Золото і анаконда

7 ТРИ ВЕРШИНИ

Від озер Антехос до Яна Коча — Чорного озера, про яке дерротеро Вальверде теж згадує, — ми йшли ще з годину: спочатку через болото, а потім покрученою стежкою крізь густі зарості.

Кілька разів ми натрапляли на свіжі сліди пуми, дуже глибокі — очевидно, звір був великий, може, той самий, що крав у Гейнца свиней. Андраде показав нам місце, де він якось застав пуму, що пожирала забитого нею оленя.

Ведмедів тут було теж багато — це ми бачили з того, що пуйя обабіч стежки була геть обгризена. Соковита серцевина цих колючих рослин — найулюбленіша їжа ведмедів, що живуть у парамос. Коли зірвати листок пуйї, то на стовбурі утворюється заглибина, схожа на чашу, яка під час дощу наповнюється водою. Одного разу на вулкані Пічінча мені довелось із своїми супутниками стати табором на місці, де не було жодної краплі води. Але ведмеді позгризали там листя з пуйї, і ми змогли набрати із «чаш» багато води. Виходить, що ведмежа послуга може бути корисною! До речі, в нас тоді було обмаль і харчів, тому ми за прикладом ведмедів стали їсти листя пуйї. Воно виявилось досить смачним, схожим на пальмові бруньки. Дивно, але жоден з пеонів не знав, що пуйя їстівна. А вони, здавалось, повинні були б знати все, що тільки можна вживати в їжу в цій дикій області!

В Льянганаті живе очковий ведмідь — Урсус онатус, навіть два чи три підвиди його, які відрізняються і кольором, і величиною. Капітан Лох свідчить, що найбільші з них мають вагу до двохсот сімдесяти п’яти кілограмів. Очкові ведмеді нападають самі дуже рідко, зате завзято обороняються, коли їх хто зачепить. В період парування вони, як і багато інших тварин, дуже легко роздратовуються, в чому переконався один з вакеро, котрих ми зустріли в Тамбо де Мама Ріта. Якось він їхав верхи по парамос і побачив, як два ведмеді упадали біля ведмедиці, час од часу незграбно нагороджуючи один одного ляпасами. Примітивши верхівця, один ведмідь забув про суперника і про даму й щодуху кинувся на нього. Вакеро довелось добре пришпорити коня, щоб утекти од ведмедя, який ще довго гнався за ним. Того самого дня вакеро повернувся туди з рушницею і собаками, але ведмедів уже й сліду не було.

Ми бачили не тільки сліди пум і ведмедів, а й щось важливіше для шукача скарбів — виразні сліди давніх доріг, прокладених, очевидно, ще інками.

— Що як не золото могли возити інки цими дорогами! — вигукнув Андраде.

Ми йшли згідно з вказівками дерротеро: «… по той бік його (Чорного озера) тобі треба спуститися по схилу пагорба так, щоб досягти ущелини, куди рине водопад. Там ти знайдеш місток із трьох колод, а якщо його немає, зроби інший і в найзручнішому місці переходь».

— Тут легко допуститися помилки, і багато мандрівників помилялись, — заявив Андраде. — Річ в тім, що тут є два водопади. Один — ближчий — рине з Чорного озера, другий — на Ріо Гольпі, правій притоці Ріо Льянганаті. Якщо перейдеш річку, що витікає з Чорного озера, — це і є Ріо Льянганаті, — то вийдеш до гір Кордильера де Мулатос і опинишся надто далеко на півночі. Місцевість уже не відповідатиме вказівкам дерротеро. Там, щоправда, є гора з трьома вершинами, є й озеро і навіть водопад, але вони лежать над межею, до якої ростуть дерева, тому там немає лісів, про які каже дерротеро. Біля цієї гори марно шукали скарбу і капітан Лох, і Бошетті, і д’Орсей. Один пеон, який ходив з д’Орсеєм, розповідав, що коли д’Орсей досяг того місця, то сів і заридав. З радості чи з жалю, важко сказати. Пеон, дивлячись на нього, й собі заплакав. Це та сама гора, над якою кружляв Джордж Гоуден, коли ми літали над Льянганаті. Але я клянусь, що всі, хто шукав скарбу Вальверде на північ від Ріо Льянганаті, тільки марно гаяли час.

