Зловісно тихе життя

Розділ одинадцятий

— Tabarnacle, — прошепотів Бовуар після паузи, коли в них обох перехопило дихання, — Господи Ісусе!

Застиглі, вони стояли на порозі вітальні Джейн. Наче не в змозі відвести очей від особливо жахливого нещасного випадку. Але те, що так міцно прикувало їхні погляди, не було простою випадковістю, це було щось агресивніше, злісніше.

— На місці Джейн Ніл, я б теж не пускав сюди людей, — сказав Бовуар, повертаючи собі свій звичайний голос. На мить. — Sacré[102].

Вітальня Джейн приголомшувала їх своїм кольором. Величезні квіти Тімоті Лірі[103], психоделічні тривимірні сріблясті вежі та гриби наступали й відступали, величезні жовті смайлики марширували навколо каміна. Це був справжній парад несмаку.

— Лайно, — прошепотів Бовуар.

Кімната світилася в сутінках, що згущувалися. Навіть стеля між старими балками була обклеєна шпалерами. Це був більше, ніж жарт, це була пародія. Будь-якому поціновувачу квебецької спадщини або архітектури стало б у цій кімнаті кепсько, і Ґамаш, який був і тим, і іншим, відчув, як нудота підступає до горла.

Такого він не очікував. Зіткнувшись із цією какофонією фарб, він не міг пригадати, чого саме очікував, але точно не цього. Він відірвав погляд від маніакальних смайликів і змусив себе подивитися вниз, на широку дощату підлогу, зроблену з деревини, яку вручну витесала людина, рятуючись від зими двісті років тому. Такі підлоги були рідкістю, навіть у Квебеку, і дехто, і Ґамаш також, вважав їх витворами мистецтва. Джейн Ніл пощастило жити в одному з крихітних оригінальних будинків із польового каменю, буквально витягнутого із землі під час розчищення ділянок для землеробства.

Володіти таким будинком означало бути хранителем історії Квебеку.

З жахом Ґамаш перевів очі зі стін на підлогу.

Вона була пофарбована в рожевий колір. Глянцево-рожевий.

Він застогнав. Бовуар, який стояв поруч, уже був готовий торкнутися руки старшого інспектора, щоб підтримати його. Він розумів, який це був удар для будь-якого любителя спадщини. Це було святотатство.

— Навіщо? — запитав Ґамаш, але смайлики залишилися німими. Так само мовчав Бовуар. Він не мав відповіді, але «les Anglais» його завжди дивували. Ця кімната була ще одним прикладом їхньої незбагненної поведінки. Коли мовчання затягнулося, Бовуар відчув, що зобов’язаний босу принаймні спробою відповіді.

— Можливо, їй потрібні були зміни. Хіба не так більшість антикварних речей опинилася в чужих домівках? Наші дідусі та бабусі продавали їх багатим англійцям. Позбувалися соснових столів, шаф і латунних ліжок, щоб купити мотлох із каталогу Ітона[104].

— Це правда, — погодився Ґамаш. — Саме так воно й відбувалося шістдесят, сімдесят років тому, але поглянь сюди! — він показав на кут. Дивовижний сосновий креденс із різьбою у формі трикутникових граней діаманта, оригінального молочного кольору, був заставлений квебецькою керамікою ХІХ століття Port Neuf. — І туди. — Ґамаш показав на величезний дубовий валлійський комод. — А оце, — він підійшов до приставного столика, — копія столу у стилі Людовіка ХIV, виготовленого вручну теслею, який вивчав цей стиль і намагався відтворити його. Така річ майже безцінна. Ні, Жане Ґі, Джейн Ніл зналася на антикваріаті й любила його. Я не можу уявити, навіщо їй було збирати ці речі, а потім брати й фарбувати підлогу. Але я не про це питав. — Ґамаш повільно розвернувся, оглядаючи кімнату. Він відчув пульсацію у правій скроні. — Мені було цікаво, чому міс Ніл не пускала сюди своїх друзів.

— Хіба це не очевидно? — запитав здивований Бовуар.

— Ні, не очевидно. Якщо вона так усе облаштувала, то, мабуть, їй подобався цей стиль. Вона точно не соромилася б. Тож навіщо приховувати? Припустімо навіть, що це зробив хтось інший, наприклад, її батьки, у ті часи, коли такі речі були…

— Не хочеться визнавати, але ті часи повернулися. — Бовуар щойно купив лавову лампу, але не думав розповідати зараз про це шефові.

Ґамаш підняв руки й потер обличчя. Опустивши руки, він знову опинився в кімнаті, повній психоделічних фантазій. От лайно!

— Гаразд, просто скажімо, що це зробили її старі і, ймовірно, божевільні батьки, а вона з якихось причин не стала нічого змінювати, наприклад, через фінанси чи вірність їм, щось на кшталт цього. Насправді це досить жахливо, але не так щоб зовсім погано. У гіршому випадку соромно, але не ганебно. Щоб десятиліттями не пускати друзів у серце свого будинку, має бути вагоміша причина, ніж просто сором.

Обидва чоловіки знову озирнулися. Бовуар мусив визнати, що кімната мала прекрасні пропорції. Але це все одно, що сказати, що дівчина на побаченні наосліп мала добрий характер. Тобі однаково не захочеться познайомити її зі своїми друзями. Бовуар чудово розумів, що відчувала Джейн Ніл. Він подумав, що, мабуть, поверне лавову лампу.

Ґамаш повільно пройшовся кімнатою. Чи було тут щось таке, чого він не мав би бачити? Чому Джейн Ніл, жінка, яка любила своїх друзів і довіряла їм, не пускала їх у цю кімнату? І чому вона змінила свою думку за два дні до вбивства? Яку таємницю зберігала ця кімната?

— Нагору? — запропонував Бовуар.

— Після тебе. — Ґамаш зупинився і подивився на сходи, що піднімалися із задньої частини вітальні. Сходова клітка також була обклеєна шпалерами, цього разу бордового кольору з оксамитовим ефектом. Сказати, що вони не гармоніювали з квітами, означало б припустити, що існують шпалери, які до них пасували б. Проте з усіх кольорів і стилів, які можна було обрати, ці були найгіршими. Сходова клітка тягнулася нагору, схожа на запалене горло. Сходинки також були пофарбовані. Це розбивало серце Ґамаша.

На скромному другому поверсі була велика ванна кімната і дві просторі спальні. У спальні, що здавалася хазяйською, стіни були темно-червоного кольору. Друга кімната була пофарбована в темно-синій колір.

