Золото і анаконда

2 ЗОЛОТО ІНКІВ

Історія розповідає ось що.

1532 року іспанський завойовник Франціско Пісарро захопив у полон інкського імператора Атауальпу в Кахамарці в Перу, проявивши при цьому, в ім'я святої церкви, віроломність і нелюдську жорстокість. Атауальпа з своїми наближеними прибув на запрошення Пісарро до його табору, де на них «чекав бенкет». Вони прийшли без зброї, наївно вірячи, що іспанці — благородні люди. Проте наближених Атауальпи було знищено в кривавій різанині, а самого імператора — взято в полон. Надто пізно зрозумів інкський імператор справжню натуру білих людей. Це були не сини сонця, як гадали багато інків. Як розповідає легенда, предки інків були білими і зійшли на землю з палацу бога Сонця; пророцтво провіщало, що бог Сонця знову пришле на землю білих людей. Ні, це були не сини Сонця, а злі і підступні люди, страшні в своїй жорстокості і ненаситній жадобі золота. Задля золота вони переслідували, катували, вбивали, і золотом надумав тепер Атауальпа купити собі волю.

Він покликав Пісарро і сказав йому:

— За свою волю я дам тобі стільки золота, скільки треба, щоб укрити підлогу в цьому приміщенні.

Приміщення ж, у яке замкнули Атауальпу, було просторе — шість метрів завдовжки і чотири завширшки. Іспанці, що були з Пісарро, недовірливо перезирнулися: вони не могли повірити, що імператор міг зібрати таке багатство. Але Атауальпа не зрозумів їхніх поглядів — він подумав, що іспанці хочуть ще більше. Тому він підняв руку і доторкнувся пальцями до стіни:

— Ось до цього рівня я наповню кімнату золотом! — заявив він.

Конквістадори зареготали. Всі, крім Пісарро. Він не раз чув про казкові багатства інкської держави і тому повірив Атауальпі. Пісарро провів на стіні, там, де показував полонений, червону риску, покликав писаря і звелів йому записати слова Атауальпи. Полонений зобов'язався наповнити ще й менше сусіднє приміщення сріблом.

Того ж самого дня імператор розіслав гінців по своїй великій державі з наказом доставити в Кахамарку всі золоті й срібні речі, котрі прикрашали храми, палаци та громадські споруди.

Підданці імператора відразу почали виконувати його наказ, і невдовзі сотні носильників рушили до табору Пісарро, згинаючись під коштовним тягарем. Очі в іспанців жадібно палали: в Кахамарку було принесено величезні багатства. Так минали тижні, а більшої частини викупу ще бракувало. Пісарро охопила нетерплячка. Полонений імператор, який тужив за волею, теж хвилювався і, щоб прискорити сплату викупу, запропонував послати іспанських гінців з охоронними грамотами до столиці імперії Куско і до храму Покачамак, де переховувалися величезні скарби — золото, принесене в дар тисячами молільників. Так і зробили, і згодом гінці повернулися з Кахамарки з новими багатствами.

Однак інкський імператор знову зіткнувся з підступністю і віроломством. Під впливом своїх воїнів і чорнорясників, котрі боялися, що Атауальпа готує потаємну змову, Пісарро влаштував сміховинний суд над імператором і виніс йому смертний вирок. Інкського володаря було страчено. Цим Пісарро вписав одну з найчорніших сторінок у вже й так темну історію іспанської загарбницької війни.

Золото й срібло, принесене в Кахамарку, іспанці поділили. Оцінено його в сорок тисяч вісімсот шістнадцять срібних марок і мільйон чотирнадцять тисяч двадцять шість золотих песо. Срібна марка дорівнює приблизно тридцяти грамам срібла, а золотий песо — монета, яку можна прирівняти до сотні шведських крон. Отже, загальна вартість здобичі становила понад сто мільйонів крон[2]. П'ята частина належала іспанському королю, решту конквістадори поділили між собою згідно з званням і станом. Лев'яча пайка дісталася Франціско Пісарро — біля семи мільйонів крон. Серед інших речей він одержав трон із щирого золота.

