Золото і анаконда

8 МЕТА ВЖЕ НЕДАЛЕКО

Еквадорський географ Андраде Марін, розповідаючи про здійснену ним разом з Бошетті експедицію в Льянганаті, згадує одного старого носильника-індійця. Старий упав в озеро, і важкий тюк, в якому були харчі, потяг його на дно. Він почав кликати на допомогу, але не задля себе.

— Рятуйте тюк, а на мене не зважайте! — кричав він.

Коли індійця з тюком витягли з води, то спитали, чому він більше клопотався про харчі, ніж про себе. Носильник відповів:

— Краще хай би я втонув, ніж дев’ять чоловік померло з голоду. До того ж ви молоді, а я старий.

Цією повчальною розповіддю Андраде Марін хотів показати, які добрі й надійні, ба навіть самовіддані чистокровні індійці, в той час як метисів він вважав зрадливими, боягузливими й ледачими. Але робити такі узагальнення було б несправедливо. Раса тут ні до чого. З досвіду я знаю, що бувають добрі й погані метиси, так само як бувають добрі й погані індійці.

Серед наших носильників були й індійці, й метиси, але всі працювали сумлінно. Можливо, вони були й не від того, щоб трохи полінуватися і, як каже Андраде, навмисне «заблукати», аби затягнути подорож і заробити більше грошей, але ми дивилися на це крізь пальці. Всі вони дуже бідні, і три крони на день для них великі гроші. За цю жалюгідну платню вони з ранку до вечора несуть на спині по тридцять-сорок кілограмів, не маючи навіть уявлення про восьмигодинний робочий день. Тож як не зрозуміти цих невеличких гріхів, тим більше, що в їхніх очах усі грінго багатії. І в порівнянні з ними це справді так!

З «Табору зелених жаб» шестеро наших носильників повернулися назад у Пільяро. На прощання вони обняли нас, перехрестили, благословили і навіть поцілували чесно зароблені, але досить-таки засмальцьовані асигнації. Двоє пеонів, Давид і Данієль, залишилися. Це були симпатичні хлопці-метиси. Вони не боялися важкої роботи і своєю поведінкою спростували балаканину, буцімто метиси — несумлінні люди. Давид до того ж виявився ще й чудовим кухарем, що нам було дуже до речі.

Ми зробили в «Таборі зелених жаб» одноденний перепочинок. Андраде взяв лоток і подався до річки, але не знайшов там ані зернинки золота. Я тим часом зайнявся ловами і досяг більших успіхів, ніж Андраде: мені пощастило спіймати з півдесятка жаб, не відомих ще науці, принаймні ніким не описаних.

А наступного дня ми знову вирушили в похід. Попереду йшли Давид і Данієль, прорубуючи мачете прохід там, де показував Андраде: ми шукали доступу до Серрос Льянганаті, гори скарбів. Мені не раз доводилось подорожувати по важкій для переходу місцевості, але такої дороги я ще не зустрічав ніколи. Дерева, камені й скелі були вкриті густим мохом і скидалися на мокру губку. Не можна було знати наперед, чи сук або корінь, за який ти тримаєшся, не гнилий, чи ти не впадеш у глибоку яму, яких там скрізь повно — все було сховане під товстим шаром моху. В’юнкі стовбури й гілки пнулися в усі боки, ніби величезні гадюки, утворюючи непролазний лабіринт. Прокласти стежку крізь цей зачарований ліс було майже неможливо, принаймні страшенно важко: подекуди ми дерлися, як мавпи, метрів два чи й більше од землі, а подекуди прорубували тунель. Раз у раз натикалися на стрімкі слизькі скелі, і тоді доводилось обходити їх. Перші два дні всі наші зусилля були марними: кожний новий маршрут приводив нас до яких-небудь непрохідних скель. Але минуло ще два дні виснажливих спроб, і ми, нарешті, вибралися із заростей. Важко дихаючи, страшенно стомлені, ми рачки видряпалися на пагорб, з якого відкрився чудовий краєвид. На півночі і північному сході вимальовувались чіткі силуети багатьох безіменних і недосліджених вершин. Ще далі розляглося море джунглів, серед яких, мов острів, стирчав вулкан Сумако.

За розрахунками Андраде, ми були недалеко од мети. Тепер ми мусили знайти ущелину й озеро, де, згідно з описом Вальверде, було заховано золото.

Але що тут почалося! Шість днів і шість ночей безперестанку лив дощ, Льянганаті огорнули холодні хмари, крізь які нічого не можна було побачити. Я захворів: у мене піднялася температура, голова розколювалася з болю, і кожний крок коштував мені неймовірних зусиль. Місцевість була майже непрохідною: глибокі ущелини, прямовисні слизькі скелі. Траплялися дні, коли ми ледве просувалися на кількасот метрів. І тільки дивом ніхто з нас не розбився на смерть: ми раз по раз зривалися в провалля й розколини, сховані під мохом та чагарником.

Тварин ми зустрічали рідко. Було видно, що ці віковічні зарості надто густі для великих ссавців. Першого тижня нашої подорожі ми, як я вже казав, скрізь бачили сліди пуми, ведмедя, оленя й гірського тапіра, а також зустрічали самих тварин.

Андраде Марін влучно назвав гірського тапіра «інженером джунглів». Він вважає його найкращим помічником мандрівників: стежки й тунелі тапірів — певна вказівка на те, що місцевість прохідна. Між іншим, тапіри вміють знаходити найбезпечніший і найкоротший шлях через перевали.