Але в будинку чогось бракувало.

Ґамаш спустився на перший поверх і обшукав вітальню, потім повернувся на кухню і в передпокій.

— Ні мольберта, ні фарб. Ні студії. Де ж вона малювала?

— Як щодо підвалу?

— Звичайно, спустись і перевір, але я можу тобі гарантувати: художник не буде малювати в підвалі без вікон.

Хоча, якщо подумати, робота Джейн Ніл якраз наче й була зроблена в темряві.

— Там є фарби, але немає мольберта, — сказав Бовуар, виходячи з підвалу. Її студія була не в підвалі. — І ще один момент. — Йому подобалася власна здатність бачити те, що не помітив шеф. Ґамаш повернув до нього зацікавлене обличчя. — Картини. Тут немає жодної картини на стінах. Ніде.

Обличчя Ґамаша не приховувало здивування. Бовуар мав рацію. Ґамаш покрутився, оглядаючи стіни.

Нічого.

— Нагорі теж?

— Нагорі теж.

— Я просто не можу збагнути. Усе це дивно — шпалери, пофарбовані кімнати й підлога, відсутність картин. Але не настільки дивно, щоб вона не пускала сюди своїх друзів.

Утім, тут є дещо, чого вона не воліла нікому показувати.

Бовуар плюхнувся на великий диван і роззирнувся. Ґамаш розвалився в шкіряному кріслі, склавши пальці на животі «в будиночок», і замислився. За кілька хвилин він підвівся на ноги й пішов униз. Недооблаштований підвал був захаращений — там валялися картонні коробки, стояла стара чавуна ванна, холодильник із винами. Він витягнув одну пляшку. Виноградники Данхемів, вино вважають досить непоганим. Поставивши пляшку на місце, він зачинив холодильник і розвернувся. Ще одні двері вели до її до шафи з консервацією. Каштанове желе, яскраво-червоні та фіолетові джеми, темно-зелені мариновані огірки з кропом. Він поглянув на дати: деякі банки стояли з минулого року, більшість цьогорічні. Нічого разючого. Нічого ненормального. Нічого такого, чого він не знайшов би в підвалі своєї матері після її смерті.

Він зачинив двері й зробив крок назад. Саме тоді, як його спина торкнулася грубої стіни підвалу, щось уп’ялося в його черевик. Міцно. Відчуття водночас шокувало й здалося знайомим.

— Tabarnacle! — вилаявся він.

Нагорі почулися кроки, що наближалися до дверей підвалу. За мить з’явився Бовуар, його рука лежала на кобурі з револьвером.

— Що? Що таке?

Він так рідко чув, як шеф лаявся, що це справило ефект сирени. Ґамаш показав на свою ногу. До його черевика причепилася маленька дерев’яна дощечка.

— Досить велика миша, — посміхнувся Бовуар.

Ґамаш нахилився і зняв мишоловку. Вона була намазана арахісовим маслом, щоб привабити мишей. Він витер залишки масла з черевика й озирнувся. На очі потрапили інші пастки, вишикувані вздовж стіни.

— Парочка впіймалася, — сказав Бовуар, указуючи на кілька перевернутих пасток, із-під яких стирчали маленькі хвостики й стиснуті в кулачки лапки.

— Не думаю, що то вона їх установила. Ось ці, гадаю, її.

Ґамаш нахилився і підняв маленьку сіру коробочку. Відкривши її, він побачив там польову мишку, що згорнулася калачиком. Мертву.

— Це гуманна пастка. Вона ловила їх живцем, а потім відпускала. Ця бідолаха, мабуть, спіймалася після того, як убили Джейн. Вона померла з голоду.

— А хто розставив інші мишоловки? Зачекай, не кажи. Йоланда й Андре, звісно. Вони були тут самі близько тижня. І все ж вони могли б принаймні перевірити гуманну пастку, — з огидою зауважив Бовуар.

Ґамаш похитав головою. Насильницька, навмисна смерть чи то людини, чи миші все ще дивувала його.

— Ходімо зі мною, маленька, — мовив він до згорнутого в клубок мишеняти, піднімаючись із ним нагору. Бовуар покидав решту мишоловок до поліетиленового пакета й пішов слідом за шефом. Чоловіки замкнули двері, пішли вниз садовою доріжкою Джейн і перейшли через вулицю Коммонс. Тепер, коли зайшло сонце, на дорозі можна було побачити кілька фар. Година пік. І ще кілька мешканців села йшли кудись у справах або вигулювали собак. У тиші до Ґамаша доносилися нерозбірливі уривки розмов інших перехожих. У напрямку до дю Мулен він почув: «Пісяй, будь ласка, пісяй». Він сподівався, що зверталися до собаки. Вони перетнули сільську луку й попрямували до яскраво освітленого й привітного готелю. На півдорозі Ґамаш зупинився й поклав мишу на траву; поруч із ним Бовуар відкрив поліетиленовий пакет і витрусив із пасток інші маленькі тільця.

— Їх з’їдять, — сказав Бовуар.

— Саме так. Хоч якась користь буде. Еббі Гофман[105] казав, що ми всі повинні їсти тих, кого вбиваємо. Це поклало б край війнам.

Не вперше Бовуар не знаходив слів, щоб відповісти Ґамашу. Чи був той серйозним? Чи, можливо, трохи зворушений? А хто такий абат Оффман? Місцевий клірик? Звучить саме так, як сказав би якийсь християнський містик.

Наступного ранку команда знову зібралася в оперативному штабі, усі були проінформовані про останні події та отримали завдання. На своєму столі Ґамаш знайшов маленький паперовий пакетик, а всередині нього еклер. Поряд лежав папірець, на якому великими дитячими літерами було виведено: «Від агента Ніколь».

Ніколь спостерігала, як він розгортає пакетик.

— Агенте Ніколь, на два слова, будь ласка.

— Так, сер.

Еклер, очевидно, спрацював. Він не міг продовжувати свою нерозумну поведінку.

Ґамаш указав на стіл у дальньому кінці кімнати, якнайдалі від інших.

— Дякую за еклер. Ви перевіряли, чи був заповіт Джейн Ніл, який зберігав Стіклі, останнім?

«І це все? За всі зусилля, за те, що пішла зранку до пекарні Сари, щоб купити тістечко? Усе заради кількох слів подяки? А тепер він знову влаштовує мені перехресний допит?» У неї в голові все закрутилося. Це було явно несправедливо, але вона мусила думати швидко. Вона знала правду, але це могло завдати їй неприємностей. «Що сказати? Може, знову згадати про тістечка? Але ні, він чекав відповіді на своє запитання».

