Зловісно тихе життя

Розділ восьмий

— О, чудово, — сказала Рут, виглядаючи з дверей передпокою Пітера й Клари. Селяни.

— Bonjour, mes amours[75], — вигукнув Ґабрі, вальсуючи до будинку, — і Рут.

— Ми викупили магазин здорової їжі.

Олів’є проліз на кухню і поклав на стіл два пироги вівчаря й кілька паперових пакетів.

— Я помилилася, — сказала Рут, — це просто пара старих лантухів.

— Сука, — сказав Ґабрі.

— Шльондра, — гаркнула Рут. — Що в них?

— Для тебе, моя мачулочко…

Ґабрі схопив пакети і, як скажений фокусник, перевернув їх догори дном. Висипалися упаковки з картопляними чипсами, банки з солоними горішками кеш’ю, цукерки ручної роботи від шоколадного дому Маріель, що в Сен-Ремі. Там були желейні боби й тістечка «Жоз Луї»[76], лакричне асорті, сир Saint André. Коробка «½ Лун Мун»[77] впала на підлогу й підскочила.

— Золото! — вигукнула Клара, стаючи на коліна й зачерпуючи чудні, казкові жовті кремові тістечка у формі півмісяця.

— Моє, все моє!

— Я думала, що ти шоколадоголік, — сказала Мирна, хапаючи ідеальні, чудові солодощі з кремовою начинкою, з любов’ю приготовані мадам Маріель.

— У шторм будь-який порт згодиться. — Клара розірвала целофан і проковтнула тістечко, дивом запхнувши до рота якнайменше половину. Решта осіла на обличчі й у волоссі. — Не їла таких уже багато років. Десятки років.

— І все ж вони дуже пасують тобі! — сказав Ґабрі, обдивляючись Клару, яка мала вигляд, ніби знаменита пекарня «POM»[78] вибухнула перед її обличчям.

— Я принесла свої пакети, — сказала Рут, указуючи на стіл. Біля столу стояв Пітер, повернувшись до гостей спиною, занадто напруженою та прямою, навіть для нього самого. Його мати нарешті могла б пишатися його поставою, що вказувала на добрий фізичний і емоційний стан.

— Хто чого хоче? — відкарбував він, ніби звертаючись до стелажів. За його спиною гості обмінялися поглядами. Ґабрі змахнув тістечко з волосся Клари й повернув голову в бік Пітера. Клара знизала плечима й одразу зрозуміла, що зрадила Пітера. Одним легким рухом вона відмежувалася від його неприйнятної поведінки, хоча сама була її причиною. Перед тим як усі зібралися, вона розповіла Пітерові про свою пригоду з Ґамашем. Пожвавлена й схвильована, вона теревенила про свій ящик, про ліс і про бентежний підйом сходами до скрадку. Але потік слів приховав від неї тишу, що ставала дедалі пронизливішою. Вона не помітила його мовчання, його віддалення, поки не стало надто пізно й він відступив на свій крижаний острів.

Вона ненавиділа це місце. Він стояв там і дивився, засуджував і випромінював сарказм.

— Ти і твій герой розкрили смерть Джейн?

— Я думала, ти будеш задоволений, — напівзбрехала вона.

Насправді вона зовсім не думала, а якби подумала, то, мабуть, могла б передбачити його реакцію. Але оскільки йому було комфортно на своєму острові вигнанців, вона відступила на свій, озброєна праведним обуренням і зігріта моральною впевненістю. Вона підкинула до цього багаття великі колоди з надписом «Я маю рацію, а ти нечутливий виродок» і почувалася захищеною та заспокоєною.

— Чому ти не сказала мені? — запитав він. — Чому ти не покликала мене з собою?

Ось воно! Просте запитання. Пітер завжди вмів розбиратися в лайні. На жаль, сьогодні це було її лайно. Він поставив запитання, яке вона боялася поставити навіть собі. Чому вона цього не зробила? Раптом її прихисток, її острів, який невпинно ви́щав, почав тонути.

На цій ноті прибули гості. І тут Рут зробила дивовижну заяву, що вона теж має чим поділитися. «Смерть Джейн, мабуть, зворушила її до глибини душі», — подумала Клара. Її горе стояло на стійці. Джин «Танкарей», вермут «Мартіні і Россі» та шотландське віскі «Гленфіддік». Ціле багатство в пляшках, а Рут зазвичай не розкидалася грошима. Високою поезією рахунків не сплатиш. Насправді Клара не могла пригадати, коли Рут востаннє купувала собі випивку. А сьогодні літня жінка подолала довгий шлях до алкогольної крамниці у Вільямсбурзі й купила ці пляшки, а потім потягла їх через луку до їхнього будинку.

— Зупинись! — огризнулася Рут, махнувши ціпком на Пітера, який саме збирався відкрутити кришечку «Танкарею». — Це моє. Не чіпай. Хіба ти не маєш випивки, щоб запропонувати своїм гостям? — накинулася вона на Пітера, відштовхуючи його ліктем убік і засовуючи пляшки назад у паперові пакунки.

