Золото і анаконда

3 ДЕРРОТЕРО ВАЛЬВЕРДЕ

Якщо вилетіти з гірського містечка Амбато в напрямку ост-норд-ост, — звичайно, коли дозволить погода, яка тут буває дуже рідко гарною, — до містечка Тена, розташованого серед джунглів недалеко від річки Напо, то, подолавши сто кілометрів, ви перетнете мабуть чи не найпустельніший район Еквадору — Льянганаті, зовсім безлюдний, майже не вивчений і лиш частково нанесений на карту. На сучасному маршрутному літакові така подорож триватиме двадцять — двадцять п’ять хвилин. А тим часом один британський офіцер, звиклий до важких переходів, витратив понад сімдесят днів на те, щоб подолати третину цього шляху! Льянганаті — страшенно дика місцевість, несприятлива для мандрівок. Клімат там дуже поганий — майже цілий рік дощ і туман, а постійні обвали й поводі утруднюють будь-яке пересування. Крім того, в нижчих місцях, вкритих майже непрохідними субтропічними джунглями, в певні пори року хмари комарів доводять людину до божевілля.

Кого, опріч учених, — ботаніків, зоологів чи геологів, — може зацікавити такий дикий край!

Однак ті відомості, які ми маємо про Льянганаті, одержано не від учених. Так само як Франціско де Орельяна в гонитві за казковими багатствами Ельдорадо відкрив найбільшу на світі ріку — Амазонку, так шукачі золота й скарбів, — часом вони соромливо називали себе дослідниками, — дали нам скупі відомості про Льянганаті. Найбільше забив їх так званий скарб Вальверде, який складається з неймовірно великої кількості інкського золота.

Вальверде був бідним іспанським солдатом. У кінці XVI століття, через кілька десятків років після завоювання іопанцями інкської імперії, він оселився в місті Латакунга. Там він одружився з індіанкою і невдовзі після цього страшенно розбагатів. Ходила чутка, що батько індіанки, який був касиком (тобто вождем) і жив недалеко в місточку Пільяро, показав Вальверде в Льянганаті місце, де було сховано величезну кількість інкського золота.

Вальверде повернувся з своїм багатством до Іспанії, а перед смертю відказав іспанському королю документ, відомий під назвою «Ель дерротеро де Вальверде», в якому було описано шлях до того місця в Льянганаті, де він знайшов золото. Король відразу ж одіслав документ своїм чиновникам у Латакунзі й Амбато з наказом спорядити експедицію по скарб.

І ось експедиція на чолі з губернатором Латакунги і падре Лонго вирушила в Льянганаті. Спочатку все начебто обіцяло успіх, тому що за допомогою докладних вказівок Вальверде знайти шлях було не важко. Та коли їм залишилось іти день чи два, трапилось лихо: з табору вночі при дивних обставинах безслідно зник падре Лонго. Члени експедиції кілька днів марно шукали його в навколишніх лісах і ярах, а потім повернулись ні з чим у Латакунгу.

Невідомо, з якої причини, але нових експедицій у Льянганаті не посилали, а дерротеро Вальверде поклали на збереження в архів міста Латакунги. Документ лежав там, аж поки сто п’ятдесят років тому якийсь шукач скарбів не надумав викрасти його. Але це було не велике горе, бо дерротеро вже встигли скопіювати — і не раз!

Ось як починається цей незвичайний документ:

Далі йде докладний опис шляху, причому вказано різні географічні пункти, які треба поминути. Вся подорож мас тривати п’ять днів. В одному місці дерротеро між іншим сказано:

Чи можна вірити дерротеро Вальверде? Послухайте, що кажуть з цього приводу двоє людей, які докладно вивчали це питання. Один — ботанік Річард Спрюс, відомий учений і допитливий спостерігач. Він відвідав Еквадор у кінці 50-их років XIX століття, довідався про дерротеро Вальверде, зацікавився ним і провів дослідження. Спрюс, як він доповів Королівському Географічному товариству в Лондоні, зібрав безперечні докази того, що іспанський король справді посилав дерротеро своїм чиновникам у Латакунзі й Амбато. Географічні відомості, дані в документі, точно відповідають дійсності, отже, тільки людина, яка добре знала Льянганаті, могла зробити такий опис.

