Золото і анаконда - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Рольф Бломберг (13 З КІНОКАМЕРОЮ В ДЖУНГЛЯХ) #14

13 З КІНОКАМЕРОЮ В ДЖУНГЛЯХ

Напередодні нашого прибуття в Пуерто Легізамо кілька тутешніх мисливців стали свідками незвичайного явища.

На березі річки, там, де Каукайя впадає в Путумайо, вони побачили одинадцять анаконд, сплетених у клубок.

Чотирьох гадюк мисливці підстрелили, а решті пощастило втекти у воду. Найбільша з убитих анаконд виявилася понад шість метрів завдовжки.

Ми, звичайно, пожалкували, що не приїхали сюди трохи раніше. Які унікальні кадри можна було б зняти! А втім, коли один із наших співбесідників довідався, що ми шукаємо анаконду, він узявся показати нам шлях до невеличкого озера, розташованого вище по річці Каукайя, де індійці часто бачили дуже велику анаконду — не менше десяти метрів завдовжки! Чоловіка, що зголосився бути нам за провідника, звали Обдуліо Вільямісар. Нам сказали, що це «найкращий мисливець і рибалка на всій Путумайо». Замолоду він був каучеро — добував каучук — і сходив багато районів Бразілії та Колумбії. Потім брав участь в експедиції німецький звіроловів і, між іншим, допоміг спіймати чимало ягуарів. Тепер він жив з мисливства і рибальства. Особливо вдало полював він з гарпуном на піраруку і кайманів. Гііраруку, чи арапаїма, — найбільша на світі прісноводна риба; вона буває до чотирьох метрів завдовжки і важить біля трьохсот кілограмів. Кайман — один із видів крокодила; на його шкуру завжди є великий попит.

Не гаючи часу, ми разом з Вільямісаром вирушили вгору по Ріо Каукайя у довгому човні з підвісним мотором. Другий, менший човен, ми тягли на буксирі. Я подорожував по багатьох річках Амазонас, але думаю, що такої гарної, як Каукайя, не бачив. Широкими закрутами тече вона крізь розкішні джунглі з тисячами відтінків зелені, з безліччю прекрасних орхідей та інших чудових квітів. Всюди літають строкаті птахи — тукани, чаплі, папуги, водоморози, виграють усіма барвами райдуги метелики. Саме такою і уявляєш собі справжню тропічну річку.

У самій річці теж вирувало життя. Ми бачили безліч кайманів, черепах і риби — та ще й якої риби! В нас був з собою спінінг, розрахований на п’ятикілограмових щук. Не встигали ми закидати його, як поплавок відразу ж ховався під водою. Проте ми не спіймали жодної рибини. За першим разом клюнув величезний оранжевий пехеррей. Кілька разів несамовито шарпнувшись, він уже над водою перекусив подвійну волосінь. Ми замінили її. Друга рибина одірвала гачок. Ми мали з собою три волосіні, проте їх вистачило тільки на п’ять хвилин.

Пропливши півдня вгору по Ріо Каукайя, ми стали табором. Хоч була суха пора року і сонце немилосердно пекло, нам довелося витримати раптовий кресіенте — повідь, викликану зливами в горах. Залишивши табір уранці, ми повернулись до нього аж надвечір. За цей час річка піднялася на цілий метр, намети стояли вже уводі, і Ліно квапливо переносив наше спорядження на пагорб. Довелося спішно шукати іншого місця для табору.

Про наше перебування на Каукайї, про труднощі, яких ми зазнали, знімаючи фільм у задушливу спеку, про пошуки анаконди нехай розкаже Курт Вальгрен.

