Золото і анаконда

1 ТЕЩА І СКАРБИ

Якщо вже когось звинувачувати, то тільки Карін Кобос. Це вона перша звабила мене вирушити на пошуки скарбів.

Я зустрів її 1934 року, коли вперше побував на Галапагоських островах. Карін — чарівна норвежка, що вийшла заміж за сина знаменитого на Галапагосі Мануеля Кобоса, який колись був всевладним господарем цього архіпелагу. Карін знає безліч історій про казкові скарби, закопані колись піратами на цих відлюдних островах Тихого океану, і всі її розповіді звучать дуже переконливо й правдиво. Всі знають, що в XVII–XVIII століттях Галапагоські острови були улюбленим пристановищем піратів. Там справді було знайдено кілька піратських скарбів — не таких уже й страшенно багатих, але принаймні один із них виявився досить великим, щоб той, хто його знайшов, помер від надмірностей. Тому й не дивно, що я жадібно слухав розповіді Карін, поки в мене не зарябіло в очах від золота.

Я приїхав на Галапагос збирати для наших музеїв рідкісних тварин і, звичайно, мав віддавати цій справі весь свій час. Однак я не міг більше опиратися золотій лихоманці і, нав'ючивши на осла лопату, лома й намет, вирушив у першу свою експедицію. Потім таких експедицій ще було чимало.

Я шукав то якусь мармурову плиту з таємничим написом, то старого ланцюга від якоря, то рядок пальм — усе це, за словами Карін, були прикмети, по яких слід шукати скарби. Проте скільки ми з осликом не мандрували, все дарма. Один із скарбів треба було шукати під старою манцинелою[1]. Дерево я знайшов і викопав біля нього глибочезну яму, однак тільки марно натер собі мозолі. Інший скарб пізнішого походження мав бути схований під підлогою в хижі, де колись містилася пивничка: вночі там нібито блимали голубі вогники. Я розламав дошки, розбив цементний фундамент і копав лопатою та ломом доти, доки не досяг шару суцільного каменю, але знов-таки нічого не знайшов.

Тепер Карін Кобос розповідає всім, ніби я, шукаючи піратське золото за її вказівками, викопав у неї в саду глибокий колодязь. Я такого не пам'ятаю. Очевидно, вона сплутала мене з кимсь іншим: адже не лише я став жертвою її багатої уяви. А може, вона просто жартує. Так чи інакше, але врешті настав день, коли я махнув рукою на золото і вирішив по-справжньому зайнятися тваринами. Тут я досяг кращих наслідків.

Не думайте, що я єдиний швед, котрий пробував шукати скарби у цій частині світу — дурних усюди багато. Колись давно я зустрів одного земляка, справжнього авантурника, який витратив усі свої гроші і багато років праці на пошуки золотого скарбу інків. Йому пощастило роздобути старий, пожовклий документ сімнадцятого століття. Це була карта з химерними фігурками й значками, яку в свій час накреслив єзуїтський патер, що нібито знав, де заховано дуже великий скарб. Звичайно, ця цінна карта побувала вже не в одних руках, поки попала до шведа, і вже не один шукач марно пробував заволодіти тим скарбом. Мій земляк не виявився щасливішим за інших. Коли я з ним зустрівся, він витратив на марні пошуки всі свої гроші і був страшенно розчарований.

— Якщо мені ще хтось морочитиме голову казками про золото інків, то йому це так не минеться, — люто казав він.

Через кілька місяців до нього дійшла чутка, що на якійсь річці на східних схилах Анд група шукачів менше як за тиждень добула величезне багатство. Відтоді я більше не бачив свого земляка, але мені сказали, що хтось зустрів його на східних схилах Анд: він мчав верхи на мулі, і до його сідла була прив'язана кирка й лоток, у якому промивають золото.

