Золото і анаконда

15 ПРОТИ ТЕЧІЇ ПО РІЧЦІ САН МІГЕЛЬ

Під час експедиції ми побачили багато незвичайних людей, почули багато розповідей про дивну людську долю.

Взяти, наприклад, іспанця, якого ми зустріли біля гирла річки Сан Мігель. Це був низенький, жилавий, пожовклий від малярії чоловік з довгою, на цілий сантиметр, сивою щетиною на передчасно постарілому обличчі. Він попав у цей забутий богом край п’ятнадцять років тому, втікши з Іспанії з політичних мотивів. Мешкав він тут сам один у жалюгідній бамбуковій хижці. Деякий час із ним жила якась вродлива індіанка, але потім залишила його — чогось не помирилися. Годувався іспанець із свого маленького клаптика землі, де росла цукрова тростина, банани і манюк. Крім того, він варив агуардіенте — ром. Коваль за професією, він виконував також ковальську роботу, і його хижа правила йому водночас за житло, кузню, гуральню та курник. На моє несміливе запитання, чи він справді звик до цього ножного, самотнього життя, іспанець відповів, що весь цей час почував себе надзвичайно щасливим.

— Тут я ніби король у власному королівстві, — заявив він. — Ніхто не втручається в мої справи, я роблю і думаю, як мені подобається…

Він наморщив лоба і стурбовано додав:

— Та скоро і в цих місцях уже не буде спокою… Послухайте, що сталося кілька місяців тому. В Амазонас приїхало двоє американців. Один сказав, що він ботанік, а другий — що журналіст. Але я відразу збагнув що до чого! Ботанік був зовсім не ботаніком, а поліцейським службовцем із Лос-Анжелоса, і приїхав він сюди із секретним дорученням. У його багажі знайшли жетон з написом «Шеріф», а про Лос-Анжелос він сам проговорився. Другий теж був такий журналіст, як я. Насправді він відомий атомник. А прибули ці панове в Амазонас і відвідували деякі маленькі озера в джунглях для того, щоб підшукати надійний сховок для політичних діячів і вчених Америки на випадок атомної війни, коли всі міста буде стерто з лиця землі. Звичайно, кращого місця, ніж безмежні праліси Амазонас, для цього й не знайдеш! На озерах можуть вільно сідати літаки-амфібії. І одного чудового дня вони будуть тут, ось згадаєте моє слово!

Марно я намагався заспокоїти іспанця, кажучи, що це просто витвір його багатої уяви. Та він тільки співчутливо глянув на мене і заявив, що я або дуже наївний, або не хочу дивитися правді у вічі. Я подумав, які чутки викличе наша поява в цих краях. Чи не пов’язуватимуть її з якимись міжнародними подіями? Певно, іспанець заявить: «Вони тільки називали себе шведами, а насправді це були російські шпигуни».

Після триденного плавання по Сан Мігель ми побачили ще одного білого — худого еквадорця з чорною бородою, який уже кілька місяців ловив тут рибу. Еквадорець зустрів нас радісними вигуками: він давно сидів без тютюну, кави й цукру. Ми дали йому трохи своїх харчів і були просто зворушені його вдячністю. Еквадорець прибув сюди з двома товаришами, але місяць тому вони попливли на великому човні вниз по Сан Мігель до Путумайо з тонною солоної і сушеної риби.

— Їм уже давно час би повернутися з грошима і харчами, — похмуро сказав еквадорець. — Ви їх часом не бачили? Ні! Значить, вони подалися до Пасто і там усе пропили. Треба менше покладатися на так званих друзів, тоді й лиха не знатимеш.

Еквадорця непокоїло не тільки це: він боявся індійців племені тете. Хтось нібито бачив їх недалеко від того місця, а він не чекав добра від зустрічі з дикунами.

Невелике плем’я тете живе між річками Агуаріко і Сан Мігель, але де саме — ніхто не знає. За розповідями мандрівників, воно дуже схоже на дике плем’я аука в східному Еквадорі, яке я відвідав 1949 року. Очевидно, індійці тете — маленька група племені аука, яка вирішила переселитися далі на північ. Спосіб життя в них дуже примітивний, вони ходять зовсім голі. Кажуть, що ці люди відзначаються великою войовничістю і не хочуть мати жодних справ ні з білими, ні з індійцями, які живуть у сусідстві. З ними не раз пробували налагодити дружні стосунки, але все було марно. Кілька років тому до дикунів пробрався католицький місіонер із двома супутниками. Одного з них індійці вбили, а сам місіонер з другим супутником ледве втік.

Я ж думаю, що про індійців тете можна сказати те саме, що й про багато інших племен Амазонас: вони нікому не чинять зла, поки їх ніхто не чіпає. А білих вони зустрічають неприязно, бо добре знають, що з їхньою появою завжди пов’язані великі неприємності. Якраз у цих місцях, довкола річки Путумайо, білі уславились надзвичайно жорстоким ставленням до індійців, особливо в кінці минулого століття і на початку цього, коли тут добували каучук. Десятки тисяч індійців було вбито, часто після страшних тортур, до того ж по берегах річки Путумайо білі постійно влаштовували безжальне полювання на рабів. Усе це добре запам’ятали індійці, тож не дивно, що багато племен, котрі раніше мали зв’язки з білими, тепер подалися в глиб джунглів, аби там жити собі в мирі і спокої.

