Звісно, діти Моору (так само як і Гаагу чи Ляйсу) ладні були тієї п'ятничної ночі стояти до виснаження і аж до світанку хрипло й надсадно кричати, вимагаючи від Паттона та його групи все нових і нових пісень… Але в якийсь момент, коли вже було ген за північ, музиканти раптом зникли у чорній глибині ангара (а звідти непомітно пройшли до своїх наметів) і попри тривання бурхливих оплесків більше на сцену не вийшли. Потім погасили прожектори. Апаратуру демонтували вже при світлі кількох тьмяних ламп.
На летовищі палали вогнища та смолоскипи. Більш ніж півгодини слухачі хором обурювалися з приводу зникнення групи, потім натовп потягнувся назад, спочатку все ще гучно нарікаючи, а потім лише з глухим бурмотінням. Деякі з тих, що, будучи затисненими в юрбі, дибали крізь ніч додому, до озера, мали при собі кишенькові ліхтарики, але до пори ховали цей скарб, дістаючи його, коли відділялися від загального потоку і врешті лишалися самі, — нема чого спокушати долю і кидати виклик вивільненій в екстазі разом з іншими емоціями спразі електричного світла, електрогітар та інших знаків прогресу.
Більшість інцидентів, що згадувалися секретарями у звітах перед Армією, ставалися у таких і подібних ситуаціях саме на шляху додому. Адже у раптовій тиші після бурі, після такого дикого шалу та самозречення давні закони та правила Оранієнбурзького миру ніби якийсь час ще не мали сили; заборони не мали значення, грізні кари нікого не лякали. Багато з того, що відбулося у перші години після концерту, ставалося в одну мить і без думки про наслідки.
Втім, цього разу натовп поводив себе на рідкість мирно як для такої ночі. Немов Пекло на колесах саме відбушувало за шанувальників Паттона, лише де-не-де відбувались окремі сутички між ворожими угрупованнями «шкіряних», але не було жодного серйозного бою. Було кілька розбитих до крові носів, удари кулаками, але жодних кастетів, ланцюгів чи ломів. Паттонівська охорона і військова поліція заарештували з десяток підозрілих типів серед публіки, жодного разу не застосувавши вогнепальної зброї.
У темряві людський натовп здавався абсолютно хаотичним, але при цьому неквапливо, майже блаженно повз із долини летовища. І за арештованих ніхто, крім поодиноких п'яних дружків, вступатися на поспішав; так і стояли вони прикутими наручниками до борту бронетранспортера. Смикали свої окови, викрикували запевненення у невинуватості або прокляття, а фанів Паттона зовсім не цікавило, хто це такі: мародери, спекулянти чи вбивці, що перебувають у розшуку, — вони шкодували лише за тим, що й цей концерт закінчився.
Сонна Лілі, сидячи на передньому сидінні «Ворони» під захистом дога, чекала на Берінга, а він шукав хазяїна — на армійській автостоянці, біля сцени і врешті в натовпі, без будь-якого плану. Заворожений голосом Паттона та ніжністю Лілі, він лише незадовго перед тим, як згасли прожектори, помітив, що Амбрас зник. Але протягом усього концерту він був цілком упевненим, що Амбрас стоїть у густій тіні куліси, щонайбільше кроків за п'ятнадцять від них. Отже, там був не Амбрас? Але одного разу він все ж наче відчув погляд Собачого Короля і намагався вихопити Лілі в темряву, шепнувши їй на вухо:
— Він на нас дивиться.
— Хто на нас дивиться?
— Він.
— Амбрас? А чим ми йому заважаємо? Він тільки зі своїми псами цілується.
А потім Лілі була близько-близько, і над їхніми обіймами бушувала музика Паттона, і він забув — забув! — про те, про що після свого поселення в Собачому домі не забував іще ні на мить, — про присутність хазяїна.
Тепер він пробивався крізь людський потік, що плинув йому назустріч, і все більше мучився думками, що тут, у темряві й колотнечі, якась банда п'яних «шкіряних» могла впізнати в Амбрасі начальника каменоломні, друга й довірену особу Армії… Скільки ж часу минуло з моменту зникнення Амбраса? Може, на сцені він помилився, і та фігура в тіні була незнайомцем, а можливо й ворогом.
