побоювався заснути прямо стоячи.

— Продовжуйте, — сказав Ґамаш.

— Ну, щоб зробити більше роботи. Очистити розпис. Учора ви казали, як важливо все побачити, й от. Ну й через Клару, звісно.

— Продовжуйте, — сказав Ґамаш. Периферійним зором він побачив, як Бовуар похитнулася.

— Ти намагалася приховати це, але я розумію, що починаю тебе дратувати, — мовив Бен до Клари. — Я не надто проворний працівник. Я взагалі не надто проворна людина, напевне. Хай там як, я хотів зробити тобі сюрприз, попрацювавши вночі. Мабуть, це була безглузда ідея.

— На мою думку, це чудова ідея, — сказала Клара, підходячи й обіймаючи Бена. — Але ти тільки виснажиш себе й завтра знову будеш млявим.

— Я про це не подумав, — зізнався Бен. — Ви не заперечуєте, коли я попрацюю ще кілька годин?

— Я не проти, — відповів Ґамаш. — Але наступного разу, будь ласка, попереджайте нас.

— Може, мені залишитись і допомогти? — запропонувала Клара.

Бен завагався і, здавалося, був готовий ось-ось щось сказати, але просто похитав головою. Виходячи з будинку, Ґамаш озирнувся на Бена, який самотньо стояв у вітальні. Той здався йому маленьким загубленим хлопчиком.