— Так, сер, перевіряла. Він підтвердив, що метр Стіклі має останній заповіт.

— І хто цей «він»?

— Той, хто був на іншому кінці дроту.

Спокійне обличчя Ґамаша змінилося. Він нахилився вперед, суворий і роздратований.

— Припиніть розмовляти зі мною в такому тоні. Ви будете відповідати на мої запитання докладно, з повагою і вдумливо. І навіть більше, — його голос став тихішим, він майже шепотів. Люди, які чули цей тон, рідко його забували. — Ви відповідатимете на мої запитання правдиво.

Ґамаш зробив паузу й пильно подивився в її зухвалі очі. Він утомився від її неадекватної поведінки. Він зробив усе, що міг. Усупереч добрим порадам він залишив її, але тепер вона брехала, уже вдруге.

— Припиніть сутулитися на стільці, як вередлива дитина. Сидіть прямо, коли зі мною розмовляєте. Дивіться на мене.

Ніколь відреагувала миттєво.

— Кому ви телефонували, щоб запитати про заповіт, агенте?

— Я зателефонувала в управління в Монреалі й попросила чоловіка, який мені відповів, перевірити заповіт. Він передзвонив і надав цю інформацію. Вона недостовірна, сер? Якщо так, то це не моя провина. Я повірила йому. Я поклалася на нього, сподіваючись, що він виконає свою роботу належним чином.

Ґамаш був настільки вражений її відповіддю, що відчув би захоплення, якби це не було так огидно.

Правда полягала в тому, що вона нікому не телефонувала, бо не знала, кому телефонувати. Ґамаш принаймні міг би дати їй пораду. Він так пишався тим, що любить брати молодих людей під своє крило, а потім завзято їм допомагати. Це була його власна вина.

— Як звати людину з управління?

— Я не знаю.

Ґамаш утомився, це була марна трата часу. Він марнував на неї час. Але він міг спробувати зробити ще одну річ. Він міг показати їй її майбутнє, якщо вона й надалі не старатиметься.

— Ходімо зі мною.

Будинок Рут Зардо був крихітним і тісним, заповненим високими стосами паперів, журналів і зошитів. Уздовж стін вишикувалися книги; вони розташувалися на ослінчиках, окупували журнальний столик і кухонний стіл. Ними була заставлена шафа, куди вона закинула їхні куртки.

— Я щойно випила останню чашку кави й не маю наміру варити знову, — наголосила Рут.

«От сука!» — подумала Ніколь.

— Ми маємо лише кілька запитань, — сказав Ґамаш.

— Я не запрошуватиму вас сідати, тож покваптеся.

Ніколь не могла повірити в таку нечемність. Є ж люди.

— Чи знала Джейн Ніл, що ви розповіли її батькам про Андреаса Селінські? — запитав Ґамаш, і в будинку запала тиша.

Рут Зардо могла мати дуже вагому причину бажати смерті Джейн Ніл. Припустімо, Рут думала, що, коли її давня зрада Джейн випливе назовні, її дружнім стосункам із мешканцями Трьох Сосен настане кінець. Люди, які любили її, попри її характер, раптом побачать її справжню. Вони зненавиділи б її, якби дізналися про той жахливий вчинок, і залишили б саму. Злу, нестерпну, самотню стару жінку. Вона не могла так ризикувати, занадто багато було поставлено на карту.

За роки розслідування вбивств Ґамаш знав, що завжди існує мотив, і цей мотив часто не мав абсолютно жодного сенсу ні для кого, окрім убивці. Але для цієї людини він мав безумовне значення.

— Проходьте, — сказала вона, показуючи на кухонний стіл. То був садовий стіл, навколо якого стояли чотири металеві стільці з «Кенедіан тайа»[106]. Сівши за стіл, вона побачила, як він озирається, і сказала, випереджаючи його запитання:

— Мій чоловік помер кілька років тому. Відтоді я продаю потроху, переважно антикваріат, який залишився від родини. Олів’є допомагає мені з продажами. Це тримає мене на плаву, не більше того.

— Андреас Селінські, — нагадав він їй.

— Я почула вас із першого разу. То сталося шістдесят років тому. Кого це зараз турбує?

— Тіммер Гедлі було не байдуже.

— Що ви про це знаєте?

— Вона знала, що ви зробили, вона підслухала вашу розмову з батьками Джейн. — Говорячи це, він уважно слідкував за обличчям Рут. — Тіммер зберегла твою таємницю і шкодувала про це до кінця свого життя. Але, можливо, Тіммер розповіла Джейн урешті-решт. Як ви гадаєте?

— Гадаю, що екстрасенс із вас паршивий. Тіммер мертва, Джейн мертва. Нехай минуле залишається в минулому.

— А ви можете все залишити в минулому?

Хто заподіяв тобі біль

такий невиправний,

що кожну нову спробу ти вітаєш

посміхом презирливим?

Рут пирхнула:

— Ви справді думаєте, що можете мені допомогти, цитуючи мої власні вірші? Ви що, всю ніч зубрили, готуючись до цієї бесіди, немов студент перед іспитом? Сподівалися довести мене до сліз перед обличчям мого власного болю? Нісенітниця.

— Взагалі-то, я знаю напам’ять весь цей вірш:

Куди, коли ці зерна гніву впали,

що пишно квітнуть так,

политі слізьми шалу, чи печалі?

— Було колись інак, — Рут і Ґамаш закінчили строфу разом.

— Гаразд, гаразд. Досить. Я розповіла батькам Джейн, бо думала, що вона робить помилку. У неї був потенціал, і вона б утратила його через селюка. Я зробила це заради неї. Я намагалася її переконати; а коли це не вдалося, я вирішила діяти за її спиною. У ретроспективі це була помилка, але не більше. Не кінець світу.

— Міс Ніл знала?

— Ні, наскільки мені відомо, але навіть якби й знала, це не мало б значення. То було давно, померло й поховано.

«Яка жахлива, зациклена на собі жінка», — подумала Ніколь, озираючись у пошуках чогось їстівного. А потім Ніколь раптом зрозуміла: вона хоче пісяти.

— Можна скористатися вашим туалетом?

Будь вона проклята, якщо скаже цій жінці «будь ласка».

— Ви його знайдете.

