Золото і анаконда

4 ДВА МІЛЬЙОНИ ЗА ПРОГУЛЯНКУ НА ЛІТАКУ

— Ось там… прямо перед тобою! Бачиш — три вершини утворюють правильний трикутник! — щосили гукав Джордж Гоуден, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — А он озеро з водопадом! Тепер тобі ясно, куди йти по золото?..

Наш «Дуглас» мчав просто до гір, потім різко звернув і зробив коло над самими вершинами. Під нами лежав дикий неприступний край. Гострі скелясті хребти, стрімкі ущелини, глибочезні провалля. «Не хотілось би, щоб нам довелось сісти тут, у Льянганаті», — подумав я. Один із літаків нафтової компанії «Шелл» спробував це зробити. А може, він упав, — ніхто не знає подробиць. Рятувальний загін, що з великими труднощами добувся на місце катастрофи, виявив, що літак розбився на дрізки, а весь екіпаж загинув. Але чому, власне, мені спала на думку та катастрофа? Адже я не мав жодних підстав для таких похмурих думок. Погода для польоту була просто ідеальна — ясний ранок, на небі жодної хмаринки, вітер ані кине.

— Тобі щастить, як нікому! — кричав Джордж. — Такої погоди в Льянганаті я ще ніколи не бачив! Коли справи й далі так підуть, ти станеш архімільйонером…

Мені справді пощастило, однак дозвольте розповісти по порядку, що передувало цій повітряній розвідці.

Передусім в ім’я істини мушу признатися, чому я так зацікавився Льянганаті. Після того, як я розповів, що сам захворів на золоту лихоманку і що багато людей, які вирушали в Льянганаті «провадити наукові дослідження», тільки прикривалися цією фразою, було б незручно й смішно запевняти, ніби мене вело в ці хащі лише бажання прислужитися науці чи невситима цікавість перед усім невідомим. Ні, звичайно, мене вабило туди золото, знаменитий скарб Вальверде.

Серед моїх друзів, які давно виношували такі самі плани, був Джордж Гоуден, чудовий льотчик, колишній пілот британського військово-повітряного флоту. 1949 року він зробив мені неоціниму послугу, допомігши знайти войовниче індійське плем’я аука (цій експедиції присвячена моя книга «Дикуни»). Він тоді служив у «Шелл компані оф Еквадор», яка шукала в Орієнте нафту. Коли пошуки не дали наслідків і компанія припинила роботу, Джордж залишився і став служити в еквадорській авіакомпанії «Ареа».

Джордж теж хворий на золоту лихоманку. Кілька років тому ми разом з ним ходили в печеру, про яку — звичайно, як і про всі тутешні печери, — казали, ніби вона повна інкського золота. На жаль, експедиція була не дуже успішною, а безліч ініціалів і дат, видовбаних на стінах печери, свідчили про те, що ми далеко не перші повірили чуткам про золото.

Літаючи на службі в компанії «Шелл» між Орієнте й Андами, Джордж у тих небагатьох випадках, коли дозволяла погода, завертав над Льянганаті. При цьому він завжди тримав перед собою на колінах дерротеро Вальверде і поступово переконав себе, що знайшов правильний шлях. Тепер він хотів вирушити пішки в похід до трьох вершин, які, на його думку, відповідали описові Серрос Льянганаті.

Та, коли настав час вирушати в дорогу, виявилось, що йому не можна звільнитися на роботі. Звичайно, наймаючись у компанію, він поставив умову, що одержить відпустку місяців на два, коли забажає шукати скарбу, але вийшло так, що два пілоти захворіли, і сумлінний Джордж не хотів залишати в біді компанію.

Отже, я несподівано залишився без супутника. А вже почався листопад, і треба було вирушати, поки стояла добра погода.

І тут мене розшукав якийсь добродій, що назвав себе Луїсом Андраде. Його послав один із моїх друзів, котрий знав про мої плани щодо Льянганаті.

— Ви були в Льянганаті? — недовірливо спитав я. З вигляду Андраде аж ніяк не можна було здогадатись, що він зміг би витримати таку подорож.

— Дванадцять разів, — відповів він.

