Зловісно тихе життя

Розділ тринадцятий

Був вечір четверга, і на вернісажі в мистецькій галереї Вільмсбурга спостерігалася рекордна кількість відвідувачів. Хвіст урагану Кайла, за прогнозами, мав ударити пізніше вночі, і це очікування додавало події особливого ажіотажу, ніби прийти на відкриття означало ризикнути життям і виявити як характер, так і відвагу. Це, власне, було не таким уже й далеким від істини для більшості виставок у Вільмсбурзі.

На минулих вернісажах були присутні лише художники й кілька їхніх неохайних друзів, які підкріплювали свої сили вином у тетрапаках і козячим сиром — сир привіз один із членів правління, у якого була коза. Цього вечора навколо накритої тканиною роботи Джейн, що стояла на мольберті в центрі кімнати, зібралася прискіплива юрба. Уздовж білих стін були розставлені роботи інших художників, там стояли й самі художники. Вони мали нещастя бути обраними для виставки, на якій інтерес до їхніх робіт явно поступався інтересові до роботи вбитої жінки. Дехто, можливо, і погодився, що їхню біду не порівняти з бідою людини, яка реально померла, але навіть так вона їх перевершила, навіть у нещасті. Життя художника було справді несправедливим.

Ґамаш чекав на урочисте відкриття «Ярмаркового дня». Мистецька рада галереї Вільямсбурга вирішила зробити це «подією», запросила пресу, тобто «Вільямсбург каунті ньюс». Тепер голова журі чекав на «le moment juste»[117]. Ґамаш заздрісно глянув на Жана Ґі, що розкинувся на одному зі зручних крісел, відмовляючись поступитися ним старшому чоловікові. А той почувався виснаженим. І причиною було дурне мистецтво. Власне, він мусив визнати, що так впливало на нього будь-яке мистецтво. Погане вино, смердючий сир і затхле мистецтво позбавляли його волі до життя. Він озирнувся навколо й дійшов сумного, але неминучого висновку: коли вночі Кайла таки налетить на місто, будівля не завалиться.

— Як ви знаєте, через трагічну подію ми втратили прекрасну жінку і, як виявилося, талановиту художницю, — почала голова журі Еліз Жакоб.

Клара просунулася між Беном і Пітером. Еліз усе говорила й говорила про чесноти Джейн. Вона практично канонізувала її. Нарешті, коли очі Клари почали вже вирячуватися, вона сказала:

— Тож без зайвих церемоній, — тут Клара, яка знала і любила Джейн, відзначила, що всілякого лайна вже прозвучало забагато, — «Ярмарковий день» Джейн Ніл.

Завісу було знято, і світові нарешті явили «Ярмарковий день». Усі затамували подих. Потім запала тиша, яка була ще красномовнішою. Обличчя, що з відвислими щелепами витріщилися на картину, різною мірою виражали здивування, неприйняття та приголомшеність. Ґамаш не дивився на мольберт, він дивився на натовп, на його реакцію. Але єдиною, доволі неочікуваною реакцією була реакція Пітера. Коли відкрився «Ярмарковий день», його тривожна усмішка зникла, а після хвилини роздумів він схилив голову набік і насупив брови. Ґамаш, який спостерігав за мешканцями села майже два тижні, знав, що для Пітера Морров це дорівнювало крику.

— Що таке?

— Нічого.

Пітер повернувся спиною до Ґамаша й пішов геть. Ґамаш попрямував слідом.

— Містере Морров, моє запитання стосувалося не естетики, а вбивства. Будь ласка, дайте відповідь.

Ці слова змусили зупинитися Пітера, як і більшість людей, що вважали Ґамаша нездатним до рішучих промов.

— Мене тривожить картина. Я не можу сказати чому, бо сам не знаю чому. Здається, це не та робота, яку ми оцінювали два тижні тому, а втім, я знаю, що це вона.

Ґамаш пильно вдивлявся в «Ярмарковий день». Робота йому й раніше не була до вподоби, тому він не вважав себе добрим суддею, але, на відміну від розпису на стінах Джейн Ніл, ця картина його зовсім не зачепила.

— То що змінилося?

— Нічого. Або я змінився. Можливо? Як у тому картковому трюку Джейн із чирвовою кралею. Чи змінюється так само мистецтво? Я знаю, що наприкінці дня я дивлюся на свою роботу й думаю, що вона чудова, а наступного ранку дивлюся й думаю, що то лайно. Робота не змінилася, але я змінився. Можливо, смерть Джейн так сильно змінила мене, що нічого з того, що я бачив на картині, більше не існує.

— Ви в це вірите?

«Чорт забирай цього чоловіка», — подумав Пітер.

— Ні.

Вони удвох дивилися на «Ярмарковий день», коли поступово, дуже повільно, до них докотився шум, не схожий на той, який вони чули раніше. Він наростав і посилювався, поки не віддав луною від кола глядачів. Клара відчула, як кров відливає від її обличчя та рук. То це ураган? Чи так звучать відголоски стихійного лиха? Невже Кайла все ж таки дістався до них? Але здавалося, гуркіт ішов із середини будівлі. Навіть із середини кімнати.

А насправді — прямо з місця поруч із Кларою. Вона повернулася і знайшла джерело. Рут.

— Це я! — Рут ткнула пальцем у козу-танцюристку на «Ярмарковому дні». Потім гуркіт вибухнув гейзером сміху. Рут реготала на все горло. Вона сміялася доти, доки їй не довелося спертися на Ґабрі, аби не впасти. Її сміх заразив усіх присутніх, почали сміятися навіть забуті всіма художники, що стояли до того з кислими обличчями. Більшу частину вечора люди впізнавали себе чи інших у роботі Джейн. Рут також знайшла батьків Тіммер і її брата й сестру, уже померлих. Там була вчителька першого класу й чоловік Тіммер, а також група з фітнесу, у якій вони всі займалися. На картині вони були курчатами. Протягом години або близько того, майже кожна фігура була ідентифікована. Однак Пітер вдивлявся в полотно, і йому було не до сміху.

Щось було не так.