Але тепер ми опинилися в таких хащах, у які не заходили навіть гірські тапіри; вже з цього можна зрозуміти, куди нас занесло. Щоправда, часом ми бачили птахів — вони анітрохи нас не боялися і тільки зацікавлено позирали, коли ми підходили до них зовсім близько. Птахи, певно, дивувалися, звідки тут узялися такі незвичайні істоти. Найкумеднішими були маленькі зелені колібрі, ніби одягнені в біленькі штанці.

Якщо світ тварин не відзначався різноманітністю, то тим багатшою була рослинність. Довкола цвіли чудові орхідеї величезних розмірів та інші прегарні рідкісні квіти, яких я ніде більше не бачив.

Після цілого тижня безперервних дощів випало кілька ясних ранків, і ми змогли сяк-так зорієнтуватися. Андраде був задоволений: все цілком співпадало з дерротеро, запевняв він, залишилось якихось два три кілометри до кінця подорожі. Проте ці «два-три кілометри» виявились безконечними. Ми кружляли, обминали непролазні місця, просуваючись уперед із швидкістю черепахи, а третього дня нам знову перетнула шлях глибока стрімка ущелина. Ми спробували спуститися вниз з допомогою мотузок, але вони виявились надто короткими. Довелося знову шукати кружної дороги. А вона обіцяла бути довгою!

Наші запаси харчів загрозливо зменшувалися, хоч ми економили, як могли. Справа в тому, що ми не одержали поповнення, на яке сподівалися, його мав скинути у призначений день — це був другий день нашого перебування в «Таборі зелених жаб» біля річки Сан Хосе — мій приятель Джордж Гоуден. Однак йому не пощастило знайти нас.

Луїс Аріас, шеф компанії «Ареа», котрому я винен два мільйони доларів, пообіцяв, коли дозволить погода, послати один із своїх літаків у Льянганаті, щоб скинути нам на парашутах харчі та пошту. У визначений день погода стояла чудова, на небі не було ні хмаринки. Все складалося якнайкраще. Біля восьмої години ранку ми почули далеке гудіння мотора. Я був певен, що Джордж побачить нас.

Ми підкинули у вогнище сирого моху, щоб був густий дим, і розстелили на землі брезент і ковдри.

І ось на заході з’явився літак. Але він летів… прямо на ті три вершини, які Джордж — не Андраде! — вважав сховищем скарбу Вальверде. А вони лежали на північ від нашого табору. Невже Джордж справді думає, що ми пішли туди, хоч ми просили його шукати нас на південь від річки Льянганаті? Чи його тягне туди, як магнітом?..

Літак зробив коло над горами і зник у східному напрямку. Трохи згодом він з’явився високо-високо над нами, знову прямуючи до проклятої гори Джорджа.

«Ну, тепер він повинен нас побачити!» — думали ми. Та дарма! Вогнище було велике, щоб воно краще горіло, ми розмотали останній рулон туалетного паперу, але дим не здіймався вгору, а слався товстим шаром по землі, і з літака він міг здаватися туманом. До того ж наш табір закривала чорна тінь гори. Ми кричали, хоч це було просто безглуздо, махали ковдрами. Та марно. Десь із півгодини літак кружляв над Льянганаті, тричі наближався до гори Джорджа… І врешті полетів назад з нашими харчами й листами від рідних!

Коли ми повернулися з Льянганаті, Джордж заявив, що сподівався знайти нас біля «своєї» гори, а не біля гори Андраде. Так, він пам’ятав, що ми просили шукати нас на південь від річки Льянганаті. Але йому здавалося, що ми просто не хочемо признатись, а насправді підемо до тієї гори, яку він, Джордж, вважав скарбницею Вальверде.

Так чи інакше, але поповнення ми не дістали. І скоро настав час, коли ми, як це не гірко було, визнали, що необхідно повертатися в Пільяро. Андраде мало не плакав від люті.

Дорога назад була важка. Погода стояла препогана: без кінця падав дощ, річки порозливалися. В мене була висока температура і так боліла голова, що я не міг знайти собі місця. Коли ми, нарешті, дісталися до Тамбо де Мама Ріта, я вже зовсім падав з ніг — сам не знаю, як я дійшов туди. В жодному першорядному готелі я не відпочивав з такою насолодою, як у цих тісних напіврозвалених хижах. Після безперервного дощу і холоду, коли ніде не можна було сховатися од вологи, мати можливість розпалити вогонь сухими дровами, висушити одяг і взуття, лягти відпочивати на суху долівку… Адже був час, коли це здавалось мені недосяжною мрією!

Один з вакеро позичив мені свого коня, і до Пільяро я вже добирався з більшим комфортом. Там ми, звичайно, як слід попоїли, перш ніж вирушити в Кіто. Майже місяць ми не бачили м’яса, якщо не рахувати поділеного на десятьох зайця, тому тепер так налягли на свинину та інші смачні страви, що аж за вухами лящало. Знаючи наперед, що такий бенкет може дати погані наслідки, ми, аби наші животи не зчинили бунту, випили пляшку міцного вина замість ліків. Воно подіяло, як атомна бомба!

Дон Панчо, котрий бачив так багато розчарованих шукачів скарбів, які поверталися з Льянганаті, удав, що співчуває мені (але з явним задоволенням порахував одержані від нас гроші), зітхнув і сказав:

— Ваші сподівання нібито не здійснилися? Ви не везете з собою золотих зливків, еге ж? Але я думаю, що знову побачу вас наступного року…

Ми запевнили його, що наступного року він обов’язково побачить нас знову.