Гра у вoйнушку

Кому належить цей кольт?

— Ти ще один літак збив, хлопче? — прокричала Віра.

Другий пілот ще не зовсім отямився, коли Віра осміліла і направила на нього сріблястий кольт: — Рукі ввєрх!

— Кто ви, что вам нужно? — промовив льотчик.

Гурам тільки тепер помітив, що чоловік, який дві хвилини тому вистрибнув з підірваного залізного чудовиська, розмовляє. Тому він спокійно, неначе справа стосувалася пересічної сімейної теми, спитав:

— А з цим що робити?

— Казніть іх всєх на хуй! — гордо відповіла дружина.

Перший льотчик, дізнавшись, що смерть чекала не лише на нього, почав кричати ще дужче. Немов у цьому крику просив допомоги в колеги.

— Пощадітє, нє казнітє!

— Нє надо, мєня дєті ждут, нє оставляйтє сіротамі! — заблагав новоспечений «гість».

— Молчать! — заволала Віра.

Гурамові здалося, що крик дружини більше злякав його, ніж російських офіцерів. Тому він знов опустив голову і, наче чимось завинив, запитав: — Так і не скажеш, чий це пістолет?

Підбадьорений маминим наказовим тоном, озвав­­ся Гівіко, сподіваючись отримати заохочення:

— Мамо, не хвилюйся, я ще зіб’ю!

Віра увійшла в роль:

— Рукі ввєрх, кому сказала?

Льотчики без вагань підкорились.

— Встать! — знову скомандувала Віра.

Перелякані полонені з піднятими руками дивились то на сріблястий кольт М1911, то на Віру.

— Званіє!

— Подполковнік Нікіфоров А.Г., — пробурмотів «гість», що прибув першим.

— Подполковнік Асименко Д.Ю., — доповнив новоприбулий.

— Встать на колєні! — віддала Віра ще один наказ.

Пілоти впали на коліна. Віра почала ходити вперед-назад, поринувши в роздуми. Їй пасувала б люлька.

— Мамо, ще летить. Летиить… — закричав Гівіко. І справді, у небі почувся звук двигуна, що ставав щораз гучнішим.

Гурам Дарчія відчув, що ситуація повністю вислизає йому з рук, і вирішив зіграти скромну ролю. Тому він нерішуче звернувся до дружини:

— Я вже не розумію, знімати малого чи самому на дерево лізти?

Віра не слухала ані сина, ані чоловіка, ані тим більше звуку винищувача, який наближався. Вона гнула своє: — Про що ви думали, когда ходілі нас бомбіть? Ми що, не люди, ми худоба? В нас що, нєт дома чи дєтєй нєт?

— Мамо, от казала ти мені вчити російську, то краще б сама вчила, — засміявся Гівіко.

— Разговорчікі! — тепер Віра гримнула на сина. Перестала ходити туди-сюди. Поклала пістолета до кишені й зціпила руки за спиною. Цю позу вона, мабуть, бачила в якомусь фільмі про війну. Вона горувала над полоненими, котрі стояли на колінах.

— Пощадітє, Вєра Юрьєвна! — заблагав Нікіфо­ров А.Г., перший полонений.

— Пощадітє, ми же своі! — спробував застосувати «погляд теляти» Асименко Д.Ю.

— Звідки вони знають ім’я твого батька? — Гурам все ж відірвав від землі розгублений погляд. — Віро, поясни мені, звідки ці чоловіки знають ім’я твого батька?

На відповідь не вистачило часу. Новий винищувач за три секунди перетнув сіоньське небо і залишив у вухах страх. Щоправда, Гівіко з уже опрацьованої рогатки вистрілив і в нього теж, та, як бачимо, не поцілив, оскільки внаслідок цього авіа-па вибуху не сталося. Всі перетворилися на слух. Літак у небі окреслив коло і повернувся назад. Гівіко дістав з кишені новий камінець, поклав у рогатку, відтягнув гуму і став вдивлятись у небо. Гурам Дарчія зрозумів намір сина й зі словами, мовляв, не треба, не збивай більше, підбіг до дерева.

— Летиить! — радісно вигукнув десятирічний Гівіко і перестрибнув на іншу гілку. Страх підлітав.