Гра у вoйнушку

Не вбивай комара

Цей звук він чув і раніше, та не міг пригадати, де й коли. Ні, воно наче нагадувало літак, але з таким звуком цивільні літаки не літають.

— Ага, дочекалися смертельної комахи? — звернувся він до дружини, яка вийшла з котеджу, і зрозумів, що жарт вийшов недоречним.

— Де дитина? — не звернула на нього уваги вона, шукаючи очима сина. Видно було, що сповіщення з неба до неї не дійшло.

Гурам підвівся з патиків, що виконували роль крісла, і в цю мить голос Гівіко почувся звідти, звідки йшов і звук літака — з неба.

— Я тут.

Наближення літака тривожило. Винищувач про­летів миттєво. Це було відчуття всеосяжного жаху, катастрофи, вразливості, абсурду та марноти. Шок, що його викликав звук літака, був настільки силь­ним, що не було жодного сенсу бігти чи ховатися. Чоловік та дружина стояли як вкопані й не могли зронити ані звуку. З телевізора війна прийшла у їхнє подвір’я. За мить після цього з тонкою, в’язкою та зростаючою емоційністю з’явилася бомба. Точ­нісінько з таким звуком, як у документальних кадрах Другої світової війни: пццццззз… і вибух. Залізяка вагою у двісті сорок кілограмів упала недалеко, і від цього здригнулася земля. Це було схоже на поштовх землетрусу, але ще й зі страшним, оглушливим звуком. Пригнічена, скривджена Грузія, втративши інстинкт самозбереження, затихла.

— Гівіко, ходімо до туалету, поки він вільний, — Віра Кекелідзе порушила мовчання батьківщини і спробувала залізти на дерево.

Гурам засунув руку в кишеню й хотів було додати до неспокійних думок ще одну пігулку, але передумав. Він не побачив у погляді дружини прохання про допомогу і ще більше принишк.

Незважаючи на невизначене майбутнє Дарчія, Гівіко зберігав право на мовчання і не квапився відповідати — він перелякано дивився на батьків. Обережно дістав з кишені камінець, притис його до гумки й поглянув у небо.

Шум від вибуху й гуркіт винищувача все ще стояли у вухах. Якби не знати, що кілька хвилин тому впала бомба, відчуття загалом було б схоже на звуковий ефект під час перегляду фантастичного фільму.

— Ти ж знаєш, потім він буде зайнятий! — Гураму Дарчія здалось несвоєчасним заманювання сина до туалету. До туалету, що його османи називали чечма, який навіть дверей не має. «Сумніваюся, що він злізе», — подумав він.

Туалет потрібен, коли світить сонце, коли ллє дощ і навіть тоді, коли йде війна. Тому Віра Кекелідзе й очікувала збільшення попиту на туалет. Особливо коли він один для ста відпочивальників. Туалет — велика вада Сіоні. Це розуміють усі. Гівіко чудово знав про найслабше місце Сіоні — проблему каналізації. Тому аргумент щодо «вільного туалету» був не таким вже й слабким, як гадав Гурам Дарчія.

— Він і зараз зайнятий, — відповів з дерева Гівіко.

— Гураме, дивися за своїм сином! Диви, куди він видерся. Скажи йому щось. Нервів на нього не вистачає! — сказала Віра й зайшла до будиноку.

— Що ти робиш? — батькове питання було радше риторичним.

— Патрулю, — відповів той.

— Патрулюю. Ти це хотів сказати?

— Ага, патрулю.

Гурам поглянув на котедж. Спробував угледіти, що робить дружина за вікнами. «Сумки хоч не збирає? Тепер вона все ж таки переконалась, що небезпека реальна і я просто так не лякаю». Подумки він відсвяткував невеличку перемогу й повернувся до сина.

— А пам’ятаєш, Гівіко, нам з тобою пісня сподобалась, Джон Леннон співає, All We Need Is Love, пам’ятаєш, як ми нещодавно слухали її? — спитав він і перевірив наявність заспокійливих пігулок у кишені.

— Що таке All We Need?

