Золото і анаконда

20 ПРОЩАЙ, АМАЗОНАС!

Нам пощастило спіймати ще двох анаконд, одну приблизно таку, як сеньйорита Ана, а другу зовсім малу — півтора метра завдовшки. Разом із семиметровою змією вони, після того як експедиція повернулася в Пуерто Легізамо, жили в ящиках у будинку, що його нам дав привітний і люб’язний комендант прикордонної застави.

Відвідини застави, яка стала головним штабом експедиції, завжди були для нас святом. Ми щоразу зустрічали тут теплу гостинність, добре їли й пили, спали на чистих простиралах. А мушу сказати, що після блукань у джунглях це неабияка справа. Просто дивно, яке значення має для людини їжа. На кінець експедиції ми тільки й говорили про те, що їстимемо, коли повернемось додому. Ми радили один одному найкращі ресторани і складали меню з найсмачніших страв, які тільки нам спадали на думку. Коли хто-небудь бився об заклад, то обов’язково на сніданок чи вечерю в Швеції. А втім, нам таки й справді треба було трохи підгодуватися. Коли ми повернулися від кофанів у Пуерто Легізамо, то виявилось, що всі дуже схудли — щонайменше на дев’ять кілограмів кожний, а О ллє навіть на тринадцять. Із здоров’ям теж було кепсько. Курт мав важку форму дизентерії, а ми з Ліно — малярію. Крім того, в мене було негаразд з оком. Воно почало боліти ще під час першої експедиції. Лікар порадив мені тоді цілковитий спокій. Зрозуміло, що нова мандрівка не вилікувала мене.

Спіймавши анаконду, ми вирушили вгору по Путумайо — зняти ще дещо для фільму, поки не настала пора дощів. Усі дні стояла страшенна спека, однак працювати доводилося з ранку до самого смерку. Курт виявив справжній героїзм: незважаючи на хворобу, він працював з величезним напруженням. Але така вже в нього вдача, він завжди напоготові з своєю камерою, хоч би довелося повзти в багні, стояти по пояс у крижаній воді чи знімати, вчепившись за маленький виступ над глибоким проваллям. Дизентерія і спека не перешкоджали йому працювати щоденно по дванадцять годин.

Ми конче повинні були мати в своєму фільмі рідкісних тварин, і вони коштували нам багато часу й терпіння. Ми зняли не тільки тапірів, лінивців, диких кабанів та інших великих ссавців Амазонас, а й чимало маленьких тваринок. Деякі з них, особливо комахи, мали дуже чудернацький, навіть страшний вигляд, коли їх знімали на цілий кадр.

Сотні метрів плівки ми витратили на дивовижних мурашок-листорізів, котрі на агрономії розуміються, мабуть, не гірше за людей. Ці червоні мурашки живляться спеціальним видом грибів, які вони самі й культивують, причому так давно, що в дикому стані цей вид уже не існує, як і наші культурні рослини. Свої підземні городи мурашки удобрюють листям певних дерев. У джунглях на кожному кроці можна зустріти цілі валки працьовитих мурашок, які тягнуть клаптики зелених листочків. Інші біжать в протилежному напрямку по нову партію. Коли піти слідом за робочими мурашками аж до їхньої домівки, то можна побачити там інших мурашок, маленьких, які стежать за чистотою. Вони виносять з мурашника різні покидьки на смітник.

Мурашки-листорізи завдають великої шкоди плантаціям і садам, тому населення люто ненавидить їх. Взагалі мурашки в Амазонас — найбільші вороги людини, їх можна зустріти де завгодно і коли завгодно. Переважна більшість цих комах боляче кусається. Найдошкульніші з них — великі чорні «конга» (параконера і грандіпонера) — бувають до трьох сантиметрів завдовжки. Це отруйні мурашки. Крім сильних щелеп, вони ще мають під черевцем жало, тому не тільки боляче кусають, а й жалять. Ми з Торгні пересвідчилися в цьому на власному досвіді. Звичайно, конга були дуже цікавим матеріалом для нашого фільму. Потрапив до нього і величезний волохатий отруйний павук-птахолов. Йому ми навіть платили, як справжньому статистові, тарганами та іншими комахами. Павук-птахолов став нашою домашньою твариною. Ми його вивчали кілька місяців, возячи з собою в маленькій клітці. Він почував себе добре і з великим апетитом поїдав комах, яких ми ловили для нього.

Наші друзі, солдати з Пуерто Легізамо, дивилися на нас, як на справжніх героїв, коли ми знімали чічарро мачако. Це своєрідна цикада, яку назвали світлоносною через великий наріст на голові, схожий на ліхтар, хоч він зовсім не світиться. Світлоносна — зовсім нешкідлива комаха, але в Амазонас її вважають отруйною і бояться, як чуми. Коли ми якось спіймали чічарро мачако і поводилися з нею так, ніби це найбезневинніша на світі комаха, мешканці Пуерто Легізамо вирішили, що ми збожеволіли. Навіть упевнившись, що з нами нічого не сталося, вони не повірили, що комаха безпечна.