Але якщо саме Собачий Король бачив, як його Охоронець серед акустичних колонок та підсилювачів осліп від ніжності та ніяковіння, то дивився він точно не на таємні пестощі парочки, а насамперед на їхні руки; можливо, нічого, крім цих здійнятих, переплетених, щасливих рук, і не бачив. Адже та танцювальна легкість, з якою Берінг і Лілі, як і тисячі інших фанів здіймали цієї ночі свої руки високо над головою, роблячи їх одним величезним розгойданим полем, Амбрасові була зовсім недоступна… Амбрас був калікою. І Берінг знав його таємницю.
Блукаючи в натовпі, він знову як наяву чув гуркіт каменоломні. Це сталося сьогодні вранці. Закладену вибухівку зарано підірвали. І на нього й Амбраса полетів град кам'яних уламків.
У хмарі з піску та кам'яного пилу вони рвонули до начальницького бараку. Амбрас із прокльонами прочинив двері й струсив пісок з плечей. Потім дістав із тумбочки щітку, нахилив голову і наказав Берінгу вичесати пісок з його волосся.
— Я з цим сьогодні не впораюсь. — сказав Амбрас. — Коли змінюється погода, я стою під дощем чи снігом, а руку підвести не можу.
Зміна погоди? День був сонячним. Тільки вітер потроху наростав. Берінг бридився цією запилюженою головою, з якої від першого ж доторку посипалася лупа. Він не любив такого близького контакту з чоловіками. Навіть батька, який уже не бачив себе у дзеркалі і якого ковалиха по неділях розчісувала роговим гребенем, сам він не розчісував ніколи. Волосся!.. Він механік, водій, коваль — чи всього-на-всього озброєний перукар?
Хоча наказ Амбраса його розлютив, він не став перечити і почав так обережно водити щіткою по цьому жорсткому як дріт, у багатьох місцях уже сивому волоссю, ніби розчісував кусючого пса.
Плечі Собачого Короля побіліли від кам'яного пилу та лупи, а Берінг усе далі працював щіткою і, займаючись цією нудною, принизливою роботою, почав здогадуватись, що ця ніби мимохідь довірена йому таємниця означала: Охоронець — зовсім не насмішкувате прізвисько.
Собачий Король не жартував, називаючи його Охоронцем. Амбрас не міг підвести рук над головою, не міг направити їх на ворога і мав усі підстави приховувати від Моору таку ваду. Якщо фаворит Армії проявить слабкість, то скоро влада окупантів, що відступали все далі й далі, йому не допоможе.
Лише через годину — вони сиділи в бараці начальника перед розібраним дефектним перфоратором і слухали, як пориви вітру женуть пісок гофрованим залізом даху, — він нарешті наважився спитати хазяїна: Що з Вами, що це за хвороба така?
— Це моорська хвороба, — сказав Амбрас, — на Сліпому березі її багато хто підхопив.
— У кар'єрі? На яких роботах?
— Не на роботах. На гойдалці.
Гойдалка. Swing. Берінг знав назву цих тортур за великою, розміром з плакат, грубозернистою світлиною, яку разом з іншими меморіальними матеріалами можна було бачити в армійських виставкових наметах і на інших стелламурівських заходах. На плакаті було зображено величезний бук, а на його нижніх крислатих гілках висіли п'ятеро в'язнів у смугастих робах. Руки в них були зв'язані за спиною, а через пута пропущено мотузку. На ній їх і підвісили, на ній вони і гойдалися. Їхні муки були описані у нижній частині плаката англійською та німецькою мовами, але Берінгові запам'яталося тільки це слово і його переклад: swing!