— Я знайшла! — Клара вказала на картину. — Це було намальовано на ході на честь закриття, так? Того дня, коли твоя мама померла. Справді, хіба це не твоя мати?

Клара показала Бену на хмарку з ніжками. Летюче ягня.

— Ти маєш рацію, — засміялася Мирна. — Це Тіммер.

— Бачиш? Це була данина Джейн твоїй матері. Кожен на цій картині був важливий для неї. Від бабусі й дідуся до її собак, і до всіх, хто був між ними. — Тепер Клара повернулася до Пітера. — Пам’ятаєш той останній обід, на який ми зібралися всі разом?

— На День подяки?

— Так, саме тоді. Ми говорили про велике мистецтво, і я сказала, що, на мою думку, мистецтво стає мистецтвом, коли митець вкладає в нього частинку себе. Я запитала Джейн, що вона вклала в цю роботу. Пам’ятаєш, що вона відповіла?

— Вибач, не пригадую.

— Вона погодилася, що вклала дещо в цю картину, що тут є певне послання. Їй було цікаво, чи зможемо ми в цьому розібратися. Власне, я пам’ятаю, що вона дивилася прямо на Бена, коли говорила, дивилася так, ніби ти зрозумієш. Тоді я не збагнула чому, але тепер це має сенс. Це данина твоїй мамі.

— Ти так гадаєш?

Бен присунувся ближче до Клари й витріщився на картину.

— Ну, це не має жодного сенсу, — сказала агент Ніколь, яка підійшла зі свого посту біля дверей, приваблена сміхом, наче злочином. Ґамаш почав пробиратися до неї, сподіваючись зупинити, перш ніж вона скаже щось зовсім образливе. Але його ноги, хоч і довгі, не могли зрівнятися з її ротом.

— Ким була Йоланда для Тіммер? Чи знали вони взагалі одна одну? — Ніколь вказала на обличчя білявої жінки на трибунах поруч із акриловими Петром і Кларою. — Навіщо Джейн Ніл малювати племінницю, яку вона сама зневажала? З цією жінкою картина не може бути тим, що ви сказали, — даниною пам’яті місіс Гедлі.

Ніколь явно насолоджувалася тим, що підколювала Клару. І Клара, всупереч собі, відчувала, як її гнів зростає. Вона безмовно дивилася на самовдоволене молоде обличчя по той бік мольберта. Однак іще гіршим було те, що Ніколь мала рацію. На «Ярмарковому дні» була, безсумнівно, велика білява жінка, а Клара знала, що Тіммер навіть більше за Джейн недолюблювала Йоланду.

— Я можу з вами поговорити? — Ґамаш став між Кларою та Ніколь, затуливши собою тріумфальний погляд молодої жінки. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й попрямував до виходу. Ніколь на мить завагалася, а потім пішла слідом.

— Завтра о шостій ранку з Сен-Ремі відходить автобус до Монреаля. Сідайте на нього.

Більше він нічого не сказав. Агент Іветт Ніколь залишилася тремтіти від люті на холодному темному ґанку мистецької галереї Вільмсбурга. Їй хотілося грюкати в зачинені двері. Здавалося, що всі двері її життя зачинилися в неї перед носом, й ось вона знову опинилася на узбіччі. Серце несамовито калатало, вона зробила два кроки до вікна й зазирнула. Вона дивилася на людей, що снували залом, на Ґамаша, який розмовляв із тією жінкою Морров та її чоловіком. Але там був іще хтось. За мить вона зрозуміла, що бачить своє власне відображення.

Як вона пояснить усе своєму батькові? Вона все зіпсувала. Якось, десь вона зробила щось не так. Але що? Проте Ніколь була не здатна мислити раціонально. Вона думала лише про одне: як вона входить до свого крихітного будиночка з бездоганним садочком у східному Монреалі й каже батькові, що її відсторонили від справи. Сором! У голові промайнула фраза з розслідування.

«Ти дивишся на проблему».

Це щось означало. Щось важливе, вона була впевнена. І тоді, нарешті, вона зрозуміла.

Проблема була в Ґамаші.

Он він розмовляв і сміявся, самовдоволений, не помічаючи болю, який спричинив. Він нічим не відрізнявся від чехословацької поліції, про яку їй розповідав батько. Як вона могла бути такою сліпою? З полегшенням вона зрозуміла, що не мусить нічого розповідати батькові. Зрештою, це була не її провина.

Ніколь відвернулася, бо видовище було надто болісним — люди, що веселяться, і її самотнє відображення.

Годиною пізніше вечірка перемістилася з мистецької галереї Вільмсбурга до будинку Джейн. Вітер посилювався, починався дощ. Клара встала посеред вітальні, так само як це зробила б Джейн, щоб бачити реакцію всіх запрошених.

Звідусіль чулося: «О боже!», «Хай йому грець!», «Tabarouette!», «Tabarnouche!» і «Tabarnacle!». Слова луною відбивалися від стін. Вітальня Джейн стала святилищем багатомовної лайки. Клара почувалася майже як удома. З пивом в одній руці й горішками кеш’ю в іншій, вона спостерігала, як прибувають гості і як їх приголомшує побачене. Більшість стін унизу були вже відкриті, і перед присутніми, стрімко кружляючи, проносилася вся географія та історія Трьох Сосен.

Давно зниклі пуми та рисі, хлопці, що йдуть на Велику війну[118], і прямо до скромного вітража собору Святого Томаса, що вшановує пам’ять загиблих. Біля поліцейської дільниці Вільмсбурга буяла марихуана, а на вікні сидів щасливий кіт і дивився вниз на квітучі зарості.

Насамперед Клара, звісно, знайшла на стіні себе. Її обличчя визирало з куща старих садових троянд, а Пітер тим часом присів у шортах позаду благородної статуї Бена, що стояла на газоні перед будинком його матері. Пітер був у костюмі Робіна Гуда, з луком і стрілами; а Бен, відважний і рішучий, не зводив очей із будинку. Клара підійшла якнайближче, щоб побачити, чи не намалювала Джейн змій, що виповзають зі старого будинку Гедлі, але змій не було.