— Шукали скарб Вальверде?

Він кивнув.

— І тепер ви думаєте, що за тринадцятим разом знайдете його?

Андраде знову кивнув.

— Для мене, — сказав він, — у дерротеро Вальверде вже немає загадок. Я знаю, що натрапив на вірний слід. Ви маєте час вислухати мене?

Я слухав годину, другу. Через три години ми з Андраде домовились мандрувати разом, а коли він пішов, у мене в руках залишився документ такого змісту:

Мені доводилось на своєму віку підписувати чимало угод, але таку — ще ніколи!

А наступного дня з Нью-Йорка прибула телеграма від ще одного бажаючого взяти участь в експедиції: «Прибуваю Кіто вівторок зустрічай аеродромі Густав».

Правда, Густав Альгорд казав мені, що хотів би піти зі мною в Льянганаті, і я, виконуючи свою обіцянку, повідомив його про дату нашого виступу, однак ніколи не вірив, що він справді приїде.

Ми познайомились у Клубі мандрівників, коли я на короткий час їздив у Швецію, а трохи згодом знову зустрілися в одного спільного знайомого, запеклого мисливця, що не раз подорожував по Африці. Там же був і «король золота» Майк Йослін, а в його товаристві мова завжди заходить про золото. Я розповів усе, що знав із цього приводу про Еквадор, згадав також про скарб Вальверде і про свої плани щодо експедиції в Льянганаті.

— Оце пригода саме для мене! — зрадів Густав. — Якщо ти не маєш нічого проти, я піду з тобою.

— О, будь ласка! — відповів я, добре знаючи, що його багатий досвід шукача золота і мисливця дуже став би нам у пригоді, якби він справді зважився на подорож.

Густав ще двадцятирічним юнаком вирушив у Британську Колумбію, зваблений канадською пропагандою для емігрантів. Але його вища освіта і гарні оцінки там виявились ні до чого, і спочатку він потрапив на мідну копальню. А втім, рудокопам платили непогано, і невдовзі Густав мав уже невеличкий капітал — кілька сот доларів. З цими грошима і в спілці з одним досвідченим шукачем він вирішив спробувати щастя в Скелястих горах. Їм поталанило. Щоправда, золота вони не знайшли, зате натрапили на… платину! Все йшло як слід, поки одної ночі несподівана повінь не забрала і їхній здобуток, і спорядження. Самі вони ледве врятувалися.

Друзі залишились ні з чим. Довелось шукати якусь роботу, і врешті вони потрапили на будівництво шляху. У вільний від роботи час Густав полював на хутряного звіра і торгував з індійцями. Справи його йшли непогано. Та коли чутка про Аргентіну як про країну великих можливостей досягла Канади, Густав знову знявся з місця і купив квиток до Буенос-Айреса. А через п’ять днів після прибуття на нове місце він уже їздив верхи або запряженим чотирма кіньми фургоном по пампасах — скуповував хутра й шкури, зазнавав найрізноманітніших пригод, аж поки після тривалих мандрівок не опинився в Патагонії і не осів там як торговець з індійцями племені аррауано. А ще через п’ять років він повернувся в Швецію з чималим капіталом і заснував фірму «Густав Альгорд, оптова, торгівля хутрами».

Їдучи в Еквадор весною 1950 року, я зустрівся з Альгордом у Нью-Йорку.

— Не забудь повідомити мене, коли вирушатимеш у Льянганаті, — попросив він.

І ось тепер прибула телеграма, яка свідчила, що Густав не жартував.

Кіто зустрів його не дуже привітно: небо було вкрите суцільними дощовими хмарами, і літак чотири години кружляв над аеродромом, поки трохи вигодинилось і можна було сісти. Проте такі дрібниці не могли зіпсувати Густавові настрою.

Андраде, Густав і я вмить спакували спорядження й харчі: ми не могли зволікати (внесок Густава в спорядження експедиції складався з клею «Карлсон», рідини від комарів і м’ятних таблеток — без цих важливих речей він ніколи не пускався у подорож!) Однак, перш ніж вирушити, треба було ще вияснити одну деталь, тому я звернувся до Луїса Аріаса, шефа компанії «Ареа».