Притискаючи їх до себе, вона прошкутильгала до передпокою і поклала їх на підлогу під свою суконну куртку, як мати поклала б особливо дорогу їй дитину.

— Налий мені віскі! — гукнула вона звідти.

Дивно, але Клара почувалася комфортніше з цією Рут, ніж із тією, що виявила миттєво щедрість. Ця була дияволом, якого вона знала.

— Ти казала, що хочеш продати книжки? — запитала Мирна, заходячи до вітальні з келихом червоного вина в одній руці та пачкою лакричних асорті в іншій.

Клара пішла за нею, вдячна, що опинилася подалі від красномовної спини Пітера.

— Детективи. Я хочу купити ще кілька, та спершу треба позбутися старих.

Дві жінки неквапливо пройшлися вздовж книжкових шаф, що займали стіну навпроти каміна від підлоги до стелі. Мирна час від часу вибирала якусь книжку. У Клари були дуже специфічні смаки. Книжки були переважно англійськими й розповідали про сільський затишок у різних його проявах. Мирна могла годинами з насолодою переглядати книжкові шафи. Їй здавалося, що завдяки можливості роздивитися книжкову шафу людини та її візок із продуктами можна було багато чого дізнатися.

Мирна не вперше стояла перед цими книжками. Що кілька місяців ощадлива пара продавала деякі з них і замінювала іншими, також уживаними і також із крамниці Мирни. Назви пропливали повз. Шпигунські романи, книжки із садівництва, біографії, художня література, але здебільшого детективи. Книжки були вперемішку. На якомусь етапі була спроба навести певний порядок — книжки з реставрації творів мистецтва розставили за алфавітом, хоча одну з них повернули не туди. Недовго думаючи, Мирна поставила її на своє місце. Мирна здогадувалася, хто порушив порядок, але інші книжки стали жертвами щоденних літературних утіх.

— Ось, — Мирна поглянула на свій стос, коли вони дійшли до кінця книжкової шафи. З кухні долинув манкий аромат улюбленої їжі. Думки Клари полинули за її носом, і вона знову побачила Пітера, застиглого в гніві. Чому вона одразу не розповіла йому про скрадок і стежку?

— Я дам тобі за них по долару, — сказала Мирна.

— Як щодо того, щоб обміняти їх на інші?

Це був знайомий і відпрацьований танок. Дві жінки закружляли одна одну й вийшли, обидві задоволені. До них приєдналася Рут і стала читати відгуки на задній обкладинці книжки Майкла Іннеса[79].

— З мене вийшов би добрий детектив.

У приголомшеній тиші Рут пояснила:

— На відміну від тебе, Кларо, я бачу людей такими, якими вони є насправді. Я бачу темряву, злість, дріб’язковість.

— Ти створюєш їх, Рут, — уточнила Клара.

— Це правда, — зареготала Рут і несподівано стиснула Клару в напрочуд сильних обіймах. — Я нестерпна, і мене не люблять…

— Я нічого не чула, — сказала Мирна.

— Цього не можна заперечувати. Це мої найкращі якості. Решта — то вітрина. Узагалі, справжня загадка в тому, чому більшість людей не стає вбивцями. Напевне, жахливо бути людяним. Я чула в алкогольній крамниці, що той великий бовдур Ґамаш обшукував будинок Крофта. Смішно.

Вони повернулися на кухню, де на столі в паруючих горщиках стояв обід. Усе було готове — тільки накладай собі в тарілку. Бен налив Кларі келих червоного вина й сів поруч.

— Про що ви говорили?

— Я сама не знаю. — Клара всміхнулася в добре обличчя Бена. — Рут сказала, що Ґамаш обшукував будинок Крофта. Це правда?

— Він хіба не розповідав тобі сьогодні?

Пітер, який сидів далі за столом, зневажливо пирхнув.

— О, там був справжній рейвах, — промовив Олів’є, намагаючись не звертати уваги на Пітера, який шпурляв їжу на свою тарілку. — Перевернули все догори дном і явно щось знайшли.

— Але ж вони не заарештують Метью, правда? — спитала Клара, не донісши виделку до рота.

— Невже Метью міг убити Джейн? — запитав Бен, пропонуючи ще чилі кон карне. Він звертався до всіх присутніх, але природно й інстинктивно повернувся до Пітера.

— Я не можу в це повірити, — сказав Олів’є, не дочекавшись відповіді Пітера.

— Чому? — Бен знову звернувся до Пітера. — Нещасні випадки трапляються.

— Це правда, — визнав Пітер. — Хоча я думаю, що він зізнався б.

— Але то була не звичайна помилка. Думаю, було б цілком природно втекти.

— Ти так вважаєш? — запитала Мирна.

— Гадаю, що так, — відповів Бен. — Я маю на увазі, що я не впевнений у своїй реакції, якби, скажімо, я кинув камінь, він би влучив людині в голову й убив її, а ніхто цього не бачив би. Я не можу стверджувати, що я зізнався б. Не зрозумійте мене неправильно: я дійсно сподіваюся, що покликав би на допомогу і прийняв би те, що заслужив. Але чи можу я стояти тут сьогодні й казати напевно? Ні. Доки це не станеться.