Дім Джейн швидко наповнився сміхом, криками та ревом — гості впізнавали односельців, події, місця. А іноді дехто був зворушений до сліз, не в змозі пояснити чому.

Ґамаш і Бовуар рухалися кімнатою, спостерігаючи і слухаючи.

— …але що мене найбільше приваблює, так це її захоплення всім зображеним, — говорила Мирна до Клари, — навіть у смертях, у нещасних випадках, похоронах, неврожаях — навіть у них відчувається своєрідне життя. Вона зробила їх природними.

— Агов! — гукнула Клара до Бена, який охоче приєднався до неї. — Поглянь на себе. — Вона махнула рукою на зображення на стіні.

— Дуже сміливий, — він усміхнувся, — навіть рішучий.

Ґамаш поглянув на зображення Бена на розпису Джейн: сильний чоловік, але дивиться на батьківський дім. Уже не вперше він подумав, що смерть Тіммер Гедлі могла виявитися досить вчасною для її сина. Він нарешті вийшов би з її тіні. Цікаво, однак, що в тіні стояв саме Пітер. Тінь Бена. Ґамаш замислився, що б це могло означати. Він починав розуміти, що будинок Джейн був своєрідним ключем до громади. Джейн Ніл була дуже спостережливою жінкою.

У цей момент з’явилася Еліз Жакоб, яка, заходячи, кивнула Ґамашу.

— Фух, що за ніч! — Її погляд швидко перемістився на стіну позаду. Потім вона обернулася, щоб оглянути стіну за собою.

— Господи Ісусе! — промовила мила, вишукана жінка, махаючи рукою Ґамашу й усім присутнім, ніби вона була першою, хто помітив малюнки. Ґамаш просто всміхнувся й зачекав, поки вона оговтається.

— Ви принесли? — запитав він, не зовсім упевнений, що її вуха готові щось почути.

— C’est brillant, — прошепотіла вона. — Formidable. Magnifique.[119] Хай йому грець!

Ґамаш був терплячою людиною і дав їй кілька хвилин, щоб вона осягла побачене. Крім того, він зрозумів, що в нього з’явилося щось на кшталт гордості за цей будинок, наче він був причетний до його створення.

— Звісно, це геніально, — сказала Еліз. — Я працювала куратором у Музеї витончених мистецтв в Оттаві до того, як переїхала сюди на пенсію.

Ґамаш укотре дивувався людям, які вирішили жити в цій місцевості. Можливо, Марґарет Етвуд[120] стала прибиральницею? А прем’єр-міністр Малруні[121] обрав собі другу професію — листоноші? Ніхто не був тим, ким здавався. Кожен мав щось приховане від загалу. А надто одна людина в цій кімнаті.

— Хто б міг подумати, що все це зробила та сама жінка, яка намалювала той жахливий «Ярмарковий день»? — продовжила Еліз. — Я гадаю, у всіх нас бувають погані дні. Але все ж таки, думається, вона мала б обрати кращу роботу конкурсу.

— Це була її єдина робота, — сказав Ґамаш, — принаймні єдина картина.

— Це дивно.

— Щонайменше, — погодився Ґамаш. — Ви принесли її? — перепитав він.

— Вибачте, так, вона в передпокої.

Хвилиною пізніше Ґамаш установлював «Ярмарковий день» на мольберті в центрі кімнати. Тепер усе мистецтво Джейн було зібрано докупи.

Він тихенько стояв і дивився. Гомін наростав, оскільки гості пили більше вина й упізнавали більше людей і подій на стінах. Єдиною, хто поводився геть чудернацько, була Клара. Ґамаш спостерігав, як вона підійшла до «Ярмаркового дня», а потім повернулася до стіни. Потім до «Ярмаркового дня» і знову до того самого місця на стіні. І знову до мольберта. Але цього разу більш цілеспрямовано. Потім вона практично побігла до стіни.

І стояла там дуже довго. І дуже повільно повернулася до «Ярмаркового дня», наче в роздумах.

— Що таке? — запитав Ґамаш, підійшовши до неї.

— Це не Йоланда, — Клара вказала на білявку поруч із Пітером.

— Звідки ви знаєте?

— Отам, — Клара вказала на стіну, яку розглядала. — То Йоланда, яку намалювала Джейн. Є схожість, але незначна.

Ґамаш мусив переконатися в цьому сам, хоча й знав, що Клара матиме рацію. Насправді, говорячи, що є певна схожість, вона помилялася лише в одному. Наскільки він міг судити, її не було взагалі. Йоланда на стіні, хоча й зображена ще дитиною, була явно Йоландою. Фізично, але також і емоційно. Вона випромінювала презирство й жадібність, і ще щось. Хитрість. Жінка на стіні втілювала всі ці риси. А ще здавалася жалюгідною. На картині, що стояла на мольберті, жінка на трибунах була просто блондинкою.

— Тоді хто вона? — запитав він, коли повернувся.

— Я не знаю. Але знаю одне. Ви помітили, що Джейн ніколи не вигадувала персонажів? Усі на цих стінах — це люди, яких вона знала, люди із села.

— Або заїжджі, — сказав Ґамаш.

— Узагалі-то, — зауважила Рут, приєднавшись до їхньої розмови, — заїжджих тут немає. Є люди, які переїхали і приїздять додому на відвідини, — це так, але їх вважають селянами. Вона знала всіх, хто на розпису.

— І всіх на «Ярмарковому дні» вона теж знала, окрім неї. — Клара тицьнула горішком у білявку. — Вона чужинка. Та це ще не все. Мені було цікаво, що не так із «Ярмарковим днем». Він явно належить Джейн, але не її. Якби це була її перша робота, я б сказала, що вона просто не знайшла свого стилю. Але це була остання. — Клара нахилилася до роботи. — Кожна окрема деталь тут переконлива, упевнена, змістовна. Але загалом картина не працює.

— Вона має рацію, — мовила Еліза. — Не працює.

Коло навкруги «Ярмаркового дня» росло — гостей приваблювала таємничість.

— Але ж вона справила на нас враження, коли ми її оцінювали, так? — Клара повернулася до Пітера. — Це через неї. Джейн її не малювала. — Її прямий, наче шомпол, указівний палець націлився на блондинку на трибуні поруч із Пітером і виголошував: «J’accuse»[122].