— Вам просто пощастило: досить цій комасі раз укусити людину, і вона помре, — сказав нам один офіцер, який уже багато років прожив у Амазонас.

Але найрідкіснішу сцену з життя комах ми бачили під час першої своєї експедиції на річці Кагуан — масовий переліт термітів. Це було просто надзвичайне видовище. Три дні підряд з самого ранку до полудня над водою ніби стелився густий дим. Це мільйони, а може, й мільярди термітів летіли над річкою до її верхів’я. Одного дня після обіду пішов дощ, і поверхня річки геть покрилась термітами. Іншого разу вони навіть у ясну сонячну погоду сипалися у воду, як сніг. Пізніше я взнав причину перельоту термітів; крилаті самці і самки з’являються на світ саме тоді, коли починається пора дощів. Якщо в гнізді стає надто багато дорослих термітів, вони, як і мурашки, рояться і паруються — або в повітрі, або на землі, коли скинуть крила.

Тоді ж ми були свідками ще одного явища, пов’язаного з порою дощів. Якось увечері, ставши табором на піщаному березі, ми раптом помітили маленьку гарну черепаху, потім ще одну, а далі цілу купу їх. Ми не могли збагнути, звідки вони беруться. Я обійшов з ліхтариком навколо табору і нарешті здогадався, в чім річ. Маленькі черепахи виповзали з ямок у піску: очевидно, перед початком дощів вони вилуплюються з яєць. Вилізши з ямки, черепахи відразу ж прямували до річки.

Взагалі я ніде не бачив стільки річкових черепах, як на Кагуані. Вони траплялися там цілими косяками, так що навіть заважали нам плисти човном. Гвинт раз у раз ламався об тверді панцири черепах.

Фауна Амазонас надзвичайно багата. Але одна річ дивитися на тварин і записувати свої враження, а зовсім інша — знімати їх на плівку. Часом нам щастило, а часом і ні. В гущавині похмурих пралісів або в зливу важко зробити гарний кадр. І навіть коли сяяло сонце, нас інколи чекали невдачі — не завжди можна було націлити об’єктив на тварину. Звірі лякливі і не чекають, пеки ти це зробиш, картина міняється блискавично. І якщо ми все-таки змогли зняти за відносно короткий час багато метрів чудових кадрів про жителів джунглів, то це і завдяки майстерності кінооператора, і тому, що нам просто пощастило.

Після чотирьох місяців напруженої роботи настав час повертатися додому. Тепер наше повернення не було ганебним відступом: ми зняли сімнадцять тисяч метрів кіноплівки — сімнадцять кілометрів! Цілком достатньо для повнометражного фільму.

Було вирішено, що я відразу ж вирушу в Боготу, щоб улаштувати там деякі справи, а мої друзі залишаться ще на тиждень у Пуерто Легізамо; треба було поповнити колекцію, скласти спорядження і в подяку за гостинність зняти короткометражний фільм про прикордонну заставу.

Ми вже не раз міркували про те, що робити з Лабаном, коли закінчиться експедиція. Звичайно, найбільше нам хотілося б узяти його з собою, але це було неможливо. Ревуни дуже чутливі до зміни клімату — везти Лабана в Швецію було б убивством. Доводилось залишати його в Амазонас.

Проблема мало не вирішилась сама собою, до того ж дуже трагічно.

Трапилося це перед самим від’їздом експедиції з Амазонас, коли я був уже в Боготі. Мої друзі стали табором над річкою Путумайо на віддалі одноденного переходу від Пуерто Легізамо і вирушили звідти на лови. Коли вони ввечері повернулися човном додому, то виявили, що Лабан десь подівся. Вони залишили його в таборі з Ліно, а Ліно вирішив, що Лабан поїхав з ними.

Цілу добу всі шукали Лабана — ходили по джунглях і кликали його. Однак він пропав безслідно. Вирішили, що його роздерла пантера або якийсь інший хижак. Усім було дуже шкода мавпеняти.

Нарешті мої друзі знялися з табору і вирушили назад у Пуерто Легізамо. Пропливши кілька миль униз по Путумайо, вони причалили до берега, де стояла індійська хижа. І раптом до човна кинулась маленька мавпочка!

Лабан! Як він тут опинився?

— Уявіть собі, — розповідав їм один із індійців, — виїхав я недавно на човні ловити рибу і бачу — пливе по воді колода, а на ній сидить мавпеня. Ну, я підплив і забрав його.

Що ж трапилось? Мабуть, Лабан, побачивши, що його «татусі» відпливають на човні, кинувся навздогін їм у воду. Адже він робив так уже не раз. Однак течія виявилася надто сильною, і маленький Лабан не міг її подолати. Тут саме повз нього пропливала колода, і він видряпався на неї. Так він проплив на колоді кілька миль.

