Золото і анаконда

17 ЖИТТЯ ІНДІЙЦІВ

Ми прожили серед кофанів понад місяць, довше, ніж сподівалися, бо погода була погана і зйомки доводилось весь час відкладати. Після свята, влаштованого вождем, індійців наче хтось підмінив. Від стриманості й недовір'я не залишилося й сліду, вони стали привітні і як могли допомагали нам у роботі. Ми почували себе так, ніби витримали важкий екзамен.

Тепер ми могли знімати скільки завгодно, і тільки-но сходило сонце, Курт озброювався камерою, йому пощастило зробити багато чудових кадрів. Усього було знято п’ять тисяч метрів кіноплівки. Ми хотіли в своєму фільмі якомога повніше і правдивіше показати життя індійців, а для цього нам самим треба було вивчити їхній побут. Спочатку ми ніяк не могли знайти з ними спільну мову. Але тепер ми одержували відповідь на всі свої запитання і могли знімати все, що хотіли. З допомогою нашого перекладача — це був кофан, котрий деякий час жив у монахів-капуцинів на річці Путумайо і досить добре розмовляв іспанською мовою, — я списав кілька блокнотів відомостями про життя і побут племені. А втім, духовна культура кофанів не дуже багата. Найбільші і найважливіші події в їхньому житті — народження, одруження і смерть — не пов’язані із складними обрядами і церемоніями. Все відбувається просто й розумно.

Покохавши дівчину і пересвідчившись, що вона теж не байдужа до нього, кофан просить у її батьків згоди на одруження. З порожніми руками іти свататись не годиться, хлопець завжди бере з собою подарунки. Якщо батьки дівчини згодні віддати свою дочку, вони йдуть разом з нею до майбутнього зятя, і той улаштовує з цього приводу розкішний триденний бенкет. Гості й хазяї п’ють багато чічі, їдять, танцюють і веселяться, потім залишають молодих самих, побажавши їм щастя.

Коли в молодої жінки настає час пологів, вона переходить у маленьку хижку біля дому. Чоловік іде з нею замість повитухи. Через два тижні після родів вони повертаються додому.

Мертвих ховають у бамбуковій домовині неподалік від селища. Коли це чоловік, йому надягають на голову красивий убір з пер. Часом будинок, де хтось помер, зовсім покидають. Куди потрапляє покійник після смерті, я так і не зміг вияснити: повір’я кофанів кажуть про це дуже неясно і плутано.

Звичайно, всього цього ми не могли показати в своєму фільмі, бо за час нашого перебування в кофанів ніхто не народився, не одружився і не помер. Однак і в повсякденному житті кофанів було що знімати.

Кофани, між іншим, майстри виготовляти отруту кураре для стріл. Ми зняли для фільму, як вони це роблять — вийшли дуже цікаві кадри. Ходили ми також з індійцями на полювання і бачили, як вони стріляли з духових трубок і списами убивали тапірів, диких кабанів, мавп та інших тварин. От тоді ми й переконалися, що кураре має страшну силу. Маленької стріли, намоченої в темній коричневій отруті, було досить, щоб убити дикого кабана! Вразила нас і вправність, з якою індійці володіють духовою трубкою. Вони стріляють з неї напрочуд влучно. Звичайно, вогнепальна зброя — добра річ для полювання, але духова трубка ще краща: вона безшумна. Якщо я, скажімо, застрелю з рушниці одну мавпу, то інші відразу ж утечуть. А індієць може перебити їх одну за одною своїми отруйними стрілами, перш ніж мавпи збагнуть, що робиться.

Якось по селищу пройшла чутка, що поблизу хтось бачив ягуара. Всі кофани відразу ж вирушили на полювання. Пішли й ми.

Кофани дуже ненавидять ягуара. Він любить при нагоді поласувати їхніми мисливськими собаками, а часом нападає і на людей. Тому кофани ведуть постійну війну з цим великим плямистим котом. Правда, щоб стати на двобій з ягуаром, озброївшись тільки духовою трубкою і списом, треба мати неабияку відвагу, та її індійцям не бракує. Один із них власноручно вбив тридцять ягуарів! З зубів ягуара роблять гарне намисто, котре надівають в урочистих випадках, як медалі за відвагу. І так само як у нас орденоносні пани у фраках заздрісно приглядаються до колодок на грудях своїх знайомих, так кофани уважно вивчають намисто один одного, яке завжди дає привід до розмови про захоплюючі мисливські пригоди.