Усі голови, немов засмоктані вихором, нахилилися до центра кола, щоби вдивитися в обличчя.

— Ось чому ця картина не працює, — продовжувала Клара. — Вона була єдиним цілим, доки це обличчя не змінили. І хай би хто його змінив, він змінив усю картину, сам того не усвідомлюючи.

— Звідки ви знаєте, що це обличчя намалювала не Джейн? — запитав Ґамаш, і його голос почав набувати офіційного тону. Бовуар почув це з іншого краю кімнати і, щойно підійшов, дістав блокнот і ручку.

— По-перше, це єдине обличчя тут, яке має неживий вигляд. — Ґамаш мусив із цим погодитися. — Але це суб’єктивно. Якщо хочете, я можу надати докази.

— Це було б гарною заміною вашій суб’єктивній думці.

— Погляньте. — Клара знову вказала на жінку. — Боже, тепер, коли я придивилася уважніше… я, напевне, була сліпою, якщо не бачила цього раніше. Це схоже на величезний карбункул.

Як не намагалися, ніхто з присутніх не міг зрозуміти, що вона має на увазі.

— Заради бога, просто скажи нам, поки я тобі не всипала, — сказала Рут.

— Там. — Клара провела пальцем навколо обличчя жінки, і, звісно ж, придивившись уважніше, усі побачили крихітну пляму.

— Воно як бородавка, величезна пляма на цій роботі, — вона вказала на майже невидимі нечіткі сліди. — Це зроблено ганчіркою та розчинником, чи не так, Бене?

Але Бен, скособочивши очі, усе ще вдивлявся в «Ярмарковий день».

— І подивіться на ці мазки. Усе не так. Подивіться на обличчя Пітера поруч із нею. Зовсім інші штрихи.

Клара помахала рукою вперед-назад, потім угору й униз.

— Угору-вниз. Джейн не робить мазків угору-вниз, угору-вниз. Багато мазків навскоси, але не прямо вгору й униз. Погляньте на волосся цієї жінки. Уздовж і впоперек. Видає з головою. Помічаєш фарбу? — вона повернулася до Пітера, який, здавалося, почувався незручно.

— Ні. Нічого дивного у фарбах.

— Та годі тобі. Поглянь. Білий колір відрізняється. Джейн використовувала титановий білий тут, тут і тут. А ось тут, — вона вказала на очі жінки, — це цинковий білий. А це охристо-жовтий, — Клара вказувала на жилет жінки. — Джейн ніколи не використовувала охру, тільки кадмій. Це ж очевидно. Знаєте, ми так багато займалися мистецтвом, викладали його й навіть іноді підробляли, реставруючи експонати для музею МакКорда[123], що я можу сказати, хто що намалював, просто за мазками пензля, не кажучи вже про вибір пензлів і фарб.

— Навіщо комусь домальовувати обличчя? — запитала Мирна.

— Слушне запитання, — погодився Ґамаш.

— І не єдине. Навіщо домальовувати обличчя, так, чудове запитання, але той, хто це зробив, також прибрав обличчя. Це видно по патьоках. Тут не просто намальовано поверх наявного обличчя, того, що було у Джейн. Тут фактично стерте все обличчя. Я не розумію. Якби Джейн або хтось інший хотів прибрати обличчя, найпростіше було б просто намалювати нове поверх наявного. Це можна зробити акриловими фарбами; власне, усі так і роблять. Тоді ти майже ніколи нічого не стираєш. Просто зафарбовуєш свої помилки.

— Але якщо вони це зробили, чи не могли б ви прибрати це обличчя й відновити оригінал? — запитав Ґамаш.

— Складне завдання, — відповів Пітер, — але хороший реставратор міг би це зробити. Це те саме, що ми робимо тут нагорі: знімаємо один шар фарби, щоб знайти зображення під ним. Утім, на полотні це можна зробити й за допомогою рентгенівських променів. Зображення буде трохи розмитим, але ви отримаєте уявлення про те, хто там зображений. А тепер, на жаль, оригінал знищений.

— Хай би хто це зробив, він не хотів, щоб його обличчя знайшли, — сказала Клара. — Тож вона видалила своє й намалювала обличчя іншої жінки.

— Але цей хтось, — утрутився Бен, — він видав себе, коли стер оригінальне обличчя й зверху намалював нове. Він не знав роботи Джейн. Її коду. Він намалював незнайоме обличчя, не знаючи, що Джейн ніколи так не робила.

— І цей хтось використовував не ті мазки, — додала Клара.

— Що ж, це ставить мене поза підозрою, — сказав Ґабрі.

— Але навіщо взагалі це робити? Я маю на увазі, чиє обличчя було стерто? — запитала Мирна.

На мить, поки всі розмірковували, запанувала тиша.

— Ви можете прибрати це обличчя й отримати уявлення про оригінал? — запитав Ґамаш.

— Можливо. Залежить від того, наскільки ретельно його було видалено. Ви думаєте, що це зробив убивця? — запитала Клара.

— Так, думаю. Тільки не знаю навіщо.

— Ви сказали «вона», — звернувся Бовуар до Клари. — Чому?

— Мабуть, тому що нове обличчя — жіноче. Я припустила, що людина, яка це зробила, намалювала б найпростіше, і це те, що ми бачимо в дзеркалі щодня.

— Ви думаєте, що це обличчя вбивці? — запитав Бовуар.

— Ні, це було б не дуже розсудливо. Я думаю, що це стать убивці, ось і все. Коли обмаль часу, білий, найімовірніше, намалює білого чоловіка, а не чорношкірого, і не білу жінку, а те, з чим він найбільш знайомий. Так само й тут.

«Це слушне зауваження», — подумав Ґамаш. Але він також подумав, що якщо чоловік малює, щоб обдурити, він цілком може намалювати жінку.

— Чи потрібен для цього досвід? — запитав він.

— Прибрати одне обличчя й замінити його іншим? Так, і неабиякий. Не обов’язково знімати оригінальне обличчя, але, з іншого боку, більшість людей не знає, як це зробити. Ви би знали? — запитала вона Бовуара.

