Хвороба Кітахари

15. Keep movin’

Броньовик побував на світанку в Моорі проїздом з Ляйса і залишив на стінах, воротах і деревах кольорові плями афіш: морською блакиттю і золотом виблискувала одна з них на обшарпаній, оточеній маками афішній тумбі на пароплавному причалі, друга закривала собою побляклі листівки та вже не читабельні накази на дошці оголошень колишньої комендатури, а той, хто йшов уздовж набережної, бачив кожен третій або четвертий стовбур каштанової алеї прикрашеним такими плакатами:

Золотий напис на блакитному тлі. Friday. У старому ангарі. Після заходу сонця.

Навіть брама занедбаної каплиці ляйської громади спокутників була заклеєна цими афішами. Морська блакить і золото. Фарби були такі дивовижно яскраві, що вулична дітвора (і не тільки дітвора), щойно броньовик зник, поспіхом кинулася їх відклеювати і з клаптями своєї безцінної здобичі побігла до своїх схованок. Але при такій спразі до яскравих фарб і рідкісного паперу навіть якщо б один свідок знайшов час, щоб прочитати й переказати звістку, вона безумовно миттю облетіла б усю округу (як і будь-яка інша новина):

Концерт! У п'ятницю в ангарі на старому моорському аеродромі після тривалої тиші нарешті знову стане гамірно. Гамірно й весело від пісень якоїсь групи, відправленої в гастрольний тур верховним командуванням; група давала концерти не лише в казармах, але і в найглухіших кутках окупаційних зон, щоб, за задумом мироносця Стелламура, надихати нащадків переможених і перетягувати їх на бік переможців.

Перший такий концерт відбувся багато років тому, ще під наглядом майора Елліота, і мало чим відрізнявся від вистав під час Стелламур-party в каменоломні. Ангар старого летовища, яке в захищеній від вітрів гірській долині над озером після недовгого використання під час війни слугувало місцем посадки хіба що воронам і зграям перелітного птаства, був тоді (як і тепер) єдиним незруйнованим приміщенням, яке могло вмістити приозерну публіку.

За наказом Елліота сцену зі сталевих труб і пробитий уламками гранат дах затягнули транспарантами, на яких красувалися стелламурівські гасла на зразок Ніколи не забудемо та інші. А біля воріт цієї концертної зали, все ще поцяткованої камуфляжною фарбою, було встановлено величезний армійський намет, де зразу на декількох екранах йшли документальні фільми; неозвучені, склеєні в одну нескінченну стрічку, вони знов і знов показували рівні лінії бараків у каменоломні, знов і знов штабель трупів у кімнаті з білими кахлями, піч крематорію із розчахненою топкою, шеренгу в'язнів на березі озера, а на задньому плані всіх спогадів, знову і знову, засніжені, і розпечені сонцем, і мокрі від дощу, і скрижанілі стіни моорської каменоломні… Той, хто хотів потрапити до сцени в ангарі, не мав іншого вибору, як пройти крізь цей мерехтливий намет.

Однак з моменту від'їзду Елліота та переміщення армії з приозер'я на рівнину транспарантів у дні концерту вже не розвішували і не ставили кінонамету, навіть стелламурівські заходи занепали, ставши дедалі малолюднішими церемоніями дрібних громад спокутників, які не розсипалися тільки тому, що Армія, хоч і здалеку, підтримувала артільне життя всіх спокутників. Ані моорський секретар, ані Собачий Король, ані хтось інший з довірених осіб окупаційної адміністрації не мав нині достатньої влади, щоб, як раніше, зігнати мало не поголовно мешканців приозер'я на party до гранітного кар'єру чи до намету, сповненого огидних кадрів кінохроніки.

