Золото і анаконда

5 ЕКСПЕДИЦІЯ В ДОРОЗІ

Ми сиділи з Густавом Альгордом у маленькому барі в Амбато і розмовляли з Кенгуру-Брауном, коли з’явився дуже стурбований Андраде.

— Що тебе так хвилює? Сідай краще і випий з нами! — скомандував Кенгуру-Браун, наливаючи Андраде чарку віскі.

Браун — старий австралієць, ветеран джунглів. Я вперше познайомився з ним 1935 року на річці Напо, коли йшов в Амазонас. Після того ми не раз зустрічалися з ним, але тепер в Амбато я не зразу впізнав його. Раніше він завжди ходив поголений, а зараз відпустив довгу кошлату бороду, яка вилискувала білим, сивим, жовтим і рудим. А прикрасив він себе так на старість тому, що його вкусила отруйна гадюка в праву руку, і він зовсім не міг нею орудувати. Щоправда, Браун: спробував голитися лівою рукою, але зазнав буквально кривавого фіаско. Хоч-не-хоч, а довелось йому покинути; свої джунглі і прийти в Амбато, щоб звернутися до лікаря…

Недавно я дізнався, що Браун помер. Старий мешкав сам у будиночку над річкою Напо. Якось він важко захворів, а тут почалася повінь, річка обернулась на брудну лавину води, і перебратися на другий берег, у селище Напо, було неможливо. Так смерть забрала Кенгуру-Брауна, одного з найхоробріших і найблагородніших піонерів Орієнте.

Люди з такою вдачею, як у нього, потрібні скрізь, а їх стає дедалі менше. У всякому разі в таких країнах, як Браунова Австралія і моя Швеція, де рівень життя високий, а вимоги до людей ще вищі. Тепер рідко де знайдеш таких палких піонерів, готових на самопожертву, на риск, здатних задовольнятися найменшим, — людей із вдачею вікінгів, про яких так багато пишуть і яких, здається мені, так мало залишилось…

Однак повернемось до Андраде. Кілька днів тому пін виїхав з Кіто з основною частиною спорядження в Пільяро, звідки ми мали вирушити в похід. Там йому треба було найняти носильників. Але Андраде зіткнувся з несподіваними труднощами і повернувся сказати про них, щоб ми могли якось запобігти затримці.

Виявилось, що якийсь поліцай у Пільяро почав вимагати від Андраде документів і офіціального дозволу уряду на експедицію в Льянганаті. Андраде відповів, що така вимога безглузда, бо ніхто не може заборонити еквадорцеві подорожувати по своїй власній країні. Поліцай велів йому замовкнути і сказав, що посадить його в тюрму, а спорядження конфіскує, якщо Андраде не послухається.

Андраде вважав, що поліцая підкупив якийсь впливовий пан, котрий хотів одержати концесію в Льянганаті, коли там і справді знайдуть щось цінне. Через поліцая він сподівався вивідати мету нашої подорожі і дізнатись, хто в ній бере участь. Можливо, Андраде й угадав. Адже в Південній Америці, навіть у найвіддаленіших місцевостях її, трапляються також особи, які, маючи владу в руках, використовують кожну нагоду, щоб тикати носа в чужі оправи. Якось мене самого арештував один з таких маленьких гітлерів, вирішивши, що я шпигун. Це навчило мене завжди мати про запас рекомендаційного листа від якого-небудь вищого чиновника країни. Цього разу в мене теж був такий документ — підписаний секретарем президента лист із наказом чиновникам усіма силами допомагати нам. Андраде прочитав його і заспокоївся.

Попрощавшись із старим Брауном (який з чаркою чудово справлявся і лівою рукою), ми найняли машину і вирушили в Пільяро. Покручений, небезпечний шлях пролягав по тих місцях, які в серпні 1949 року спустошив жахливий землетрус. Скрізь ще видно було сліди катастрофи — великі обвали, зсуви, зруйновані будинки й мури. Ще більше спустошення ми побачили в Пільяро, куди доїхали за півгодини. Це маленьке містечко мало такий вигляд, ніби на нього окинули атомну бомбу.

Страшна річ ці землетруси. Вони завжди починаються несподівано, причому людина почуває себе зовсім безсилою. Катастрофа 1949 року застала мене в Кіто. Я пам’ятаю її так, ніби це було вчора. Я сидів за письмовим столом і дописував останній розділ своєї книги, тому настрій у мене був чудовий. Раптом я схопився, ніби в якомусь страшному сні. Дім ходив ходором, дружина злякано кричала;

— Тікай! Землетрус!