— Ні, я не маю жодного уявлення. Ви згадували про розчинник і ганчірку, але вперше я почув про розчинник кілька днів тому, коли він був потрібен вам тут для роботи.

— Саме так. Художники знають такі речі, але більшість людей не знає. Після того як обличчя буде знято, вона мала б намалювати інше в манері Джейн. Це потребує майстерності. Хай би хто це зробив, він художник, і я б сказала, що непоганий художник. Нам знадобилося чимало часу, щоб знайти помилку. І, можливо, ми б ніколи її не побачили, якби ваша агент Ніколь не була такою нестерпною. Вона сказала, що це Йоланда. Я так розлютилася, що вирушила на пошуки Йоланди Джейн, щоб перевірити, чи це правда. Вона припустилася помилки. Однак це змусило мене уважніше придивитися до обличчя, щоб зрозуміти, хто це може бути. І тоді я помітила відмінності. Тож можете сказати Ніколь, що вона допомогла розкрити справу.

— Щось іще їй передати? — Бовуар усміхнулася до Клари.

Ґамаш знав, що не дозволить Ніколь повірити, що її грубість окупилася; проте він розумів: відправ він її раніше, вони б ніколи не просунулися так далеко. У певному сенсі Клара мала рацію, але вона недооцінювала власної заслуги. Її особиста потреба довести Ніколь, що та помиляється, також відіграла не останню роль.

— Ви вважали, що «Ярмарковий день» вартий виставки, коли оцінювали картину в п’ятницю перед Днем подяки? — запитав він Пітера.

— Я вважав її блискучою.

— До понеділка Дня подяки все змінилося, — сказала Клара, звертаючись до Ґамаша та Бовуара. Пам’ятаєте, коли ви прийшли і я показала вам «Ярмарковий день»? Тоді магія вже зникла.

— Субота й неділя, — сказала Бовуар. — Два дні. Десь тоді вбивця змінив цю картину.

Джейн Ніл було вбито недільного ранку.

Вони всі витріщилися на картину, чекаючи, що вона скаже їм, хто це зробив. Ґамаш був упевнений, що «Ярмарковий день» криком кричить до них. Причина вбивства Джейн Ніл була на цій картині. Клара почула, як хтось постукав у вікно вітальні, і підійшла поглянути, хто там. Вона вдивлялася в темряву, коли несподівано звідкись з’явилася гілка й ударила по склу. Ураган Кайла намагався ввірватися в приміщення.

Після цього вечірка швидко розійшлася, усі побігли до своїх домівок чи машин, поки негода не завирувала на повну силу.

— Дивись, щоб на тебе не впав будинок! — крикнув Ґабрі вслід Рут, яка, пірнаючи в темряву, показала йому середній палець, а можливо, і ні.

«Ярмарковий день» відвезли до готелю, де у великій вітальні зібралася купка людей, потягуючи лікери та еспресо. У каміні розклали дрова й запалили вогонь, а надворі ураган Кайла стогнав і зривав із дерев листя. Дощ бив у вікна, змушуючи їх дрижати. Люди інстинктивно присунулися ближче одне до одного, зігріті теплом вогню, напоїв і компанії.

— Хто знав про «Ярмарковий день» до того, як убили міс Ніл? — запитав Ґамаш.

У вітальні були Пітер і Клара, а також Бен, Олів’є, Ґабрі та Мирна.

— Члени журі, — сказав Пітер.

— Хіба ви не говорили про картину за обідом на честь Дня подяки в п’ятницю ввечері?

— Ми багато про неї говорили. Джейн навіть описувала її, — підтвердила Клара.

— Це не одне й те саме, — зауважив Ґамаш. — Хто бачив «Ярмарковий день» до сьогоднішнього вечора?

Усі подивилися одне на одного, хитаючи головами.

— Тоді хто був у журі? — запитав Бовуар.

— Анрі Ларів’єр, Ірене Кальфа, Еліз Жакоб, Клара і я, — відповів Пітер.

— А хто ще міг це бачити? — знову перепитав Ґамаш.

Це було вирішальне запитання. Убивця застрелив Джейн через «Ярмарковий день». Він або вона повинні були бачити його й відчути загрозу, якої було досить, щоб змінити картину, досить, щоб убити.

— Айзек Кой, — сказала Клара. — Він доглядач. Гадаю, будь-хто, прийшовши подивитися на іншу виставку, виставку абстрактного мистецтва, міг зайти до сховища й побачити її.

— Але навряд чи, — відповів Ґамаш.

— Хіба що невипадково, — погодилася Клара.

Вона підвелася.

— Вибачте, але, здається, я залишила свою сумочку у Джейн. Я лише заскочу й заберу її.

— У бурю? — недовірливо запитала Мирна.

— Я теж іду додому, — сказав Бен. — Чи я можу якось іще допомогти?

Ґамаш похитав головою, і збори розійшлися. Одне за одним вони пробиралися в чорну ніч, інстинктивно піднявши руки вгору, щоб захистити обличчя. Нічне повітря дихало проливним дощем, мертвим листям і людьми, що кудись поспішали.

Клара мусила поміркувати, а для цього їй потрібне було безпечне місце, яким виявилася кухня Джейн. Вона увімкнула світло й опустилася в одне з великих старих крісел біля дров’яної печі.

Чи було це можливо? Напевне, вона зробила щось не так. Щось забула, або надала чомусь завеликого значення. Це вперше спало їй на думку, коли вона дивилася на «Ярмарковий день» під час коктейлю, хоча зародки цієї ідеї промайнули раніше того вечора в мистецькій галереї Вільмсбурга. Але вона відкинула їх. Надто болісно. Надто близько. Більше, ніж надто близько.

Але щойно в готелі ця клята здогадка настійливо повернулася. Поки вони дивилися на «Ярмарковий день», усе склалося докупи. Усі докази, усі натяки. Усе набуло сенсу. Вона не могла повернутися додому. Не зараз. Вона боялася йти додому.