«Якщо ти дивився охоронцеві прямо в очі, — сказав Амбрас вранці в адміністраторському бараці, одягаючи на великий палець кільце-тримач розібраного перфоратора, — просто в очі, зрозуміло?.. У тебе не було права дивитися йому в очі, ти повинен був завжди дивитися тільки в землю, зрозумів? А деколи було досить просто ковзнути по ньому поглядом… чи з переляку надто довго витріщатися на носи його чобіт чи не зняти вчасно шапку… або ти міг поплатитись за те, що міг стояти тільки криво, а не за командою „струнко“, коли він, ударивши тебе ногою, волає: Дивись на мене! Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю! Таких і навіть значно менших провин вистачало, щоб почути: На гойдалку! Прийдеш після перевірки. І ти починав лічити хвилини і рахував доти, доки тебе врешті не тягли під дерево.
Там тобі заламують руки за спину і зв’язують мотузкою і перед бідою, що на тебе чекає, ти, як майже всі до і після тебе, починаєш кричати, благаючи про помилування. А потім вони на цій мотузці різко підвішують тебе і б'ють, щоб ти розгойдувався — і ти… ти з криком про Божу поміч усіма силами намагаєшся утриматися в будь-якій похилій позиції, щоб, не дай Боже, не відбулося те, що якраз і відбувається: вага власного тіла тягне твої зв'язані за спиною руки догори, все вище і вище, і в тебе вже нема сил, і твоя жахлива тяжкість викручує ці руки назад, задирає їх над головою, аж поки кістки не вискакують з плечових суглобів.
Звук при цьому такий, який ти якщо й чув, то хіба що в м'ясній крамниці, коли різник відриває по одній кістки від туші чи ламає суглоб у протилежному від його ходу напрямі; так от у тебе звук майже нічим не відрізняється. Але цей хрускіт і тріщання чуєш ти один, тому що всі решта — і свині, які стискають в кулаках мотузку, на якій тебе підвісили, і твої друзі за нещастям, які поки що цілі й неушкоджені дивляться на тебе знизу, а завтра чи вже за хвилину будуть висіти тут також, — всі решта чують лише твоє завивання.
Ти хитаєшся, охоплений болем (ніколи б раніше не повірив, що можна відчувати його і не померти!), і виєш не своїм голосом (досі ти навіть не припускав, що в тебе такий голос!), і вже ніколи, ніколи в житті тобі не підвести руки так високо над головою, як цієї миті.
А якщо одному з цих спаде на думку зробити тебе взагалі калікою, він хапає тебе за ноги, і висне на них всією вагою, і розгойдується разом із тобою. Ця чаша, — сказав Амбрас, — мене обминула, але тільки ця». — Він подряпав палець кільцем перфоратора і злизував кров з маленької ранки.
Берінг уперше чув, щоб колишній в'язень баракового табору при каменоломні розповідав про свої муки. В армійських демонстраційних наметах і на шкільних уроках у перші повоєнні роки про тортури та злигодні Сліпого берега завжди розповідали лише стелламурівські проповідники (за тих часів їх так поміж собою називали моорці), але не самі жертви мордувань. І на всіх «party» в каменоломні чи покаянних ритуалах біля пароплавного причалу звільнені залишалися німими і безликими, тож Берінг і взагалі багато дітей Моору думали, що таборяни ніколи не мали власного голосу, а обличчя в них завжди були застиглими масками мертвяків, як на армійських плакатах у голих трупів, навалених купою біля бараків чи скинутих у глибокі ями: таких фотографій було вдосталь і в демонстраційних наметах, і на шкільних уроках історії, а в процесіях громад спокутників ними часто були обвішані сендвічмени.
Багато часу минуло, доки Берінг і такі як він зрозуміли, що не всі небораки з баракового табору щезли в землі чи у величезних цегляних печах крематорію, деяким вдалося врятуватися і жити тепер у тому ж світі, що й вони. Біля цього озера. На цьому березі. Лише коли Собачий Король та інші давні зебри, змінивши свої смугасті роби на армійські шинелі та бомбери, за завданням та за підтримки Армії перебрали на себе керівництво не лише каменоломнею, а й буряківницькими товариствами, солеварнями, секретаріатами, посіли й інші відповідальні пости, — лише тоді молоде покоління навіть у найглухіших закутках приозер'я мусило визнати, що минуле ще аж ніяк не зникло.
