Гра у вoйнушку

Сміливий камінь

Камінь — це вічність. Води відійдуть і прийдуть знову, а камені залишаться — так сказано про них. Спочатку було каміння, потім — усе інше. Тому що камінню — мільярди років. Інколи це — сплави вулканічної лави, інколи — окремі піщинки, інколи — поєднання сірки й вугілля, та ми сприймаємо його як просте каміння.

Гівіко підняв із землі й запустив у небо звичайний, на перший погляд, нічим не примітний камінець. Той потрапив до двигуна величезного винищувача, пошкодив залізного монстра й підірвав його. Відтак камінь упав назад на землю, ніби нічого й не було. Лежатиме так сотні років, допоки хтось випадково не помітить його й не використає в чомусь: як матеріал для будівництва, для укріплення дамби, або щоб заповнити яму чи просто кинути у воду. Після того мине ще сто років, а з каменем нічого не станеться. Тому що камінь — це вічність.

Ми можемо думати, що камені щасливі. Але це не так. В природі камені бувають двох типів: благородні й прості, безсмертні. Різниця в тому, що останні не мають ціни, а рідкісні камені коштують дорого. Та годі про це!

Допоки цей маленький хлопчик його не знайшов, не взяв і не поклав до рогатки, існування каменя було одноманітним. Потрапити до дитячих рук не надто приємно, особливо коли ти лежиш на березі озера. Спочатку камінь подумав, що його кинуть у воду. Впасти в озеро для каменя було не так вже й добре. Доведеться лежати там до наступного похолодання. Мало шансів, що він комусь знадобиться.

Але сталося не так: камінь опинився у гумці рогатки, ним прицілились у величезне чудовисько й відправили у стрімкий політ. Кілька десятків секунд він летів. Він мусив збити винищувач. Єдиною можливістю здійснити це було потрапити у реактивний двигун. Так він і зробив. Вдерся до середини і потрапив у такий гармидер, що знепритомнів.

Коли ж він повернувся на землю, підірваний літак ще був у небі, весь у вогні. Видовище було дійсно незвичайним. Камінь зрадів, що це його заслуга, що це залізне чудовисько згорить у повітрі, впаде на землю, розсиплеться на частини й покриється іржею. Мине ще років десять, й іржа повністю з’їсть його. Це стане ще одним доказом вічності каміння. Воно не боїться ані вогню, ані дощу, ані часу і тим більше не боїться каміння, яке пожбурила людина. Тому що камені не бояться каменів.