Золото і анаконда

10 НЕВДАЛА КІНОЕКСПЕДИЦІЯ

Одного дня, в той час, як Андраде знову долав важкий шлях в Льянганаті, до мене в Швеції завітали працівники кіно — режисер Торгні Андерберг і оператор Вальтер Буберг. У них з’явилась одна цікава ідея, і вони хотіли порадитися зі мною, йшлося про зйймки повнометражного документального фільму. Мені запропонували очолити кіноекспедицію, і я радо погодився. Вони обоє були впевнені, що їхня ідея зацікавить кінокомпанію, і тим самим питання фінансів буде вирішено. У всіх моїх попередніх експедиціях основною проблемою були кошти, а тут мені раптом пропонують таку цікаву подорож та ще й сплачують усі витрати! Звичайно, я відразу погодився.

Але де саме зніматиметься фільм? Це мав вирішити я з однією умовою, що в фільмі буде показано якийсь мало вивчений народ і рідкісних тварин серед тропічної природи.

— Амазонас, — запропонував я.

— Ол райт, нехай буде Амазонас, — погодився Торгні Андербег.

Із попередніх мандрівок у безмежні джунглі в басейні найбільшої в світі ріки я знав, що там для кінооб’єктива скільки завгодно цікавого матеріалу. Разом з одним земляком, Х’єллом фон Шнайдером, який завідує історико-природничим музеєм у Попайяні, я вже намітив подорож у південно-східну Колумбію. Там, у басейні приток Амазонки Путумайо та Какети, лежить область, тваринний світ якої дуже мало вивчений. Особливо мене цікавила анаконда — гігантська змія, про яку ходить так багато різних чуток. Найбільші анаконди трапляються саме в тій місцевості, куди ми хотіли поїхати. Спіймати найбільший екземпляр цієї гадюки — хіба може бути щось цікавіше! Думка зробити гігантську змію головною дійовою особою фільму захопила і Андерберга, і Буберга, тому вони відразу ж пристали на мою пропозицію. Торгні Андерберг тут же назвав наш майбутній фільм «Анаконда».

Спочатку все нібито складалося якнайкраще. Компанія «Нурдіск Тунефільм» дуже зацікавилась нашим планом і взяла на себе всі витрати. Ми стали посилено готуватися до подорожі — оформляти візи, діставати спорядження та інші необхідні речі. Треба було поспішати, щоб упоратися з усім за той час, коли в Амазонас стоїть відносно суха погода — а це триває дуже недовго — з жовтня-листопада до березня. Та несприятливі обставини затримали нас, і ми вилетіли аж у середині січня. В Нью-Йорку ми докупили дещо із спорядження, у Панамі, в умовах тропіків, випробували камери, кіноплівки та апаратуру для звукозапису і, нарешті, виїхали в Боготу.

Ще до того, як ми прибули в Колумбію, місцева преса повідомила про нашу експедицію, і тамтешні жителі засипали нас листами, пропонуючи свої послуги як провідники, робітники тощо. Серед бажаючих виявилась навіть одна вісімдесятип’ятирічна дама. Вона розробила для нас чудовий кіносценарій, забезпечивши собі в ньому неабияку роль — щось на зразок нареченої Тарзана. Дуже смілива пропозиція, але ми все-таки не наважились прийняти її.

Один із листів, які я одержав, одрізнявся від інших. Від нього віяло пахощами джунглів і пригод: автор п’ятнадцять років мандрував по Амазонас, зустрічав там гігантських гадюк, ягуарів та інших звірів. Видно було, що він навіки закоханий у дикі праліси. Під листом стояв підпис: Хорхе Санклементе, службовець міністерства сільського господарства, відділ мисливства і рибальства.

Я зустрівся з Санклементе в Боготі і відразу побачив, що саме така людина нам потрібна. Хорхе справляв враження чудового хлопця, безбородого конквістадора, загартованого й безстрашного. Амазонас він знав як свою кишеню, і з перших же днів виявився незамінимим членом експедиції.