Аскель Паулін у своїй надзвичайно цікавій книзі «Шведи в Південній Америці» розповідає, що наші земляки шукали скарбів у цій частині світу вже в кінці XIX століття. Більшість із них вирушала на Кокосовий острів, що лежить між Галапагосом і Панамою, — найзнаменитіший на світі «острів скарбів». Сотні експедицій пробували знайти казкові скарби, які нібито було закопано на цьому острові. Найславетніший із них, так званий Лімський, оцінюють у шістдесят мільйонів доларів. Він складається з дванадцяти статуй апостолів і мадонни в натуральну величину, безлічі церковного начиння та інших речей — все із щирого золота, — котрі на початку XIX століття якийсь капітан Томпсон украв у Лімі. Казали, що відомий капітан піратів Девіс теж заховав на Кокосовому острові величезні багатства — понад сімсот золотих зливків, триста тисяч фунтів у срібних доларах і сім бочок старовинних срібних монет. Чимало золота нібито закопав тут і горезвісний Беніто Беніто, прозваний Беніто Кривавим Мечем. Цих скарбів шукало так багато людей, що зараз на острові не залишилось жодного незайманого місця — все перекопано.

Шведських шукачів фінансував якийсь капітан Ларс Петер Люнд, котрий оселився у Вальпарайсо в Чілі. Серед людей, що вирушили на Кокосовий острів, були Андерсон і Хольм. Останній, син пастора, раніше шукав золото в Австралії. Шукачі пробули на острові майже рік. Коли скінчилися харчі, вони почали годуватися здичавілими свиньми, морськими птахами, крабами і кокосовими горіхами, аж поки врешті зовсім розчарувалися і з важким серцем припинили пошуки. Люнд прислав корабель і забрав їх з острова. Паулін пише, що тільки для Хольма ця мандрівка не минула марно: невдовзі він оженився на одній із дочок Люнда.

Сам я був упевнений, що, проживши вісім місяців на Галапагоських островах, вилікувався від золотої лихоманки. Та як тільки я повернувся на материк, в Еквадор, вона охопила мене знову.

Почалося все з того, що я відвідав одну велику гасієнду, і мені там показали чудові золоті знахідки: фігурку індійця, зліпок з обличчя і кілька прикрас. Господар гасієнди викопав таких речей у давніх могилах на суму понад тридцять тисяч крон. На його полі було ще багато незайманих могил, і він сподівався знайти в них нові скарби. Звичайно, я одразу зголосився допомагати йому при розкопках. Що може бути краще за таку роботу!

— Дуже шкода, — сказав господар гасієнди, — але я боюся зараз розкопувати могили. Хтось уже щось бовкнув, влада довідалася про мою знахідку і тепер вимагає, щоб я здав частину золота. Більшість його я вже переплавив і поклав у банк; там воно надійно сховане, однак коли б я почав знову розкопувати, то відразу з'явилися б люди, які люблять скрізь тикати свого носа.

Я просто остовпів, почувши це відверте визнання. Адже господар гасієнди вчинив справжній злочин, переплавивши унікальні археологічні знахідки! На жаль, таке трапляється часто. Найрідкісніші древні речі, за котрі музеї заплатили б яку завгодно суму, переплавляють у зливки.

Після цього мене вже скарби не спокушали, та коли я згодом опинився в Орієнте — східних провінціях Еквадору, що лежать у верхів'ї Амазонки, — то пересвідчився, що тут усі тільки й говорять про золото. Я почув безліч розповідей про казкові річки, де шукачі набивали кишені золотими самородками, побачив і самих шукачів, до того ж усіх кольорів шкіри, однак більшості з них не можна було позаздрити. Здобутого ціною великих зусиль золотого піску ледве вистачало їм на харчі. Труднощі, нестачі і малярія страшенно позначилися на них. Та, незважаючи на це, всіх їх без винятку надихав якийсь майже патетичний оптимізм: вони були впевнені, що одного чудового дня їхній нужді й мукам настане кінець, рано чи пізно щастя усміхнеться їм, і вони натраплять на великі родовища золота, які зроблять їх багатими на все життя.

