Гра у вoйнушку

Вишнева кісточка

Але повернімося на кухню, до чоловіка й дружини.

Ось що думає Гурам Дарчія: «Мабуть, так і треба! У Тбілісі паніка, в Руставі паніка, у Горі паніка, у Поті паніка і взагалі в усій Грузії паніка. Мабуть, у інших дачних селищах також паніка, але що відбувається в моїй родині? Чому вони такі спокійні? Може, то я передав куті меду, може, все, що я бачив у редакції, біля банкомата, на автозаправці та в магазинах, мені привиділося?»

— Віро! — оговтавшись, загорлав він. Жінка мовчки зайшла до кімнати, налила в чашку гарячої води з термоса, всипала до неї чаю, поклала на тарілку варення й сіла перед ним за стіл. Гурам Дарчія нервово спостерігав за рухами дружини.

— Війна почалась, а ти варення їси! — врешті сказав він. — Не хочеш поїхати додому? В Руставі, по ідеї, вони не підуть. Чого їм там треба? Вони зупиняться у Тбілісі, скинуть владу — і зупиняться.

Віра Кекелідзе відпила ковток чаю. В руці вона тримала великий шматок печива. Спокійним, вишуканим рухом занурила його в чай і насолоджувалася відчуттям, що його викликало в неї вишневе варення. В будь-якому разі вона намагалася дочекатись від розм’яклого печива бажання взаємодіяти зі смаковими рецепторами. В голові у Віри Кекелідзе крутилась одна нав’язлива ідея: їй захотілось, щоб істерика її чоловіка, спричинена важким нервовим розладом, сприймалась як випадково почутий інтимний катарсис із сусідньої кімнати.

— Чого мовчиш? Тут зустрічатимемо росіян? У цьому халаті їх зустрічатимеш? Щоб хтось зайшов у дім і пограбував нас? Ти цього хочеш? — не вгамовувався Дарчія.

— Буває ж так? Сваряться дружина з чоловіком. А ти сидиш у власному котеджі за маленьким сто­ликом, у якого відламана одна ніжка. І щоб він не впав, тримаєш його коліном і п’єш чай з варен­ням, — Віра, ніби нічого надзвичайного й не відбувалося, спокійно ще раз відпила трохи чаю і подивилась на чоловіка. Здивування на його обличчі наче медом лягало на її серце. Тому вона незворушно вела далі: — Заїдаєш його печивом і зовсім не цікавишся сімейною сценою в сусідів. Трапляється, звичайно, таке часто трапляється! Тому, — тут Віра Кекелідзе зупинилась, заправила волосся за вуха і продовжила, — це мене не стосується. Яке мені діло до сусідської сварки? Бабуся моя, Нінель Салія, полюбляла робити так: ішла туди, де сварилися, і неодмінно пхала свого носа з окулярами на ньому в чужу справу. Добре, що мене таке не цікавить. Та й взагалі я не схожа на свою бабусю. Ну а потім сусіди пересварилися. Молода, нашого віку дружина та її невдалий мужчина з кодовою назвою — чоловік. Буває… То що, я маю, на Вашу думку, встати й піти за цим хамлом? Ну, погляньте, погляньте… — звернулась вона до уявного глядача.