Ніколь відчиняла кожні двері на першому поверсі, бачила книги, журнали, але туалету ніде не було. Тоді вона піднялася сходами і знайшла там єдину в будинку вбиральню. Спустивши воду, вона повернула кран, удаючи, що миє руки, і глянула в дзеркало. На неї дивилася молода жінка, підстрижена під боб-каре. А ще було видно якийсь напис, мабуть, черговий клятий вірш. Вона нахилилася ближче й побачила папірець, приліплений до дзеркала. На ньому було написано: «Ти дивишся на проблему».

Ніколь одразу ж почала обшукувати місце позаду себе, що відображалося у дзеркалі, бо проблема була вочевидь там.

— Тіммер Гедлі сказала вам, що знає, що ви зробили?

Рут давно замислювалася, чи доведеться їй коли-небудь почути це запитання. Вона сподівалася, що ні. Але ось воно пролунало.

— Так. Того дня вона померла. І вона сказала мені, що думала. Вона була досить прямолінійною. Я дуже поважала Тіммер. Важко чути, як людина, якою ти захоплюєшся і яку поважаєш, говорить такі речі, надто тому, що Тіммер помирала й не було жодного способу якось це загладити.

— Що ви зробили?

— Це було в другій половині дня, перед ходою, і Тіммер сказала, що хоче побути на самоті. Я почала пояснювати, але вона втомилась і сказала, що їй треба відпочити і що я можу піти подивитися на ходу й за годину повернутися. Тоді ми змогли б поговорити. Коли я повернулася, рівно за годину, вона була мертва.

— Місіс Гедлі сказала Джейн Ніл?

— Я не знаю. Думаю, можливо, вона збиралася, але відчула, що спочатку має сказати щось мені.

— Ви розповіли міс Ніл?

— Чого б це я мала казати? Це було давно. Джейн, напевне, давно забула.

Ґамашу було цікаво, скільки зараз у ній було тієї Рут Зардо, яка намагалася переконати в цьому саму себе. Його це, звісно, не переконало.

— У вас є якісь ідеї, хто міг бажати смерті міс Ніл?

Рут склала обидві руки на ціпку й обережно сперлася підборіддям на руки. Вона подивилася повз Ґамаша. Нарешті, після хвилини мовчання, вона заговорила.

— Я вже казала вам. На мою думку, її смерті міг хотіти один із тих трьох хлопців, які кидали послід. Вона збентежила їх. Я досі вважаю, що ніхто не зрівняється у винахідливості з підлітком, який виношує помсту. Але для цього часто потрібен час. Кажуть, що час лікує. Гадаю, це дурниці, час нічого не робить. Він зцілює, тільки якщо людина цього хоче. Я бачила, як час у руках хворої людини тільки погіршує ситуацію. Якщо їй дати досить часу, вона роздумує, обмірковує і перетворює незначну подію на катастрофу.

— Ви думаєте, що саме так і сталося?

Судження Рут Зардо настільки збігалися з його власними, що здавалося, ніби вона читала його думки. Але чи усвідомлювала вона, що це робить її ідеальною підозрюваною?

— Можливо.

Коли вони поверталися через село, Ніколь розповіла Ґамашу про наліпку на дзеркалі Рут і про її власний обшук, який виявив шампунь, мило та килимок для ванни. Упевненість Ніколь у тому, що Ґамаш нічого не тямить у справі, утвердилася — він лише розсміявся.

— Почнімо! — сказала Соланж Френетт за кілька хвилин після того, як прибули Ґамаш, Бовуар і Рут.

Клара й Пітер уже сиділи там.

— Я зателефонувала до Нотаріального департаменту Квебеку, і вони перевірили офіційно зареєстровані заповіти. Згідно з реєстром, останню волю і заповіт міс Ніл було оформлено в цьому офісі 28 травня цього року. Її попередній заповіт був складений десять років тому. Його анульовано. Її заповіт дуже простий. Після покриття витрат на поховання й погашення будь-яких боргів, сплати заборгованості за кредитною карткою, податків і таке інше вона залишає свій будинок і все, що в ньому є, Кларі Морров.

Клара відчула, як кров відливає від її шкіри. Вона не хотіла будинку Джейн. Вона хотіла, щоб у її вухах лунав її голос, вона хотіла відчувати обійми її рук. І чути її сміх. Вона хотіла, щоб Джейн була поряд.

— Міс Ніл просить Клару влаштувати вечірку, запросити певних людей, список у заповіті, і попросити кожного з них вибрати для себе одну річ із її дому. Вона залишає свою машину Рут Зардо, а свою колекцію книг — Мирні. Решту — Кларі Морров.

— Скільки? — запитала Рут на полегшення Клари.

Кларі хотілося знати, утім, вона не хотіла здатися жадібною.

— Сьогодні вранці я зробила кілька дзвінків і підрахувала. Це приблизно чверть мільйона доларів, після сплати податків.

Здавалося, у кімнаті не залишилося повітря. Клара була не в змозі в таке повірити. Багаті. Вони будуть багаті. Проти власної волі вона малювала у своїй уяві нову машину, нову постільну білизну і смачний обід у ресторані в Монреалі. І…

— Є ще дві речі, власне, конверти. Один для вас, місіс Зардо. — Рут узяла його й кинула погляд на Ґамаша, який уважно спостерігав за всім процесом. — Інший для Йоланди Фонтейн. Хто їй передасть? — Ніхто не відповів.

— Я візьму, — сказала Клара.

На виході з нотаріальної контори старший інспектор Ґамаш підійшов до Пітера і Клари.

— Мені потрібна ваша допомога в будинку міс Ніл. У вашому будинку тепер, я так розумію.

— Я не можу навіть уявити, що колись цей будинок стане для мене чимось іншим, ніж домом Джейн.

— Сподіваюсь, що це не так, — сказав Ґамаш, злегка усміхаючись до Клари.

— Звісно, ми допоможемо, — сказав Пітер. — Що ми можемо зробити?

— Я б хотів, щоб ви обоє зайшли в будинок і просто подивилися. — Він не хотів говорити більше.

Несподівано до Клари дійшли запахи. Той безпомилковий аромат Джейн, кави та деревного диму. Ледь чутний запах свіжої випічки й мокрого собаки. І «Флоріс», її єдине дивацтво. Джейн обожнювала туалетну воду «Флоріс» і замовляла її з Лондона на кожне Різдво собі в подарунок.