Багато чим нам допоміг колумбійський уряд: його дуже зацікавила наша мандрівка. Він між іншим забезпечив нас зброєю, патронами і необхідними ліцензіями, яких інакше в той час дістати було майже неможливо: в Колумбії почалися політичні заворушення, а в деяких провінціях, насамперед у Льянос і південно-східній Колумбії, точилася громадянська війна (нараховують біля десяти тисяч жертв за чотири роки кривавої боротьби між консерваторами і лібералами, яка почалася в квітні 1948 року, коли в Боготі було вбито лідера лібералів Гайтана). Наше посольство теж допомагало нам у міру своїх можливостей. А втім, так само діяли всі наші земляки, яких ми зустрічали.

Ми хотіли якнайшвидше виїхати з Боготи, щоб зняти фільм, поки не почнуться дощі, але дні минали, а спорядження ніяк не приходило. Корабель, який віз його із Швеції, блукав десь між портами Центральної Америки. Нарешті ми одержали його на три тижні пізніше, ніж сподівалися.

Був уже початок березня, коли ми виїхали далі.

По дорозі до міста Пасто в південній Колумбії, звідки ми мали вирушити до річки Путумайо, ми завернули в Попайян, щоб зустрітися з Х’єллом фон Шнайдером. Однак там нас чекало розчарування. Ми сподівалися взяти Х’єлла в експедицію, але обставини не дозволяли йому йти з нами. Замість себе він запропонував Лаурентіно Муньоса, який не раз ходив з ним збирати колекції для музею і став вправним препаратором. Лаурентіно вдвох з братом мав невеличку кавову плантацію поблизу Попайяна, але його більше вабили мандрівки. Тому як тільки траплялась нагода піти на лови чи по колекції, він брав свою рушницю й мачете, запаковував москітну сітку та інші необхідні в дорозі речі і залишав брата самого доглядати плантацію.

Перш ніж вирушити далі, ми, звичайно, відвідали дітище мого друга Х’єлла — історико-природничий музей, найбільший і найкращий на всю Колумбію.

У Попайяні є дві визначні речі: заспиртоване серце героя визвольної війни Симона Болівара — вчені сумніваються, що воно справді його, — і чучело лося, застреленого шведським королем Густавом V. Лось міститься в музеї Х’єлла. Він виміняв його за кількох тропічних тварин у придворного препаратора Тура Хансона в Іребро. Х’єлл розповідав, що як тільки величезного рогатого звіра було встановлено на почесному місці серед музейних експонатів, люди сунули туди цілими натовпами. За чотири дні в музеї побувало десять тисяч жителів Попайяна із тридцяти восьми. Відвідувачі були вражені величиною лося: у Південній Америці таких великих тварин немає. Попайянці страшенно пишалися цим експонатом, особливо коли прочитали на етикетці, що «есте ехемлар фуе касадо пар Су Махестед ель Рей Густаво V де Суесіа» (цей екземпляр убив його величність король Густав V Шведським). Четвертого дня в музеї зібралося стільки людей, що мало не трапилось лиха: підлога не витримала такого тягару і провалилася! На щастя, ніхто не покалічився, лось теж залишився цілий, а величезні прибутки за перші чотири дні дали можливість зробити нову, дуже гарну мозаїчну підлогу.

З Попайяна ми поїхали до Пасто біля підніжжя вулкана Талерас, звідти спустилися на великій вантажній машині по східних схилах Анд, потім пересіли на човен і вирушили вниз по річці Путумайо. І приблизно на той час, коли починалася дощова пора, досягли місцевості, яку намітили для своєї роботи. Читач, певно, вже здогадався, що експедиція була невдалою, тому я не говоритиму багато про неї. Хочу тільки дещо розповісти про людей і тварин, з якими нам довелось зіткнутися під час цієї подорожі по джунглях — подорожі, що так розчарувала нас.

Про наше перебування в Колумбії я записав у щоденнику таке:

Наостанці для повної картини цієї невдалої експедиції я розповім про шостого її члена, чорношкірого кухаря Хокке.

Ми стояли табором біля гирла маленької кебрада (тобто притоки), що з’єднує озеро Чайра з річкою Кагуан. Це було єдине порівняно сухе місце. Пора дощів була вже в повному розпалі. Вона почалася цього року раніше, ніж звичайно, і зливи теж були більші, як завжди. Тому Кагуан розлилася, обернувши навколишні джунглі на суцільну трясовину.