Хіба я не чув про Переса, одного з найбільших еквадорських багачів?.. Він теж шукав золото в Орієнте, довгі роки мучився, поки якось не натрапив на струмок, де за місяць намив золота на двісті тисяч сукре. Це й стало основою його величезного багатства…

Кожен шукач знав безліч таких історій. Деякі відчували до мене особливе довір'я і ділилися своїми найпотаємнішими планами. З'являвся звідкись пом'ятий заяложений папірець — карта, звичайно, — і новий знайомий пошепки розповідав мені довгу історію про те, як зовсім випадково дізнався про багатющу жилу. Джерелом цих відомостей завжди був якийсь п'яний індієць. Чи не погоджусь я фінансувати пошуки? Прибуток навпіл. А-а, немає грошей… Шкода, найбільше мене, звичайно, адже я втрачаю таку нагоду. Бо ж власник карти не сумнівався, що легко знайде людину, яка захоче вкласти в цю справу гроші. Але не всім можна довіряти…

Я був не від того, щоб швидко розбагатіти; кортіло мені також спробувати життя шукача золота. Тому я, врешті, придбав собі спорядження, щоб промивати золото, і приєднався до численних лавадорес де оро — золотошукачів. Та запалу в мене вистачило ненадовго. Рої ненажерливих мух, пекуче сонце, мізерний видобуток — усе це відбило в мене бажання шукати золото.

З першої мандрівки в Південну Америку я привіз до Швеції багато химерних тварин і не привіз жодної піщинки золота. І я вірив, що назавжди вилікувався від золотої і шукацької лихоманки. Та коли я 1947 року після десятирічної перерви приїхав у Еквадор, лихоманка охопила мене знову. І хто був винен? Звичайно, моя еквадорська теща!

Вона хворіє на невиліковну і дуже заразну для інших форму шукацької лихоманки.

Я вже згадував у одній із своїх книг, як вона підмовила мене залізти в печеру шукати інкське золото — на її сумлінні не тільки цей вчинок. Через неї я облазив багато таких печер. Якось мене мало не поховав живцем обвал, я врятувався просто чудом і кілька тижнів був справжнім інвалідом — але хіба може добрий зять рахуватися з такими дрібницями! Іншим разом я цілий тиждень шукав їй скарб на вулкані Пічінча, а вона тим часом ходила в церкву, молилася і палила свічки за мій успіх. Однак і це не допомогло. Особисто мені подорож на Пічінчу дала багато цікавого — я зібрав цінний зоологічний матеріал, але в тещі ці знахідки не викликали захоплення. Вона дала мені зрозуміти, що не варто було гаяти часу на пошуки такого непотрібу.

Моя теща знає безліч історій про скарби. Деякі з них цілком правдоподібні і підтверджуються Документами, інші — найсправжнісінькі казки й легенди, які люблять тільки її онуки, та й ті потайки кепкують з неї. Сама ж теща непохитно вірить у них. Вірить у всілякі казкові й надприродні істоти та явища — в зачаровані гори, в лісовиків із виверненими назад ногами, щоб їх не можна було вистежити, у волохатих дияволів, у людей, що вміють літати, як птахи, тощо. Все це їй уявлялось цілком природним і не дуже страшним. Коли я вирушав на полювання або на пошуки експонатів для своїх колекцій, теща кожного разу нагадувала, щоб я постарався спіймати тварину, яка зветься карбункель. За її словами це мав бути звір з родини котячих, який відрізняється від своїх родичів насамперед тим, що на лобі в нього горить величезний діамант. Батько — тещі нібито якось спіймав такого карбункеля на схилах Чімборасо, але, на жаль, не втримав його.

— Уяви собі, — казала теща, — скільки за таку тварину заплатив би який завгодно зоопарк чи музей! Я майже впевнена, що його немає в жодній колекції.

Я теж був майже впевнений у цьому. Це була б справді чудова знахідка!

Часом теща несподівано зникає з дому, і ні тесть, ні хтось інший із сім'ї не знає, куди вона поділась. А через тиждень чи два раптом з'являється; інколи її появі передує телеграма з якогось закутка Еквадору з проханням до тестя вислати їй на дорогу грошей. Ніхто не знає точно, що вона там робить, але всі впевнені, що йдеться про скарб, золоте родовище або щось подібне.