Співробітники поліції Квебеку сновигали по всьому будинку, знімали відбитки пальців, брали зразки та фотографували. Було дивно бачити їх у будинку, але Клара знала, що Джейн теж була там, у проміжках між чужими людьми. Ґамаш провів Клару й Пітера через знайому кухню до розпашних дверей. До дверей, через які вони ніколи не проходили. Якась частина Клари зараз хотіла розвернутися й піти додому. Ніколи не бачити того, що Джейн так старанно приховувала від них усіх. Пройти через двері здавалося зрадою довіри Джейн, порушенням, визнанням того, що Джейн більше немає, щоб зупинити їх.

Що ж, дуже шкода. Її цікавість перемогла. Вона із силою штовхнула двері і пройшла крізь них, ніби ніколи не мала жодних сумнівів. Пройшла прямо в психодилічні спогади.

Першою реакцією Клари був сміх. Якусь мить вона стояла приголомшена, а потім почала сміятися. І сміялася. І сміялася, доки не подумала, що впісяється. Пітер незабаром не витримав і теж почав сміятися. Ґамаш, який до цього моменту бачив у кімнаті лише пародію, усміхнувся, потім хихикнув, потім засміявся і за мить реготав так сильно, що мусив витирати сльози.

— Який жахливий несмак, Бетмене, — сказала Клара Пітеру, який зігнувся навпіл, регочучи ще дужче.

— Сильно, їй-бо, сильно! — задихаючись, промовив він і встиг підняти два пальці на знак миру, перш ніж мусив покласти обидві руки на коліна, щоб підтримати тіло, яке аж підкидало. — Ти ж не думаєш, що Джейн налаштувалася на нашу хвилю, увімкнулася й вимкнулася?

— Я б сказала, що медіум тут — це послання, — Клара вказала на божевільних смайликів і сміялася, доки не заспокоїлася. Вона трималася за Пітера, обіймаючи його, щоб не сповзти на підлогу.

Кімната була не тільки надмірно абсурдною, вона приносила полегшення. За хвилину-дві вони опанували себе й піднялися нагору. У спальні Клара взяла до рук пошарпану книжку, що лежала біля ліжка Джейн. «Заскочений радістю» К. С. Льюїса. Від неї пахло туалетною водою «Флоріс».

— Я не розумію, — сказав Пітер, коли вони спустилися сходами й сіли перед каміном.

Клара нічого не могла з собою вдіяти. Простягнувши руку, вона торкнулася блискучих жовтих шпалер зі смайликами. Вони були оксамитові. Мимовільний регіт виривався назовні, і вона стримувалася, аби знову не вибухнути сміхом. Це справді було надто безглуздим.

— Чому Джейн не дозволила нам побачити цю кімнату? — запитав Пітер. — Я хочу сказати, що вона не така вже й погана.

Вони всі витріщилися на нього, не вірячи своїм очам.

— Ну, ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, — погодився Ґамаш. — Мені теж це цікавить. Якби вона не соромилася цього, то вона б пускала сюди людей. Якщо ж соромилася, то чому б просто не позбулася цього? Ні, я думаю, що нас відвертають усім цим, можливо, навіть навмисно.

Він зробив паузу. Можливо, саме тому тут ці жахливі шпалери. Це була хитрість, оманливий маневр, застосований навмисно, щоб відвернути їхню увагу від єдиної речі, яку Джейн хотіла приховати від сторонніх очей. Нарешті він відчув, що може дати відповідь, навіщо вона наклеїла на стіни цей огидний папір.

— У цій кімнаті є ще дещо. Предмет меблів, можливо, глиняний посуд, книга. Воно тут.

Вони вчотирьох розділилися й почали обшукувати кімнату знову. Клара попрямувала до кераміки, про яку розповідав їй Олів’є. Старі глиняні кухлі та миски, виготовлені в Квебеку — одне з перших промислових виробництв іще в 1700-х роках. Примітивні зображення корів, коней, свиней і квітів наносили губкою на грубий глиняний посуд. Це були цінні колекційні предмети, і Олів’є неодмінно верещав би від захвату. Але не було жодної потреби їх ховати. Ґамаш перевернув догори дном маленький письмовий стіл у пошуках прихованих шухляд, а Пітер тим часом уважно розглядав велику соснову скриню. Клара відкривала шухляди шафи, які були набиті мереживними серветками та сервірувальними килимками з малюнками. Вона витягла їх. То були репродукції старих картин — квебецьких пасторалей середини 1800-х років. Вона бачила їх раніше, на кухонному столі під час обідів, які влаштовувала Джейн, а також деінде. Вони були дуже поширені. Але, можливо, вони були не репродукціями? Можливо, це були оригінали? Можливо, їх змінили і внесли якийсь прихований код?

Вона нічого не знайшла.

— Ось тут, здається, у мене щось є. — Пітер відступив назад від соснової скрині, яку він обстежував. Скриня стояла на міцних дерев’яних ніжках і доходила до його стегон. З обох боків були прикріплені ковані ручки, а спереду висувалися дві маленькі квадратні шухлядки. Наскільки Пітер міг бачити, у цьому сосновому виробі медового кольору не було використано жодного цвяха. Це було вишукано й геть позбавляло розуму. До основного корпуса скрині можна було потрапити, піднявши верхню частину, тільки вона не піднімалася. Якимось чином і з якоїсь причини вона була замкнена. Пітер знову смикнув за кришку, але та не піддалася. Бовуар відштовхнув його вбік і спробував сам, чим неабияк роздратував Пітера. Ніби був іще якийсь спосіб відкрити скриню!

— Може, спереду є потаємні дверцята і ця скриня із секретом? — припустила Клара, і вони всі почали шукати. Нічого. Вони стояли і дивилися. Клара воліла, щоб скриня заговорила до неї так само, як нещодавно розмовляли до неї чимало ящиків — принаймні їй так здавалося.

— Олів’є мав би знати, — сказав Пітер. — Якщо тут є якийсь фокус, то він здогадається.

Ґамаш на мить замислився й кивнув. Вони справді не мали вибору. По Олів’є відрядили Бовуара, і за десять хвилин він повернувся з антикваром.

— Де пацієнт? Свята Маріє, Матір Божа! — він підняв брови й утупився в стіни, його худорляве, красиве обличчя було привабливо хлоп’ячим і допитливим. — Хто це зробив?

— Ральф Лорен[107]. А ти як думаєш? — сказав Пітер.

— Звісно ж, не гей. Це та скриня? Він підійшов туди, де стояли інші. — Гарна. Чайна скриня, за зразком тих, що використовували британці в 1600-х роках, але ця зроблена у Квебеку. Дуже проста, але далеко не примітивна. Хочете відкрити?