І врешті від колишнього розмаху поминальних та покаянних обрядів зосталися лише ці концерти, які залежно від настрою та старанності уповноваженого офіцера проходили один-два рази на рік (а то й рідше) і не будили вже жодних спогадів про роки війни. І грали на сцені ангара зовсім не давні біг-бенди, не оркестри у військовій формі, під чию музику, під труби та кларнети, люди мали змогу, проскочивши крізь страшний намет, танцювати фокстрот. Нинішні музиканти танцювали самі!

Немов екзальтовані техніки, вони скакали й металися серед мотків кабелю та пірамід акустичних колонок, вириваючи зі своїх інструментів звуки, які були чутними аж на високогірних льодовиках: стакато ударних, пронизливі соло тенор-саксофона, завиваючі глісандо електрогітар… Підсилювачі, підключені до змонтованого на армійській вантажівці дизель-генератора, перетворювали барабанний дріб на розряд грому, а ціла батарея прожекторів, що працювала від того ж генератора, занурювала групи до білосніжного світла, якого більше ніде в приозер'ї не бачили. Громові каскади пісень накривали дітей Моору й потім годинами звучали в їхніх вухах, викликаючи не що інше, як дикий захват.

Моорський крикун Берінг, з його тонким слухом запав на цю музику з першого ж концерту. Багато днів після і багато днів до виступу того чи іншого armyband він уявляв собі їхні голоси і вистукував пальцями їхні ритми на бляшаних відрах, на столах, навіть уві сні. І часом, стоячи під сценою серед шаленого натовпу і віддаючись владі потужного звучання, він зісковзував у глибини свого минулого, у темряву кузні, і знову гойдався і зависав у повітрі у своїй колисці над курячими клітками, крикливий малий, змучений своїм тонким слухом, який тікав від дзвону та гуркоту навколишнього світу у власний голос.

У глибинах великої музики він не мусив надривати легені та горло, перекриваючи болісний шум світу, адже там він знаходив той незвичайний, дивним чином схожий на його первісні крики та пташині голоси звук, що немов панциром з ритмів і гармоній огортав і захищав його. І хоча рівень гучності на концертах часом загрожував порвати барабанні перетинки, оглушуючи на кілька секунд, він відчував у цій раптовій, дзвінкій тиші таємничу близькість світу, де все інакше, ніж на берегах і в горах Моору.

Нечисленні англійські слова, які запам'яталися йому на уроках в армійських наметах і в голому, незатишному класі, вокабули, які він упізнавав у піснях котроїсь із груп, підхоплювали і несли його по highways і stations до безмежних мрій; для нього і для таких як він тут співалося про freedom і broken hearts, lonelyness і power of love, і love in vain… І герої цих пісень жили десь там, де все було не просто краще, але ще й перебувало в русі, а час не стояв і не йшов назад — як у Моорі. Там, десь далеко, були міста, а не лише руїни; широкі, бездоганні вулиці, блискучі рейки аж до самого обрію, океанські гавані та airports — а не тільки пошарпаний уламками снарядів ангар і порослий чортополохом та бузиною насип, який вже не одне десятиліття стояв без колій. Там кожен міг ходити і їздити куди й коли завгодно, не потребуючи ані перепустки, ані армійських вантажівок, ані возів, і тим більше шлях до свободи для нього пролягав не через заміновані перевали чи дорожні шлагбауми контрольних постів.

Keep movin'! — кричав у мікрофон співак на одному з літніх концертів, здіймаючи руки, такий собі «Спаситель» у сліпучому світлі прожекторів, високо над захопленим натовпом у темряві під сценою, високо над головами публіки, ув'язненої між стін Кам'яного Моря. Movin' along!

Коли Берінг за кермом «Ворони», за кермом свого витвору, вперше піддався лихоманці руху вперед і швидкості, народжена з пісень, з реву цих ансамблів туга здалася йому раптом як ніколи раніше такою, що може долатися: Keep movin'. Вперед — і геть звідси! — хоча б лише всього-на-всього на всіяній вибоїнами жорствяній дорозі, хоча б лишень алеєю мамонтових сосен до пагорба, звідки видно хіба що Сліпий берег, не далі.