Щодо нашого полювання, то скажу відразу — воно було невдале. Не вийшло захоплюючих кадрів, про які ми так мріяли. Ягуар подався на пагорби проти течії річки, і там індійці загубили його слід. Однак ми повернулися не голіруч. Нам пощастило забити двох тапірів і кількох мавп-ревунів; мавпяче м’ясо дуже цінується не тільки серед індійців, але й серед білих, що живуть в Амазонас.

Ми ходили також з індійцями ловити рибу, і тут, хоч які вони були вправні, ми їх перевершили. Річ у тім, що ми мали з собою динаміт. Звичайно, глушити рибу динамітом заборонено навіть в Амазонас, але нам «для наукової мети» було дозволено користуватися цим шкідливим засобом, тому що ми хотіли зібрати якомога повнішу колекцію риб із річок та озер, які відвідала експедиція. Те, що йшло для колекції, було тільки незначною частиною здобичі. Решту ми з’їдали разом з індійцями, та ще й залишалося стільки, що можна було накоптити про запас. Мало місць є на світі, де було б так багато риби, як в Амазонас. Досить сказати, що тут нараховують біля двох тисяч різних її видів!

Чималий зоологічний матеріал допомогли мені зібрати індійські діти. Маленькі спритні ловці приносили найрізноманітніших тваринок — черепашок, ящірок, жаб, равликів, комах тощо. За них вони одержували люстерка, рибальські гачки, ножики і скляні намистини. Досі науково оброблено лише незначну частину нашої колекції, але принаймні мені відомо, що одна із тваринок, знайдених хлопчиками із Санта Роса де Сукумбіо, виявилась дуже рідкісною. Один американський дослідник, працівник природничо-історичного музею в Стенфорді, просив мене знайти маленьких яскраво-зелених жаб-древесниць, про яких він саме писав наукову роботу. Проте скільки я не шукав, мені не пощастило знайти жодної жаби цього виду. І раптом індійський хлопчик приносить древесницю, яку я так довго шукав, — маленьку непоказну яскраво-зелену жабку з величезними очима. Це був єдиний екземпляр, який мені пощастило роздобути за всю експедицію. Але мій знайомий, спеціаліст по жабах, був задоволений. «Твоя древесниця дуже цікава. Це ще не відомий науці вид, — писав він мені потім. — Я саме почав описувати її. Думаю назвати жабку «Філломедуса бломбергі».

Кофани в основному живуть з рибальства і мисливства, хоч у них є й невеличкі поля маніока, чонти, бананів і маїсу (чонта — пальма з дуже поживними плодами). Однак коли ми саме гостювали в індійців, з їжею в них було важкувато, а тому що в нас теж кінчалися запаси, ми вирішили послати Хорхе з двома індійцями в Пуерто Остіна по харчі. Хорхе зробив рекордний рейс: він доплив туди на маленькому легкому човні за тринадцять днів. Повернувся Хорхе з чималою бородою і тепер мав вигляд справжнього конквістадора. Але я сумніваюсь, щоб хтось із давніх іспанських завойовників зважився стати на двобій з величезною анакондою, як зробив це Хорхе під час своєї подорожі.

Пливучи з своїми супутниками вгору по Сан Мігель, він став якось надвечір табором і, за звичкою, вирушив з рушницею в джунглі, щоб роздобути щось на вечерю. І раптом побачив анаконду. Вона лежала у великій калюжі — довжелезна, метрів на п’ять-шість. Хорхе мерщій вирізав дрючок з розвилиною на кінці і відважно кинувся на змію. Почався дикий танець.

Хорхе пощастило захопити розвилиною шию анаконди і притиснути її голову до дна. Змія в свою чергу намагалася обплутати хвостом ноги Хорхе. Він танцював у багнюці, високо підстрибуючи, щоб уникнути хвоста змії, і водночас щосили гукав індійців на допомогу. Однак дрючок з розвилиною він тримав міцно, хоч як борсалася змія.

