Золото і анаконда

14 БОЛОТО ЛА АПАЙЯ

На саме різдво ми стали табором на маленькому острівку посеред болота Ла Апайя. Ні моїм товаришам, ні мені раніше ніколи не доводилось святкувати різдво в таких незвичайних умовах.

Ми прямували до індійського племені кофанів, яке живе над річкою Сан Мігель на кордоні Еквадору й Колумбії, і поспішали добратися туди, перш ніж обміліють річки. Проте всі ми стільки наслухалися про таємниці болота Ла Апайя, що не могли подолати спокуси, і завернули до нього.

Трохи на південь від точки, де екватор перетинає Ріо Путумайо, в неї впадає невеличка притока, змішуючи свою чорну воду з брудно-жовтими хвилями Путумайо. Ідучи вздовж звивистого русла цієї річки в північному напрямку, можна вийти якраз до болота Ла Апайя. Там, де річки зливаються, оселилося нечисленне напівцивілізоване плем’я індійців хітото, однак вони не зважуються ходити до болота: бояться великої гюїо — анаконди. Ла Апайю вважають домівкою величезної змії. Індійці розповіли нам, що кілька років тому один їхній одноплемінник поїхав туди ловити рибу: гюїо напала на нього і проковтнула.

А втім, не тільки індійці, а й білі поселенці з берегів Путумайо з острахом говорили про Ла Апайю. Всі вони добре пам’ятали одного нещасного перуанського мисливця, який кілька років тому пропав у тих болотах. Спроби вияснити, що з ним сталося, не дали наслідків. Правда, згодом там було знайдено людський кістяк, і всі вирішили, що це рештки перуанця, але як він загинув, ніхто так і не взнав. Поселенці вважали, що його вкусила отруйна змія. Індійці ж були впевнені, що тут не обійшлося без великої гюїо.

Ландшафт Ла Апайї справляв дуже своєрідне, навіть моторошне враження.

— Якраз для кіно, — зауважив хтось із членів нашої експедиції. Куртові він нагадував зруйнований бомбами Гамбург. Кілька років тому тут бушувала лісова пожежа — рідкісне явище в цій частині Амазонас: треба було дуже великої посухи, щоб такі мокрі ліси могли горіти! Густі, повні різних тварин заболочені джунглі були знищені вогнем на цілі кілометри, і довгий час там не було ніяких ознак життя. Але зараз обгорілі стовбури дерев вкрилися вже рослинами-паразитами, з’явилося молоде пагіння пальм та інших дерев, зазеленіла соковита трава. А потім ця величезна зелена галявина стала приваблювати й тварин.

Зараз у болоті було повно риби, черепах і крокодилів. Літало тут також безліч найрізноманітніших птахів. Тварини-ссавці траплялися рідко — вони уникають відкритих місць, хіба що ель тігре — грізний ягуар — часом залишав свої мисливські угіддя в густих джунглях і блукав по Ла Апайї. Ми не раз бачили його сліди і глибокі подряпини на стовбурах дерев — то ягуар гострив кігті.

Із табору на острівку ми робили невеличкі походи в усіх напрямках, фотографували, ловили тварин. Нам пощастило зібрати цікавий матеріал. Лаурентіно Муньос ледве встигав препарувати наші знахідки — риб, плазунів, жаб, а також різних птахів: чапель, лелек, водоморозів, папуг і шулік. Багато дивовижних мешканців тутешніх джунглів ми зняли на плівку, і серед них — колонію чорних бакланів. Кілька сотень цих птахів гніздилося в обгорілих кронах всохлих дерев. Вони хрипко, химерно кричали. «Наче старі діди», — казав наш звукооператор Олле.

Стояла нестерпна задуха, навіть Лабан, дитя тропіків, був весь мокрий і важко дихав. Сонце майже цілий день немилосердно пекло, на небі не було ані хмаринки, температура в затінку досягала сорока градусів. Правда, води ми мали досить, щоб скупатися — звичайно, теж теплої, біля тридцяти градусів, але все-таки холоднішої за повітря, — однак купатися в Ла Апайї небезпечно. Найбільше, що ми собі дозволяли — це обливатися з черпака на березі або в човні. Та й то треба було поспішати, бо нас ніколи не покидали хмари кровожерних мух.

Чим же викликана така обережність? По-перше, в Ла Апайї повно крокодилів. Але ще страшніша за них піранья — риба-хижак, гроза людей і тварин, що живуть в Амазанас. Її ще називають «людоїдом».