У тому місці, де ми зустріли еквадорця з помічником-індійцем, річка Сан Мігель стає дуже бурхливою. Вкриті піною пороги і підступні вири дуже швидко переконали нас, що тут не так просто плисти човном.

На одному завороті, де течія була особливо швидка, гвинт нашого човна вдарився об камінь і зламався. Ми хотіли дістатися до берега з допомогою весел і жердин, однак течія підхопила човен і швидко понесла вниз. Ми з Куртом вискочили на мілкому місці і спробували притримати його. Але де там! Наше суденце й далі з блискавичною швидкістю мчало вниз, а я і Курт, учепившись за борт, пливли тепер за ним. Раптом ми почули:

— Негайно пускайте, бо розіб’єтесь!

Човен з усього розгону несло на камінь. Ми вмить відпустили борт і спробували доплисти до берега. Мені пощастило вибратись на сушу десь аж за сто метрів від того місця, а Куртові довелось гірше: він наковтався води і зовсім знесилів. Однак він не розгубився — набрав у легені повітря і плив на спині, аж поки ми його не виловили з човна, який після сутички з каменем розвернувся і знову рушив угору проти течії — до того ж досить швидко, тому що всі налягли на весла.

Виявилось, що наш новий товариш, еквадорець, добре знає річку. Два наступні дні він був у нас за лоцмана, і ми посувалися вперед більш-менш щасливо. Але виснажились до краю. З кожним днем Сан-Мігель ставала бурхливішою і мілкішою. Тепер ми тільки в деяких місцях вмикали мотор. Нам раз по раз доводилося вилазити з човна і, чалапаючи по воді, тягти його проти швидкої течії. Водночас треба було остерігатися, щоб не наступити на хвостоколів, які аж кишіли в річці. В’їдливі мухи теж не давали нам спокою.

За кілька годин до того, як починало смеркати, ми ставали табором десь на піщаному березі. Ліно розпалював вогнище і готовив їжу, інші напинали намет, намагаючись влаштуватися якнайзатишніше. Поки варилася вечеря, кожен щось робив. Курт і Олле вовтузились з кінокамерою і апаратом для звукозапису — за ними треба було доглядати, як за малою дитиною, — запаковували зняті вже плівки, прослухували магнітофонну стрічку і записували з щоденник усе, що було зроблено за день. Торгні допомагав їм. Ми з Муньосом розбирали і препарували свої знахідки — більш чи менш рідкісних тварин. Хорхе, пристрасний мисливець, брав рушницю і йшов у ліс або пробував щастя з остенем на річці і часто повертався з якою-небудь здобиччю. Він усе сподівався, що зустріне «ель тігре», однак, хоч ми скрізь бачили сліди цього плямистого хижака, Хорхе жодного разу не пощастило зустріти його. Зате він двічі приносив оцелота[5] — і то добре!

Коли ж якогось вечора Хорхе не міг довести нам своє вміння володіти рушницею, то надолужував біля вогнища, розповідаючи про різні мисливські пригоди. А розповідей у нього був невичерпний запас, цікавіших за найкращий пригодницький роман. Хорхе був природжений оповідач, його міміка, звуки і жести так правдиво відтворювали подію, про яку він розповідав, що ми мимоволі хапалися за пістолети.

Якось у Пуерто Асіс Торгні наслухався розповідей Хорхе, і йому цілу ніч снилися ягуари. А коли вранці на вулиці заревла корова, він схопився з ліжка і забігав по кімнаті, шукаючи рушницю і вигукуючи: «Ель тігре! Ель тігре!» Тільки коли Хорхе голосно зареготав, Торгні отямився.

— Послухайте, як осоромилися колись два мисливці, полюючи на ягуарів на річці Путумайо, — розповідав Хорхе. — Вони побачили з човна ягуара, що перепливав річку, і вистрілили в нього, але не влучили. Ягуар повернувся, поплив просто на них і почав дертися в човен. Перелякані мисливці стрибнули у воду. А коли вибрались на берег, то побачили свій човен, який уже завертав за кущі, і в ньому ягуара — він сидів собі страшенно задоволений і вилизував шерсть…

А от 1938 року було одне надзвичайно вдале полювання.