— Я думаю, ти зізнався б, — тихо сказав Пітер.

Бен відчув, як стиснулося його горло. Компліменти завжди змушували його плакати й викликали глибоке збентеження.

— Це повертає нас до того, про що ми говорили п’ятничного вечора. Та твоя цитата, Кларо, — сказала Мирна. — Совість і боягузтво — це одне й те саме.

— То слова Оскара Вайлда, взагалі-то. Він був цинічнішим за мене. Гадаю, щодо деяких людей це справедливо, але, на щастя, не для більшості. Я думаю, що більшість має цілком правильні моральні орієнтири. Ліворуч від себе вона почула пирхання Рут. — Іноді потрібен час, щоб зібратися, особливо після потрясіння. Коли я намагаюся поглянути на це з боку Ґамаша, це має сенс. Метью — вправний мисливець із лука. Він знав, що в цій місцині водяться олені. Він мав навички та знання.

— Але чому він не зізнався? — запитала Мирна. — Звісно, я цілком із тобою згодна, Бене. Якби Метью спочатку втік, це було б зрозуміло, але хіба через деякий час він не зізнався б у скоєному? Я не змогла б жити з такою таємницею.

— Треба просто навчитися краще зберігати секрети, — зауважив Ґабрі.

— Гадаю, це був чужинець, — сказав Бен. — Бог свідок, у лісі їх зараз повно. Усі ці мисливці з Торонто, Бостона й Монреаля, які шмалять наче оглашенні.

— Але, — звернулася до нього Клара, — звідки мисливець із Торонто знає, де стояти?

— Що ти маєш на увазі? Вони заходять до лісу і стають. Тут нічого складного, тому так багато ідіотів і полюють.

— Але цього разу мисливець точно знав, де стати. Сьогодні вдень я була біля скрадка на оленячій стежці, знаєте, за школою, якраз біля того місця, де вбили Джейн. Я піднялася й подивилася. Звісно ж, там була оленяча стежка. Ось чому скрадок побудували прямо там.

— Так, батько Метью Крофта, — сказав Бен.

— Справді? — Клара на мить утратила рівновагу. Я цього не знала. А ви? — Вона звернулася до решти за столом.

— Яке було запитання? Я не слухала, — зізналася Рут.

— Такий собі детектив, — зауважила Мирна.

«Батько Метью зробив скрадок», — промовила Клара сама до себе.

— У всякому разі, Ґамаш упевнений, що ним не користувалися деякий час.

— Мисливці з лука зазвичай не користуються скрадком, — сказав Пітер рівним голосом. — Тільки ті, хто полює з рушницею.

— То до чого ти ведеш? — Рут починала нудьгувати.

— Чужак, мисливець, який приїхав здалеку, не знав би, що треба йти саме туди, — пояснила Клара, доводячи до кожного підтекст своїх слів.

— Отже, хай би хто вбив Джейн, він був місцевим? — запитав Олів’є.

Аж до цього моменту вони всі вважали, що вбивця був заїжджим мисливцем, який утік. Та, можливо, було інакше.

— Отже, це цілком міг бути Метью Крофт, — сказав Бен.

— Я так не думаю, — заперечила Клара. — Те, що свідчить на користь того, що стріляв Метью, також свідчить проти цього. Досвідчений мисливець з лука не вбив би людину випадково. Це той нещасний випадок, який він навряд чи допустив би. Мисливець із луком, стоячи біля оленячої стежки, був би надто близько. Він би знав, то проходить олень чи… чи ні.

— Чи Джейн, ти маєш на увазі.

Зазвичай твердий як камінь голос Рут зараз був твердим, як Канадський щит[80].

Клара кивнула.

— Виродок, — сказала Рут.

Ґабрі взяв її за руку, і вперше в житті Рут не висмикнула її.

По той бік столу Пітер поклав ніж і виделку й витріщився на Клару. Вона не могла добре бачити вираз його обличчя, але це не було захоплення.

— Одне можна сказати напевне: хто б не вбив Джейн, він був дуже хороший мисливець із лука, — сказала вона. — Поганий не спромігся б на той постріл.

— Тут, на жаль, багато дуже добрих мисливців із лука, — сказав Бен. — Завдяки Клубу стрільби з лука.

— Навмисне вбивство, — сказав Ґабрі.

— Навмисне вбивство, — підтвердила Клара.

— Але хто міг бажати смерті Джейн? — запитала Мирна.

— Хіба тут річ не у звичайній вигоді? — запитав Ґабрі. — Гроші, влада.

— Вигода або спроба захистити те, що боїшся втратити, — сказала Мирна.

Вона слухала цю розмову і сприймала її просто як відчайдушну спробу скорботних друзів відвернутися від втрати, перетворивши її на інтелектуальну гру. Тепер вона почала замислюватися.

— Якщо те, що ви цінуєте, перебуває під загрозою, наприклад, ваша родина, спадок, робота, ваш дім…

— Ми зрозуміли, — перебила її Рут.

— Ви можете переконати себе, що вбивство виправдане.

— Отже, якщо Метью Крофт зробив це, — сказав Бен, — то це було навмисно.