Ми кинулись у садок. Земля хиталась під нами, мов палуба корабля, дерева гнулися, як у бурю. Потім усе так само раптово затихло…

Кіто землетрус не завдав великої шкоди; в нашому будинку тільки трохи потріскалась штукатурка. Але в сусідній провінції Тунгурагуа чимало міст і сіл були геть зруйновані; дуже постраждали також шляхи. Другого дня після катастрофи я поїхав в Амбато і побачив жахливу картину. Серед руїн лежали мертві й поранені, блукали бездомні. На обличчях тих, хто вижив, були написані жах, страждання, відчай і апатія. Але я бачив і сувору рішучість, бачив людей, які докладали всіх зусиль, щоб допомогти потерпілим. З Кіто в Амбато одразу ж примчали машини з харчами, ліками й людьми. Було мобілізовано також усі літаки в країні. Вони забирали поранених і тих, що залишились без даху над головою, і одвозили в Кіто, де лікарі день і ніч не одходили від операційного стола. Найбільше постраждала східна частина провінції. Пелілео, Пататі, Пільяро — маленькі, гарні, ідилічні містечка — майже повністю було знищено. В Пелілео не лишилося жодного цілого будинку. Все лежало в руїнах, з-під яких чувся стогін і крики тисяч людей. Нікому було рятувати живцем похованих під уламками, нікому було піклуватися про поранених, ховати померлих і відганяти стерв’ятників та собак. Але допомога надходила звідусіль. Помагали військові частини, Червоний Хрест, тисячі добровольців з усіх латиноамериканських країн, із США, навіть із Швеції! Літаки прямували в Еквадор з ліками, кров’яною плазмою, бинтами, одягом, з тисячами наметів, харчами, грошима, з тими, хто бажав допомогти. Туди, куди не можна було проїхати машинами, йшли пішки, добиралися на конях, спускалися на парашутах. І скоро — навіть дуже скоро — життя пішло своїм звичаєм.

В Пільяро Андраде склав наше спорядження в шинку Панчо Дуеньї, який розмістився після землетрусу в дерев’яній повітці.

Дон Панчо був дуже балакучий і дав нам детальну й правдиву картину землетрусу. Він сам і його родина якимось чудом урятувалися, але майже все майно втратили.

— Коли прибули фоторепортери й кінооператори, то заходилися фотографувати купу уламків, що залишилась від мого будинку, — розповідав дон Панчо. — А робили вони це тому, що з усього мого майна вцілів тільки портрет Черчілля, який пальцями робив знак «V»[4]. Портрет висів на розваленій стіні, що випадково не впала. Я сприйняв це, як знак того, що не треба вішати голову, і заходився споруджувати новий шинок. А як тільки полагодили дорогу, я замовив новий запас напоїв. Кухоль пива, чарка вина — від цього люди ніколи не відмовляються, особливо в такі важкі часи. Отак мої справи й налагодились!

— «Вікторія», — сказав Андраде, позираючи скоса на пляшки з пивом марки «Вікторія», — найкращий сорт пива в Кіто.

Один за одним зайшли найняті Андраде носильники — дев’ятеро індійців та метисів — і почали пакувати харчі та спорядження у прогумовані мішки.

Наші запаси харчів складалися, крім кількох банок консервів, із рису, маїсового борошна і борошна хаба (хаба — бобова рослина, яку вирощують індійці), мачіки (підсмаженого ячного борошна, м’яко змеленого), великої кількості цибулі, свинячого сала, масла, цукру, солі, хліба та інших продуктів. У таких мандрівках, як наша, найзручніше варити їжу тільки вранці і ввечері, а під час переходів ми збиралися підкріплятись піньолем (солодким поживним напоєм із розведених у воді мачіки та ячмінного цукру), чіфле (підсмажених тоненьких скибок зелених бананів), смаженим маїсом і фрітадасом (невеличкими шматочками свинячого м’яса, підсмаженого у власному соку). Крім того, ми ще мали великий запас рому. «Важлива деталь», — зауважив Андраде і нагадав, що один німецький дослідник, складаючи список необхідних для подорожі в Андах речей, поставив ром на перше місце.

Наші запаси були розраховані на місяць, але, звичайно, не на дванадцять чоловік: діставшись до річки Сан Хосе, на місце, яке Андраде вибрав вихідною точкою наших походів, більшу частину носильників ми мали повернути назад у Пільяро і залишити тільки двох, щонайбільше трьох пеонів. Опріч того, частину запасів ми планували залишити в складах по дорозі до річки Сан Хосе, щоб можна було скористатися ними, коли ми повертатимемось назад.

Харчування — одна з найскладніших проблем для тих, хто мандрує по Льянганаті, бо там, крім дичини, не знайдеш нічого їстівного. Оленів, гірських тапірів і ведмедів скільки завгодно, птахів теж, але, пояснив нам Андраде, на полювання треба згаяти стільки часу, що здобич не варта того.

