Золото і анаконда - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Рольф Бломберг (11 ГІГАНТСЬКІ І ОТРУЙНІ ЖАБИ) #12

11 ГІГАНТСЬКІ І ОТРУЙНІ ЖАБИ

Коли прибиральниця зайшла до нашої ванни у готелі в Пасто, щоб позамітати, вона спочатку заверещала, потім, швидко хрестячись, кинулася тікати.

Її так налякав не голий чоловік, а три гігантські страшні жаби, що, вирячивши очі, сиділи на кам’яній долівці.

Ці потвори, живий удав завдовжки два з половиною метри та численні дрібні тварини, які тепер стояли заспиртовані в банках, були першою здобиччю нашої нової експедиції. Ми знову приїхали в Колумбію, щоб відновити і довести до кінця роботу над повнометражним фільмом, і в перших числах листопада 1953 року залишили Боготу.

Вальтер Буберг заявив, що з нього досить Амазонас, і його замінив Курт Вальгрен. Він уже їздив знімати фільм в Африку і запалився жадобою до тропічних пригод. Двадцятичотирирічний звукооператор Олле Булін з кучерявою бородою, за яку його потім прозвали Ель Капусіно (капуцин), був теж новим членом нашої експедиції. Решта учасників — ті ж, що й минулого разу.

Маршрут у нас залишився теж той самий: вирушивши з Пасто, ми мали на вантажній машині спуститися східними схилами Анд до річки Путумайо, а звідти пробиратися далі в Амазонас уже водним шляхом. Але спочатку ми побували в районі на захід від Пасто, де кілька років тому я зробив відкриття, яке викликало в природознавців чималий інтерес. Я вже писав у своїй попередній книзі, що відкрив тоді найбільшу жабу Нового світу, котру було названо «Буфо бломбергі» (як бачите, є багато способів зробити своє ім’я безсмертним). Торгні захотів, щоб гігантська жаба стала кінозіркою, тому ми й зробили гак у цю дику місцевість —.її батьківщину.

Мандрівка виявилась важкою і багатою на пригоди. Протягом чотирьох днів ми їхали верхи, пробираючись або вузькими небезпечними стежками уздовж глибочезних урвищ і проваль, або густими заростями по слизьких глинистих пагорбах. Ця подорож була своєрідним випробуванням і для нас, і для експедиційного спорядження. Що кіноапаратура залишилась непошкодженою — це просто диво, бо нашим коням і ослам часто доводилось дуже скрутно: вони то котилися по глинистому грунту, то застрявали по живіт у трясовині, і ми спільними силами рятували і тварин, і вантаж. Курт Вальгрен якось мало не скрутило собі в’язи: попруга в його коня зненацька тріснула, і він сторч головою полетів у глибоке болото. На щастя, в’язи в нього виявились міцними: він вибрався з ями цілий, але весь у багнюці і лютий, як чорт. Досі Курт їздив тільки один раз в Ісландії під час прогулянки на лякливому коні, який скинув його з сідла на каміння. Тому зрозуміло, що після цієї пригоди він став ще недовірливішим до чотириногого транспорту. Надалі в небезпечних місцях Курт злазив з коня, покладаючись тільки на власні ноги.

Першою нашою здобиччю були не жаби, а довжелезний удав, якого «Соколине око» — Муньос — угледів на дереві. Наш караван одразу ж зупинився. Ми вмить приготували кінокамеру й апаратуру для звукозапису, вирубали дрючки з ріжками на кінці, і долю змії було вирішено. Незважаючи на злісне шипіння удава, ми спіймали його зафіксували цю подію на плівку, і всі, крім нашого полоненого, лишилися задоволені.

Кінцевою метою нашої подорожі була місцевість Ла Сіудад де Мадрігаль біля річки Паїти. Там в епоху іспанських завоювань виникло місто, але навколишні індійці зрівняли його з землею, а напасників, котрі пробували підкорити їх, повбивали. Руїни заросли хащами, і від міста не залишилося й сліду. Але десять років тому на його місці з’явилося маленьке селище, і джунглям довелось поступитися місцем полям і пасовищам. Саме там і водяться величезні жаби, однак трапляються вони дуже рідко. Хоч шість членів експедиції і всі мешканці селища шукали їх три дні і чотири ночі, було знайдено тільки три жаби, та й то лиш одна з них виявилась дорослою. Зате важила вона цілий кілограм!

Ми полювали не тільки на гігантських жаб. Минулого разу я знайшов тут невеличку яскраво-червону жабу, яка теж виявилася невідомою науці. Це отруйна жаба; на спині у неї є спеціальні залози, які виділяють отруту. Індійці в Чоко, на південному заході Колумбії, використовують її для своїх стріл. Коли отрута попадає на відкриту рану, людина чи тварина відразу гине.

Мене попросили привезти ще кілька екземплярів цієї незвичайної тварини, і я пообіцяв жителям селища за кожну жабу по цілому песо — понад дві крони на шведську валюту.

Це виявилося великою помилкою з мого боку. Я мало не спорожнив усю експедиційну касу! Наскільки рідко трапляються гігантські жаби, настільки, очевидно, поширені тут ці маленькі червоні жаби.

Першим прибіг до мене хлопчина з десятком жаб, і я дуже зрадів. Але скоро перед нашим будинком уже стояла черга мисливців за жабами віком від п’яти до дев’яноста років. У кожного з них була банка, згорток чи пакет із бананового листя з жабами. Довелось посилати кількох хлопців попередити тих, котрі ще не повернулися, що мені й цих жаб забагато. Я вибрав, скільки треба було, а решту випустив. Кілька хвилин після того перед нашим будинком лежав ніби живий червоний килим.