— Коли ваша ласка, — сказав Ґамаш.

Клара дивувалася його терпінню. Вона була готова дати Олів’є ляпаса. Антиквар обійшов навколо скрині, постукав по ній у кількох місцях, притуливши вухо до полірованого дерева, а потім зупинився прямо перед нею. Простягнувши руки, він схопився за верх і смикнув. Ґамаш закотив очі.

— Замкнена, — сказав Олів’є.

— Ну, ми це знаємо, — сказав Бовуар. — Як нам відімкнути її?

— У вас немає ключа?

— Якби ми мали ключ, ви б нам не були потрібні.

— Слушна думка. Слухайте, єдиний мені відомий спосіб — це зняти петлі ззаду. Це потребуватиме часу, оскільки вони старі і проржавіли. Я не хочу їх зламати.

— Будь ласка, починайте, — сказав Ґамаш. А ми продовжимо пошуки.

За двадцять хвилин Олів’є оголосив, що зняв останню петлю.

— Вам поталанило, що я геній.

— Яке щастя! — сказав Бовуар і провів Олів’є, якому не хотілося йти, до дверей.

Біля скрині Ґамаш і Пітер узялися з обох боків за велику соснову кришку й підняли її. Вона піднялася, і всі четверо зазирнули всередину.

Нічого. Скриня була порожня.

Вони витратили кілька хвилин, щоб переконатися, що там не було жодних потайних шухляд, а потім, засмучені, повернулися на свої місця навколо каміна. Ґамаш неквапливо випростався. Він повернувся до Бовуара.

— Про що питав Олів’є? Хто оздоблював цей будинок?

— А що?

— Звідки нам знати, що то була Джейн Ніл?

— Ви думаєте, вона найняла когось? — запитав здивований Бовуар.

Ґамаш не відводив від нього очей.

— Ні, ви думаєте, що це зробив хтось інший, хто перебував тут. Боже, який же я ідіот! — вигукнув Бовуар. — Йоланда. Коли я вчора розмовляв із нею, вона сказала, що опікується тут декором.

— Це правда, — сказала Клара, нахилившись уперед, — я бачила, як вона вносила драбину й повні сумки всякої всячини з будівельного супермаркету в Ковансвілі. Ми з Пітером ще говорили про те, чи планує вона переїжджати до нас.

Пітер кивнув на знак згоди.

— То Йоланда поклеїла шпалери? — Ґамаш підвівся і знову поглянув на них. — Її будинок, напевне, справжнє жахіття, якщо вона так розуміє оздоблення.

— Він і близько не такий, — зауважив Бовуар. — Зовсім навпаки. Її будинок увесь витриманий у молочних і бежевих тонах і зі смаком підібраних кольорах, наче взірцевий будинок із журналу дизайну інтер’єру.

— Жодних смайликів? — запитав Ґамаш.

— Навряд вони там колись були.

Ґамаш підвівся й повільно пройшовся, опустивши голову й заклавши за спину руки. Він зробив кілька швидких кроків у бік старовинної кераміки, розмовляючи на ходу, і продовжив свою думку, ставши обличчям до стіни, як школяр-бешкетник. Потім він повернувся до всіх обличчям.

— Йоланда. Що вона робить? Що нею керує?

— Гроші? — припустив Пітер після хвилини мовчання.

— Схвалення? — запитав Бовуар, підходячи з боку до Ґамаша. Нервування шефа передалося всім присутнім у кімнаті.

— Близько, але це криється глибше. У ній самій.

— Гнів? — Пітер спробував ще раз. Він не любив помилятися, але знову промахнувся, і це було видно з реакції Ґамаша.

Після хвилини мовчання Клара заговорила, розмірковуючи вголос:

— Йоланда живе у власному світі. Ідеальному світі журналів із дизайну інтер’єру, навіть попри те, що її чоловік — злочинець, а син — негідник, а сама вона брехуха, шахрайка і злодюга. І вона не справжня блондинка, якщо ви ще не зрозуміли. Вона взагалі ніхто, наскільки я можу судити. Вона живе запереченням.

— Точно, — Ґамаш мало не підстрибував, як ведучий ігрового шоу. — Заперечення. Вона живе запереченням. Вона все приховує. Ось причина всього її гримування. Маска. Її обличчя — маска, її дім — маска, сумна спроба зафарбувати й заклеїти папером щось дуже потворне.

Він повернувся обличчям до стіни, потім опустився на коліна й поклав руку на шов між шпалерами. — Люди схильні бути послідовними. Ось що тут не так. Якби ти сказав, — звернувся він до Бовуара, — що у Йоланди вдома такі самі шпалери, це було б одне, але це не так. То навіщо їй витрачати стільки днів на те, щоб поклеїти ці шпалери?

— Щоб щось приховати, — відповіла Клара, опускаючись на коліна поряд із ним.

Його пальці намацали маленький куточок шпалер, що вже відклеювався.

— Саме так.

Ґамаш обережно потягнув за куточок, і той відійшов, оголивши близько фута стіни з іншими шпалерами.

— Невже вона поклеїла два шари? — запитала Клара, відчуваючи, як сили покидають її.

— Гадаю, їй забракло часу, — відповів Ґамаш.

Клара нахилилася ближче.

— Пітере, поглянь на це.

Ставши на коліна, він приєднався до них і придивився до відкритої стіни.

— Це не шпалери, — сказав він, глядячи на приголомшену Клару.

— Я так і думала, — відповіла Клара.

— Ну, а що це, заради бога? — запитав Ґамаш.

— Це малюнок Джейн, — пояснила Клара. — Це намалювала Джейн.

Ґамаш подивився знову й тепер побачив. Яскраві кольори, дитячі мазки. Він не міг сказати, що це було. Відкрився лише невеличкий фрагмент, але це дійсно залишила там міс Ніл.

— Таке можливо? — звернувся він до Клари, коли вони стояли й оглядали кімнату.

— Що можливо? — перепитав Бовуар, — Voyons, про що мова?

— Про шпалери, — відповів Ґамаш. — Я помилявся. Вони мали не відвертати, вони мали приховувати. Де ти бачиш шпалери, там вона і малювала.

— Але ж вони всюди, — заперечив Бовуар, — вона не могла…

Він зупинився, побачивши вираз обличчя шефа. «Мабуть, могла. Невже це можливо? — запитував він себе, приєднуючись до інших і озираючи кімнату знову й знову. Усі стіни? Стеля? Навіть підлога?» Він зрозумів, що дуже недооцінював Les Anglais та їхню здатність до божевілля.

