Гра у вoйнушку

Цьому смерть, тому шибениця

Віра подивилася на свого чоловіка. «Хто цей чоловік? — спитала вона в себе. — Це мій чоловік, огидний мені через те, що я все ж кохаю його. Нічим не змогла вирвати з серця. Чого хоче мій чоловік? Піти з дому. Він такий боягуз, що не може сказати про це вголос. Чому не може? Тому що йому шкода мене. Чому? Тому що я затиснута між коханням і ненавистю. Чого хоче мій чоловік? Моєї смерті. Чому він хоче моєї смерті? Тому що тоді йому не доведеться йти з дому. Ставити запитання далі?»

Гурам ще раз зашарівся, але до кінця витримав Вірин погляд. Ось де згодились пігулки. Про що думала Віра? Чому так на нього дивилася? Гурама не полишали думки про дружину: «Вона все знає? Невже знає? Ні, не думаю. Але що б там не було, вона мене не зганьбить. Сьогодні я врятований. Та чому я не можу відверто сказати Вірі, що хочу піти? Чому мені бракує сміливості? Може, тому, що я не хочу йти? Але я таки знаю, що й залишатися не хочу! То що робити?»

Пілот довго спостерігав за мовчазною сімейною дуеллю і вирішив сам повідомити про літак, що наближався. Страх рухався і швидко наближався. Можливо, це врятувало б його від смерті, і він з благоговінням промовив:

— Ето наши, — і якось недоладно посміхнувся, — Ехє-хє…

Віра повернулась до реальності.

— А-а, значіт єщьо єсть такіє, что нашей гібєлі хотят? — і знову направила дуло пістолета на пілота.

При згадці про черговий літак Гівіко стрепенувся.

— Не бійся, мамо, я його зіб’ю, — він прицілився з рогатки в небо.

Всі проґавили, коли Гівіко встиг залізти на дерево.

— Воо зьь мітєєє мммє ня в ппп лєн. За а е тто вааа с мммо гут наааг ррр адітъъь, — промовив полонений.

Гурам зачепився за нову надію: — Наградіть… Кто за русского плєнного копєйку даст?

Ці слова викликали у російського пілота паніку. Він занервував, відчувши запах смерті, й закричав: — Істінно, істінно говорю вам: наступаєт врємя, і настало уже, когда мьортвиє услишат глас Сина Божія і, услишав, ожівут.

Почувши слова з Євангелія, Гурам Дарчія зніяковів і висловив уголос думки:

— Може, дійсно візьмемо його в полон і здамо?

— А що потім? — Віра промовила сказані дві тисячі років тому слова.

— Потім? Потім повернемось у Руставі і, сподіваюсь, ця війна скінчиться.

Пілот зрозумів, що йому неабияк пощастило, що він бомбив православну країну.

— Я хорошій чєловєк, повєрьтє. Я іскусство люблю, жівопісь. Послє армії на пєнсію вишєл. Началась ета война, і оні мєня опять прізвалі. Я на виставкі хожу, очєнь люблю жівопісь XVIII вєка. І у мєня дочка і жєна, мать больная. Нє убівайтє, оні мєня ждут! — він благально підняв блакитні очі, неначе теля, якщо очі теляти взагалі можуть щось промовити.

— Оні мєня ждут! — Віра Кекелідзе повторила інтонацію пілота і продовжила: — Єслі ждут, чого тобі тут треба було? Чого бомбив нас?

Страх наближався. За мить над Сіоні з’явився російський винищувач, і цього було достатньо для озброєного рогаткою Гівіко, щоб здійснити смертельний постріл. Випущений Гівіко камінець влучив у винищувач, потрапив усередину реактивного двигуна і розбив на уламки високотехнологічне чудовисько. Багатомільйонна іграшка мальовниче розвалилася в повітрі. Проте мешканці Сіоні й відпочивальники не бачили цієї краси. Налякані, вони ховалися у власних будинках і чекали, поки мине небезпека. Але її бачило Сіоньське водосховище.

Вибухова хвиля збила Гівіко з дерева, кинула його за кілька кроків від матері та батька, а пілота притисла до землі. Через страшний шум протягом кількох хвилин ніхто нічого не чув. Поступово страх зник із вух, і Віра впевнено промовила:

— Нужно єго казніть, прічьом публічно.