Гра у вoйнушку

П’ять рогів

«Чого я це сказала? Зараз подумає, що я передала куті меду і що з гостями так поводитись не можна. Гурамові неприємна моя увага. Гості підуть, і все буде як завжди: чоловік, якого я не маю, але який є».

Гурам відклав гітару, підвівся, взяв ріг і почав його наповнювати.

— А что, расстрєл отмєняєтся? — захвилювався Борис Іванович Суркатов.

Віра виринула з думок і повернулась на свій стілець.

— Нє-є, нєт, Боря, — поцілунок чоловіка в руку геть збив її з пантелику.

— Вот випьєм ето і расстрєляєм, — Гурам наповнив ріг і підвівся:

— Друзья… Гості… Пілоти… Я хочу випіть за вас. За вашу смєрть. Потому что вот сідєлі ми здєсь і скучалі, а послє вас жізнь стала інтєрєснєй. І я рад, что ми так на скорую руку познакомілісь і расстайомся навсєгда. Ми вас расстрєляєм как воєнних прєступніков. І нє надо, нє надо сльоз. Прошу вас. Ми же мужчіни. Мнє тоже больно ето дєлать, но надо.

— Шкода їх якось, — промовила Віра, але Гурам не почув цих слів.

— Ви всє знаєтє етот фільм, гдє проізносітся тост за малєнькую, но гордую птічку, которая хотєла долєтєть до солнца, но обожгла крилья и упала на самоє дно самого глубокого ущєлья. Помніте, да?

— Помнім, как нє помнім, — погодились пілоти.

— І вот я скажу, что… — Гурам окинув стіл орлиним поглядом, — Віро Юріївно, винеси-но ще рогів. Я ж не буду пити сам.

Віра підскочила і кинулась до будинку.

— І вот я скажу, что ви тє самиє птічкі. Потому что ви скоро умрьотє, і ето вашє послєднєє застольє, так что я ужє пью за вас, как за усопших. Пусть вам зємля будєт прахом!

Віра винесла з дому п’ять рогів такого ж розміру і роздала пілотам. Потім неначе пір’їнку взяла двадцятилітровий бутель і наповнила кожен ріг. Гурам з гордістю спостерігав за діями дружини.

«Як мало потрібно жінці для щастя. Раз поцілував — і зробив щасливою. Ні, гадаю, час повертатись додому. Гадаю, час повертатись додому. Але поспішати не варто», — подумав він.

«Чому він мене поцілував? Скільки він вже цього не робив. Стільки років жодного разу не поцілував. Якщо добре пригадати, навіть руку мені не тиснув, я вже не кажу про щось інше», — Віра наповняла роги, немов вправний виночерпій.

Незважаючи на це, Гурам продовжив тост: — Ви тє птічкі, коториє упалі на самоє дно глубокого чувства. І ето чувство називаєтся дружба. За моіх друзєй, за вас! — сказав він і випив.

— Спасібо за еті тьоплиє слова.

— За вас, за ету прєкрасную сємью, за тамаду!

— Пусть зємля будєт нам пухом!

Роги спорожнювались повільно. Гурам першим закінчив пити і перевернув ріг. На ньому повисло кілька краплин. Гості наслідували приклад господаря і гордовито перевернули порожні посудини.

— Ну, Вєра Юрьєвна і Гурам Давідовіч, нам пора, — з жалем в голосі сказав Земут Тумезович. Гості підвелися.