Гра у вoйнушку

Гаряче дуло — 2

Від звуку пострілу Гурам здригнувся.

— І мені дайте постріляти, і мені-і-і. Ви ж обіцяли! — заскиглив Гівіко.

Віра дмухнула на пістолет, як це робив Клінт Іствуд.

— Чому ти пообіцяв? Хіба можна маленькому хлопчикові бавитись зі зброєю? — не сподобалась ідея Вірі.

— Він чоловік, і йому подобається зброя, — Гурам спробував виправдати себе і забрав у Віри пістолета. Гівіко більше й слова не дав сказати батькові, вихопив кольт з його руки й підбіг до першого пілота: — Вот как я нє могу слєзть, — і всадив кулю прямо у скроню. Нікіфоров Анатолій Георгійович мов підкоше­ний упав на землю.

— Молодець, синку, — Гурам щиро зрадів такій сміливості сина.

— Все, досить! — закричала Віра й пішла до Гівіко. Гівіко ж підбіг до четвертого пілота і вистрілив тому у шию. Земут Тумезович Ізмайлов застогнав, але подякувати не встиг. Помер швидко.

Гівіко став над головою Ізмайлова.

— Я нє мальчуган! — навздогін кулі промовив він.

Але пілот вже не чув. Його душа відправилась у сорокаденну мандрівку.

Найпершим біля Гівіко опинився Гурам. Силою відібрав зброю і дав по голові.

— Геть здурів?

Віра врятувала Гівіко від наступного удару. Пригорнула його й очима показала чоловіку, мовляв, не треба більше бити. Гівіко заридав.

— Все одно він мій, — шепотів він в обіймах матері.

Гурам покрутив у руці кольт, якого забрав у сина. Підійшов до останнього живого гостя і приклав до нього зброю. — Прощавай, друже Боря, — сумно промовив він і вистрілив. Борис Іванович Суркатов упав із посмішкою на обличчі. Родина мовчки дивилася на застрілених пілотів.