Але згадки про час, який був до них, для дітей Моору були нудними. Хіба вони мали якийсь стосунок до чорних прапорів на пароплавному причалі чи до руїн табору біля каменоломні? А до послання Великого напису в кар'єрі? Хай інваліди війни й ті, хто з неї повернувся, якщо вони мають бажання, обурюються стелламурівськими заходами і протестують проти правди переможців — для Берінга і йому подібних усі меморіальні ритуали, що проводилися хоч за наказом Армії, хоч з ініціативи громад спокутників, були не більш ніж похмурою виставою.
Адже те, що діти Моору бачили на плакатних щитах і чули на схвалених мироносцем уроках історії, було просто-напросто Моором — покинуті бараки, обліплені мушлями палі пароплавного причалу, каменоломня, руїни. Все це було й так їм відомо. Їм хотілося бачити зовсім інше: багатосмугові шосе Америки, якими одна за одною мчали машини на зразок тієї, на якій тут, у приозер'ї, їздив лише комендант, а пізніше — його Собачий Король. Хмарочоси острова Мангеттен, де була резиденція Ліндона Портера Стелламура; море! — їм хотілося бачити море, а не пожовклі світлини Сліпого берега. Статую Свободи біля входу до Нью-Йоркської гавані та порожнистий смолоскип у її витягнутій руці хотіли вони бачити, а не гігантські літери Великого напису: Тут лежать убиті — числом 11 973… Звісно, у кожній землі лежали мертві. Але хто хотів у третьому десятилітті Оранієнбурзького миру рахувати трупи? Великим написом розповзався мох.
З тієї хвилини, як закінчився концерт, Берінг жодного разу не наштовхнувся ані на п'яних забіяк, ані на «шкіряних», але продирався крізь юрбу все рішучіше і безцеремонніше. Якщо з Собачим Королем щось сталося, вілла «Флора» знову відійде до Армії, а він сам повернеться до кузні. Натовп був настільки повільним, що бісив його. Кулаками він розштовхував послідовників Паттона, які зовсім нещодавно були йому ніби рідні, і вигукував ім'я хазяїна. Але тут це ім’я викликало лише озлоблені погляди, і хоч як би сильно він опирався, натовп повільно волочив його із собою.
Стоянка машин супроводу здавалася далекою чорною фортецею у темряві, коли він нарешті знайшов Собачого Короля. Амбрас стояв, обіпершись на оброслий травою бік іржавої автоцистерни, а довкола була юрба, і його обличчя мерехтіло у відблисках палаючого суччя та смолоскипів тих, що його обступили. На перший погляд, здавалося, що він цілком занурився у споглядання абсурдного номеру, який тут розігрувався за його участі. Сім або вісім ірокезів (так звали голомозих, які залишали на голові вузьку смужку волосся, пофарбовану крикливо-червоним кольором, на зразок півнячого гребеня), робили випади в його бік і зразу ж відскакували назад, тягнулися до нього своїми смолоскипами, але не торкалися, не обпікали, тільки волали щось — чи то питання, чи то образи — не розібрати. Амбрас не відповідав і взагалі ніяк не захищався. Просто стояв і дивився на них. Який же в нього втомлений вигляд.
І це — Собачий Король? Друг Армії, який може судити і оголошувати у приозер'ї надзвичайний стан? Непереможний? Той, кого Моор досі боявся, адже одній бестії він проломив череп обрізком залізної труби, а другій голими руками скрутив в'язи. Цей втомлений чоловік?
«Собаки… як же вам вдалося тоді убити собак?..» — запитав Берінг минулого ранку в адміністраторському бараці, і Амбрас не дав йому пояснити, що цікавиться він не просто моорською чуткою, що того вечора він сам, трусячись від страху, сидів навпочіпки у здичавілому винограднику біля огорожі вілли «Флора» і на власні очі бачив перемогу над зграєю — і бачив це інколи й тепер, коли заплющував очі.
«…цими руками, маєш на увазі? Собаки не нападають на тебе з цепами, — сказав Амбрас. — І не налітають зверху, немов птахи. Собаки не змушують тебе задирати руки високо догори, лише настрибують знизу». Пес, який стрибне на нього, додав Амбрас, і зараз стрибне на свою смерть.