Якось ми з дружиною виїхали в кіноекспедицію в провінцію Імбабура і в одному індійському селищі випадково почули, що місцеві жителі дуже добре знають мою тещу. Виявляється, вона часто бувала в цьому селищі. Один індієць на ім'я Месіас з гордістю показав нам дорогу ляльку, яку вона подарувала його найменшій дочці. Коли ми повернулись у Кіто, моїй дружині пощастило вивідати в тещі, чого вона їздила до індійців.

Виявляється, Месіас, працюючи якось у гасієнді, помітив, що управитель веде розкопки. Месіас зацікавився, чого шукав управитель з помічниками в землі, і ввечері пішов подивитися на те місце, де вони копали. Там була вже глибока яма, Месіас стрибнув у неї і почав порпатися в землі. Він одразу ж натрапив на велику череп'яну посудину, в якій містилась золота курка із смарагдовими очима і дванадцятеро курчат, теж золотих. Курка була натуральної величини, найбільше з курчат — таке, як звичайне, а решта все менші й менші. Останнє було завбільшки як джміль. Месіас одніс знахідку додому і добре сховав її. Наступного ранку управитель побачив, що хтось побував у ямі, проте не зміг дізнатися, хто саме. Через деякий час один із пеонів доніс, що то був Месіас і що він ховає дома викопаний скарб. Месіаса допитували, але він усе заперечував, а обшук нічого не дав, бо Месіас для певності переніс свій скарб до лісу.

Як чутка про це дійшла до моєї тещі, не знаю, а втім, її агентура працювала в таких випадках з надзвичайною оперативністю. В усякому разі, теща поїхала в Імбабуру і відшукала там Месіаса. А той був не проти обміняти свою знахідку на новенькі асигнації.

— Тільки, — сказав він, — зараз я ще боюсь іти до лісу, бо управитель приставив одного пеона шпигувати за мною.

Теща вже багато разів навідувалась до Месіаса і завжди з подарунками: цигарками й вином для самого Месіаса, сардинами й шоколадом для його жінки, іграшками й цукерками для дітей. Звичайно, її щоразу дуже гостинно зустрічали і щоразу Месіас страшенно жалкував, що не має змоги забрати з лісу скарб, бо шпигун і досі пильно стежить за ним. Кінець кінцем тещі увірвався терпець, і вона перестала їздити в селище.

— Отже, мамо, ви, нарешті, зрозуміли, що він дурив вас? — спитала моя дружина.

— Дурив? Аніскільки! — заперечила теща. — Але, мабуть, цей негідник продав уже комусь іншому і курку, і курчат…

У свого тестя в Кіто я не раз зустрічав дивних гостей, які аж ніяк не пасували до його англо-еквадорського дому: то старезних індійців з погаслими очима, то якихось неприємних типів з чорними бородами і хитрим поглядом… Згодом, ставши вже тут своєю людиною, я якось висловив здивування з приводу цих загадкових гостей.

— Це все Кларині приятелі, — довірився, мені тесть, скривившись. (Клара — це й є моя теща). — Кожен з них знає, де закопано скарб, і шукає, хто б фінансував його експедицію. О, якби Клара, нарешті, зрозуміла, що найбільший скарб, яким вона володіє і буде володіти, — це я! До речі, в тебе часом немає протигаза? Кларі потрібен. І ще, звичайно, потрібен хтось, аби погодився надіти його і залізти в одну з її печер, повну отруйного газу і золотих злитків… Ну так от, я тебе попередив, і не спробуй часом пообіцяти їй…

— Але чому ж? — спитав я. — Може, там і справді…

— О боже! — застогнав тесть. — І ти теж! Здається, ви всі починаєте божеволіти!

— Гм, а як же тоді бути з золотими копальнями Сан Енріке в Саморі? — спитав я. — Кажуть, що їх названо так у честь мого тестя Енріке Робінсона, котрий був там пайовиком.

— О, то зовсім інша річ! — мовив тесть, трохи зніяковівши. — Зовсім інша!