— І нагорі? — запитав він.

Ґамаш зустрівся з ним поглядом, і світ ніби зупинився на мить. Він кивнув.

— C’est incroyable, — прошепотіли двоє чоловіків разом.

Клара втратила дар мови, а Пітер уже схилився над іншим стиком в іншій частині кімнати і смикав його.

— Тут є ще, — сказав він, підводячись.

— Це був її сором, — сказав Ґамаш, і Клара знала, що то правда.

За годину Пітер і Клара розстелили брезент і перенесли меблі. Перед тим як піти, Ґамаш дав дозвіл зняти шпалери і якомога більше фарби. Клара покликала Бена, і він охоче зголосився допомогти. Вона була дуже рада. Вона покликала б Мирну, яка, безумовно, працювала б набагато старанніше за Бена, але робота вимагала делікатності й дотику художника, а в Бена те було.

— Як гадаєте, скільки часу це займе? — запитав Ґамаш.

— Чесно? Разом зі стелею та підлогою? Мабуть, рік.

Ґамаш насупився.

— Це важливо, чи не так? — сказала Клара, прочитавши його вираз обличчя.

— Можливо. Я не знаю, але думаю, що так.

— Ми рухатимемося так швидко, як тільки зможемо. Не хочемо зіпсувати приховане зображення. Але думаю, нам вдасться зняти багато. Цього буде досить, щоб побачити, що там.

На щастя, Йоланда не зрадила власній недбалості й не підготувала стіну, тож шпалери вже відклеювалися. На превелике полегшення Пітера й Клари, вона також не нанесла ґрунтовку перед фарбуванням. Вони почали після ланчу й продовжили з перервою на пиво з чипсами в середині дня. Увечері Пітер установив кілька прожекторів, і вони продовжили роботу, окрім Бена, якому здалося, що його лікоть починає вередувати.

Близько сьомої вечора, утомлені й виснажені, Пітер і Клара вирішили зробити перерву на їду й приєдналися до Бена біля каміна. Він принаймні встиг укласти дрова й розпалити вогонь, і тепер сидів, закинувши ноги на пуф, потягував червоне вино й читав останній отриманий Джейн примірник «Гардіан Віклі»[108]. Ґабрі приїхав і привіз китайську їжу. До нього дійшли чутки, що в будинку щось відбувається, і йому аж кортіло побачити все на власні очі. Він навіть прорепетирував свою появу там.

Величезний чоловік, який здавався ще більшим у пальті та шарфах, влетів до кімнати. Застигнувши в середині кімнати й переконавшись, що утримує свою аудиторію, він озирнувся й оголосив:

— Або ці шпалери підуть, або я[109].

Вдячна публіка заревіла на знак схвалення, забрала їжу й вигнала його, відчуваючи, що з двох мерців — Джейн і Оскара Вайлда — один у цій кімнаті був зайвий.

Вони працювали до ночі й нарешті здалися близько опівночі, надто втомлені, щоб довіряти собі; до того ж обох злегка нудило від вдихання розчинника для фарби. Бен давно вже пішов додому.

Наступного ранку, при світлі дня, вони побачили, що очистили близько чотирьох квадратних футів нагорі й чверть однієї стіни внизу. Було схоже на те, ніби Ґамаш мав рацію. Джейн розмалювала кожен сантиметр свого будинку. А Йоланда заклеїла або ж зафарбувала. До полудня вони просунулися ще трохи. Клара відійшла, щоб помилуватися своєю роботою — вона зняла кілька футів шпалер — і роботою Джейн. Зараз вимальовувалося досить, щоб це мало доволі захопливий вигляд. Здавалося, що в роботі Джейн була якась закономірність і мета. Але якою могла бути ця мета, поки що не було зрозуміло.

— Заради бога, Бене, це все, що ти подужав?

Засмучена Клара не могла нічого із собою вдіяти. Нагорі Пітер устиг зняти кілька футів шпалер, але Бен майже нічого не зробив, хоча, звісно, те, що він таки зробив, було блискуче. Кришталево чисте й гарне. Але цього було не досить. Якщо вони хотіли знайти вбивцю, потрібно було відкрити всі стіни. І якнайшвидше. Клара відчувала, як зростає її тривога, і розуміла, що стає одержимою.

— Вибач мені, — сказали вони обоє одночасно, а потім Бен підвівся й подивився на неї, як побитий собака. — Вибач, Кларо. Знаю, я працюю повільно, та я старатимуся. Потрібна практика.

— Нічого страшного. — Вона обняла його за тонку талію. — Час відпочити. Скоро повернемося до роботи.

Бен підбадьорився й поклав руку їй на плече. Вони пройшли повз Пітера. Той залишився і тільки дивився їм услід — як вони вдвох віддалялися, а потім спустилися сходами.

До ночі значна частина стін вітальні була очищена. Вони покликали Ґамаша, який приніс пиво та піцу і привів Бовуара.

— Відповідь тут, — просто сказав Ґамаш, тягнучись по ще одне пиво.

Вони їли перед каміном у вітальні, й аромат трьох екстравеликих піц із піцерії «Піца-Піца» перебивав запах розчинника, яким вони знімали фарбу.

— Вона в цій кімнаті, у цьому мистецтві. Відповідь тут, я відчуваю це. Джейн запрошує усіх сюди того самого вечора, коли виставляють її роботу, а за кілька годин після того, як вона усім про це каже, її вбивають. Для збігу то занадто.

— Ми хочемо вам дещо показати, — сказала Клара, обтрушуючи джинси і підводячись. — Ми відкрили більшу частину стін. Почнімо нагорі?

Схопивши шматки піци, вони піднялися нагору. У кімнаті Пітера було занадто темно, щоб по-справжньому оцінити розпис Джейн, але робота Бена була іншою. Хоча площа, яку він очистив, була крихітною, побачене приголомшувало. Блискучі, сміливі мазки вистрибували зі стін, оживляючи людей і тварин. А деінде люди перетворювалися на тварин.

— Це Неллі й Вейн? — Ґамаш дивився на клаптик стіни. Там було чітко видно пряму, як жердина, жінку, яка вела корову. «Жердина» була дуже грубою, а корова — худою і щасливою, з бородою.

— Чудово, — пробурмотів Ґамаш.

Вони повернулися до темряви внизу. Пітер вимкнув прожектори, які підключив раніше вдень, щоб вони мали змогу працювати. За обідом вони їли при світлі вогню й теплому сяйві кількох настільних ламп. Стіни були занурені в темряву. Тепер Пітер клацнув вимикачем, і світло затопило кімнату.