Настрій у нас упав до нуля. Ми були такі самі похмурі, як сіре небо, що висіло над пралісом, немов брудна мокра ганчірка. А ми ж мали знімати фільм, для якого треба стільки сонця! Нас охопив відчай. Приїхати аж із Швеції в Амазонас, витратити так багато грошей, і все дарма! Що ж нам робити? Чекати, поки настане краща погода? Але чи є якась надія на це? Кожний зайвий день коштує неабияких грошей — то чи не повернутися нам відразу назад, так і не зібравши необхідного матеріалу?

Це були сумні дні. Нам не пощастило не тільки з фільмом. Муньосу довелося викинути всі препаровані шкурки: від вогкості вони запліснявіли. Так пропала моя колекція рідкісних птахів і тварин з річки Кагуан! Скільки праці — і все марно. Або взяти нашого чорношкірого кухаря Хокке. Що з ним трапилось? Він якийсь байдужий до всього, ходить, мов сновида, не виконує навіть половини того, що йому доручено, не обзивається, коли його кличуть. На плиті і там, де лежать запаси, — брудно, посуд немитий.

Насправді кухаря було звати Хоакін, але Торгні ніяк не міг навчитися вимовляти це незвичне ім’я і прозвав його Хокке. Це прізвисько так і лишилося за ним. Ми знайшли Хокке — вірніше, він знайшов нас — у Пуерто Асіс, невеличкому селищі на березі річки Путумайо. Нам потрібен був кухар, а Хокке запевняв, що вміє чудово готувати їжу та ще й розуміється на моторах до човнів. Враховуючи все це, а також деяку обізнаність Хокке з англійською мовою, ми вирішили, що він — просто знахідка для експедиції. Щоправда, Хокке був досить- таки обшарпаний, але ми дали йому новий одяг захисного кольору, і він набув цілком пристойного вигляду.

Хокке усім нам сподобався. Звичайно, він дуже перебільшив свої знання і в кулінарії, і в механіці, однак цьому можна було зарадити. Зате він залюбки працював, завжди був готовий допомогти іншим і піклувався про всіх, як рідна мати.

Приказка говорить, що ніколи не можна позичати наречену і щітку до зубів. Хокке не мав ні того, ні другого, але якби мав, то, напевно, позичив би. Принаймні зубочистку він позичав.

Якось ми їли дикого індика, м’ясо було дуже тверде, і Торгні спитав, чи немає в когось із нас зубочистки.

Чистої зубочистки ні в кого не виявилось.

Тоді Хокке вигукнув.

— О’кей! Візьми мою!

Він витяг брудними пальцями з кишені на грудях обгризену зубочистку і щедрим жестом подав її Торгні.

Треба сказати, що Торгні повівся, як джентльмен.

Він узяв зубочистку, одвернувся, удаючи, що користується нею, потім витер її об штани і, сердечно дякуючи, повернув Хокке, який знову заховав її в кишеню.

Отже, в нас панувала цілковита згода. Ми були задоволені Хокке. Звичайно, Торгні хотів би, щоб наш кухар умів грати на гітарі й співати, як передбачалось у його сценарії, але фотогенічне обличчя Хокке до деякої міри компенсувало відсутність музичних здібностей. Хокке знав лиш один уривочок якоїсь індійської пісні, всього п’ять-шість нот, зате він насвистував і наспівував їх з райку до вечора. Тож не дивно, що дуже швидко ці «позивні» Хокке почали нас дратувати. Одного ранку я задля розваги вирішив підрахувати, скільки разів він виконає свою улюблену мелодію, поки закипить у казанку кава. Вогонь горів добре, бо дрова були сухі, і Хокке встиг проспівати свою «пісеньку» лише двадцять три рази.

А десь через три тижні після нашого знайомства з Хокке, коли ми пливли вгору по річці Кагуан, він зненацька змінився: зробився байдужий, роботу виконував абияк. Одного дня човен через його недбалість з усього розгону налетів на стовбур дерева і мало не перекинувся. Мотор, що не мав належного догляду, теж почав вередувати. Довелося звільнити Хокке від обов’язків моториста.

Не краще він виконував тепер й іншу свою роботу: готував їжу, діставав паливо тощо. Від його працьовитості не залишилося й сліду, він став понурий і замкнутий. Що з ним трапилось?