Час минав, а ніхто з індійців не з’являвся. Небезпечна гра затягувалася. П’ять хвилин… десять… п’ятнадцять… Та ось анаконда почала слабнути. Вона не могла дихати — Хорхе не давав їй підняти голову над водою. Нарешті вона зовсім знесиліла і перестала битися. Хорхе теж припинив свій божевільний танець.

Тепер треба було поспішати. Хорхе вважав, по, поки анаконда отямиться, він встигне принести мотузку, щоб накинути на змію зашморг. І він, не гаючи часу, помчав до табору. Звідти одразу ж побіг назад з обома індійцями; вони не чули його голосу через шум річки. Анаконда лежала на тому самому місці, і Хорхе без особливих труднощів накинув їй на шию зашморг. Ніхто з індійців не допомагав йому: вони страшенно налякалися і не хотіли навіть підійти близько до змії. Кофани, як і більшість індійців, відважно кидаються на ягуара, але перед анакондою відчувають забобонний страх. Врешті вони дуже неохоче погодилися допомогти Хорхе одтягти анаконду до табору.

Поки вони досягли табору, зовсім стемніло. Що робити з небезпечною здобиччю? Хорхе не маїв ні мішка, ні великого ящика. «Придумаю щось уранці», — вирішив він. Хорхе був стомлений і хотів спати, тому повісив свій гамак і прив’язав до нього анаконду, розраховуючи, що коли змія спробує втекти, то відразу збудить його. І, звичайно, анаконда докладала всіх зусиль, щоб звільнитися. Тієї ночі Хорхе так і не довелось заснути. Індійці теж не склепили очей, хоч і ночували в човні. Вони були так налякані, що не могли спати.

Коли розвиднілося, Хорхе з допомогою індійців змайстрував міцну клітку. Вони забили в землю товсті бамбукові палі і зробили стінки та стелю теж з бамбука. Цвяхів у них, звичайно, не було, тому вони міцно зв’язали все ліанами. Потім з деякими труднощами посадили туди анаконду і одв’язали мотузку. Після цього вони поїхали далі вгору по річці.

Забіжу вперед і розповім про долю анаконди. Через дев’ять днів, повертаючись на річку Путумайо, ми висадилися на острові, де Хорхе залишив свою анаконду. Тут жахливо смерділо: ми зрозуміли, що змія здохла. А потім побачили і як це сталося. Земля навколо клітки почорніла від хижих мурашок, сама клітка теж була обліплена ними. Отже, змію загризли мурашки! Страшна смерть судилася анаконді Хорхе — на неї напали безжальні хижаки, а вона не могла захиститися від них!

Крім харчів і кількох пляшок агуардіенте від коваля-іспанця, Хорхе приніс нам страшну звістку: індійці-канібали, що живуть у джунглях між річками Сан Мігель і Путумайо, з’їли нібито мисливця Мануеля із селища Ескумбі. Коли мисливець не повернувся в умовлений час з полювання, його жінка з кількома індійцями хотіго пішла шукати чоловіка. Заховавшись у кущах, вони бачили жахливий бенкет, однак не могли нічого вдіяти, бо канібалів було багато. Ловити вбивць вирушив цілий загін озброєних солдатів. Історія ця здалася мені дуже неймовірною, і скільки я потім не дошукувався підтвердження того, що це справді було, так нічого й не взнав.

Перед самим нашим від’їздом сталася подія, якої ми зовсім не сподівалися.

До нашого табору завітав вождь і сказав, що увечері їхні чоловіки будуть пити яхе і що ми теж можемо приєднатися до них, коли хочемо. Я ладен був обняти його. Ми знали, що білих на ці ритуальні зборища не допускають, і готові були віддати що завгодно, аби тільки побувати там. І раптом кофани самі запрошують нас! Це був, безперечно, найкращий доказ того, що ми завоювали довір’я і дружбу кофанів.

Яхе — наркотичний напій; виготовляють його з кори ліани баністеріа каапі. Індійці кажуть, що від цього напою душа покидає тіло і вирушає в подорож, під час якої зазнає багато чудесного. Чарівний напій споживають у хижі, спеціально збудованій серед джунглів. Жінкам бути при цьому заборонено.