Найчастіше в домі мого тестя в Кіто з'являвся маленький індієць на ім'я Хосе. Він знає одну печеру — тут майже завжди говорили про печери — на схилі вулкана Пічінча. Сам я вже побував у двох таких печерах на цій горі, але це мала бути якась інша. Перед входом до неї стоїть фігура індійця із списом у руці, витесана з каменя. Всередині печери теж є статуї, але менших розмірів, вони стоять у нішах уздовж стін. Є там і золоті зливки. Хосе колись давно був у тій печері з одним німцем. Вони набрали золота стільки, скільки змогли нести. Власне, Хосе аж потім збагнув, що то золоті зливки.

Німець невдовзі після того загинув під час повітряної катастрофи, і тепер ніхто, крім Хосе, не знає, як пройти до печери. Чому він досі не забрав скарбу? Річ у тім, що він чекав, поки підросте найстарший син, котрому зараз десять років, бо вирушати туди треба вдвох: нести намети, мотузки, харчі й таке інше. Ну й, звичайно, золоті зливки. До того ж шлях до печери важкий: треба пройти повз одне місце, де через кожні чверть години з гори виривається газ, а стежка пролягає по вузькому виступу. Внизу в урвищі біліють три кістяки; певно, були вже такі, що хотіли пробратися в печеру, але виявилися не досить спритними. А потім починається найважча і найнебезпечніша ділянка шляху: треба спускатися на мотузці в урвище, і, якщо супутник ненадійний, можна сподіватися чого завгодно — йому, наприклад, може заманутися перерізати мотузку…

Те, що Хосе відкрив мені свою таємницю, треба, насамперед, завдячувати теші. Вона завоювала довір'я маленького індійця і навіть улаштувала його на роботу на фабриці тестя. («Дай тільки Кларі волю, — казав тесть, — і скоро на фабриці працюватимуть самі шукачі скарбів»). Теща розповіла йому, який я страшенно чесний і шляхетний, яке в мене гарне спорядження, і Хосе, ще трохи повагавшись, врешті запропонував мені вирушити з ним у печеру. Ну хіба міг я відмовитись? Звичайно, я пообіцяв ризикнути життям задля тещі. Доведеться виконати колись свою обіцянку.

Навіть у столиці Еквадору — Кіто — орудують шукачі скарбів з ломами й заступами. Власне, це й не дивно. Історія Еквадору повна політичних переворотів. Визволення від іспанського панування коштувало крові і життя багатьох людей, а скільки ще потім було революцій! У такі неспокійні часи люди, звичайно, закопували свої гроші і цінності в землю або якось інакше ховали їх. А потім могло трапитись, що власник скарбу раптово вмирав, забираючи таємницю з собою в могилу.

Чимало таких скарбів згодом було знайдено. Величезне багатство одної з найвідоміших родин в Еквадорі бере початок з такої знахідки. Ця сім'я якось купила в Кіто старий дім і, коли його почали розвалювати, щоб побудувати новий, то знайшли під підлогою великий скарб.

Два-три роки тому було знайдено ще один скарб. Кілька робітників, прокладаючи труби водопроводу, викопали скриню з церковним начинням, іконами й розп'яттям із срібла та золота. Гадають, що їх сховав якийсь монах, коли 1767 року з Еквадору висилали всіх єзуїтів.

Моя теша, звичайно, теж шукала в Кіто скарбів, однак поки що даремно. Якось вона попала в неприємну історію, про що я вже згадував у одній із своїх книг. Вона найняла старий будинок, у якому сподівалась знайти скарб, і почала зривати підлогу. Скінчилось усе тим, що стіни будинку завалилися, і їй довелось мати справу не лише з власником будинку, а й з поліцією.

А втім, теша знає стільки місць, де мають бути заховані скарби, що яких вона не зазнавала невдач, у неї залишається надія знайти золото десь-інде. До того ж вона бачила сон, ніби я знайшов найбільший з усіх скарбів — золото інків, заховане в Льянганаті — дуже дикій гірській місцевості. Тому вона впевнено дивилась у майбутнє.

Недовірливий читач певно спитає: чи інкські скарби справді існують, чи, може, це просто балаканина?

Але ж ні. Історія зберегла багато цікавих відомостей про легендарний скарб інків.