Ґамаш міцно зімкнув очі. За кілька хвилин він розплющив їх.

Це було схоже на перебування в печері — одній із тих дивовижних печер, які дослідники іноді знаходили заповненими древніми символами й зображеннями. Олені біжать, люди пливуть. Ґамаш читав про них у журналі «National Geographic», і тепер він почувався так, ніби магічним чином перенісся до однієї з них, тут, у серці Квебеку, у затишному й навіть поважному старому селі. Як і у випадку з печерними малюнками, Ґамаш знав, що тут була зображена історія Трьох Сосен і їхніх мешканців. Повільно, заклавши руки за спину, Ґамаш обходив стіни. Від підлоги до стелі вони були вкриті сільськими сценами, класними кімнатами, дітьми, тваринами, дорослими — вони співали, гралися, працювали. Було кілька сюжетів із нещасними випадками й принаймні один похорон.

Йому більше не здавалося, що він у печері. Тепер навколо нього вирувало життя. Він зробив кілька кроків назад і відчув, як сльози щипають очі. Він знову заплющив їх, сподіваючись усе списати на різке світло, раптом це помітять інші. У якомусь сенсі так воно й було. Його переповнювали емоції. Сум і меланхолія. І захоплення. Радість. Він наче піднісся над самим собою. Це виходило за межі реального. Перед ним був «довгий будинок» Джейн. Її дім став її «довгим будинком», що зберігав кожну людину, кожну подію, кожну річ, кожну емоцію. І тоді Ґамаш зрозумів, що вбивця теж був там. Десь на цих стінах.

Наступного дня Клара понесла конверт Йоланді додому. Подзвонивши у блискучий дзвіночок зі штучної міді та почувши мелодію Бетховена, Клара набралася духу. Востаннє, заради Джейн. Востаннє, заради Джейн.

— Сука! — заверещала розлючена Йоланда.

Далі полився потік образ і звинувачень, що закінчився обіцянкою відсудити у Клари все, що вона мала.

Востаннє, заради Джейн. Востаннє, заради Джейн.

— Ти клята злодійка, tête carrée! Цей будинок належить мені. Моїй родині. Як ти можеш спати вночі, суко?

Востаннє, заради Джейн.

Клара тримала конверт у руці, поки він не привернув увагу Йоланди, і, як дитина, якій дали щось блискуче й нове, та перестала волати й витріщилася, зачарована тонким білим папірцем.

— Це для мене? Це моє? Це ж почерк тітки Джейн?

— У мене до вас запитання. — Клара розмахувала конвертом.

— Віддай його мені!

Йоланда стрибнула вперед, але Клара відмахнулася від неї.

— Чому ви заховали її малюнки?

— То ти їх знайшла, — сплюнула Йоланда. — Брудні, божевільні картинки. Усі вважали її такою чудовою, але її сім’я знала, що вона божевільна. Мої бабуся з дідусем знали, що вона була навіженою ще з підліткового віку й малювала ту гидоту. Вони соромилися її. Усе її мистецтво було дебільним. Мати розповідала, що тітка насправді хотіла вивчати мистецтво, але бабуся з дідусем поклали цьому край. Сказали їй правду. Сказали, що то не мистецтво. То була ганьба. Вони сказали їй, щоб вона ніколи й нікому не показувала своїх каракулів. Ми сказали їй правду. Це був наш обов’язок. Ми не хотіли, щоб їй було боляче, хіба не так? Це було для її ж блага. І що ми отримали натомість? Нас викинули з родинного дому. Вона мала нахабство сказати, що мені буде дозволено повернутися, тільки-но я вибачуся. Я їй відповіла тоді, що шкодую про єдине — що вона зруйнувала наш дім. Божевільна стара.

Клара знову побачила Джейн, яка сиділа в бістро і плакала. То були сльози радості, бо хтось нарешті прийняв її мистецтво. І тоді Клара зрозуміла, чого коштувало Джейн виставити одну зі своїх робіт.

— Вона обдурила тебе, я вгадала? Ти не знала, що твоя подруга — потвора. Що ж, тепер ти знаєш, із чим нам доводилося миритися.

— То ви й гадки не маєте? Не уявляєте, від чого відмовилися? Ви дурна, дурна жінка, Йоландо.

У Клари потемніло в голові, як це завжди бувало під час суперечок. Її трусило, і вона ледве не втратила контроль. Вона заплатила за свій спалах гніву тим, що була змушена вислухати низку звинувачень і погроз. Як не дивно, та лють Йоланди була такою огидною, що Клара відчула, як її власний гнів послабшав.

— Чому саме такі шпалери? — запитала вона побагровілу Йоланду.

— Жахливі, правда? Здалося доречним закрити одне страхіття іншим. До того ж вони були дешеві.

Двері грюкнули. Клара зрозуміла, що все ще тримає конверт, тож просунула його у шпарину під дверима. Готово. Востаннє, заради Джейн. З’ясувалося, що протистояти Йоланді не так уже й важко, зрештою. Усі ці роки вона мовчки терпіла підступні, а іноді відверті напади Йоланди, а тепер побачила, що можна дати відсіч. Клара запитала себе, чи знала Джейн, що це станеться, коли адресувала конверт Йоланді. Що саме Клара буде тією, хто його доставить. Що Йоланда відреагує так, як завжди реагувала на Клару. І що вона дала Кларі останній шанс постояти за себе.

Виходячи з ідеального мовчазного будинку, Клара подякувала Джейн.

Йоланда побачила, як з’явився конверт. Розкривши його, вона знайшла одну гральну карту. Чирвову кралю. Ту саму, яку тітка Джейн викладала на кухонний стіл на ніч, коли маленька Йоланда приїздила до неї і тітка Джейн обіцяла, що вранці ця карта буде іншою. Вона зміниться.

Йоланда знову зазирнула в конверт. Напевне, там було ще щось? Якийсь спадок від тітки? Чек? Ключ від банківської скриньки? Але конверт був порожній. Йоланда оглянула карту, намагаючись пригадати, чи це та сама, з її дитинства. Чи були мітки на мантії кралі ті ж самі? Скільки очей у неї було — одне чи двоє? «Ні, — зробила висновок Йоланда. — Це була інша карта». Хтось їх підмінив. Її знову обдурили. Коли вона пішла взяти відро, щоб вимити ґанок, де стояла Клара, вона кинула чирвову кралю у вогонь.

Нікчемниця.