Сюзанна Крофт опустила очі на свою тарілку з обідом. Застиглі мініравіолі від шеф-кухаря Боярді утворили пастоподібні грудочки в калюжі густого холодного соусу. На краю тарілки балансував шматочок пухкого сірого нарізного хліба, покладений туди більше з надією, ніж із переконанням. Надія на те, що, можливо, цей біль у шлунку мине й вона зможе шматочок відкусити.

Але він так і лежав там, цілий.

Навпроти неї Метью виклав із чотирьох квадратиків мініравіолі рівнесеньку маленьку доріжку, що пролягала через тарілку. Обабіч доріжки утворилися ставочки із соусу. Найбільше їжі діставали діти, а Метью і Сюзанна брали собі те, що залишалося. Свідомість підказувала їй, що це був благородний материнський інстинкт. Але глибоко в душі вона знала, що порціями керував більш егоїстичний інстинкт мучеництва. Непрописана, але очікувана угода з родиною. Вони були у неї в боргу.

Філіпп сидів поруч із Метью на своєму звичному місці. Його тарілка була чистою, він швидко проковтнув усі равіолі, а соус вимочив хлібом. Сюзанна подумала, чи обміняти свою недоторкану тарілку на його, але щось зупинило її руку. Вона подивилася на Філіппа — у навушниках, підключених до плеєра, із заплющеними очима, з губами, стиснутими в презирливій посмішці, що стала неодмінною для нього за останні пів року, — і вирішила, що угоду скасовано. А ще вона відчула якесь занепокоєння — ніби насправді їй не подобався її син. Любити любила, так. Мабуть. Але щоб подобався?

Зазвичай (протягом останніх кількох місяців це фактично перетворилося на звичку), Метью і Сюзанні доводилося сваритися з Філіппом, щоб змусити його прибрати плеєр. Метью сперечався з ним англійською, а Сюзанна розмовляла із сином своєю рідною французькою. Філіпп був двомовним і однаково глухим до обох мов.

— Ми — сім’я, — зауважив якось Метью, — і NSYNC[81] на обід не запрошували.

— Кого? — обурився Філіпп. — Це Емінем.

Наче це мало якесь значення. І Філіпп подивився на Метью тим своїм поглядом, у якому не було гніву чи роздратування — лише відсторонення. З таким самим успіхом Метью міг би бути… ким? Не холодильником. Здавалося, у Філіппа були добрі стосунки з холодильником, ліжком, телевізором і комп’ютером. Ні, він дивився на батька так, ніби той був NSYNC. Щось минуле. Віджиле. Ніщо.

Зрештою, Філіпп зняв навушники в обмін на їжу. Але сьогодні все було інакше. Цього вечора і мама, і тато були щасливі, що він одягнув їх і відсторонився. Він їв жадібно, так, ніби це місиво було найкращою їжею, яку йому коли-небудь давали. Сюзанна навіть відчула образу. Щовечора вона докладала всіх зусиль, аби нагодувати їх смачною домашньою вечерею. Сьогодні ввечері все, що вона змогла зробити, — це відкрити дві бляшанки з їхнього аварійного запасу й розігріти їх. І сьогодні Філіпп проковтнув їх так, ніби це була їжа для гурманів. Вона дивилася на сина й думала, чи не зробив він це навмисне, щоб принизити її.

Метью нахилився нижче до своєї тарілки і зробив доріжку з равіолей ідеально рівною. Кожен крихітний зубчик по краю одного квадратика мав лягти в заглибинку іншого. А інакше? Інакше всесвіт вибухне полум’ям, їхня плоть здується і згорить, і він побачить, як уся його сім’я помре в нього на очах за мілісекунди до його власної жахливої смерті. Багато чого залежало від шеф-кухаря Боярді.

Метью підняв голову й побачив, що дружина дивиться на нього. Вона була зачарована точністю його рухів. «Застрягла на заїкуватому десятковому дробі». Йому несподівано пригадався цей рядок. Йому він завжди подобався з того моменту, як він прочитав його в міс Ніл. Рядок був із «Різдвяної ораторії» Одена. Вона нав’язала йому ту книжку. Вона була прихильницею Одена протягом усього життя. Навіть цей громіздкий, дещо дивний твір, вона, здавалося, любила. І розуміла. Щодо себе, то він ледве подужав прочитати його, та й то з поваги до міс Ніл. Але поема йому зовсім не сподобалася. За винятком одного рядка. Він не знав, що виділяло його з-поміж стонадцяти інших рядків того епічного твору. Він навіть не знав, що він означає. До цього моменту. Він теж застряг на заїкуватому десятковому дробі.

Весь його світ застряг на ньому. Підвести очі вгору означало зустрітися віч-на-віч із бідою. А він був до цього не готовий.