— Мені треба найняти на дві години один з твоїх літаків, щоб зробити політ над Льянганаті, — заявив я.

— Над Льянганаті? Краще вже летіти на місяць! — відповів Луїс. — Ти ж знаєш, що ніде в Еквадорі немає такої жахливої погоди, як у Льянганаті!

— Я даю тобі два мільйони за політ. Два мільйони доларів, звичайно, якщо…

— Ха, ха!

— Я кажу цілком серйозно!

— Ха, ха, ха!

— Але заплатити зможу за однієї умови: коли знайду скарб Вальверде. Через день-два я вирушаю з експедицією в Льянганаті шукати золото, але перед цим хотілось би зробити кілька аерофотознімків і зорієнтуватися з повітря, щоб вибрати найкращий маршрут.

— Скарб Вальверде… гм…

Луїс взявся за підборіддя, якусь мить роздумував, потім так зареготав, що його секретарка аж підскочила на стільці.

— Ол райт, — сказав нарешті він. — Коли ти хочеш летіти?

— Завтра, якщо дозволить погода. А з пілотів я вибрав би Джорджа Гоудена — він уже не раз літав над Льянганаті.

— Ол райт. Найбільше шансів на гарну погоду з самого ранку. Будь на аеродромі о п’ятій годині, а вилетиш о пів на шосту. Я попереджу Джорджа. Другим пілотом полетить мій брат Августін. Бажаю успіху!

Я певен, що жодна інша повітряна компанія в світі не дала б мені літака на таких умовах, і якщо Луїс погодився, то не лише тому, що був напрочуд добрий чолов’яга, а ще й тому, що сам хворів на золоту лихоманку. До того ж його завжди вабило в Льянганаті, відтоді як він шістнадцятирічним хлопцем побував на Верде Яку — одній з річок, що витікає з Льянганаті, і вернувся звідти з самородком завбільшки з волоський горіх.

Луїс ходив туди з батьком, який не раз уже шукав золото в Орієнте, на східних схилах Льянганаті. Крім них, до складу експедиції входило шість індійців з племені юмбо і два метиси. Це була надзвичайно важка подорож. Вони йшли по тій самій заклятій місцевості, що й капітан Лох. Однієї ночі індійці повтікали, а тут ще батько Луїса тяжко захворів. Але до мети було вже зовсім близько, і батько не хотів здаватися. Тому він послав далі шістнадцятирічного Луїса з двома метисами. Поки були харчі, вони втрьох з величезними труднощами пробиралися вгору вздовж течії Верде Яку — Зеленої річки. Бурхлива річка мчала в глибокому каньйоні, на її берег можна було потрапити, тільки спустившись на мотузці.

— Звичайно, був певний риск, що мої супутники переріжуть мотузку, якщо я знайду золото, — розповідав мені Луїс. — Тому, коли вони витягали мене нагору, я щоразу тримав напоготові пістолет, щоб не виводити їх у спокусу.

Луїс знайшов кілька самородків; найбільший із них, як я вже оказав, був з волоський горіх. Батько Луїса прийшов до висновку, що його теорія про наявність золотих родовищ у верхів’ях річок, які беруть початок у Льянганаті, доведена, і хотів знову податися туди з великою експедицією. Та відразу після повернення в Кіто, куди його принесли на ношах, він помер, і захоплюючим подорожам Луїса настав кінець. Він був найстарший у сім’ї, і йому довелося важко працювати, щоб прогодувати братів і сестер. Луїс став механіком, потім льотчиком. Під час війни з ним трапилась пригода, з якої він вийшов живим тільки завдяки своєму залізному здоров’ю. Його літак упав в океан недалеко від берегів Еквадору. Одного з його товаришів схопила акула, а сам Луїс плив цілу добу, поки дістався до берега.