Згодом інший дослідник, еквадорський географ Люсіано Андраде Марін, теж докладно вивчив це питання і прийшов до висновку, що Вальверде — не вигадана особа і його дерротеро — справжній документ.

Крім дерротеро Вальверде, шукачі скарбів, котрі досягали Льянганаті, мали з собою, як правило, ще один документ — карту, зроблену Анастасіо Гусманом.

Гусман — це іспанський ботанік; він деякий час жив у Пільяро і звідси не раз вирушав у Льянганаті шукати золото та інші корисні копалини, а також, звичайно, скарб Вальзерде. Золота він не виявив, зате знайшов багато срібних та мідних копалень інкських часів і відкрив родовища інших металів та мінералів. Разом з кількома компаньйонами він навіть почав роботу в деяких копальнях. Однак невдовзі її було припинено частково через суперечки серед компаньйонів, а частково — і це, мабуть, головне — через те, що їм такий спосіб здобувати багатство здався занадто важким, тим більше, що поруч лежав великий скарб Вальверде. А відразу після цього, 1806 року, Гусман загинув. Він був сновидою і якось, гостюючи в гасієнді «Лейто», вийшов уві сні серед ночі погуляти, впав з високої кручі і вбився. Гусман залишив карту Льянганаті, на якій позначив свої маршрути. Цій карті властива і надзвичайна точність і, водночас, безліч вигадок: наприклад, Гусман позначив на ній подекуди діючі вулкани, а насправді їх немає. Річард Спрюс знайшов карту Гусмана, зробив з неї копії і розіслав багатьом людям.

Багато експедицій вирушало слідами першої — тієї, що скінчилася загадковим зникненням падре Лонго. Проте жодній і них не пощастило знайти скарб. До певного місця та вказівкою дерротеро йти було не важко, але потім починалися розбіжності.

Про спроби знайти скарб у XVIII і XIX століттях відомо мало. Ми знаємо тільки, що 1872 року — через шість років після смерті Гусмана — генерал-губернатор Монтес розіслав своїм підлеглим циркуляр, у якому пропонував узятися за пошуки скарбу.

Про спроби знайти льянганатський скарб у XX столітті відомо більше. 1912 року американський полковник Г. С. Брукс здійснив подорож, яка почалася романтично, але скінчилася трагічно. Полковник Брукс закохався у вродливу еквадоріанку Ізабеллу, і вона вирушила з ним в експедицію. Однак у Льянганаті Ізабелла померла, а провідники й носильники покинули полковника, і він блукав сам один у безлюдній місцевості, поки рятувальна експедиція не знайшла його — напівбожевільного і зовсім виснаженого. Брукс повернувся в Сполучені Штати і невдовзі після цього помер.

На початку XX століття в Льянганаті кілька разів побував австрієць Тур де Коос. Він узявся за цю справу грунтовно й між іншим їздив у Севілью, щоб ознайомитись з Архіво де Індіас, у якому зібрано тисячі документів з часів іспанської колонізації. Кажуть, ніби йому пощастило знайти там оригінал дерротеро Вальверде. А останньої подорожі в Льянганаті він начебто привіз трохи золота, знайденого на дні озера. Щоб дістати капітал для більшої експедиції, яка б мала й водолазне спорядження, він поїхав до Європи. Але саме тоді, як Тур де Коос, роздобувши необхідні гроші й спорядження, вантажився вже в Португалії, щоб плисти назад в Еквадор, він помер від запалення легенів.