Починають пити яхе. увечері, коли вже смеркне, суворо дотримуючись ритуалу. Готує напій вождь. Знявши з ліани кору, він січе її і заливає водою, виголошуючи магічні слова і монотонно наспівуючи. Він же й частує всіх напоєм: індійці підходять по черзі, стають навколішки і приймають од вождя чашу з яхе. Потім, сп’янівши, починають підспівувати вождеві.

У сутінках ми з перекладачем підійшли до хижі, схованої в заростях на другому березі Румі Яку. Власне, це була не хижа, бо стін вона не мала, а тільки дах. У кутку блимало невеличке багаття, навколо якого сиділо навпочіпки кілька індійців. Інші лежали в гамаках, розвішених вздовж і впоперек між стовпами хижі. Всі були святково одягнені. Вождь сидів у своєму гамаку спиною до інших і готував яхе. Час од часу він помахував гіллячкою з листям і співав тремтячим непевним голосом.

Від усього цього було якось моторошно, а погода ще й підсилювала це почуття. Не встигли ми сховатися під дах, як почалася злива з блискавкою і громом. Могутній порив вітру зламав сухе дерево неподалік від хижі, і пролунав такий тріск, наче воно впало просто на дах.

Ми сіли осторонь. На нас ніхто не звернув уваги, окрім мурашок. Було холодно й вогко. Ми пошепки обговорювали надії на здійснення свого задуму. Справа в тому, що ми захопили з собою магнітофон, камеру і магнієві лампи. Дозволу у вождя ми не спитали, боячись, що він відмовить нам. Я обережно покликав перекладача. Він підійшов.

— Як ви думаєте, чи дозволить вождь зняти нам кілька кадрів і записати спів? — спитав я.

— Може, дозволить, а може, й ні, — відповів він. — Принаймні до півночі краще й не пробувати…

Чекати довелось дуже довго. Ми добряче змерзли. Щулячись від холоду, ми воювали з мурашками і москітами, слухали монотонний спів і клювали носами.

Та ось перекладач знову підійшов до нас.

— Хто питиме яхе? — спитав він.

Звичайно, всі! Та особливо захоплюватися нам не можна було — кожен мусив мати свіжу голову на той випадок, якщо трапиться можливість зняти цю подію і записати спів. Тому ми тільки пригубилися до незвичайного напою. Це була коричнева рідина, така гірка, що ми мимоволі скривилися. В Торті відразу заболів живіт. Для мене цей напій не був новиною; я вже пив його в індійців хібаро, мисливців за головами, що живуть у Східному Еквадорі (там його називають натема). Він викликав у мене тоді дивні видіння і галюцинації.

Час минав дуже повільно. Ось уже повернуло запівніч. Дехто з індійців куняв у своєму гамаці, але більшість і далі попивали яхе, палили, балакали, сміялися й співали — одне слово, поводились, як усі сп’янілі люди. В монотонній урочистій пісні, яку вони співали глухими тремтячими голосами, було щось гіпнотичне.

Годинник показав першу годину. Олле почав записувати звук, спочатку потай, потім одверто, і ніхто нічого не сказав. Але що ж буде із зйомками?

О пів на п’яту ми знову покликали до себе перекладача. Ми були просто у відчаї.

— Я спитаю вождя, — сказав він.

Якусь мить ми напружено чекали. Невже вождь відмовить? Невже ми марно чекали цілу ніч?

Ні!

— Вождь дозволяє, — пошепки сказав перекладач.

Де й поділася наша дрімота!

Олле бігав довкола і запалював магнієві лампи. Курт гасав з камерою. Торгні, який носив батареї, ледве встигав за ними. Вони скидалися на трьох хлопчиків, що гралися в поїзд. Сам я робив знімки фотоапаратом, коли зупинялася кінокамера.

Ми гарячково працювали геть мокрі від поту. Магнієві лампи шипіли і сипали іскрами, ми підстрибували, присідали, шукаючи точки, звідки було б найкраще знімати, кричали, лаялися й сміялись.

Коли догоріла остання магнієва лампа, вже світало. Ми були зовсім знесилені хвилюванням та втомою і заснули тут же, на долівці, під звуки дивовижної пісні кофанів, що й досі пили яхе.