Піранья (або пірайя чи піранха) — мабуть, чи не найжахливіша з усіх хижих риб на світі. Вона порівняно невелика, коротка, товста і тупоноса. Відомо три види її — найбільша, так звана «біла піранья», досягає тридцяти сантиметрів, а два інші види не довші як п’ятнадцять сантиметрів. Але зуби піраньї здатні нажахати кого завгодно. (Назву риби взято з мови індійців турі: піра — риба, анха — зуб). Щелепи в неї непомірно великі порівняно з тулубом і оснащені рядом трикутних, гострих, як бритва, зубів. Кусає піранья блискавично і з страшенною силою. Ми зустрічали на Путумайо кількох людей, яким риба повідкушувала пальці, коли вони занурили з човна у воду руку. Не раз ми бачили й корів, яким піраньї відгризли на водопої шмат морди, а також одноногих качок. Перепливати річку, де є піраньї, небезпечно для життя, а коли на тілі є ще бодай найменша подряпина, з якої тече кров, — то це просто самогубство. Кров миттю приваблює цілі зграї цих ненажерливих хижаків. А нападають вони з неймовірною швидкістю і страшенною люттю. Вода навкруги аж кипить, коли вони накидаються на жертву, відриваючи шматки м’яса, перегризаючи жили і зв’язки. За якусь мить живе тіло обертається на голий кістяк.

Багато страшних історій розповідають про людей, котрі стали жертвами піраньї. Ось коротко одна з них — я почув її від кінооператора Брюкнера, який знімав фільм в Амазонас для компанії «Юфа».

Якось п’яний бразілійський солдат упав з причалу у воду. На нього одразу ж напали піраньї. Товариші з берега кинули йому лассо, і він учепився за нього, але тут же випустив, кричучи від болю і, звичайно, відбиваючись руками від хижаків. Однак він швидко знесилився в цій нерівній боротьбі. І коли врешті товаришам пощастило накинути йому лассо на голову і витягнути з води, від солдата залишився майже самий лиш кістяк з клаптями мундира.

Тож не дивно, що ми страшенно злякалися, коли якось увечері почули з болота крик Торгні. Він виплив на маленькому човнику облитися водою. Коли він почав одягатися, хиткий човник перевернувся, і Торгні опинився в болоті. Він не встиг ще навіть як слід натягнути штани, тому ноги в нього були сплутані. Торгні охопив жах — адже він знав, що у воді є крокодили і піраньї. На щастя, поблизу був Хорхе з великим човном. Він швидко кинувся на допомогу і витягнув Торгні, який уже встиг нахлебтатися води. Отже, Торгні відбувся тільки переляком.

Ще один неприємний мешканець Амазонас, з яким ми познайомилися під час експедиції, — це електричний вугор, зовні він більше скидається на так званий лососевих. Не знаю, хто як, а я перейнявся глибокою повагою до цього чудовиська. Якось ми спіймали рекордний за величиною екземпляр електричного вугра (спочатку, як тільки спина його з’явилася на поверхні, всі навіть подумали, що це анаконда). Ми вирішили наступного дня зняти його і зробили біля берега невеличку загороду, щоб вугор залишився живий. Коли ми гичками підганяли його в поле зору об’єктива, мене раптом так ударив електричний струм, що ноги підігнулися і на мить зовсім задерев’яніли. Страшенно неприємне почуття! Якщо електричний вугор торкнеться людини на глибині, наслідки можуть бути трагічні. Сила струму в нього така велика, що здатна паралізувати навіть коня.

Електричні органи вугра складаються із драглистої речовини, яка покриває приблизно третину поверхні його тіла. Вона утворюється тисячами клітин, що діють, як гальванічний елемент. Дорослий електричний вугор буває понад два метри завдовшки, сила струму досягає пів-ампера і відповідно напруга біля сотні вольт. А де значить, що вугор може постачати струм для чималої лампи. В нью-йоркському «Акваріумі» електричні вугрі самі давали струм для неонової таблички з написом «Електрикал Ііл». Їх час од часу полохали, і вони, кидаючись врозтіч, торкалися контактів у стінах басейну.

Електричний вугор сліпий. Свою поживу — рибу, жаб та інших дрібних водяних мешканців — він знаходить з допомогою своєрідного «радара», який випромінює до двадцяти імпульсів на секунду, коли вугор починає рухатись. «Передавач» вугра вивчено, але де міститься «приймач» і як він діє, ще треба дослідити.

Третій неприємний мешканець тутешніх річок — риба карнеро. Вона дуже мала — доросла рибина не буває довша як двадцять сантиметрів; але що вона менша, то дошкульніша. В цьому не важко переконатися, скупавшись у будь-якому з водоймищ Амазонас. Тут живе зовсім маленький вид карнеро — від чотирьох до семи сантиметрів. Вони впиваються в статеві органи або пряму кишку і ссуть кров, викликаючи гострий біль і запалення. Часом буває, що огидного маленького паразита доводиться знищувати за допомогою операції.

Галерею страхітливих риб завершує річковий скат хвостокол. Він звичайно закопується в мул чи пісок на дні річки, і треба бути дуже обережним, щоб не наступити на нього. Цей скат має довгий хвіст з гострими отруйними колючками і володіє своєю зброєю не гірше, як фехтувальник шпагою. Він може завдати дуже болючих ран, часом навіть небезпечних для життя.