Нарешті все було спаковано, і ми відзначили свій останній день в цивілізованій місцевості кількома чарками вина. Дон Панчо теж пристав до товариства і розважав нас розповідями про численних шукачів скарбів, яких йому довелося у своєму житті випроводжати в Льянганаті і потім знову зустрічати в Пільяро.

— Щоправда, — зауважив він, — їх не завжди можна було впізнати, коли вони поверталися. Йшли вони веселі, здорові, в новому одязі, а поверталися виснажені, худі, похмурі, неголені, обдерті. А деякі й зовсім не поверталися… Старий Кінтерос, супутник капітана Лоха, був останній, хто знайшов собі в Льянганаті смерть. Він шукав золото неподалік од річки Сан Хосе з одним пеоном, який був трохи не сповна розуму. Коли харчі вже кінчались, пеон пішов собі, залишивши Кінтероса напризволяще. Старий пробував повернутися сам, проте знесилів од голоду і важкого шляху, упав під деревом і більше не встав. Згодом д’Орсей натрапив на його кістяк.

— Він хоч знайшов колись золото? — спитав я.

— Знайшов, — відповів Андраде. — Якось він вирушив на пошуки з одним хлопцем на ім’я Елой Аро. Одного разу цей Аро видряпався на горб — теж біля Сан Хосе, — посковзнувся, дуже забився і не міг зразу підвестися. Лежачи, він почав длубати мох на скелі і побачив у камені жовту жилку, не товщу за кінську волосину. Аро покликав Кінтероса; той дістав пляшечку з якоюсь рідиною і помазав жилу. «Мідь», — заявив він, але все-таки відколов киркою кілька камінців. Згодом, повернувшись в Амбато, він оддав камінці на аналіз, і в них знайшли золото. Кінтерос одразу ж вирушив знову в горн, але вже без Аро, щоб надовбати із скелі золотоносних каменів. Та він ніяк не міг знайти те місце, бо зробив стільки піка (піка — прорубаний мачете шлях у заростях), що не знав, якою із них іти. Тоді він узяв з собою Аро, однак і це не допомогло.

Скільки розповідей про шукачів скарбів і золота мають такий кінець!

— Так, — сказав дон Панчо. — Наскільки я знаю, ще ніхто з тих, що ходили в Льянганаті, не знайшов собі там багатства. Колись давно там, правда, добували срібло й мідь, а під час визвольної війни мешканці Пільяро допомагали фінансувати похід Сімона Болівара сріблом із Льянганаті. Але відтоді там більше нічого цінного не знаходили. Звичайно, для Пільяро Льянганаті по-своєму — справжня скарбниця. Тут треба було б поставити пам’ятник Вальверде. Скільки грошей залишили в Пільяро шукачі скарбів, розраховуючись із носильниками та провідниками, закуповуючи харчі, платячи тут мені за… гм… одне слово, ваше здоров’я!

Другого дня вранці, о пів на шосту, нашвидку поснідавши, ми вирушили в Льянганаті. Густав верхи, а решта — пішки. (Сам я майже ніколи не беру коня, бо для мене легше йти, ніж їхати верхи без звички). Дехто з носильників привів із собою осла і поклав на нього свій вантаж, щоб поки що не дуже стомлюватись. Після Ель Пончо, перевалу на горі Гуапа, який ще називають «воротами в Льянганаті», все одно доведеться відсилати всіх ослів назад, а вантаж нести самим, бо далі починається місцевість, по якій не пройде жодна в’ючна тварина.

На дорозі стояла невилазна грязюка. Ми ледве витягали з неї ноги, повільно посуваючись вперед, а дрібний дощ, який сіяв з самого ранку, і не думав переставати. Було мокро, похмуро й холодно. Коли ми поминали глиняні халупи пеонів, біля деяких із них чекали жінки наших носильників і подавали їм гарячий суп. А поки ті жадібно ковтали їжу, жінки, оточені дрібними дітьми, стояли і витирали сльози. Та й самі носильники йшли в Льянганаті без особливого ентузіазму. Їх там чекала виснажлива праця, важкі переходи, погана погода і незручний нічліг. А може, щось і гірше. Однак їм не щодня трапляється можливість заробити десять сукре в день, приблизно три крони, не рахуючи їжі, та ще й одержати чималу додаткову винагороду, як ведеться в цих місцях.

Прощальні слова, якими проводжали нас зустрічні, були не дуже підбадьорливі і доводили, що Льянганаті має погану славу.

— Кіерен морір? Устедес ван а морір! — кричали нам. (Ви хочете вмерти? Ви вмрете!).

— Що вони кажуть? — трохи стурбовано спитав Густав.

— Дурниці! — відповів Андраде. — Просто тут такі дивні жарти.

— Справді, дивні, — погодився Густав.