«… Ранок у джунглях. Кошлатий праліс струшує з себе серпанок туману, і він пливе вниз по сонній річці. Стомлені після нічних пошуків їжі мільйони москітів ховаються на спочинок. Але в ту саму мить, коли перші сліпучі промені сонця розбиваються об гладеньку поверхню води, з кущів вилітають міріади кровожерних мух і накидаються на свої жертви. Я сиджу беззахисний перед наметом і перезаряджаю касету, коли вони насідають на мене. Обидві руки я засунув у мішок, що не пропускає світла, а намазатися рідиною від комах мені не спало на думку. Одна мить — і плечі в мене геть обкусані. У відчаї я витягаю руки з мішка, жертвуючи плівкою. Конквістадори, монахи, мандрівники минулих років — як вони витримували бодай один день у цій країні без рятівної рідини?..

… Ось уже кілька годин ми прорубуємо мачете стежку крізь плетиво бородатого повітряного коріння, покрученого гілля і колючих пальм. В’юнкі рослини намагаються полонити нас, а підступні ліани на кожному кроці загрожують пасткою. Повітря вологе й задушливе. Сорочки в нас потемніли від поту. Нарешті попереду з’являється яскраво-зелене болото. Повалені гігантські дерева простягають до неба у німому відчаї свої чорні віти-руки. Маленька блискуча рибка, вискочивши з води, порушує гарячу тишу. На масній поверхні болота лопає кілька бульбашок газу. Тут живе водяний удав — анаконда. Ми балансуємо по гнилих стовбурах, переступаємо їх, провалюємось по пояс у багно, а за нами невідступно летять хмари мух. Камера стає дедалі важчою. Вона обпікає мені долоні, коли я беру її в руки, щоб зняти чергові кадри. І ось відбувається неминуче. Чути протяжний тріск. Набухла од вологи плівка заїдає, і подавальний механізм рве перфорацію. Я пробую замінити касету. Знявши кілька кадрів, знову чую тріск. Ні, мабуть, більше нічого не вийде. Засмучені невдачею, ми шукаємо далі анаконду, але я хочу одного: щоб ми її сьогодні не знайшли. І моє бажання здійснюється.

Увечері я мордуюся над касетами, намагаючись розрядити їх. Руки в мене мокрі від поту. Світлочутливий шар став схожий на сметану чи жувальну резину. Врешті мені все-таки щастить вкласти плівку в металеві коробки. Але вечір надто росяний, щоб я міг розібрати камеру. В похмурому настрої залажу під москітну сітку і ще довго не можу заснути…

… З самого ранку немилосердно пече сонце. На ящику під брезентовим наметом лежить розібрана на частини камера. Олле взявся допомогти мені, і ми протираємо, чистимо і змащуємо кадрове віконечко і подавальний механізм — плівка повинна проходити якомога легше. Треба багато часу, щоб у цій жарі зібрати апарат і перевірити, як він працює. Потім ми снідаємо і знову вирушаємо на пошуки анаконди. Але цього разу я беру з собою пляшечку мастила і, як тільки плівку починає заїдати, обережно змазую механізм. Цілий тиждень ми, обливаючись потом, марно шукаємо гігантську змію. Потім повертаємось назад, у Пуерто Легізамо…»

Так само, як і в Пасто, в Пуерто Легізамо Курт знайшов людину, яка взялася зробити нам кілька проб.

«… Неділя в тропіках. Маленький відважний літак із сердитим ревом приземляється на аеродромі, але й цього разу без нашого спорядження. Настрій у нас падає. Ми вирушаємо в місто до ель професор — шкільного вчителя, котрий водночас обслуговує тутешніх жителів і як фотограф. Учора ввечері я дав йому проявити кілька проб, а Рольф довірив учителеві частину своїх знімків. Ми не застаємо його вдома, виявляється, він, крім того, що фотографує, ще й розводить бойових півнів. Хрипкий крик птахів і захоплені вигуки глядачів допомагають нам без труднощів знайти місце, де відбувається змагання.

Посеред маленької арени сидить навпочіпки вихователь молоді і оббризкує ромом істеричного півня. Обличчя в нього червоне від хвилювання й алкоголю. Глядачі верещать. Кілька хлопчаків підбирають на піску недокурки і допалюють їх.