— У чому річ, Хокке? — спитав нарешті я. — Щось сталося чи ти захворів? Ти ж знаєш, що в нас повно ліків. Чим тобі допомогти?

— Та ні, містер, зі мною все гаразд.

— І ось що, Хокке. Ти б частіше купався. В таку спеку всім треба купатися, а тобі це просто необхідно. Пробач мені… але від тебе неприємно пахне…

Я ніколи не примушував своїх людей купатися, хоч інколи це й варто було б зробити, однак у випадку з Хокке я інакше не міг. Від нього не те що неприємно пахло, а просто-таки смерділо! А тому що він звичайно влаштовувався на ніч із своєю москітною сіткою поряд мене, моїм органам нюху доводилось скрутно, хоч я не можу сказати, що вони в мене дуже ніжні.

Після цього Хокке почав частіше купатися, але завжди аж тоді, коли смеркало. Правда, є люди, які взагалі соромляться зовсім роздягатися, навіть серед представників своєї ж статі, і я вирішив, що Хокке теж такої вдачі.

Після двох тижнів невеселої подорожі по річці Кагуан ми досягли озера Чайри і стали там табором. Як я вже казав, ми були похмурі, пригнічені, а Хокке ще більше псував нам настрій. Він здебільшого просто сидів, втупившись очима поперед себе, і якщо йому не нагадували, то не брався й за холодну воду. «Може, на нього напав якийсь тропічний психоз?» — думав я. А неприємний запах дедалі посилювався і став просто нестерпним.

Якось Торгні і Хорхе пощастило спіймати величезну рибину — кілограмів на п’ятдесят-шістдесят. Для нашого запасу харчів це було бажане поповнення. Хокке попросили почистити її і порізати на тоненькі шматочки, щоб їх можна було прокоптити над багаттям. Нам довелося кілька разів повторити прохання, поки Хокке, нарешті, взяв мачете і почав мляво — нам здавалось, що навмисне мляво — шкрябати рибину. Хорхе різким тоном наказав йому рухатись жвавіше. Хокке нічого не відповів, але працював так само повільно. А тут якраз Торгні плигнув до Хокке в човен, щоб показати йому, як треба нарізати філе, бо Хокке краяв товстенні шматки.

І Хокке зробив те, чого ніхто від нього не сподівався. Він дико заверещав, підняв мачете і націлився ним у Торгні. Тому довелось якнайшвидше тікати на берег.

— Хокке збожеволів! — закричав Торгні.

Ми почали пильно стежити за хлопцем. Хокке поступово заспокоївся, але більше не взявся за рибу, а, вибравшись із човна, повільно рушив до вогнища. Там він сів і втупився в полум’я.

Я підійшов, до нього.

— Що з тобою кінець кінцем діється, Хокке?

Він нічого не сказав, тільки звів очі і так само мовчки почав дивитися на мене.

— Відповідай же, Хокке!

Коли я вже майже втратив надію, що хлопець озветься, він мовив:

— Я так мучусь… і весь час мучився. Така страшна хвороба… а ви тільки лаєте мене! Дивіться, містер!

Він закотив штанину, я глянув і швидко одвернувся, боячись, що почну блювати.

На нозі в Хокке до самого клуба зяяла страшна рана — гнила, смердюча, повна черв’яків. Такої рани я ще ніколи не бачив. Як тільки він ще й досі залишався живий!

— Хокке! — сказав я, трохи отямившись. — Я ж давно питав тебе, чи ти не захворів, а ти відповів, що ні. Якого дідька ти мовчав? Адже ти знаєш, що ми маємо які завгодно ліки!

— Я боявся, що ви виженете мене, коли дізнаєтесь про мою хворобу, — пробурмотів Хокке.

— Бідолашний Хокке, — сказав я.

— «Бідолашний»! Хай йому чорт, цьому бідолашному! — обурився Хорхе. — Мені його анітрохи не шкода! Це ж давня рана, відразу видно. Вона була в нього ще в Пуерто Асіс. Та й не відомо, від чого вона. А він ще мав нахабство найнятися до нас на роботу! І ким — кухарем! Це ж злочин! Він міг підвести усю експедицію! Навіть якби завтра почалася гарна погода, ми все одно не могли б знімати фільму! Адже треба повертатися в Пуерто Легізамо, щоб урятувати цього негідника…

Жорстокі, але правдиві слова. У Хорхе було не черстве серце — навпаки, але така мужня, відверта, звикла до труднощів людина, як він, не могла сказати інакше.