Коли ми спустилися в долину Ріо Льянганаті, краєвид змінився. Ми раптом опинилися в казкових субтропічних хащах. Серед дерев, обліплених вологим мохом, як бородами, густо росла гігантська папороть і височезна трава еспаданья з гострим, мов списи, листям, а нижче на схилах починались непролазні бамбукові зарості. Прохід, що його Андраде прорубав минулого року, геть заріс, тому нам довелось узятися за топірці. З’явилися хмари комах. Великі в’їдливі гедзі і тисячі маленьких кровожерних мух, так званих аренілья, вишукували незахищені місця на тілі і так напивалися крові, що мало не лопали. На щастя, я мав із собою кілька пляшок рідини від комарів — це був справжній порятунок.

Найважче було носильникам з великими незручними тюками, що чіплялися за сучки, застрявали в корінні. Щоб пробратися вперед, носильникам доводилось то робити акробатичні стрибки, то лізти рачки. Невдовзі вони були геть вимазані в багнюці.

На галявинці серед заростей, звідки видно було схід, Андраде раптом схопив мене за руку і схвильовано прошепотів:

— Чекай! Хай носильники пройдуть трохи вперед, я тобі щось покажу!

Ми пропустили повз себе носильників, і, коли останній із них зник за кущами, Андраде показав рукою на схід:

— Серрос Льянганаті! Трикутник із трьох вершин!

Мені не довелось напружувати зір, — гори вимальовувались чітко і ясно.

Надвечір ми досягли Ель Гольпи — давньої вирубки в лісі, з якої вже було чути шум водопаду. Там ми стали табором. І знову побачили три вершини, що блакитним силуетом вирізнялися на тлі чистого неба.

Андраде анітрохи не сумнівався, що це справді Серрос Льянганаті, про які писав Вальверде.

Для підтвердження своєї думки він посилався на розповіді інших мандрівників. Якийсь Грегоріо Асунья з Пільяро теж бачив їх спочатку з гори Гуапи і від озер Антехос, а потім кілька разів з Ель Гольпи, де ми тепер отаборилися. Асунья прожив на Ель Гольпі три місяці, рубаючи там ліс. Про свої спостереження він розповів Бошетті і ходив один раз з ним у Льянганаті. Але Асунья добре не зорієнтувався, і, проблукавши якийсь час, експедиція змушена була повернутися назад. Наступній експедиції більше пощастило — вона досягла річки Сан Хосе біля підніжжя гори з трьома вершинами. Проте погода тоді була погана, як ніколи, дощ не давав навіть розпалити вогнище. Почекавши три дні, Бошетті і його супутники знову змушені були відступити.

— Нос фальто карактер! (Не вистачило витримки!) — казав потім Бошетті.

До водопаду в Ріо Гольпі доходило багато експедицій, дотримуючись дерротеро Вальверде, — розповідав Андраде. — Але далі всі починали блукати. Навіть почали казати, що теперішній текст дерротеро не відповідає оригіналові. Та для мене в дерротеро все зрозуміло.

І якщо скарб ще й досі лежить там, де його бачив Вальверде, він буде наш. Ще ніхто не шукав його в тому місці, де я сподіваюсь знайти!

— А якщо ти знайдеш скарб, то що гадаєш робити потім, Андраде?

— І сам не знаю. Однак не думаю, що моє життя тоді особливо зміниться. Адже мене тягне не так можливість розбагатіти, як бажання розгадати таємницю, над якою билося стільки людей. Колись давно мені так само захотілося відшукати «Скарб сорока розбійників». Казали, що він схований в одній печері в провінції Імбабура. Щоправда, потім я кинув пошуки, бо дуже сумнівався, що той скарб справді існує. А в скарб Вальверде я вірю, до того ж дуже захоплює мене вся ця історія про Вальверде, про падре Лонго та про безліч шукачів, які блукали тут протягом минулих століть. Може, якраз на цьому місці, де ми розташувались, стояв колись сам Вальверде із своїм тестем-індійцем. А падре Лонго пропав таки справді тут, коли вірити карті Гусмана, на якій навіть є позначка — хрест і напис: «Муерте дель падре Лонго…»

Сонце вже зайшло. Я заліз у спальний мішок і при світлі багаття почав думати, що зробив би, якби знайшов скарб…

А про дальші події нехай розповість щоденник.