Він знав, що принесе завтрашній день. Він знав і бачив, як біда наближається здалеку. Невблаганно. Без надії на порятунок, він чекав, коли вона прийде. І вона була майже на порозі їхнього будинку. Він подивився на свого сина, свого маленького хлопчика, який так змінився за останні кілька місяців. Спочатку вони думали, що це через наркотики. Його злість, погані оцінки, відмова від усього, що він раніше любив, — від футболу, кіновечорів і NSYNC. Від своїх батьків. Особливо, як здавалося Метью, від нього. Чомусь злість Філіппа була спрямована саме на нього. Метью було цікаво, що відбувається за цим сповненим ейфорії обличчям. Чи міг Філіпп знати, що на нього чекає, і радіти цьому? Ледве встиг Метью поправити равіолі, як його світ вибухнув.

Щоразу, коли в оперативному штабі дзвонив телефон, уся робота зупинялася. А він дзвонив часто. З різних підрозділів телефонували офіцери. Передзвонювали власники магазинів, сусіди, чиновники.

Старий вокзал Канадської національної залізниці ідеально підійшов для їхніх потреб. Добровільна пожежна команда допомогла розчистити місце в центрі приміщення, що, напевне, слугувало залою очікування. Блискучі панелі з лакованого дерева закривали стіни на чверть висоти, а на самих стінах висіли плакати з правилами протипожежної безпеки та минулими лауреатами Літературної премії генерал-губернатора як натяк на те, хто може бути начальником пожежної охорони. Офіцери поліції зняли ці плакати, акуратно згорнули їх у рулон і замінили на блок-схеми, карти та списки підозрюваних. Тепер це було схоже на будь-яку іншу кімнату для розслідування, тільки на старому й атмосферному залізничному вокзалі. Це був простір, який, здавалося, звик до очікування. Усі ті сотні, тисячі людей сиділи в цій кімнаті та чекали на потяги, які мали кудись відвезти їх або привезти додому їхніх близьких. А тепер чоловіки й жінки знову сиділи тут і чатували. Цього разу на звіт із лабораторії поліції Монреаля. Звіт, який відправить їх додому. Звіт, який знищить Крофтів. Ґамаш підвівся, вдав, що потягується, і почав ходити. Шеф завжди крокував, заклавши руки за спину, опустивши голову й дивлячись собі під ноги, коли йому не ставало терпіння. Тепер, коли інші вдавали, що сидять на телефонах і збирають інформацію, старший інспектор Ґамаш повільно, розміреним кроком обходив їх по колу. Неквапливо, незворушно, не зупиняючись.

Того ранку Ґамаш прокинувся ще до світанку. Його маленький дорожній будильник показував 5:55. Він завжди радів, коли годинник показував однакові цифри. За пів години потому, одягнений у свій найтепліший одяг, він навшпиньки спускався сходами до вхідних дверей готелю, коли почув шум на кухні.

— Bonjour, M. l’Inspecteur, — привітався Ґабрі, виходячи з кухні в темно-фіолетовому халаті та пухнастих капцях, з термосом у руках. — Я подумав, що ви, можливо, захочете випити кави з молоком. Візьміть із собою.

Ґамаш ледь не розцілував його.

— І, — Ґабрі витягнув з-за спини маленький паперовий пакетик, — кілька круасанів.

А за це Ґамаш був ладен побратися з ним.

— Merci, infiniment, Patron[82].

За кілька хвилин Арман Ґамаш сидів на вкритій інеєм дерев’яній лавці на луці. Протягом пів години він сидів у тихій, спокійній темряві ранку і спостерігав за тим, як мінялося небо. Чорне стало королівським синім, а потім з’явився золотавий відтінок. Синоптики нарешті вгадали. День розпочинався зі сліпучого, свіжого, чистого й холодного світанку. І село прокинулося. Один за одним у вікнах з’являлися вогні. То були кілька хвилин тиші, і Ґамаш віддавав належне кожній миті, наливаючи з термоса в маленький металевий кухоль густу, насичену café au lait і дістаючи з паперового пакета хрусткий круасан, ще теплий, нещодавно з духовки.

Ґамаш потягував каву й жував. Але здебільшого він спостерігав.

О шостій п’ятдесят у будинку Бена Гедлі увімкнули світло. За кілька хвилин можна було побачити Дейзі, яка шкутильгала по подвір’ю, виляючи хвостом. Ґамаш із власного досвіду знав, що більшість собак лизала свого господаря і виляла хвостом до останніх хвилин свого земного життя. Через вікно Ґамаш міг розрізнити рухи в будинку Бена — той готував сніданок.

Ґамаш чекав.

Село заворушилося, і на сьому тридцять більшість будинків ожила. Люсі випустили з будинку Морров, і вона блукала навколо та принюхувалась. Вона потягнула носом повітря, повільно повернулася й пішла, потім пришвидшилася й нарешті побігла до лісової стежки, що привела її додому. Назад до мами. Ґамаш дивився, як хвіст із золотистими пасмами зникає серед кленових і вишневих дерев, і відчував, як розривається його серце. A за кілька хвилин вийшла Клара й покликала Люсі. Почулося безпорадне «гав», і Ґамаш побачив, як Клара зайшла в ліс і за мить повернулася. За нею понуро пленталася Люсі, її хвіст уже не метлявся.

Минулої ночі Клара спала уривками, прокидаючись що кілька годин із відчуттям тривоги, яке вже ставало її супутником. Відчуттям утрати. Це був не крик, як раніше, а скоріше стогін у глибині душі. Вони з Пітером ще раз поговорили за миттям посуду, поки інші сиділи у вітальні, обдумуючи можливість того, що Джейн було вбито.