І ось обидва півні стають у позу професіональних бійців — змагання починається. Дзьоби замість шпаг, удари завдаються за всіма правилами. Спочатку вони нападають обережно, зважуючи кожний рух — треба вивідати силу і тактику супротивника. Потім темп бою наростає. Блискавичні випади і контрвипади, рев натовпу. Знімається курява, на всі боки летить пір’я. На гарячий пісок, який жадібно вбирає в себе кожну краплю вологи, капає кров. Байдужі до всього хлопчаки допивають із пляшок залишки пива. По піску мелькають швидкі тіні — то над ареною, нетерпляче чекаючи кінця змагання, літають шуліки. Збуджені до краю півні ведуть війну не на життя, а на смерть. Б’ють дзьобами і ногами, цілячись гострими шпорами в голову ворога. Вбити або загинути самому! Ось один з них завдає нищівного удару. Шпора впивається в голову супротивника. Півні скачуть по колу в дикому танці, летить пір’я, юшить кров. Ель професор програв. Крик і лайка зливаються в суцільний вереск. Учитель хапає свого конаючого півня. Тіло птаха ще кілька разів шарпається, поки з нього не витікають останні краплі крові. Ми питаємо вчителя про свої негативи. Маньяна де маньяна — завтра вранці все буде готове…

… У віконечку бамбукової хижі привітно погойдуються фотоплівки, вивішені сушитися. Деякі з них посклеювалися і марно намагаються одірватись одна від одної. Вітер припорошує їх курявою. Ель професор виходить нам назустріч. Він вважає, що нам пощастило, особливо з деякими фотографіями. З кіноплівкою справу гірша: надто малий формат. «Ну нічого, — винувато каже вчитель, — ви б побачили, з якими негативами часом приходять до мене! Кожен може зазнати невдачі. Я сам учора втратив на своїх півнях понад п’ятсот песо…»

Перш ніж ми встигаємо збагнути, що робить фотограф, він підходить до вікна і грубо роздирає негативи, що посклеювалися. Нас охоплює страшне почуття. Так, мабуть, ми почували б себе, якби він живцем роздирав одного із своїх півнів. На негативах видно довгі білі подряпини. Добре, якщо уціліла хоч половина кадрів.

І, звичайно, зіпсовані найкращі Рольфові фотографії. Власне, ті, які він сам вважав найкращими. Ті, що залишились, більше скидаються на мозаїку — на них годі й шукати чітких контурів.

Поки Рольф гарячково пробує розпізнати знімки, я шукаю свої проби. Ось вони — розп’яті на стіні бамбукової хижі. Де верх, де низ — не второпаєш. Я розглядаю їх у лупу, але не знаходжу нічого схожого на те, що знімав. Я кажу вчителеві, що ні мій «Кодак», ні я тут ні при чому — винен той, хто проявляв плівки. Вчитель обурюється: «Зовсім ні. Де мені було взяти холодної води промивати негативи, коли в річці Путумайо вона ніколи не буває холоднішою тридцяти градусів? Добре ще, коли щастить охолодити її до двадцяти п’яти!»

Рольф переглянув усі негативи. Трьох бракувало. Ель професор вибачається. На жаль, учора ввечері, коли він полоскав їх у річці, була дуже швидка течія, а плівок так багато… От і вийшло так, що він дві чи три згубив і в такій темряві, звичайно, не міг знайти. Але ж і з тих, що залишилися, кілька кадрів є майже вдалих! А щоб добре фотографувати, потрібно терпіння і навички…»

Ми повернулися знову на річку Каукайя і згаяли ще тиждень на пошуки анаконди. Те, що сказав Вільямісар, підтвердили кілька індійців з племені хітото. Вони самі ось уже протягом чотирьох років не раз бачили це страховисько, і востаннє — кілька тижнів тому. Та як ми не шукали — усе марно, десятиметрова змія десь зникла.

Нарешті прибуло наше спорядження, і одночасно Курт одержав телеграму із Швеції: «Негативи добрі. Робіть і надалі таку видержку».

Нам відлягло від серця.