Але досить про риб Ла Апайї! Дозвольте розповісти ще й про інших неприємних тварин, що водяться в цих місцях. Наприклад, про кайманів. Каймани — один із видів крокодилів — тупоносі, надзвичайно люті. В Ла Апайї кайманів сила-силенна.

Вільямісар провів експедицію аж до самого Ла Апайї, і першої ж ночі на болоті ми з Торгні вирушили з ним на полювання, яке змусило нас добряче похвилюватися.

На кайманів полюють уночі. Мисливець сидить у човні і присвічує сильним кишеньковим ліхтариком, тримаючи його в руці або прикріпивши на лобі. Коли світло потрапляє в очі кайманові, вони виблискують, як жаринки. Крокодил дивиться на світло, немов загіпнотизований, а мисливець тим часом тихо підкрадається ближче.

І якщо він так знає свою справу, як Вільямісар, то йому щастить підплисти майже до самого каймана і влучити його гарпуном.

Неможливо описати словами, яке враження справляло на нас казкове таємниче болото Ла Апайя тієї зоряної ночі, коли ми повільно пливли по чорній воді через понівечений мертвий ліс. Часом здавалося, що з неба зірвалася зірка і, заблукавши, безцільно метляє в просторі — це в темряві літав світлячок. Грубе, хрипке квакання великих жаб змішувалося з дзвінким кумканням маленьких жабок та безліччю інших звуків великих і малих болотяних мешканців, які прокидаються, коли настає ніч.

Вільямісар сидів на носі човна. Він безшумно, надзвичайно спритно вів наше вутле суденце вузькими проходами між поваленими стовбурами дерев та кущами. Час од часу він кричав, як кричать каймани весною:

— Ао-о-ом! Ао-о-ом! Ао-о-ом! — і лунко бив себе в груди. Часто з болота чути було відповідь.

Червоні вогники спалахували з усіх боків, але Вільямісар був перебірливий, його цікавили каймани щонайменше два метри завдовжки. За шкури таких кайманів платять по вісім песо за метр. А менші, як пояснив він, тут взагалі ніхто не купить.

Цієї ночі заробіток у Вільямісара був непоганий — понад сто песо. Мисливець убив гарпуном п’ять кайманів: із них найбільший був три з половиною метри завдовжки, а найменший — рівно два.

Наш друг був задоволений, але ще більше задоволення мали зграї стерв’ятників, які наступного дня влаштували справжній бенкет на обдертих крокодилових трупах.

Я багато разів брав участь у нічному полюванні на крокодилів у різних частинах світу: з неграми на тихоокеанському побережжі Південної Америки, з даяками на острові Борнео, з малайцями на Малих Зондських островах, але жоден з мисливців не міг зрівнятися з Вільямісаром. Він кидав гарпун надзвичайно швидко і влучно, потім цілком спокійно, з задоволеною посмішкою втягав у човен каймана, що відчайдушно пручався, загрозливо клацаючи щелепами і щосили б’ючи дужим хвостом. Торгні відразу ж загорівся.

— Це будь-що треба зняти! — заявив він.

І ми почали знімати — в неймовірно важких умовах, зате з блискучими наслідками. Кадри, що показують Вільямісара на полюванні, належать до найкращих у нашому фільмі «Анаконда».

Тільки на дуже короткий час, коли починало смеркати, освітлення дозволяло фотографувати, і ми щодня використовували цю мить з максимальним напруженням. Звичайно, деякі епізоди довелося інсценізувати, але артистами були живі каймани. Вільямісарові пощастило спіймати їх і, ризикуючи своїм життям, доправити цілком неушкодженими до табору. Такою ж небезпечною була й робота режисера. Та невдовзі Торгні почав ставитись до кайманів так зухвало й зневажливо, що ми дивувалися, як у нього залишились цілі руки й ноги. Вільямісарові, котрий за своє життя добре вивчив вдачу цих хижаків, аж відлягло від серця, коли було знято останню сцену з кайманами. Він заявив, що аж тепер збагнув усю мудрість прислів’я «бог дурнів милує». Як керівник експедиції, я теж не раз попереджав Торгні, що він має справу не з іграшковими крокодилами. Однак коли Торгні брався за режисуру, на нього не впливали ніякі перестороги і поради.

Ми зняли багато цікавого на Ла Апайї, зібрали чималі колекції, але великої гюїо, як не шукали, знайти не могли. Ми поспішали далі, до індійців племені кофаніз, і не могли довше затримуватися на болотах. За день до Нового року ми згорнули свій табір і вирушили вгору по річці Путумайо, а Вільямісар повернувся назад у Пуерто Легізамо з повним човном кайманових шкур.

Новий рік ми зустріли на маленькому острівку посеред річки Путумайо, а першого січня дісталися до річки Сан Мігель, у верхів’ї якої живе плем’я кофанів.