— Мені шкода, — сказала Клара, тримаючи в руці рушник для посуду і приймаючи від Пітера теплі, мокрі тарілки. — Я повинна була розповісти тобі про мою розмову з Ґамашем.

— Чому ж не розповіла?

— Не знаю.

— Це кепсько, Кларо. Може, ти мені не довіряєш?

Він вдивлявся в її обличчя, і його крижано-блакитні очі були гострими й холодними. Вона знала, що повинна обійняти його, повинна сказати йому, як сильно вона його кохає, як довіряє йому і як він їй потрібен. Але щось стримувало її. І знову воно. Мовчання. Щось недомовлене. «То що, все саме так і починається? — запитала себе Клара. — Цими прірвами між подружжям, заповненими не затишком і близькістю, а надвеликою мірою недомовок і сказаного?»

Її коханий знову закрився. Скам’янів. Став незворушним і холодним.

У цей момент до них увійшов Бен і застав їх за чимось більш інтимним, ніж секс. Їхні злість і біль були повністю відкриті. Бен затнувся, почав щось белькотіти, заплутався й нарешті пішов із виглядом дитини, яка зненацька застала батьків.

Того вечора, коли всі розійшлися, Клара сказала Пітерові те, що, як вона знала, йому давно хотілося почути. Як сильно вона йому довіряла і як любила його. Як їй шкода і як вона вдячна за його терпіння попри власний біль через смерть Джейн. І вона попросила в нього прощення. І він пробачив, і вони пригорнулися одне до одного і трималися в обіймах, доки їхнє дихання не стало глибоким, рівним і синхронним.

Однак щось залишилося недомовленим.

Наступного ранку Клара встала рано, випустила Люсі та приготувала Пітеру млинці з кленовим сиропом і беконом. Несподіваний запах в’яленого бекону по-канадськи, свіжої кави й деревного диму розбудив Пітера. Лежачи в ліжку, він вирішив спробувати забути вчорашні образи. До того Пітер зайвий раз переконався, що виставляти почуття напоказ занадто небезпечно. Він прийняв душ, одягнув чистий одяг, напустив на себе свій звичайний діловий вигляд і спустився.

— Як ти гадаєш, коли Йоланда переїде? — Клара запитала Пітера за сніданком.

— Думаю, після того як зачитають заповіт. За кілька днів, може, за тиждень.

— Не можу повірити, що Джейн залишила свій дім Йоланді. Вона не могла цього зробити хоча б тому, що знала, як сильно я її ненавиджу.

— Можливо, справа була не в тобі, Кларо.

Ну от!

«А можливо, — подумала Клара, — він все ще злиться».

— Я спостерігала за Йоландою останні кілька днів. Вона продовжує стягувати речі в будинок Джейн.

Пітер знизав плечима. Він уже втомився втішати Клару.

— Хіба Джейн не склала новий заповіт? — спробувала вона знову.

— Я цього не пам’ятаю. — Пітер знав Клару досить добре, щоб зрозуміти: це була хитрість, спроба відволікти його від болю і схилити на свій бік. Він відмовлявся грати.

— Ні, справді, — сказала Клара. — Я пригадую, коли Тіммер поставили діагноз і вона дізналася, що невиліковно хвора, вони обидві обговорювали перегляд заповіту. Я впевнена, що Джейн і Тіммер ходили до нотаріуса у Вільямсбурзі. Як її звали? Ти ж знаєш. Та, яка щойно народила дитину. Ми разом ходили на фітнес.

— Якщо Джейн склала новий заповіт, поліція дізнається про це. Це їхня робота.

Ґамаш підвівся з лавки. Він побачив те, що йому було потрібно. Те, що підозрював. Це було далеко не переконливо, але це було цікаво. Брехня завжди була цікавою. А тепер, перш ніж зануритися в нагальні справи дня, він хотів іще раз побачити скрадок. Підніматися туди не обов’язково. Він пройшов через луку, залишаючи на примороженій траві відбитки своїх чобіт на гумовій підошві. Піднявся на пагорб повз стару школу, а потім попрямував до лісу. І знову опинився біля підніжжя дерева. Це після першого і, він сподівався, останнього підйому було очевидно, що вбивця не користувався скрадком. Але все ж…

— Бах! Ти мертвий.

Ґамаш розвернувся, але голос впізнав першої ж миті.

— Ти підкрадаєшся, як злодій, Жане Ґі. Я почеплю на тебе коров’ячий дзвіночок.

— Знову?

Йому нечасто вдавалося захопити шефа зненацька. Але Бовуар почав непокоїтися. Раптом він якось підкрадеться до Ґамаша і в того станеться серцевий напад? Це, безумовно, зіпсувало б увесь жарт. Але він турбувався за старшого інспектора. Його раціональний розум, який зазвичай брав гору, знав, що такі побоювання безглузді. Старший інспектор мав трохи зайвої ваги і йому перевалило за п’ятдесят, проте він не один був такий, і більшість людей чудово обходилися без допомоги Бовуара. Але. Але робота старшого інспектора була настільки напруженою, що могла б і слона звалити. А він дуже багато працював. Та здебільшого почуття Жана Ґі Бовуара не піддавалися поясненню. Він просто не хотів втрачати старшого інспектора. Ґамаш поплескав його по плечу й запропонував залишки café au lait з термоса. Утім, Бовуар уже поснідав у готелі.