— Що ви думаєте? — запитав Бовуар, сідаючи в крісло навпроти Ґамаша. Ніколь сиділа на дивані й читала журнал, караючи Ґамаша своїм мовчанням. Ґабрі й Олів’є пішли спати.

— Йоланда, — сказав Ґамаш. — Я постійно повертаюся до цієї родини. Дуже багато слідів ведуть нас туди. Качиний послід, шпалери на стінах. Андре має мисливський лук.

— Але в нього немає рекурсивного лука, — сумно сказав Бовуар.

— Він позбувся б його, — сказав Ґамаш, — але навіщо використовувати його взагалі, ось у чому проблема. Навіщо комусь використовувати старий лук замість нового, блокового, лука для полювання?

— Хіба що то була жінка, — припустив Бовуар.

Це була його улюблена частина роботи — сидіти з шефом пізно вночі з випивкою біля каміна й обговорювати злочин.

— Рекурсивним луком легше користуватися, а старим рекурсивним — ще легше. Ми бачили це на прикладі Сюзанни Крофт. Вона не вміла користуватися сучасним луком, але зі старого, очевидно, стріляла. Ми повернулися до Йоланди. Вона знала мистецтво своєї тітки, напевне, краще за будь-кого іншого, а мистецтво — це сімейний хист. Якщо ми покопаємося, то, мабуть, дізнаємось, що вона колись у своєму житті малювала. Тут усі малюють, я думаю, тут таке правило.

— Гаразд, пройдімося ще раз. Навіщо Йоланді хотіти вбивати Джейн?

— Через гроші або через будинок, що означає те саме. Вона, напевне, думала, що отримає спадок, і, напевне, дала хабаря тому непорядному нотаріусу у Вільмсбурзі, щоб мати інформацію. Бог свідок, вона була дуже зацікавлена дізнатися про заповіт своєї тітки.

— Згоден. Але який зв’язок із «Ярмарковим днем»? Що було на картині, що змусило Йоланду змінити її? На картині хода до закриття цьогорічного ярмарку, але, схоже, це данина пам’яті Тіммер Гедлі. Як Йоланда могла її бачити й, навіть якщо бачила, навіщо їй було змінювати картину?

У відповідь запала тиша. За кілька хвилин Ґамаш продовжив.

— Гаразд, погляньмо на інших. Як щодо Бена Гедлі?

— Чому він? — запитав Бовуар.

— У нього був доступ до луків, він має навички та знає місцевість, міс Ніл довірилася б йому, і він уміє малювати. Він підходить за всіма критеріями. І він є членом правління мистецької галереї Вільямсбурга, тож у нього був ключ від приміщення. Він міг увійти коли завгодно, щоб подивитися «Ярмарковий день».

— Мотив? — запитав Бовуар.

— У цьому й проблема. Немає чіткого мотиву. Навіщо йому було вбивати Джейн Ніл? Точно не заради грошей. Тоді навіщо?

Ґамаш утупився в напівзгасле полум’я й ледве голову не зламав, коли питав себе: а чи не занадто сильно він намагається не дійти іншого висновку?

— Годі! Це зробив Пітер Морров. Хто ще?

Ґамашу не треба було піднімати голову, щоб зрозуміти, хто це сказав. У гарбуза на обкладинці популярного журналу про сільське життя «Герровсміт кантрі лайф»[124] нарешті прорізався голос.

Клара не відривала очей від свого відображення у вікні на кухні Джейн. На неї дивилася примарна, налякана жінка. Її теорія мала сенс.

«Не звертай уваги, — казав внутрішній голос, — це не твоя справа. Нехай поліція робить свою роботу. Заради бога, нічого не кажи». Голос був спокусливий, він обіцяв мир, спокій і продовження її прекрасного життя в Трьох Соснах. Дати хід тому, що вона знала, означало зруйнувати це життя. «А якщо ти помиляєшся? — воркував голос. — Ти нашкодиш багатьом людям».

Але Клара була впевнена, що не помиляється. Вона боялася втратити життя, яке любила, чоловіка, якого кохала.

«Він буде розлючений. Він буде все заперечувати, — прокричав у паніці голос у її голові. — Він заплутає тебе. Змусить почуватися жахливо через таке припущення. Краще нічого не говорити. Ти можеш усе втратити й нічого не виграти. І нікому не треба знати. Ніхто ніколи не дізнається, що ти промовчала». Але Клара знала, що голос бреше. Завжди брехав їй. Клара знатиме, і це зрештою однаково зруйнує її життя.

Ґамаш лежав у ліжку й дивився на «Ярмарковий день». Він дивився на стилізованих людей і тварин і згадував, що кожен із них говорив у той чи інший час за останні два тижні. У його пам’яті виринали окремі розмови та якісь їх уривки.

Іветт Ніколь мала рацію. Пітер Морров був найвірогіднішим підозрюваним, але вони не мали жодних доказів. Ґамаш розумів, що їхній найкращий шанс — зловити його на цій картині та завтрашнім аналізі. «Ярмарковий день» був їхнім беззаперечним доказом. Але коли він вдивлявся в кожне обличчя на полотні, щось напрошувалося саме собою, щось настільки неймовірне, що він не міг у це повірити. Він сів у ліжку. Хто вбив Джейн Ніл доведе не те, що було на «Ярмарковому дні», а те, чого не було на картині. Ґамаш схопився з ліжка й одягнувся.

Через дощ Клара майже нічого не бачила, але найстрашнішим був вітер. Кайла перетворила осіннє листя, таке гарне на деревах, на маленькі крилаті ракети. Вони кружляли навколо неї, прилипаючи до обличчя. Вона підняла руку, щоб захистити очі, і нахилилася назустріч вітру, спотикаючись на нерівній місцевості. Листя та гілки били її по плащу, намагаючись дістатися шкіри. Там, де не вдалося листю, вдалося холодній воді. Вона затікала в рукави, лилася по спині, до носа, заливала Кларі очі, коли вона розплющувала їх. Та вона була майже на місці.