Берінг наближався до хазяїна повільно, надто повільно. Натовп не переймався ані його збудженням, ані криками ірокезів зі смолоскипами, ані полоненим, обличчя якого знову і знову зникало у вогненному танці. Зав'язнувши серед групи якихось перемазаних сажею типів, які тягнули з собою пораненого, Берінг з усіх сил штовхався ліктями і раптом спіймав погляд Амбраса — понад двома-трьома десятками голів Собачий Король дивився на свого Охоронця.
Невже і справді дивився?
Так чи інакше, Берінгу здалося, що він не тільки спіймав погляд хазяїна, але й прочитав у ньому запитання, наказ, і він мимоволі намацав за поясом пістолет.
Від нього це вимагається?
Погляд сказав так.
І він настільки різко вихопив зброю з-під свого одягу, що сорочка зачепилася за спусковий гачок і порвалася. Коли ж пістолет опинився на видноті, у нього в руці, він був теплим, нагрітим його тілом, і все ж таки чужим, цілком новим і не нагадав йому ані пострілів квітневої ночі, ані обличчя ворога, що згасало.
Берінг зняв із запобіжника, пересмикнув затвор, почув, як патрон викинуло з обойми до патронника, і здійняв свою готову до пострілу зброю — показав її похмурому світові, серед якого стояв його хазяїн, чекаючи на допомогу.
І раптом простір перед ним спорожнів, простір жаху, який став швидко розширюватись: Він озброєний, обережно, ось той, та це ж коваль, у нього зброя… Натовп розступився перед ним, як води Червоного моря на гравюрі в ілюстрованій Біблії ковалихи, яку він стільки разів розглядав.
Люди, море… увесь світ сахнувся від нього у темряву. Вшиваймося звідси, в укриття! Тут псих зі зброєю! Чого варті смолоскипи й палаюче суччя, каміння, дубини й голі кулаки проти блискучого чорного пістолета в його руці?
Це було п'янке відчуття — йти через цей порожній простір до нерухомого Амбраса, обличчя якого все більше тонуло у темряві й мороці: смолоскипи, а з ними й усе світло відбігли від нього. Хто ніс із собою вогонь — кинув його, загасив чи затоптав, щоб не стати для озброєного освітленою мішенню. Сліпці в ночі, що несподівано навалилась, учасники вогненної вистави, спотикаючись, напирали одне на одного в темряві.
Берінг узяв один із покинутих смолоскипів і підніс його над головою. Хто тепер жбурне камінь чи наважиться хоча б пригрозити йому кулаком? З вогнем в одній руці і з пістолетом у другій він ішов на поміч своєму хазяїну.
Собачий Король стояв сам-один, коли Охоронець нарешті опинився поруч із ним.
— Вам нічого не заподіяли? Ви… ви не поранені? — Цієї миті він почувався дуже сильним, проте його голос задрижав.
— Живий ще, — сказав Амбрас. — Ці ідіоти мене б не зачепили.
— Не зачепили? — Берінгові вчувався дзенькіт уламків його тріумфу. Він сконфужено заховав пістолет і заправив порвану сорочку. — А я? Що я мав робити?
— Нічого. Облиш, — сказав Амбрас, — ти все зробив правильно. — Потім він спитав про Лілі.
— Вона чекає в машині.
— А пес?
— І пес при ній.
На зворотному шляху до автостоянки летовище порожніло так стрімко, ніби Охоронець Собачого Короля розчахнув десь у ночі ворота, шлюз, крізь який потік відвідувачів концерту ринув на озерний берег. Дорогою Амбрас говорив мало.
Чого він пішов зі сцени, чого опинився в гущі натовпу?
Не хотів оглухнути там нагорі.
Окрім машиніста одного буряківницького товариства, який вирішив випросити у начальника каменоломні перепустку на рівнину і, жестикулюючи і просторікуючи, тягся за ними до самого ангара, більше ніхто їм дорогу не заступив. Та й цей прохач, хоча Берінгові вдалося його здихатись тільки силою, заднім числом злякався, коли через кілька днів до нього дійшли чутки, що Собачий Король зробив молодого моорського коваля не просто своїм водієм і не просто працівником, а ще й озброїв його і наказав стріляти по нападниках.