В момент загибелі Атауальпи тисячі носильників із золотом і сріблом прямували до Кахамарки, але, як тільки поширилася чутка про вбивство імператора, більшу частину цього багатства було негайно сховано, щоб воно не дісталося іспанцям. Конквістадори збагнули, що треба діяти блискавично, коли вони хочуть привласнити собі ще щось із казкових інкських скарбів. Сам Пісарро вирушив на південь до Куско, а капітан Себастьян де Бенальказар пішов на північ у напрямку теперішнього Еквадору.

Пісарро захопив чималу здобич, зате Бенальказару не пощастило. Прибувши в Кіто, він застав його спустошеним. Від храмів і палаців залишились самі лиш димучі руїни. Все золото і коштовності зникли. Цю несподіванку іспанцям влаштував Руміньяуї, один з найвидатніших полководців Атауальпи. Він прямував з великим караваном золота в Кахамарку, коли до нього дійшла чутка про смерть Атауальпи. Руміньяуї швидко вернувся в Кіто, проголосив себе імператором і зібрав військо для відсічі білим загарбникам. Однак його зусилля виявились марними. Руміньяуї було переможено в битві біля Тіокаха. Він відступив у Кіто і зрівняв цю другу столицю інкської імперії з землею. Руміньяуї проявив при цьому велику жорстокість, звелівши повбивати священних дівчат сонця і всіх, хто, на його думку, співчував іспанцям. Чотири-п'ять тисяч чоловік вируши-

Втрачено 2 сторінки

почали щиро співчувати Кантуньї. Вони пробували заклинати диявола, намовляли індійця розірвати угоду з чортом і повернутися в лоно господнє. Особливо старалися його сусіди, францісканці, котрі одержували раніше від нього великі подарунки. Однак Кантунья заявив, що воліє краще до кінця життя мати багато грошей, і, як вони не наполягали, вперто стояв на своєму. Після цього дехто з іспанців став дивитися на індійця з відразою, а дехто із страхом чи співчуттям.

Коли Кантунья помер, до його будинку з усіх-усюд з'їхалися священики. Вони покрили тіло індійця всілякими реліквіями й почали гаряче молитися за його душу. Потім обшукали будинок і несподівано виявили потаємне підвальне приміщення з плавильною піччю. Там лежало багато золотих зливків, а також прикрас та інших непереплавлених речей. Тільки тоді іспанці збагнули, що індієць обдурив їх. Але тому, що він нікому не сказав, де лежать скарби, їх так ніхто й не знайшов.

У легендах і старовинних рукописах сказано, що частина викупу Атауальпи, до того ж найбільша, захована десь у районі Кинару в Південному Еквадорі.

Літописці пишуть, що серед восьми тисяч індійців, які йшли з сімома гуандо золота до Кахамарки (гуандо — великий тягар; його несли на довгих дрючках багато людей) був юнак, котрий потім якось потрапив у Ліму.

Він найнявся служником до єзуїтів і прожив у них до глибокої старості. Перед смертю в подяку за те, що єзуїти добре ставились до нього, індієць розповів їм, де лежить кинарський скарб. Серед інших ознак він назвав незвичайні на вигляд камені з витесаними на них фігурами. На одному з каменів мало бути зображене обличчя, звернене в той бік, де лежить скарб.

Єзуїти докладно записали все, що розповів старий індієць і послали в Кинару свою людину шукати скарб.

Посланець легко знайшов описане місце і заходився там копати. Але скоро гроші, які дали єзуїти, скінчилися, а на камені з фігурами він так і не натрапив, тому ні з чим повернувся в Ліму. Тут він доповів, що індієць, очевидно, просто все вигадав, і єзуїти припинили пошуки.

Документ єзуїтів переходив з рук у руки і багато хто ще пробував із ним щастя. Якийсь сеньйор Браво марно намагався знайти скарб у XVII столітті, а на початку XVIII століття в місті Лоха кілька чоловік заснували компанію для пошуків скарбу — але теж не досягли успіху.