Але найбільше наполегливості в пошуках скарбу Вальверде виявив американець французького походження Річард д’Орсей, котрий пробув у Льянганаті багато років. На відстані трьох-чотирьох днів ходу від Пільяро, приблизно там, де дерротеро починає плутати, він улаштував собі базу — добрий табір з чималим запасом харчів і спорядження. Звідси він робив виправи в різних напрямках. Раз у місяць з Пільяро до нього приходив посланець з харчами і поштою. Д’Орсей перебував у Льянганаті дев’ять місяців, а решту року жив у комфортабельному готелі з першокласним баром. Витративши всі свої гроші і не знайшовши золота, він врешті повернувся у Сполучені Штати. А недавно його ім’я промайнуло в репортажі про велику гірничу компанію Північної Америки, де він тепер працює. Д’Орсей і досі мріє про Льянганаті і заявив журналістові, котрий брав у нього інтерв’ю, що має намір повернутися туди, як тільки збере п’ятдесят тисяч доларів.

Відомий англійський мандрівник Г. Н. Дайотт — той, що колись спорядив велику експедицію на пошуки полковника Фосетта, який пропав у Гран Чако, — пробув у Льянганаті загалом п’ятнадцять місяців. Чимало разів ходив у Льянганаті італієць Тулліо Бошетті, який оселився в Еквадорі. Еквадорський географ Андраде Марій, про якого вже згадувалось вище, брав участь в експедиції Бошетті 1933–1934 років і написав про свої враження й спостереження книгу, яка на сьогодні дає найдетальніший опис Льянганаті. Підсумовуючи труднощі, які йому довелось пережити, він пише:

Список експедицій у Льянганаті, здійснених у XX столітті, можна продовжити, але я на закінчення ще тільки розповім про експедицію капітана Лоха 1937 року. Лох не пошкодував грошей на пошуки золота Вальверде, і саме після зустрічі з ним у мене теж виникло бажання вирушити туди, хоч його розповідь, здавалось, повинна була б тільки налякати мене. Лох назвав Льянганаті «землею фальшивих обіцянок і розвіяних надій» — експедиція мало не коштувала йому життя.

Капітан Лох був високий ставний шотландець. Як офіцер британської армії він брав участь у багатьох кампаніях в Африці та Індії, а залишивши військову службу, здійснив чимало сміливих мандрівок у різних частинах світу. Дізнавшись про скарб Вальверде, він у березні 1937 року вирушив з великою експедицією шукати його. Важко було вибрати гірший час для цього — єдиний сезон, коли погода в Льянганаті відносно непогана (та й то, якщо пощастить) — це час з кінця жовтня до початку січня.

У Пільяро капітан Лох зустрів старого чоловіка на ім’я Хосе Ігнасіо Кінтерос, котрий усе своє життя шукав скарб Вальверде і пробув у Льянганаті, мабуть, чи не більше, ніж д’Орсей. Кінтерос дуже просив Лоха, щоб той узяв його з собою. Він заявив, що знає, яких помилок допустилися всі попередні експедиції, і що він знайшов місце й сліди, яких давно вже шукав. Старий клявся, що приведе експедицію до величезного скарбу. Лох радо взяв його з собою.

І ось загін вирушив у дикий безлюдний край. З першого ж дня почалася препогана погода — дощ, пронизливий вітер, а на вищих місцях і сніг. Було навіть таке, що дощ йшов безперестанку тридцять дев’ять діб. Однієї ночі під час зливи вода затопила табір. Лохові довелося до ранку просидіти на дереві, багато харчів було зіпсовано й знесено водою. Носильники почали виявляти невдоволення, а згодом і тікати. Старий Кінтерос, котрий спочатку вів експедицію з великим ентузіазмом, раптом дуже змінився: став якось дивно поводитися, замкнувся в собі, втратив орієнтацію і врешті зовсім запопав духом. І тільки після повернення в Пільяро в нього минула ця «Льянганатська хвороба» — психічна депресія, якої зазнали на собі багато шукачів і яка дала їм підставу назвати Льянганаті «зачарованим краєм».

