Гра у вoйнушку

Мешканці

Від берега до нашого будиночка ми з сином зазвичай ідемо пішки. Мій чоловік залишився у Тбілісі, він там працює. Приїздить щосуботи і привозить продуктів на цілий тиждень. Ми живемо у Руставі. Ми… це голосно сказано. Я та мій чоловік вже більш як два роки не ми. Стали чужими одне для одного.

Ми купили невеличкий котедж у Сіоні. Знов це слово — ми… Тоді ми ще не думали про розлучення. Будиночок стоїть в італійському подвір’ї. Це ве­лика огороджена територія з купою таких самих непримітних будинків.

Сусіди все ходять, і ходять, і ходять… І одного чудового дня розумієш, що в очах якогось сусіда ти так само ходиш, і ходиш, і ходиш… Ти нецікавий, нічим не відрізняєшся від інших. Врешті, тобі все набридає, і ти ходиш, і ходиш, і ходиш…

Що вам сказати? Ми з сином займаємо кімнату, де стоїть одне залізне ліжко. Чоловік, як я вже сказала, працює. Ліжко таке велике, що здається, ми на ньому є меблями. Мені часто спадало на думку (робити ж більше немає чого), що ліжка в котеджах мають дивну властивість — вони здаються надто великими для тих кімнат, у яких стоять. Сусіди ходять, і ходять, і ходять… І я приєднуюсь до хороводу, який зветься відпочинком.

— Але Сіоні — курорт і водний, і гірський. Що для Вас важливіше?

— Ми щодня купаємось в озері. Коли дощить, робити немає чого. Тоді я читаю журнали. Мій Гівіко також читає. Якщо чесно, я не надто полюбляю читати книжки. Сусіди стільки хо­дять, що перед очима все рябіє, а у вухах дзвенить. Чи потрібна була нам ця хатина? Після того, як ми її придбали, ми з чоловіком разом не відпочивали. Все змінилося. Тут ніби є і озеро, і гірське повітря, але немає головного. Треба ж було додуматись назвати усе це курортом. Не маю уявлення, скільки ще так триватиме… Чому ви так на мене дивитесь?!

— Ви сказали, що це не головне? Що Ви маєте на увазі?

— Я конче маю відповідати на кожне запитання?