Гра у вoйнушку

Монолог другого пілота, Асименка Дмитра Юрійовича

Не знаю, скільки я так лежав. Я гадав, що ніхто не помітить руху очей, і зіниці спочатку подивились ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч. Я зрозумів, що його тримають, як порося на забій, і змирився. Мертвих не вбивають. Мертві, мабуть, найщасливіші люди на землі, хоча б тому, що їх вже не вбивають, у них не стріляють, не відправляють на завдання, не підривають… У мертвого вже ніхто не вимагає відповіді.

Коли я лежав у дворі іноземців, я помітив колегу. Він не знав, що я мертвий. Він гадав, я підійду з розкритими обіймами, обніму його з чистою совістю і щиро зрадію його падінню.

Мій товариш ще не знав, що я був щасливим, бо всі, як правило, вважають, що мертві нещасні, але насправді цього ніхто не знає.

Та виявилося, що я вижив і рухав зіницями. Чому я це зробив? Тому що мені стало страшно, щоб мене ще раз не збили. Ось тоді я дійсно помер би. Здавалось, ніхто не здогадувався, що я живий.

Що ще побачили мої очі окрім колеги? Сільський двір, на подвір’ї стіл та стільці, контури маленького будинку, неподалік — дерево. Ніби нічого незвичайного. Жінка та чоловік. Жінка тримає в руці зброю. Дивно. «Будь що буде», — вирішив я і думав піднятися, але гострий біль пронизав ногу, і я знову осів на землю.

Ніхто не знає, чи щасливі мертві. І я не знаю. Коли дізнаюся, скажу. Зрозуміло? Так, і ще одне — у мертвого вже нічого не болить.