Гра у вoйнушку

Гансхвавебулі

Гурам вказав гостю на його місце. Віра стала біля чоловіка й уважним поглядом окинула стіл.

— Коль ви билі в Грузіі до етого, значіт, ви знаєтє ещьо одін наш обичай. Что тот, кто опаздиваєт, єму полагаєтся что? — спитав Гурам.

— Штрафчік єму! Ето мєня в Кечхобі научілиі, — озвався Анатолій Георгійович. Дмитро Юрійович та Борис Іванович підтримали:

— Штраф-чік! Штраф-чік! Штраф-чік!

Гурам звелів принести гансхвавебулі. Віра заскочила до котеджу зі словами «не вбий тільки цього чоловіка».

— Пока моя жєна прінєсьот ето, расскажітє о сєбє.

— Мєня зовут Зємут Тумєзовіч Ізмайлов. Я із Татарстана, служіл в ВВС Россіі. Я ужє почті дєдушка. Я сєгодня внука жду, оні всє там у роддома, і… вот.

На стіл опустився смуток. Ситуацію розрядив ріг, що його принесла Віра. Гурам із благоговінням взяв у дружини гансхвавебулі.

— Вот ето в нашєй сємьє називаєтся «гансхвавєбулі», — він простягнув ріг Земуту Тумезовичу Ізмайлову і став наповнювати вином склянки. — Всє опоздавшіє гості должни ето випіть. А ми випьєм із обичних стаканов. Дорогіє пілоти, раз Зємут Тумєзовіч скоро станєт бабушкой…

— Дєдушкой, — поправила дружина і, посміхаючись, кинула погляд на учасників застілля. Мовляв, пожартував він.

— Дєдушкой, — виправив помилку Гурам і продовжив: — тогда випьєм за ету дєдушку! За внука єщьо нє родівшєгося ми нє пьйом. Говорят, что ето плохая прімєта. Но за дєдушку випьєм! За Зємута!

— За Зємута! — вигукнули гості.

— Нєудобно как-то, ну, всьо равно спасібо, — стримано відповів Земут Тумезович. Тим не менш підвівся, заглянув у ріг, голосно видихнув і торкнувся губами вина. Учасники застілля безшумно випили бурштинове вино зі склянок.

— А віно прєкрасноє, — сказав після цього Анатолій Георгійович.

— А кто дєлал?! — Гураму стало приємно.

Вони повернули порожні склянки на стіл і з теплотою в очах подивились на того, хто пив з рога. Пілот спорожнив ріг і, немов досвідчений тамада, перевернув його.

— Сколько лєт прошло, я в Грузію нє єзділ. Раньше с женой каждоє лєто отдихал в Тєлаві, — сказав він і поклав ріг на стіл.

— Вот ето віно із Тєлаві.

— Что ви так мало кушаєтє, я слишала, что у вас в арміі нє кормят хорошо, — заклопоталася Віра.

— Ой, кормят нас нормально, — Дмитро Юрійович вмокнув курячу ніжку в соус ісрім маквалі й відкусив шматок.

— У нас по тєлєвізору пєрєдавалі, что всє солдати голодниє ходят. Как мнє іх жалко! — змінилась на лиці Віра. — Єслі ето іх мать відіт, как ето будєт плохо.

— Нас кормят хорошо, а вот солдат на пєрєдовой нє очєнь, — Борис Іванович відкусив шматок гарячого хачапурі.

— Ми офіцери, а нас, профєссіоналов, нє так много осталось. Кто на пєнсіі, кто профєссію смєніл, — включився в розмову Земут Тумезович, який після випитого рога відірвав шматок шоті й безцеремонно зачерпнув ним соус ісрім маквалі. Другою рукою він узяв курячу грудинку.

— Вот хороший тост, — Гурам взяв зі столу склянки. — За вас всєх хочу випіть. За вас, как больших профєссіоналов! Чтоб ваше оружіє всєгда попадало в цєль, і чтоб всє ваши снаряди попадалі в точку, — він закінчив розливати вино і випрямився. — Чтоб послє вашего снаряда ми засипалісь как куріци, і дрожь по всєму тєлу прошол. Чтоб от удара бомби в штани наложілі.

— Що з тобою сталося? Соромно, чуєш, — Вірі стало незручно, і вона опустила куряче крило на тарілку.

— Спасібо, спасібо, батоно Гурам! — подякували за тост гості й підвелися на ноги.

— У мєня син растьот, профєссіонал тожє. Вот он на дєрєвє сідіт, і всє єго рогаткі в вас попалі, — батько поглянув на сина повними любові очи­ма. — А? Скажітє, єслі он такой малєнькій і с рогаткамі попадаєт в такіх істрєбітєлях, когда вирастєт, что он будєт видєливать? А? — і голосно розсміявся. Розсміявся так, як зазвичай це роблять щасливі батьки.

— А-а, значіт ето ти мєня сбросіл? — ожив Земут Тумезович і по-дружньому помахав пальцем Гівіко, немов зі злом і любов’ю одночасно.

— Он, он, он всєх нас сбросіл, — не проковтнувши їжу, підтвердив Дмитро Юрійович Асименко.

— Ах ти шалунішка! — посміхався Земут Тумезович, усе ще махаючи пальцем немов зі злом і любов’ю одночасно. — Кстаті, у мєня пєрвий внук такого же возраста.

— За нас, за профєссіоналов, — продовжив Анатолій Георгійович Нікіфоров і підняв склянку в бік Гівіко. — За тєбя, мальчуган!

Гості й хазяїн підняли склянки і з насолодою почали ковтати бурштинового кольору вино.

Коли в сім’ї гості, Віра не бере до рота ані шматочка. Вона втрачає апетит і переймається лише виглядом столу. Але зараз… Скуштувала куряче крильце. Сама здивувалась, як це вона почала їсти.

А хлопчик на дереві занурився у власні думки.

— Я нє мальчуган, — звертаючись більше до себе, ніж до когось, пробубнів Гівіко. Цей перший пілот йому давно не подобався. Спочатку він сміявся, кажучи, що він не може злізти з дерева. А зараз іще й «мальчуганом» називає. Почекай, Гівіко тебе запам’ятає. Цей останній полонений також йому не сподобався. Як тільки приземлився, одразу почав «коли ми їх розстріляємо, коли розстріляємо». Вони ж не худоба, щоб одразу так і вбивати? Уух, цей старенький дідусь також не сподобався Гівіко. Ну, постривай, його він теж запам’ятає!