Гра у вoйнушку

Смак крейди

Дві маленькі пігулки завжди допомагають Гураму. Ліки він купує у «Психотропній аптеці»[5] й завжди носить їх із собою. Пластинки з ліками лежать у кишенях його сорочок, піджаків, штанів, у гаманці, у бардачку машини, в шухляді робочого столу. Цей хімічний метод заспокоєння Гурам відкрив два роки тому. Символічно, що це припало на річницю погіршення стосунків із дружиною. Після цього прикладатися до чарки Гурам став рідко. Каже, що пігулки більш ефективні, і що головне — дешевші. Найбільше Гурам любить сина, потім — ці пігулки. Білі, маленькі, розміром з ґудзик, пігулки. На смак нагадують крейду, що її він жував колись у дитинстві, але результат настільки швидкий, що він полюбив і цей смак.

Дві маленькі пігулки розчиняються у Гурамо­вому тілі за дві хвилини, після чого приходить кількагодинне стійке відчуття спокою та псевдо­щастя. З чим це можна порівняти? Це почуття вагомості та підвищення самооцінки. Це ілюзія наближення до досконалості. Це незвичайна мож­ливість знецінення сутності проблеми. Це вхо­дження до простору спокою. Неадекватна оцінка подій. Це самовизволення з полону власних нервових розладів. Словом, це саме те, що зараз необхідно Гурамові Дарчія.

Гурам вийшов з кімнати. Зійшов кам’яними сходами й присів на подвір’ї на нагромадження патиків, схоже на дерев’яне крісло. Заспокоївся та розпружився… Чекає, поки минуть дві хвилини. Усвідомлення того, що в його душі настане спокій, сповнювало оптимізмом. Він пошукав поглядом сина. Гівіко ніде не було видно, але він не хвилювався. (Для нього) до завершення війни залишалося дві хвилини.

Як він раніше не здогадався випити заспокійливе? Здається, він добряче знервувався. Війна з росіянами (для нього) закінчувалась, і він, випереджаючи події, посміхнувся. «Ну і хай заходять росіяни до Тбілісі, хай захоплюють Руставі, нехай вдираються до будинку і грабують, нехай і в Сіоні приїздять і зрівняють тут усе з землею», — пригамовував він свою тривогу. Головне, що запасу заспокійливих було достатньо. Та рахувати, на скільки тижнів може вистачити, було ліньки. А потім запрацюють аптеки і життя повернеться у звичне русло.

Так було у двадцять першому році. Мешканці Тбілісі мовчки зустріли Червону армію. Він добре пам’ятає чорно-біле фото зі збентеженими обличчями, зроблене на проспекті Головіна: Червона армія переможно входить у місто. А народ стоїть і дивиться. Ніби й нічого.

Мабуть, так дивився Тбілісі на вхід персів у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. Просто тоді ніхто не зробив такого фото. Зараз буде так само. От зайде російська армія у Тбілісі, влада втече, а люд з цікавістю прогулюватиметься до будівлі парламенту. Затим російські військові формування пройдуть по Руставелі, люди всадовлять дітей на плечі й мовчки дивитимуться на військових, що прийшли їх «звільнити». Який-небудь фотохудожник увічнить цю виставу, і через кілька десятків років хтось так само наляканий, як Гурам, в очікуванні на майбутнє згадуватиме той кадр, коли у дві тисячі восьмому востаннє взяли Тбілісі. Через кілька десятків років зміст світлини не змінився б. Відмінність полягала би у тому, що у майбутньому фото було би тривимірним.