Відтоді як програвач знову запрацював, Лілі стала бувати в Собачому домі значно частіше ніж зазвичай. Приходила вона завжди під вечір і разом з деяким обмінним товаром часом привозила з рівнини нові платівки, але завжди йшла до настання темряви й на ніч ніколи не залишалася.

Берінг уважно спостерігав за своїм господарем та Бразилійкою під час їхніх бартерних ґешефтів, але в жодному жесті чи фразі не виявив і натяку на те, що цих двох пов'язувало щось більше, ніж дивна довіра та стоїчна симпатія. Незалежно від того, чи вони обговорювали свої справи, чи оцінювали небезпеку бандитських нападів, спілкувалися вони між собою завжди жвавим, іноді насмішкуватим тоном, який знімав надмірну багатозначність і навіть небезпеку робив чимось незначним.

За декілька днів до оголошеного концерту Лілі запропонувала Собачому Королеві великий, розміром з вишню, тьмяний смарагд і дві коробки набоїв для пістолета, який Охоронець, як Амбрас тепер уже без тіні сміху називав коваля, постійно носив за поясом, сховавши під курткою чи сорочкою.

За смарагд, чиї тьмяні вкраплення під збільшувальним склом Амбраса набрали чіткості й згустилися у кристалічний сад, Лілі просила топографічні карти, які можна було дістати лише в архівах Армії, а за патрони — місце на сцені під час п'ятничного концерту і двох охоронців-каменярів на її шляху туди. Адже й цього разу певно не обійдеться без п'яних зграй.

— Карти я тобі дістану. Місце на сцені — теж твоє. А от каменярі тобі не потрібні, — сказав Амбрас і підштовхнув свого охоронця, який саме нарізав м'ясо для собак, — ми самі тебе проведемо.

Берінг одразу забув про свою відразу до цього липкого м'яса, в його вухах на мить знову пролунав крик захопленої публіки, цілий ураган голосів, який підхопив його з собою на останньому концерті: гітарист, що танцює там у глибині сцени під пульсуючий на межі оскаженіння ритм ударних — метається і скаче як вихор всередині світляного конуса, який невідступно слідує за ним, перетворюючи кожен його рух на летючі тіні. І немов бажаючи звільнитись від цього конусу, танцівник врешті під нестримний гуркіт барабанів зірвав гітару з плечового ременя, схопив обіруч за гриф, заніс над головою, немов палицю, влупив об підлогу і по уламках, друзках і петлях металічних струн вибіг нарешті зі світла у чорну глибину сцени, щоб наступної миті з'явитися знову; шалений бігун, що летить назустріч своїй публіці, і з викриком, що потонув у бурі голосів, кинувся вниз, у знавіснілий натовп!

Але він не впав у темряву, не зник серед сотень облич, а поплив, підтримуваний витягнутими руками, і здавалося, ніби його тримали зовсім не радісні діти Моору, ніби зовсім не вони вберегли його від удару об потріскану бетонну підлогу: він плив у повітрі. У своєму блискучому вбранні, немов здобич у гойдливих щупальцях морських актиній на дні.

Місце на сцені! У п'ятницю він знову побачить ці карколомні танці, ці польоти-піке та левітуючих ідолів так близько, як ніколи досі; а найголовніше — у джунглях дротів, летючих вогнів, підсилювачів та акустичних колонок, серед цієї великої музики, він буде поруч з цією жінкою, поруч з Лілі, десь там серед ночі.

Проте коли Берінг врешті відвів очі від кухонного ножа у своїй руці та шматків м'ясива — собачого їдла, щоб знайти погляд Лілі, вона вже вирушила до виходу. Потім він почув кроки мула на жорствяній доріжці і ледь не побіг за нею. Пси щільно обступили його, вимагаючи поживи, і він не наважився перечити їхній жадібності.