Тут я мушу вставити кілька зауважень.

Успіх експедиції залежить від багатьох причин, але мені здається, що найважливішою є згода між її учасниками. Якщо не всі будуть однаково працювати, якщо хтось спробує зробити собі полегшення за рахунок супутників, то не минути суперечок і сварок, а тоді стосунки можуть стати просто нестерпними. Тому найкраще йти в експедицію з людьми, яких добре знаєш і на яких можна покластися. А втім, і тоді легко помилитися. Якось я вирушив у тривалий похід по джунглях з людиною, яку вважав ідеальним супутником. Мені здавалось, що я добре знаю свого товариша, ми завжди були в гарних стосунках, до того ж він запевняв мене, що звик до труднощів і захоплюється життям у джунглях. Та як тільки почалися справжні труднощі, а часто й небезпека, мій хоробрий приятель зробився зовсім іншим. Витримка зрадила йому, він став егоїстом. Він їв, не рахуючись із тим, що в нас обмежені запаси. А коли мені довелось зауважити, що ніхто не повинен одержувати більше за інших, бо всі однаково хочуть їсти, він заявив, що я надумав доконати його, і загрожував оголосити голодовку. Він то понуро мовчав, то починав істерично лаятись, а якось мало не вчинив бійки. Щоб усе це не скінчилося трагічно, нам довелось поставитися до нього як до хворого — таким він по суті був — і надати йому пільги, котрими він спокійнісінько скористався.

Андраде я зовсім не знав, коли ми вирушали в Льянганаті, і спочатку побоювався: чи ми будемо миритися ці кілька тижнів, чи не почнемо дратувати один одного? Андраде, певно, думав те саме.

Він дещо розповів мені про своїх попередніх супутників у Льянганаті, оцінюючи їх досить-таки критично.

Один із них був такий скупий, що купував харчі найгіршої якості. Врешті пеони обурились і повернулися назад у Пільяро.

Про другого супутника Андраде розповів таке:

Взагалі він був непогана людина, тільки зовсім безпорадна. Називав себе експлорадор — тобто дослідником — і для поважності ходив з двома пістолетами за поясом і рушницею за плечем. Запевняв мене, що колись мандрував по Гран Чако, от я й повірив, що він витривалий. Та Льянганаті відразу показало, чого він вартий. «Краще місяць у Гран Чако, ніж день у Льянганаті», — казав він потім. Кожний перехід був для нього страшною мукою, він не встигав за всіма, плентався позаду, і нам доводилось уповільнювати ходу. Пам’ятаю, якось був великий дощ і вітер, ми заходилися ставити намети, а він стоїть, тремтить з холоду і тільки очима лупає. «Соі ун місерабле, — каже він. — Я нікчема. Хочу допомогти, а не можу». Він був слабкий тілом, а тут ще занепав і духом. Кінець кінцем його охопив такий відчай, що він не міг більше витримати і одного дня спробував заподіяти собі смерть — кинутися з скелі. В останню мить мені пощастило схопити його. Звичайно, за таких обставин годі було й думати йти далі, довелося ні з чим повертатися в Пільяро.

Щодо нашої експедиції, то мої побоювання, — певно, їх поділяв і Андраде, — виявились марними. Ми чудово ладнали один з одним і цілі тижні ділили радість і горе в дикому Льянганаті. Андраде виявився ідеальним супутником — завжди веселий, урівноважений, чуйний до інших, завжди готовий допомогти їм. Хоч на вигляд він і не здавався дуже сильним, проте виявив незвичайну витримку, легко долаючи всі труднощі.

А тепер знову вернімось до щоденника.