Зустріч була надзвичайно радісна, зате тим важче було потім розлучатися. Однак Лабан попав у добрі руки. В Пуерто Легізамо був один молодий солдат, що дуже любив тварин, і ми віддали йому мавпеня. Лабан, певно, відчув, що в нового «татуся» добре серце, бо відразу прихилився до нього.

Свій перший вечір після повернення в Боготу я провів у товаристві шведського інженера Ганса Ісберга, який там працює, та його дружини Інгер. Ми їли в аргентінському ресторані «дитячий біфштекс» — соковитий, великий, на цілу тарілку. Такий біфштекс був улюбленою темою наших розмов під час експедиції. Щодо Інгер і Ганса, то ми вже не раз мали нагоду пересвідчитися в їхній дружбі. І якщо цю книгу буде комусь присвячено, то тільки їм. Ще під час нашої першої експедиції (Ганс тоді не був одружений) Торгні, Вальтер Буберг і я зупинялися в нього. Коли ми поверталися з Амазонас, він прийняв нас так само гостинно. Ми прибули ввечері, неголені, виснажені, разом із сеньйоритою Аною — анакондою — і трьома крокодилами. Ганс щойно одружився (про що ми, звичайно, не знали) і саме скликав велике товариство на коктейль, однак це не перешкодило йому й Інгер прийняти нас і наших полонених з розкритими обіймами. З боку молодих — особливо з боку господарки дому — це була просто великодушність: не роздумуючи пустити в хату трьох обшарпаних волоцюг, віддати ванну для крокодилів і сад для анаконди, щоб вона могла грітися на сонечку! В усіх інших випадках вони теж виявляли до нас щиру увагу і завжди готові були прийти на допомогу. Коли якось із Швеції не надійшов вчасно переказ на гроші, Ганс хоч і не без труднощів добув для експедиції необхідні кошти.

Чекаючи, поки в Боготу прибудуть мої друзі, я знову зупинився в Інгер та Ганса..

— Але, — заявив Ганс, — як би нам не хотілося, ми не можемо взяти в дім чотирьох чоловіків і трьох анаконд! Коли в нас гостювала сеньйорита Ана, ми мало не залишилися без куховарки. Вона трохи не збожеволіла і цілими днями тільки те й робила, що ходила і хрестилася. А якщо ви привезете три змії, та ще й одну з них семиметрову, то куховарка зовсім утече, а на такий риск ми не можемо піти…

Справа в тому, що ми, боячись застудити сеньйориту Ану в холодній Боготі, заносили її на ніч до кухні. Звичайно, держали ми її в ящику, але куховарка не вірила, що дошки витримають, коли змія захоче простягнутися як слід.

Проте, побачивши, що нас із анакондами не приймає жоден готель, Інгер і Ганс взяли-таки змій до себе. Щоправда, цього разу не до кухні, а в гараж. Власне, це теж не дуже влаштовувало куховарку: її кімната містилася над гаражем, і вона дуже не довіряла «нижнім мешканцям».

Нам не пощастило з анакондами. Найменша з них здохла, як тільки прибула в Боготу. Ми відразу ж поспішили відправити двох що залишилися, в Калі, де жив Хорхе, — він обіцяв доглянути за ними, поки ми не заберемо їх у Швецію. В Калі тропічний клімат, і наші полонянки мали почувати себе там непогано. Однак машина, на якій перевозили анаконд, зіпсувалася високо в Андах, і найбільша змія не витримала холоду. Її привезли мертвою. В ящику поряд з нею лежало двадцять вісім неживих анаконденят, які народилися в неї так невчасно. Я мимоволі почував себе дітовбивцем. Отже, з трьох наших анаконд лишилася тільки одна. Зате вона щасливо доїхала до гетеборзького «Акваріума». Віз її Олле. З Буенавентура, порту Калі, до самого Гетеборга він плив пароплавом. Решта членів експедиції вилетіли в Швецію літаком. (Я летів через Париж, але мені там було не дуже весело: я майже весь час пролежав у готелі хворий на малярію).

Крім усього іншого, ми ще встигли зняти короткометражний фільм про «бананового короля» Фольке Андерсона, багатого плантатора з провінції Есмеральдас в Еквадорі. А я відвідав свою сім’ю в Кіто і домовився про наступну експедицію в Льянганаті з Луїсом Андраде, котрий нетерпляче ждав на мене..

— Ну, ти вже маєш свою анаконду, — сказав він, — тепер подумай про золото. Тобі довелося двічі їздити в Амазонас, поки ти спіймав змію. А в Льянганаті, може, доведеться побувати й тричі, поки знайдеш скарб Вальверде. Але ти обов’язково здобудеш його, він чекає на нас…