— Я вже почав турбуватися. Я чекав на тебе раніше, — сказав він, підходячи, щоб обійняти її. Клара відступила назад, уникаючи його обіймів. Він подивився на неї здивовано й ображено. Потім опустив погляд на її черевики, калюжі води й багнюку на підлозі. Вона простежила за його поглядом і автоматично зняла черевики, майже усміхаючись буденності цієї дії. Можливо, вона помилялася. Можливо, просто зняти чоботи, сісти й нічого не говорити? Занадто пізно. Її губи вже рухалися.

— Я тут думала… — вона зробила паузу, не знаючи, що сказати, чи як це сказати.

— Я знаю. Я побачив це по твоєму обличчю. Коли ти все зрозуміла?

«Отже, — подумала вона, — він не збирається заперечувати». Вона не знала, що відчувати — полегшення чи жах.

— На вечірці, але не все. Мені потрібен був час, щоб подумати, розібратися.

— Тому ти сказали «вона», коли описувала підроблювача?

— Так. Я хотіла виграти трохи часу, можливо, навіть збити поліцію з пантелику.

— Це збило з пантелику мене. Я сподівався, що ти говорила це серйозно. Але тоді в готелі я бачив, що думки не полишають тебе й мозок працює. Я занадто добре тебе знаю. Що будемо робити?

— Я мала переконатися, що це справді ти зробив. Я відчувала свій обов’язок перед тобою, бо я люблю тебе. — Клара заніміла, наче її душа вийшла з тіла.

— І я тебе люблю, — сказав він голосом, який несподівано здався їй манірним. Чи він завжди було таким? — І ти мені потрібна. Ти не мусиш розповідати поліції, немає жодних доказів. Навіть завтрашні аналізи нічого не покажуть. Я був обережним. Щойно я щось замислюю, я дію напевне, утім, ти це знаєш.

Вона знала. І вона підозрювала, що він мав рацію. Поліції буде важко його звинуватити.

— Навіщо, — запитала вона, — навіщо ти вбив Джейн? І навіщо ти вбив свою матір?

— А ти б не вбила? — Бен посміхнувся і зробив крок уперед.

Ґамаш розбудив Бовуара, і тепер вони вдвох стукали у двері Морров.

— Ти забула свій ключ? — запитав Пітер, відмикаючи двері.

Нічого не розуміючи, він дивився на Ґамаша і Бовуара.

— Де Клара?

— Це те, що ми хотіли запитати у вас. Нам потрібно поговорити з нею, негайно.

— Я залишив її у Джейн, але це було, — Пітер поглянув на годинник, — годину тому.

— Занадто довго для пошуків сумочки, — зауважив Бовуар.

— У неї не було сумочки, це була лише відмовка, щоб піти до будинку Джейн, — пояснив Пітер. — Я знав це, але подумав, що вона хоче побути на самоті, поміркувати.

— Але вона ще не повернулася? — запитав Ґамаш. — Хіба ви не турбувалися?

— Я завжди непокоюся через Клару. Щойно вона виходить з дому, я починаю турбуватися.

Ґамаш розвернувся й поспішив через ліс до будинку Джейн.

Клара прокинулася з відчуттям пульсації в голові. Принаймні їй здалося, що вона не спить. Усе навколо було чорним. Сліпучо-чорним. Її обличчя лежало на підлозі й вона вдихала бруд. Він прилипав до її мокрої від дощу шкіри. А одяг під дощовиком прилипнув до тіла там, куди просочилася вода. Їй було холодно й погано. Вона не могла припинити тремтіти. Де вона була? І де був Бен? Вона зрозуміла, що її руки зв’язані ззаду. Вона перебувала в будинку Бена, тож це має бути його підвал. Тут вона згадала, як її несли, а вона то непритомніла, то знову приходила до тями. І згадала про Пітера. Вона чула Пітера. Ні. Відчувала запах Пітера. Пітер був поруч. Пітер ніс її.

— Я бачу, ти прокинулася, — над нею стояв Бен, тримаючи ліхтарик.

— Пітер? — покликала Клара пронизливим голосом.

Бену, схоже, це здалося смішним.

— Гаразд. Це те, на що я сподівався, але новини погані, Кларо. Пітера тут немає. Насправді, це така собі ніч поганих новин для тебе. Здогадайся, де ми.

Коли Клара промовчала, Бен почав повільно рухати ліхтариком так, щоб світло заграло на стінах, стелі, підлозі. Не треба було багато часу, щоб Клара здогадалася. Можливо, вона зрозуміла й раніше, але її мозок ніяк не хотів цього визнавати.

— Ти чуєш їх, Кларо? — Бен знову замовк, і, звичайно ж, Клара почула. Як повзуть. Як прослизають. І вона відчувала їхній запах. Мускусний, болотний запах. Змії. Вони були в будинку Тіммер. У підвалі Тіммер.

— Але добра новина в тому, що тобі недовго доведеться через них турбуватися.

Бен підніс ліхтарик так, щоб вона могла бачити його обличчя. Вона також помітила, що на ньому була одна з курток Пітера.

— Ти прийшла сюди й упала зі сходів, — сказав він розважливим голосом, ніби очікуючи, що вона погодиться з ним. — Ґамаш може запідозрити, але більше ніхто не запідозрить. Пітер ніколи не запідозрить мене, я буду тим, хто втішатиме його у втраті. Усі знають, що я добра людина. І я справді добрий. Це не враховується.

Він відвернувся від неї і пішов до дерев’яних сходів; ліхтарик кидав на брудну підлогу фантастичні тіні.

— Електрику вимкнули, ти спіткнулася й упала. Зараз я просто лагоджу сходинки. Старі хиткі сходинки. Багато років просив маму відремонтувати їх, але вона була надто скупою, щоб розлучитися з грошима. Тепер ти розплачуєшся за це дорогою ціною. На щастя, якщо Ґамаш не повірить, я залишив досить доказів, щоб Пітеру висунули звинувачення. Не сумніваюсь, що зараз на тобі багато волокон із його піджака. Ти, напевне, теж трохи навіть вдихнула. Вони знайдуть їх під час розтину. Ти допоможеш засудити власного чоловіка.

