Гра у вoйнушку

Наша гостинність

Пілот упав на землю.

— Ой… — сказав він.

— Я тебе збив, я тебе збив! — прокричав з дерева Гівіко й прицілився з рогатки. Сіоньський камінець влучив пілоту в стегно.

— Ой, мамочкі, больно… — він розтер місце болючого удару й насилу зняв ремені парашута. Якби хтось випадково побачив цього військовика, що розлігся на землі, то легко зрозумів би, що він щойно вистрибнув з літака.

— Що ти зробив, синку?! — сумним голосом промовив Гурам. Складно було збагнути, чи це запитання стосується того, що Гівіко заліз на дерево, чи того, що привів незваного гостя.

— Стоять! Ні с мєста! — наказала Віра Кекелідзе і несподівано витягла з кишені кольт М1911.

Гурам усвідомлював, що наступне його запитання прозвучить емоційно порожньо, і ніхто не зрозуміє, стосуватиметься воно пістолета, що раптово з’явився в руках у дружини, чи доцільності процесу взяття в полон. Та символічне запитання він усе ж поставив: — Що ти робиш, Віро?

— Беру полоненого! — відповіла Віра і звела курок.

— У нас полонений, у нас полонений! — ще голосніше прокричав Гівіко.

Льотчик на мить замислився. Зібраної інформа­ції було недостатньо для розуміння ситуації, тому він почав озиратись довкола. По дошках, що лишились від паркана, він зрозумів, що впав у двір. Скоріш за все, у володіння агресивної жінки і спокійного чоловіка. Ця стурбована істота з зачіскою і в халаті, яка говорила, мала б бути дружиною стриманого чоловіка.

Двір був доволі просторим, у ньому було кілька десятків котеджів, але інших мешканців ніде не було видно. Мабуть, ховалися в будинках або давно кудись переїхали.

І тут — о, диво! В кутку подвір’я він помітив туалет, геть схожий на туалет у його селі. Відмінність була лише в тому, що у цієї споруди не було дверей, і він спитав:

— Что случілось?

Годі було зрозуміти, чи це питання стосувалося сріблястого кольта Віри Кекелідзе, чи безмовного обличчя Гурама Дарчія, чи історичного монумента без дверей.

За два останні роки Гурам Дарчія вперше зрозумів, що одруження з Вірою Кекелідзе було правильним рішенням. Та пістолет не давав спокою: — Віро, звідки в тебе цей пістолет?

— Це кольт. Ем тисяча дев’ятсот одинадцятий, Гураме!

Гурам витяг сигарету й спробував підкурити, та руки тремтіли.

— Мамо, я ще зіб’ю, ти цього не відпускай!

— Не треба! — заволав Гурам. — Не збивай більше, і цього досить, — і швидким кроком зайшов до котеджу.

Віра Кекелідзе не очікувала втечі чоловіка з поля битви й розпачливо запитала:

— Гураме, куди ти пішов?

Та Гурам одразу ж вийшов назад. Мабуть, не знайшов собі місця в кімнаті. Стрімголов наблизився до дружини та пілота, що розтягнувся на землі, обійшов довкола дерева, підбіг прямо до дружини й озвучив головне запитання серпня дві тисячі восьмого року:

— Віро, чий це кольт?

Гурам не отримав відповіді, що стало приводом до роздумів. «Що ж це виходить? Моя дружина придбала кольт. Звісно, що цим кольтом мишей стріляти вона не планувала. Може, вона наперед зна­ла, що братиме полонених? Ще менш імовірно. То навіщо моїй дружині зброя? Може, то я мав бути заручником, і це доля надіслала нам цю війну? Думати можна багато, але факт, що з цією зброєю заручником був би я».