Мені такої здобичі ніколи більше не довелось мати. Я служив тоді в колумбійському військовому флоті. Наша канонерка стояла на річці Путумайо. (Хорхе має багато медалей за майже легендарні подвиги у війні з Перу). Якось ми побачили, що річку перепливає велике стадо саїнос — диких свиней. Їх там було голів із шістсот або й сімсот. А нам якраз треба було за всяку ціну роздобути харчів для людей. От я й вирушив із двома матросами на моторному човні по котлети. У нас був із собою кулемет і сокири. Хоч вірте, хоч ні, але ми вбили тоді дев’яносто свиней! Крім того, ще й спіймали багато поросят — вони перебиралися через річку на спинах у старих свиней. Звичайно, — вів далі Хорхе, — пишатися тут нічим. Це було не полювання, а справжнє вбивство. Але свині потім помстилися мені. Невдовзі трапилось, що мене з двома мисливськими собаками оточило стадо саїнос — велике, сотні на дві. Сам я врятувався на дереві, але від моїх собак тільки клапті залишились. І я був безсилий допомогти їм…

Ліно теж розважав нас біля табірного вогнища. Він грав на гітарі й співав, і це було зовсім не те, що «тру-ля-ля» чорного Хокке! Ліно мав чудовий голос і великий запас пісень — самба, порро і як там вони ще називаються…

Восьмий член експедиції, Лабал, звичайно вже спав такої пізньої пори. За гамак йому правила господарська сумка, а за ковдру — волохатий рушник, отже, мавпеняті було і м’яко, й тепло, й затишно. Коли ранок був холодним або йшов дощ, Лабан так само неохоче залишав свою сумку, як ми гамаки й ліжка. Однак нам ніколи було вилежуватися, ми мали досить роботи і в погану погоду. Тому на світанку нам доводилося вставати, хоч і всі бурчали й протестували.

Коли Лабана будили, він, сонний, визирав із своєї сумки, позіхав на весь свій маленький рот і пробував знову сховатися в постіль. Але ми рішуче заперечували проти того, щоб він лежав і ніжився, коли всі інші вже повставали. Дуже неохоче, лаючись, Лабан вилазив із сумки і йшов шукати кущика або гіллячки, які правили йому за вбиральню. Потім прямував до кухні, де на нього чекав сніданок. Він так само, як і ми, любив починати день спілим бананом і чашкою кави, а трохи згодом, перед тим як братися за роботу, попоїсти чогось тривнішого, наприклад, копченої риби, печених бананів чи вівсяної каші з диким медом.

Торгні був задоволений Лабаном. Кумедна маленька мордочка мавпеняти, на якій була завжди написана світова скорбота, навіть за найсмішніших і найбезглуздіших ситуацій, якнайкраще годилась для фільму. Це був справжній мавпячий Вестер Кітон, тільки набагато темпераментніший за славнозвісного американського артиста. Лабан умів гніватися так, що аж іскри летіли, — наприклад, коли ми садовили його на обрубану знизу ліану і йому доводилося дряпатись аж на саму верхівку, щоб потім злізти по стовбуру дерева на землю. Як і всі ми, Лабан мав свої недоліки, і серед них не останнє місце займали лінощі.

— Не забувай, Лабане, що ти мавпа, — казали ми, — а мавпи завжди лазять по деревах.

— Бо вони змушені лазити, — сердито відповідав Лабан (принаймні ми так його розуміли). — Але мені що там робити? Листя і фруктів мені не треба, бо я й так наївся каші, що мало живіт не трісне!

— Саме тому тобі й корисно трохи полазити. Треба рухатись, не сидіти на місці… — наполягали ми.

— А ви стоятимете й шкіритимете зуби? Спробували б самі полізти на дерево по сніданок, то взнали б, яка це приємність. Якщо говорити щиро, то ви просто садисти! А врешті коли так, — додавав Лабан, починаючи свою важку мандрівку по хиткій ліані, — то я теж можу вам дошкулити.

Після цього він вилазив на гіллячку над головою котрогось із нас і надзвичайно влучно обливав його — ви розумієте, звичайно, що я маю на думці!

Однак це зовсім не означає, що ми завжди не мирилися з Лабаном. Можна часом посперечатись, полаятися і, незважаючи на це, залишитись друзями. До того ж Лабан був ще малий, зелений, тому його треба було потроху виховувати. Коли він, наприклад, сам не міг збагнути, що свіже листя для його шлунку краще, ніж аркуші з мого щоденника, то доводилося силоміць втовкмачувати йому це.

До речі, мушу сказати, що такої всеїдної істоти, як Лабан, я ніколи не бачив. Він завжди їв разом з нами, а після цього з задоволенням починав жувати все, що траплялося під руку — піретрум, динаміт, магнітофонну стрічку і таке інше.

Проте ми не раз також одержували від Лабана зворушливі докази щирої відданості. Він ненавидів воду, та коли ми купалися — відважно плив до нас. Найбільше йому подобалось сидіти в когось із нас на плечі. Це не завжди було приємно, особливо коли він, щоб не впасти, чіплявся хвостом за вашу шию, а температура в затінку досягала тридцяти-сорока градусів. У таких випадках його знімали на землю. Лабан гнівно протестував і пробував вилізти знову, але варто було на нього нагримати, як він одразу ж втихомирювався. Та як тільки він помічав, що ви чимось захопилися і не звертаєте на нього уваги, то відразу тихо, дуже обережно, намагаючись стати якнайлегшим, знову дряпався вам на плече. Він повторював це без кінця і врешті залишався сидіти на улюбленому місці: серце ж не камінь.