Мандруючи далі, Лох дістався до озера, в якому Тур де Коос нібито знайшов золото і біля якого побував також полковник Брукс. Того дня стояла на диво гарна погода. І що вони побачили? На дні озера виблискувало золото! Золото! Один з пеонів з радісним криком кинувся у воду і випірнув, блаженно посміхаючись, з повними жменями… жовтої слюди! Минула добра хвилина, поки він збагнув усе, і тоді заплакав, як дитина.

Проте Лох все ще не вірив: невже Тур де Коос не міг відрізнити слюди від справжнього золота? Він вирішив узяти ще кілька проб із дна озера. Зробили з очерету пліт, і один із членів експедиції виплив на озеро, яке виявилося зовсім мілким. Наспіх зробленими черпаками він узяв багато проб — в усіх була сама слюда.

На той час майже всі носильники вже повтікали. Вести далі пошуки за таких умов було неможливо, тому капітан Лох повернувся в Пільяро, а звідти вирушив до Кіто. Там він звернувся до президента Паеса, і той пообіцяв, що йому допоможуть еквадорські саперні частини; за це Лох мав зробити географічні вимірювання й накреслити карти для Еквадору.

І ось він удруге вирушив у Льянганаті. Крім цілої групи носильників, з ним ішло сімнадцять солдатів і один офіцер. Він узяв також багато в’ючних тварин, однак виявилось, що це була помилка. Тих мулів, які не втонули в болотах і річках, не зірвалися в провалля чи не поздихали од виснаження й браку харчів, довелось відправити назад у Пільяро. Погода теж не покращала, і для людей Лоха знов настали важкі дні. Всі носильники-індійці залишили їх, потім пішло й більшість метисів, а з сімнадцяти солдатів скоро тільки сім могли йти далі.

Умови були надзвичайно важкі, а пошуки скарбу не давали жодних наслідків, і кінець кінцем експедиція розпалась. Однак Лох не здавався, він хотів використати ще один шанс. Лох знав, що чимало річок, які течуть з Льянганаті на схід до Амазонки, золотоносні. Коли йому не пощастило знайти скарб Вальверде, то, може, він у тій же місцевості відкриє багаті родовища золота. І в той час, як більшість учасників експедиції повернулась у Пільяро, капітан Лох з одним пеоном і двома солдатами вирушили в напрямку Ріо Напо.

Це був не похід, а справжній жах. Сімдесят днів пробивалися вони по непролазній місцевості. Раз по раз траплялися нещасні випадки. Якось Лох упав з кручі, зламав собі двоє ребер і дуже пошкодив ногу. Не краще було і його супутникам. Загін вийшов до якоїсь бурхливої річки, сімнадцять разів наводили міст і сімнадцять разів його зносило. Врешті вони спробували перебратися на примітивному плоту, однак швидка течія підхопила його разом з одним солдатом, і той безслідно зник.

Решта троє просувалися вперед дуже повільно. Були такі дні, коли вони долали не більше як кілька сот метрів. Голод довів їх до галюцинацій, і Лох уже серйозно почав боятися, що все це скінчиться божевіллям і для нього, і для його супутників.

Але кінець кінцем їм пощастило, і вони натрапили на кинуте індійцями поле, де викопали кілька коренів маніока[3]. А ще через шість днів, зовсім знесилені, вони вийшли до гасієнди у верхів’ї Ріо Напо.

Лох справді знайшов своє золото. На березі Ріо Анзу, притоки Напо, він добув чимало пепас де оро — золотих самородків. Але їх не вистачило навіть на те, щоб покрити витрати на експедицію. Кінець цієї історії сумний: Лох, розчарувавшись у всьому, приставив собі до скроні пістолет і спустив курок.