— Ти маєш на увазі пізній сніданок?

— Хмм. Яйця Бенедикт, круасани, домашній джем. — Бовуар подивився на зім’ятий паперовий пакет у кулаці Ґамаша. — Жах. Вам пощастило, що ви це пропустили. Ніколь все ще там. Вона спустилася після мене й сіла за інший столик. Дивна дівчина.

— Жінка, Жане Гі.

Бовуар хмикнув. Він ненавидів політкоректність Ґамаша. Ґамаш усміхнувся.

— Справа не в цьому. — Він здогадувався про причину хмикання. — Хіба ти не розумієш? Вона прагне, щоб ми всі бачили в ній дівчинку, дитину, з якою треба поводитися делікатно.

— Якщо так, то вона зіпсована дитина. У мене від неї мурашки по шкірі.

— Не дозволяй їй улізти тобі під шкіру. Вона маніпуляторка, і вона зла. Поводься з нею, як із будь-яким іншим агентом. Це її біситиме.

— Чому вона взагалі з нами? Від неї жодної користі.

— Учора вона провела дуже добрий аналіз і допомогла нам переконатися, що наш убивця — Філіпп Крофт.

— Так, але вона небезпечний персонаж.

— Небезпечний, Жане Гі?

— Не фізично. Вона не візьме пістолет і не перестріляє нас усіх. Можливо.

— Не всіх. Один із нас устигне дістати її, перш ніж вона покінчить з усіма нами, я сподіваюся. — Ґамаш усміхнувся.

— Сподіваюся, це буду я. Вона небезпечна, бо сіє чвари.

— Так. Це має сенс. Я думав про це. Коли вона забрала мене з дому в неділю вранці, я був приємно здивований. Вона була шанобливою, уважною, ґрунтовно, але ненав’язливо відповідала на запитання й не намагалася справити враження. Я справді подумав, що ми маємо переможця.

— Вона купила вам каву й пончики, чи не так?

— Бріош, узагалі-то. Мало не підвищив її до сержанта прямо на місці.

— Ось так і я став інспектором. Еклер підняв мене на вершину успіху. Але з Ніколь щось сталося відтоді, як вона приїхала, — погодився Бовуар.

— Я можу припустити одне: коли вона побачила інших членів команди, вона почала здавати позиції. З деякими таке трапляється. Вони чудові один на один. В індивідуальних видах спорту. Просто блискучі. Але як командні гравці вони жахливі. Я думаю, Ніколь саме така — конкурує, коли повинна співпрацювати.

— Думаю, вона відчайдушно намагається показати себе і прагне вашого схвалення. Водночас вона сприймає будь-яку пораду як критику, а будь-яку критику — як катастрофу.

— Що ж, тоді в неї був катастрофічний вечір.

Ґамаш розповів йому про свою розмову з Ніколь.

— Відпустіть її, сер. Ви зробили все, що могли. Ви піднімаєтеся? — Бовуар поліз драбиною до скрадку. — Тут чудово. Наче будиночок на дереві.

Ґамаш рідко бачив Бовуара таким жвавим. Утім, він не відчував потреби спостерігати цю жвавість зблизька.

— Я вже був там. Бачиш оленячу стежку? — Увечері він розповів Бовуару про скрадок і порадив йому взяти зразки. Але він не очікував побачити інспектора так рано.

— Mais oui.[83] Звідси добре видно. І все ж, учора ввечері дещо спало мені на думку.

Бовуар дивився на нього. «О Господи, я повинен піднятися, напевне?» — подумав Ґамаш. Дотягнувшись до слизьких дерев’яних планок, він почав підніматися. Він заліз на платформу, притиснувся спиною до кострубатого стовбура й ухопився за перила.

— Наркота!

— Перепрошую? На мить Ґамаш подумав, що Бовуар розгадав його таємницю й називає його…[84]

— Марія і Хуан! Марихуана. Тут збирають не тільки гарбузи. У районах зараз сезон наркотиків. Можливо, Джейн Ніл убили плантатори після того, як вона виявила їхній урожай. Вона повсюди ходила, так? Бог свідок, що це багатомільйонний бізнес, і людей іноді вбивають.

— Це правда, — Ґамаш був заінтригований цим припущенням, за винятком одного, — проте більша частина плантацій належить «Пекельним янголам» та «Рок-машині» — байкерським бандам.

— Точно. Це територія «Пекельних янголів». Не хотів би мати з ними справу. Вони вбивці. Як думаєте, ми можемо перевести Ніколь до відділку боротьби з наркотиками?

— Зосередься, Бовуаре. Джейн Ніл убили сорокарічною старою стрілою. Коли ти востаннє бачив байкера з луком і стрілами?