Клара розгойдалася, щоб сісти. Вона бачила Бена, який працював на сходах. Вона знала, що у неї є лічені хвилини, можливо, миті. Вона щосили розтягнула мотузку, що зв’язувала її зап’ястя. На щастя, Бен зв’язав руки неміцно. Він, мабуть, не хотів залишити синці, але це означало, що вона могла хоча б рухати зап’ястями.

— Що ти там робиш?

Бен спрямував світло на Клару, яка відкинулася назад, щоб заховати свої рухи.

Її спина прихилилася до стіни, і щось тернулося об її волосся і шию. А потім зникло. О, Господи. Свята Матір Божа. Щойно світло повернулося до сходинок, Клара несамовито запрацювала, відчайдушно прагнучи швидше втекти від змій, ніж від Бена. Вона чула, як вони ковзають, рухаючись уздовж балок і вентиляційних шахт. Нарешті її руки вивільнилися, і вона поповзла в темряву.

— Кларо? Кларо! — Світло, немов у лихоманці, спалахувало то тут, то там. — Я не маю на це часу.

Бен зійшов зі сходів і гарячкувато кинувся шукати. Клара відступала все далі й далі в підвал, на запах гнилі. Щось черкнулося об щоку, потім упало їй на ногу. Вона прокусила губу, намагаючись не закричати; металевий присмак крові допомагав їй зосередитися. Вона із силою штурхонула ногою й почула м’який глухий звук — здається, нога поцілила в сусідню стіну.

Ґамаш, Бовуар і Пітер побігли будинком Джейн, але Ґамаш знав, що її там не буде. Коли з Кларою мало статися щось погане, то не тут.

— Вона в Гедлі, — сказав Ґамаш, прямуючи до дверей. Щойно він вийшов, повз нього пролетів Бовуар, а за ним і Пітер. Вони мчали крізь бурю до будинку з гостинними вогнями, а їхні кроки лунали тупотом диких коней.

Клара чула шум і не розуміла, чи то Кайла, розлючена Кайла, чи її власне перелякане дихання, чи стукіт крові у вухах. Здавалося, весь будинок над нею здригався і стогнав. Вона затамувала подих, але її тіло благало про кисень, і за мить вона була змушена захекати.

— Я почув! — Бен розвернувся, але зробив це так швидко, що не втримав ліхтарик, і той вискочив у нього з руки і впав, двічі вдарившись об землю. Після першого удару ліхтарик відскочив від підлоги і його світло вдарило прямо в обличчя Клари. Другий удар занурив підвал у цілковиту пітьму.

— Дідько, — просичав Бен.

«О боже, о боже!» — думала Клара. Запала повна, абсолютна темінь. Клара застигла, скам’яніла. Праворуч від себе вона почула якийсь рух. Цього було досить, щоб рушити з місця. Вона тихо, повільно поповзла вліво, намацуючи основу грубої кам’яної стіни, шукаючи камінь, трубу, цеглу, будь-що. Окрім… Клара обхопила його рукою, а воно, своєю чергою, скрутилося й зімкнулося навколо Клари. Клара судорожно жбурнула його в темряву й почула, як воно відскочило від протилежної стіни.

— А ось і я, — прошепотів Бен. Коли він озвався, Клара зрозуміла, що в темряві сама підповзла до нього. Бен був від неї за крок, але він так само нічого не бачив. Вона присіла навпочіпки й завмерла, чекаючи, що його руки схоплять її, натомість почула, як він рушив в інший бік. До кинутої змії.

— Де вона? — з мольбою в голосі запитав Пітер.

Вони обшукали будинок Бена і знайшли лише калюжу. Тепер Пітер ходив колами по вітальні Бена, наближаючись дедалі ближче до Ґамаша, який нерухомо стояв у центрі.

— Заспокойтеся, будь ласка, містере Морров.

Пітер зупинився. Слова були сказані м’яко і владно. Ґамаш дивився перед собою. Несамовита буря, що розігралася за вікнами, і Пітерів жах, який заполонив кімнату, заважали Ґамашу зосередитися.

Клара знала, що у неї є два шанси, і зараз її становище було краще, ніж кілька хвилин тому. Їй потрібно було знайти сходи, або знайти зброю й дістатися до Бена раніше, ніж він дістанеться до неї. Вона знала Бена. Він був сильний, але повільний. Це не дуже тішило, бо перегони були малоймовірними, та це було хоч щось.

Де знайти зброю, вона й гадки не мала, хіба що на підлозі. Але хоча на підлозі й могла лежати цеглина або шматок труби, вона знала, що́ там було напевне. Вона почула, як Бен спіткнувся за кілька футів перед нею. Вона повернулася й упала на коліна, квапливо відповзаючи по брудній підлозі, розмахуючи перед собою руками і благаючи Господа допомогти їй ухопитися за те, що не вхопиться в неї. Клара знову почула стукіт і побажала, щоб її серце билося тихіше, утім, не зупинилося. Її рука на щось наштовхнулася, і за мить вона зрозуміла, на що. Але було вже запізно. Клацнувши, мишоловка вдарила по пальцях, зламавши середні два й вирвавши з неї крик болю і шоку. По її жилах ринув адреналін, і вона миттєво зірвала пастку з пораненої руки й відкинула її геть. Клара покотилася вбік, знаючи, що мишоловки ставлять біля стін. Стіна має бути прямо попереду. Якщо Бен кинувся крізь темряву, щоб схопити її…

Пітер почув, як Клара закричала від болю і як той крик раптом обірвався. Він і поліцейські прибули кількома хвилинами раніше й побачили, що вхідні двері Тіммер грюкають на вітру. Ґамаш і Бовуар витягли з кишень ліхтарики, і світло затанцювало на дерев’яній підлозі. У глибині темного будинку лунали ледве чутні кроки. Вони побігли на звук. Завернувши на кухню, вони почули крик.

— Сюди! — Пітер відчинив двері в темряву. Троє великих чоловіків разом ступили на сходи до підвалу.

Клара покотилася, а потім зупинилася саме тоді, коли Бен урізався головою в кам’яну стіну. Він урізався на повному ходу. Клара помилялася. Направду він був спритним. Але не тепер. Від удару підвал здригнувся. Потім Клара почула інший шум.

Затріщали сходи.