Через три дні ми з удавом, гігантськими і червоними жабами повернулися з Ла Сіудад де Мадрігаль в Пасто. Я б охоче затримався там довше, бо одержав багато замовлень із зоопарків і музеїв на свою «Буфо», але для нас найважливішим був фільм, і довелося поспішати.

Поверталися ми теж не без пригод, проте прибули щасливо, хоч і страшенно стомилися. Приїхали ми пізно вночі, а наступного ранку прибиральниця мало не дістала паралічу серця, коли відчинила двері до ванної кімнати і побачила гігантських жаб. Добре, що вона хоч не помітила живого удава, а то ще нам довелося б виселятися з готелю.

«А як же фільм?» — спитаєте ви.

Ось що записав про це Курт Вальгрен.

«… Ранок у Пасто. Сонце невпинно підіймається до зеніту. Будинки й вулиці наче хитаються в гарячому мареві. Дзвони на численних церквах дружно передзвонюються, скликаючи людей до відправи. Однак я цього всього майже не помічав, коли виходив од найкращого, як мені сказали в готелі, фотографа. Я тримав у руках шматки кіноплівки, такі чорні, що на них насилу можна було помітити невиразні контури. Це були проби, які мали нам показати наслідки нашої першої, такої важкої експедиції в Анди.

Щоправда, у вантажі, який ми заздалегідь відправили із Швеції в Колумбію, у нас було, крім запасної камери, кілька пляшок проявника і закріплювача, але транспортна фірма щось наплутала, і спочатку ми мусили обходитись без цих важливих матеріалів. Єдине, що можна було зробити, це звернутися до місцевих фахівців.

Ще вчора, оглядаючи біля входу до фотографії зображення шановних жителів Пасто, я почав сумніватися, що зможу одержати тут допомогу. Мій сумнів ще збільшився, коли маленький, худий, обшарпаний чоловічок з запалими очима, неголений, у вицвілому від давності капелюсі з обвислими крисами впустив мене в своє «ательє». Ми опинилися в напівтемній кімнаті, де на одній із стін висіла якась брудна ганчірка — очевидно, вона правила за тло для знімків. Уся «техніка» складалася з старого «Кодака» 6X9 і двох фотоламп з саморобними паперовими рефлекторами, що скидалися на зів’ялі лілії. Скрізь висіли давні, засохлі негативи, схожі на липучки для мух. Жалюгідні меблі — стіл і стілець — були геть завалені скрюченими, пожовклими знімками, старими газетами та іншим мотлохом. Фотограф повів мене за ганчірку — в «лабораторію». Там всюди валялися порожні пляшки, побиті ванночки й недогарки свічок. А втім, тут було досить темно, щоб проявити мої негативи — все інше мене не цікавило.

Маленький наляканий чоловічок пообіцяв, що точно витримуватиме час проявлення і температуру розчину і що все буде готове завтра вранці.

І ось у мене в руці наслідки його старань. Що ж це таке? Невже вся наша праця була марною? Цілоденні виснажливі переходи вузькими стежками понад урвищами, де кожний метр знятої кіноплівки пов’язаний з виснажливим трудом і небезпекою; лазіння з виступу на виступ у пошуках місця, звідки можна було б найкраще показати красу і велич ландшафту; а дорога по гострих скелях, де найменша помилка загрожує смертю або втратою апаратури. Я згадую дикі ущелину, де з вузьких виступів на тисячу метрів униз спадають бурхливі потоки, величезні зсуви, які доводилось далеко обходити; безмовні вечірні заграви і нічні зливи, Пеньол, Полікарпу, Ла Сіудад де Мадрігаль. Кілька хиж із глини й трави, розкиданих у найглухіших закутках Анд, поселенців — сильних і витривалих, гордих і вольових нащадків інків та конквістадорів…

За цю подорож ми зяяли понад тисячу метрів кіноплівки. Скільки часу мине, поки вона опиниться в лабораторії в Стокгольмі! А ще більше, поки нам скажуть про результати: не так легко подати звістку в Пасто чи в Пуеро Легізамо, куди ми зараз вирушаємо.

Отже, мені не залишається нічого іншого, як повернутися в готель, вибрати нові проби і сподіватися кращих наслідків.

Наступного ранку маленький фотограф, несміливо посміхаючись, подав мені проби, які мало чим відрізнилися від попередніх. Не може бути, щоб уся плівка виявилась зіпсованою! Будемо сподіватися, що вантаж, який ще й досі не прибув, наздожене нас у Пуерто Легізамо, і я матиму змогу сам усе перевірити…»

Так почував себе Курт Вальгрен.

Зате моє перебування в Пасто було набагато щасливішим. Рано-вранці, коли я ще лежав у ліжку, з вулиці до мене долинув знайомий писк. Може, це сон? Адже так пищить тільки гірський тапір! Скільки небезпечних стежок і доріг сходив я в Андах, шукаючи цю рідкісну тварину! Врешті мені пощастило, і нью-йоркський зоопарк «Бронкс» перший у світі дістав гірського тапіра.

Це таки справді пищить тапір! Але звідки він узявся тут, на вулицях Пасто?.. Я вискочив як був, у піжамі, надвір. Уявіть собі моє здивування, коли я справді побачив гірського тапіра! Це індійці спіймали маленького тапіра і привели в місто, шукаючи, кому б його продати.

Я миттю сторгувався з ними. Перший тапір, якого я одіслав у Нью-Йорк, був самицею. Мене просили роздобути ще й самця. І ось він тут, перед моїми дверима.

Перед тим як залишити Пасто, я відправив усіх своїх тварин до Х’єлла фон Шнайдера і попросив його потурбуватися про них. Він одразу ж одіслав тапіра літаком у Нью-Йорк, жаб — у Гетеборг, а удава залишив собі.

А ми вирушили в Амазонас.