Це було слушне зауваження, про яке Бовуар не подумав. Він був радий, що порушив це питання перед шефом тут, висячи над землею, а не в оперативному штабі, повному агентів. А Ґамаш, тримаючись за перила, думав про те, як би він потрапив униз, якщо б раптом знадобився туалет. Бовуар перекинув ногу через край, намацав драбину й почав спускатися. Ґамаш прочитав коротеньку молитву, повільно дістався краю, закинув ногу й не відчув нічого, окрім порожнечі. Потім рука схопила його за щиколотку й скерувала ногу на першу сходинку.

— Навіть вам час від часу потрібна невеличка допомога. — Бовуар поглянув на нього, а потім похапцем спустився вниз.

— Гаразд, давайте ваші звіти. — За кілька хвилин Бовуар уже приводив брифінг. — Лакост, ти перша.

— Метью Крофт. Тридцять вісім, — почала вона, вийнявши ручку з рота. — Голова дорожнього департаменту округу Сент-Ремі. Я розмовляла з керівником округу, він не втомлювався хвалити Крофта. Насправді я жодного разу не чула такої похвали з часів власної атестації.

Присутні вибухнули сміхом. Жан Ґі Бовуар, який проводив у них атестацію, був відомий своєю суворістю.

— Утім, один звільнений працівник подав скаргу. Сказав, що Крофт побив його.

— Хто це був? — запитав Ґамаш.

— Андре Маленфан.

Почувся гул розуміння.

— Крофт переміг, беззаперечно. Звинувачення відхилили. Але до того Маленфан устиг звернутися до місцевих газет. Мерзенний тип. Наступна — Сюзанна Беланже. Теж тридцять вісім. Заміжня за Крофтом п’ятнадцять років. Працює на пів ставки в копіювальній конторі Дага у Сен-Ремі. Погляньмо, що ще… — Лакост прогорнула свої нотатки, щоб знайти що ще варто сказати про цю жінку, яка вела тихе, нічим не примітне життя.

— Жодних арештів? — запитала Ніколь.

— Тільки один за вбивство старої жінки минулого року.

Ніколь зробила кисле обличчя.

— А що Філіпп?

— Йому чотирнадцять, він у дев’ятому класі. Мав «В+»[85] до минулого Різдва. Потім щось сталося. Його оцінки почали погіршуватися, і його ставлення до навчання змінилося. Я говорила зі шкільним психологом. Вона каже, що гадки не має, що з ним відбувається. Можливо, наркотики. Можливо, проблеми вдома. Каже, що в чотирнадцять років більшість хлопців стають трохи дивакуватими. Вона не здавалася надто стурбованою.

— Не знаєте, чи грав він у шкільних спортивних командах? — поцікавився Ґамаш.

— Грав у баскетбол і хокей, хоча в цьому семестрі потрапити в баскетбольну команду не намагався.

— У них є команда зі стрільби з лука?

— Так, сер. Він ніколи в ній не був.

— Гаразд, — сказав Бовуар. — Ніколь, а як щодо заповіту?

Іветт Ніколь зазирнула у свій записник. Або радше вдала. Вона зовсім забула. Ну, не зовсім. Вона згадала наприкінці вчорашнього дня, але на той час уже розкрила справу й не хотіла марнувати час. Ба більше, вона гадки не мала, як дізнатися, чи існує інший заповіт, а виставляти своє невігластво напоказ перед так званими колегами, які вже довели свою безпомічність, абсолютно не мала наміру.

— Заповіт Стіклі — останній, — сказала Ніколь, дивлячись в очі Бовуару. Бовуар завагався, але потім опустив погляд.

Звіти тривали. Напруження в кімнаті зростало, оскільки єдиний телефон, дзвінка на який вони всі чекали — стільник у великій руці Ґамаша, — мовчав.

Джейн Ніл, згідно з повідомленнями, була відданою і шанованою вчителькою. Вона дбала про своїх учнів настільки, що іноді їм її бракувало. Її особисті фінанси були в порядку. Вона була церковним старостою в церкві Святого Томаса й активісткою Спілки вірянок в англіканській церкві, організовувала благодійні розпродажі та зустрічі. Вона грала в бридж і була пристрасною садівницею.

Недільного ранку її сусіди нічого не бачили й не чули.

«На Західному фронті без змін»[86], — подумав Ґамаш, слухаючи звіт про це тихе життя. Якимсь чином у нього виникла дивна думка, що смерть такої доброї душі не була помічена. Дзвони в церкві щосили не забили. Про її смерть не сповістили ні миші, ні олені. Земля не здригнулася. А мала б здригнутися. Якби він був Богом, вона здригнулася б. Натомість в офіційному звіті з’явиться рядок: «Її сусіди нічого не помітили».

Агенти закінчили доповідати, команда повернулася до телефонних дзвінків і паперової роботи. Арман Ґамаш почав ходити. Зателефонувала Клара Морров, щоб сказати Ґамашу, що скрадок побудував батько Метью Крофта. Це був цікавий факт, якщо враховувати їхні підозри.

О десятій п’ятнадцять із його долоні задзвонив стільник. Телефонували з лабораторії.