— All We Need Is Love, синку, — Гурам наспівав пісню Джона Леннона, — пам’ятаєш? Згадав?

— А-а-а, так, згадав. Подобається мені дуже, — неуважно відповів син.

Гурам знову поглянув на будинок. Дружини не було видно.

— Ну то що? Не пам’ятаєш, про що ця пісня?

— Про що?

— Я ж тобі розповідав. Це пісня про любов, дружбу, підтримку, — Гурам втрачав терпіння, — у ній є такі слова: «якщо ми хочемо миру, то повинні любити одне одного». Точніше, нам потрібно ще більше любові, щоб був мир.

— Ну, гаразд, — глузливо відповів Гівіко.

Гурама калатало. Синове нахабство виявилось сильнішим за ліки.

— Що гаразд? Злізай мерщій!

— Не злізу. Росіяни бомблять нас, а я їх збиватиму.

Фоном для діалогу слугував звук винищувача. Ця й перед тим кепська ситуація стала ще гіршою, коли страх рушив прямо в бік Сіоні. Винищувач наближався. Ніхто не знав, де впаде наступна бомба. Гурам дістав з кишені пластинку з ліками, вилузав пігулку на долоню й поклав між язиком і піднебінням. Крейдяний смак почав взаємодіяти з рецепторами. Та відчуття паніки його не полишало.

Гурам знову подивився на будинок. Віри не було видно. Потім поглянув на сина, що видерся на дерево, й побачив, як Гівіко цілиться у небо з рогатки. Цілиться, але у що? Він подивився на небо й не побачив нічого, окрім страху. Страх був звуком. Страх летів. Блискавично наближаючись до сіоньського неба. Цей рух здавався неприродно швидким. Він немов порушував усі закони фізики. Можливо, тому, що летів він близько до землі. Гурам подумав, що він, можливо, так і пролетить над Сіоні, не встигнувши скинути бомбу. На звук страху з котеджу з криком вибігла Віра. Як і чоловік, вона просила сина злізти з дерева.

Та Гівіко до кінця відтягнув затиснутий у гумці рогатки камінець, примружив одне око, іншим прицілився у літак і вистрілив.

— Синку, злазь, бо впаде бомба й тобі нашко­-

дить, — батько вкотре намагався вмовити сина слабкими і, можна сказати, беззмістовними аргументами, думаючи вже про те, як залізти на дерево, силою стягнути звідти Гівіко, схопити дружину за руку і сховатись кудись у підземелля. Кудись, де його не дістане 240-кілограмовий вибуховий залізний снаряд.

Літак пролетів повз них.

— І чого вони нас бомблять? — роздратовано спитав Гівіко.

Батько постарався не виходити за межі дипломатії та кращих сімейних традицій і якомога спокійніше відповів: — Бо у них немає любові.

Страх розвернувся в повітрі. Він знову прямував до Сіоні. Знову — нестерпно, зловмисно, дражливо, впевнено.

— Злазь негайно, не змушуй мене дряпатись туди! — вкотре крикнула Віра.

— Знов летить! — безпорадно промовив Гурам, врешті-решт втративши останню надію. Він сперся на дерево і твердо вирішивши зняти звідти Гівіко.

Гівіко ж був проти батькового рішення.

— Ні, я патрулю! — він натягнув гумку рогатки, заплющив одне око, іншим прицілився у літак і завмер. Крихітний камінець — неначе лицар, кумедний і приречений герой — чекав, коли він наблизиться до винищувача. Маленький Гівіко, сіоньський камінець і гордість надсучасної авіації.

Перша спроба Гурама вилізти на дерево виявилась невдалою. Віра не могла більше чекати й підсадила чоловіка. Тепер Гурам піднявся над землею на кілька сантиметрів. Ситуацію ускладнювала близькість всюдисущого страху. Страх рухався. Гівіко відпустив гуму. Камінець пролетів повз ворота рогатки і попрямував у небо. Друга спроба Гурама залізти на дерево також не була успішною. А тієї миті, коли це сталося, страх пролітав над головами сім’ї Дарчія.