— Вдень було ще не так небезпечно, — розповідав він. — Але вночі, коли я не бачив, чи є поблизу акули, — це було щось жахливе. Уявляєш, які я мав нерви, коли, нарешті, врятувався! Та й зараз вони ще не такі як слід. Якось у Майамі я пішов у кіно, а там показували боротьбу людини з акулою. Опам’ятався я аж на вулиці за кілька кварталів від кінотеатру…

Коли Луїс заснував «Ареа», конкуруючи з великими багатими компаніями, дехто пророкував йому неминучий крах. Однак це похмуре пророцтво не здійснилося. Маючи багато енергії, здорового глузду і, можливо, трохи щастя, Луїс налагодив справу так, що його повітряна служба стала найкращою і найвигіднішою, яка тільки може бути.

Летіти зі мною над Льянганаті мав, певна річ, і мій компаньйон Луїс Андраде. Я запросив і Густава Альгорда, але з нього вже було досить чотирьох годин кружляння над Кіто.

Щоб разом обговорити план польоту, ми з Андраде пішли до Джорджа додому. Почалися гарячі суперечки. Джордж і Андраде наввипередки креслили карти Льянганаті. В більшості пунктів їхні карти співпадали. Вони тільки ніяк не могли дійти згоди щодо трьох вершин, які утворюють трикутник. Згідно з вказівками дерротеро Вальверде («Ставши спиною до Амбато, глянь із вершини гори Гуапи на схід…») вершини, на які показував Джордж, слід було вважати Серрос Льянганаті, але інші вказівки в тому ж дерротеро говорили за те, що вони в іншому місці, там, де показував Андраде.

Я починав розуміти, чому й досі ніхто не знайшов скарбу…

Наступного ранку о п’ятій годині ми були на аеродромі в Кіто, а рівно о пів на шосту — уже в повітрі. Наш літак прогудів над Кіто й Ель Панесільйо — вершиною, на якій, за легендою, стояв інкський храм Сонця. Ми піднімалися дедалі вище в чистому ранковому повітрі. Ось на сході з’явилося сонце, заллявши золотом снігову шайку вершини Котопахи. Ми летіли на південь над скелястим, схожим на місячний ландшафтом Анд. Перед нами здіймалася більше як на шість тисяч метрів біла верхівка Чімборасо, димів Сангай, силуетом схожий на Фудзіяму, чітко вимальовувались величні вершини Альтар і Тунгурагуа. Потім ми звернули на схід і пролетіли над Пільяро спиною до Амбато, як вимагало дерротеро Вальверде.

І ось ми над Льянганаті! То тут, то там під нами блищали озера. Джордж показав мені Антехос (Окуляри) і Яна Коча (Чорне озеро), про які згадуються в дерротеро. Тепер ми летіли прямо на три вершини. Сонце вже піднялось над горизонтом, і його скісне проміння надавало казкового вигляду цим диким горам.

Ми зробили кілька кругів над вершинами, про які говорив нам Джордж, але Андраде крикнув мені на вухо, що це не ті гори, і показав далі на південь. Там справді височіли ще три вершини, розташовані правильним трикутником!

Наш літак, ніби кондор, кружляв над Льянганаті. Роблячи крізь відчинене віконце знімки — це були перші в світі аерознімки Льянганаті, — я думав про всіх тих, хто протягом віків пробирався в цей жахливий і водночас такий привабливий край. Яка строката компанія! Падре Лонго, Гусман, полковник Брукс, капітан Лох та багато інших шукачів скарбів — усі вони ніби пропливали перед моїми очима. В цьому лабіринті, там внизу, вони метр за метром пробивалися вперед із палицями в руках, а шлях, який коштував їм тижнів і місяців неймовірних зусиль, ми тепер долаємо на своєму сріблястому птахові за кілька хвилин.

Ми й не зогляділись, як настав час повертатись у Кіто, бо о восьмій годині літак мав вирушити в свій звичайний рейс, а треба було ще забрати вантаж і пасажирів.

Коли ми залишали Льянганаті, найвищі вершини уже закутались у хмари, які раптом набігли невідомо звідки, а зі сходу, з вологих лісів Орієнте, повільно здіймався до гір густий туман.

— За кілька годин все Льянганаті сховається в хмарах, — сказав Джордж. — І може статись так, що минуть цілі тижні, поки знову виясниться. Не забудь узяти з собою туди калоші і парасольку…