Наступного дня ми знялися з місця і рушили назад по течії річки Кагуан. Хокке ми начинили пеніциліном, перев’язали ногу і, звичайно, більше нічого не примушували робити.

— Тепер ми матимемо приємність готувати їжу нашому шановному пасажирові — колишньому кухареві, — бурчав Хорхе.

Сам Хокке майже не розтуляв рота. Інколи він стогнав, і ми давали йому краплі, щоб затамувати біль. Однак на апетит він не скаржився. Поступово настрій у Хокке покращав, і скоро він знову почав наспівувати свою пісеньку, якої ми вже давно від нього не чули.

Та поки ми здали свого хворого в лікарню при військовій базі в Пуерто Легізамо на річці Путумайо, він зробив нам ще один сюрприз. Сталося це на річці Кагуан; ми з усього розгону наїхали під низько навислу гілляку, і частину вантажу разом з Хокке змело у воду.

І тоді ми побачили, що наш кухар ще й не вміє плавати.

Він пірнув, випірнув, відчайдушно розмахуючи руками, і знову зник під водою. Коли б не Хорхе, який миттю кинувся йому на допомогу, Хокке потонув би.

Коли Хокке отямився, він тремтячим голосом звернувся до Хорхе:

— Дякую, дон Хорхе! Ви врятували мені життя.

Хорхе вдав, що не чує. А мені сказав:

— Хай йому чорт! Нічого не міг із собою зробити. В таких випадках дієш просто інстинктивно, не думаючи…

В Пуерто Легізамо занедужав Вальтер Буберг. Він змарнів і мріяв тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися додому. І якраз із цим нам пощастило: один німець підкинув нас до Боготи на своєму літаку, що вже ледь тримався купи. (Під час наступного рейсу ця стара коробка таки впала в джунглі). Німець скуповував в Амазонас каучук та інші цінні товари і вигідно перепродував їх у Боготі. При нагоді він перевозив також пасажирів і вантаж. Здавалося, що в його літаку не залишилось жодної вільної щілини, проте він забрав і нас, і наші речі. Щоправда, більша частина спорядження залишилась в Пуерто Легізамо: ми з Торгні твердо вирішили повернутися і докінчити роботу, як тільки перестануть іти дощі.

Ми попросили німця летіти над річкою Кагуан — власне, йому й не довелося дуже відхилятися від курсу Пуерто Легізамо — Богота. Зате ми мали нагоду спростувати один географічний міф. На всіх картах озеро Чайра займає досить-таки велику площу. Однак те повне крокодилів болото, яке ми бачили під час своєї подорожі і яке Хорхе назвав Лаго Чайра, — зовсім мале. Розташоване воно там, де й має бути Чайра. Де ж тоді велике озеро? Оглянувши цю місцевість з літака, ми зробили висновок, що озера зовсім немає, і німець підтвердив нашу думку. В цьому нема нічого дивного. Справжня картографічна робота тут ніколи не провадилася, карти часто доводилося складати на основі неточних зарисовок любителів і суперечливих повідомлень мандрівників. Тому й озеро Чайра вийшло значно більшим, ніж воно є насправді, і таким залишиться на картах, поки хтось не виправить картографів.

В Боготі ми попрощалися з своїми колумбійськими друзями, взявши з них обіцянку піти з нами в наступну експедицію. Потім знову сіли на літак і вирушили додому через Ямайку та Нью-Йорк.

Чудового сонячного дня літак приземлився на Стокгольмському аеродромі, де на нас чекали представники «Нурдіск Тунефільм». Зустріч була тепла, але, ясна річ, не дуже радісна. Та ми з Торгні не почували себе переможеними. Звичайно, шкода було повертатися без достатнього матеріалу для повнометражного фільму, проте ми вірили у свій задум і в себе самих. Але все залежало від того, чи повірить у нас компанія. Відповідь ми мали вже через кілька тижнів: «Їдьте ще раз!»