1787 року капітан Ромеро знайшов в ущелині Гуауанга неподалік від Кинари багато інкського золота. З тодішніх документів відомо, що губернатор Лохи генерал Педро Хав’є, дізнавшись про знахідку, забрав частину золота, яка згідно з законом належала казні.

Запалений успіхом Ромеро, Педро Хав’є вирішив сам почати розкопки. Він витратив на них вісім тисяч песо — велику суму як на ті часи — зате йому пощастило більше, ніж його попередникам. Він знайшов камені, про які говорив індієць, навіть той, на котрому було витесано обличчя. На жаль, обличчя помітили аж тоді, коли камінь викопали і кілька разів перевернули, тому губернатор не зміг скористатися найголовнішою вказівкою — в якому напрямку шукати скарб. Засмучений невдачею, він припинив роботу.

В XX столітті розкопки провадились далі, особливо старався один німець, на прізвище Ернст Вітт, який пробував знайти скарб з допомогою геодезії. Ернст Вітт заявив, що інки розумілися на математиці й географічних вимірах набагато краще, ніж ми думаєм, і що він знайшов разючі докази цього. Вітт певен, що майже досяг мети, — який шукач скарбів не переконаний у цьому! — і тепер шукає в долині Пісковамба останній пункт, якого йому ще не вистачає, необхідну ланку в своїх розрахунках (до речі, варто згадати, що дехто пробував знайти місця, де сховані скарби, з допомогою астрономії, ба навіть магії).

Ходять чутки, що в столиці інків Куско сховано ще один величезний скарб. Правда, літописець Педро Пісарро повідомляє, що частину цього скарбу було знайдено в печері, в тім числі, на превеликий жаль індійців, і вилиту із щирого золота статую першого могутнього інкського володаря, яка була для інків священною. Крім того, там лежали дивовижні золоті омари і дуже багато блюд і рельєфними зображеннями птахів, змій, павуків, ящірок та інших тварин. Всі ці речі було сховано в печерах, а не закопано, тому що вони надто крихкі й тендітні.

Про скарб у Куско існує чимало переказів, яким важко повірити, але один з них такий цікавий, що я все-таки розповім його.

1814 року індієць Пумакауа, що був вождем у Чінчеро в Перу, задумав підняти повстання проти іспанських поневолювачів. Пумакауа мав серед іспанців друга, полковника Домінго Луїса Астете, і хотів залучити його до своєї справи. Астете не заперечував, але заявив, що для революції потрібно багато людей і багато грошей. Пумакауа відповів, що люди знайдуться, бо кожен індієць у Новому світі стане на його бік, а щодо грошей, то він може дістати їх стільки, що вистачить на сто революцій. Астете вирішив, що це просто хвастощі, але Пумакауа пообіцяв на певних умовах показати йому скарб. Коли настав вечір; Пумакауа прийшов у дім свого приятеля-іспанця разом з високим кремезним індійцем. Астете зав’язали очі, і індієць узяв його собі на плечі. Пройшовши невеличку відстань, індієць опустив Астете додолу і скинув йому з очей пов’язку. Вони стояли в квадратовому приміщенні. Від того, що Астете побачив при тьмяному світлі ліхтаря, йому аж дух перехопило. Уздовж стін тяглися лавки й полиці, на яких стояли статуї інків завбільшки з дванадцятирічного хлопця — все золоте. Там же лежало багато золотих і срібних ваз та блюд, величезні золоті пуми з смарагдовими очима і купи золотих зливків. Один такий зливок Пумакауа подарував своєму другові.

Астете здогадався взяти з собою гагатові чотки і, коли його несли назад, розірвав нитку й став кидати по намистині на землю — у такий спосіб він хотів відшукати потім скарб. Цілу ніч він сидів, розглядаючи золотий зливок і плекаючи рожеві мрії, а як тільки благословилося на світ, вирушив шукати по намистинах стежку до скарбу. І як же він здивувався, коли зненацька наскочив на Пумакауа, котрий дуже тепло привітав його і, простягаючи жменю намистин, сказав:

— Любий друже, ви, здається, розгубили це вчора ввечері.