Біля ангара Берінг мусив чекати ще більше години, поки Амбрас, сидячи в армійській бронеавтівці, поговорить з якимось капітаном. Охоронець змерз, переминався з ноги на ногу, але першим повернутися до «Ворони» не наважився. З великого освітленого намету долітав гамір і сміх, і в якусь мить йому здалося, що він упізнав голос Паттона. Водій броньовика пригостив його цигаркою, але потім знову нап'яв навушники і став дивитись кудись удалину, адже Берінг не зрозумів жодного його жарту, як і коментарів щодо концерту.
Від Амбраса відгонило шнапсом, коли він нарешті виліз із кабіни і пішов до «Ворони» (Берінг підсвічував йому ліхатриком). Дог, немов порцеляновий, сидів на місці водія, а Лілі спала, прихилившись до нього, — і прокинулась, щойно Берінг відчинив дверцята. Пес не видав ані звуку. Берінг дав йому переповзти між передніми сидіннями назад, зайняв своє місце за кермом і завів мотор.
Це називалося щастям — те, що відчував Берінг на цьому шляху додому? Лілі сиділа поруч і на плавному повороті, коли машина виїжджала з автостоянки, притулилася до нього, точно так само як перед цим до дога, і не протестувала, коли він крадькома торкнувся її. А позаду сидів Амбрас, гладив свого пса і міг засвідчити, що Берінг, колишній моорський коваль, може виручити з небезпеки не лише себе, але й наймогутнішого чоловіка в приозер'ї. І на додачу до всього у вухах його ще звучала музика Паттона!
Злітна смуга була безлюдною. Тільки по її боках фари «Ворони» висвічували часом якісь постаті: вони сиділи біля вогнища або лежали у траві, загорнувшись у ковдри. Спокусі цієї широкої бетонної смуги, лише де-не-де зламаної колючими кущами, Берінг у своєму щасті не міг протистояти, і натис на акселератор. Глухе сопіння дога не було чутним у шумі двигуна. Прискорення притисло Лілі до його плеча. Злітна смуга мчала з чорної нескінченності йому назустріч, а за ним — назад, туди де він вперше поцілував жінку і врятував свого хазяїна. Кущі на узбіччях вапняно-білою стрічкою стрімко зникали з поля зору.
— Ти з глузду з'їхав? — почув він голос Амбраса позаду. Лілі, схоже, спала. «Ворона» з ревом летіла крізь ніч.
Минуло кілька секунд, доки Берінг повільно відпустив педаль, і ще за якусь секунду він переніс ногу на гальма, відчуваючи в цьому майже невловному зволіканні силу, яка вже не мала жодного стосунку до зброї в нього за поясом. Потім він натис на гальма і так різко знизив швикість, що голова пса з'їхала з колін Амбраса і вдарилась об спинку сидіння. Амбрас не сказав ані слова, а от Лілі враз випросталася, тихо засміялась, підштовхнула Берінга ліктем і прошепотіла: Вгамуйся!
Майже в самому кінці злітної смуги, там, де в останній рік війни винищувачі-бомбардувальники розвивали максимальну стартову швидкість, відривалися від землі й мусили круто здійматися вгору, щоб не розбитися об прямовисні скелі Кам'яного Моря, — там «Ворона» повільно з'їхала на колишнє платне шосе. Знову почалися незграбні маневри між вибоїн, ям і промоїн. Зараз і ця дорога була порожньою. Прихильники Паттона залишили на маскувальних жердинах і сучках клапті паперу та одягу, від чого деякі з цих попереджувальних знаків були схожі на опудала. Дрантя тріпотіло й маяло на холодному вітрі з озера, махало Берінгові. Ніч ставала шквалистою.
Ломота в плечах, мабуть, не підвела Собачого Короля — погода справді змінювалась. Схили вже наче у хмарах? Видимість погіршилася. Втомлений від напруженого вдивляння у вибоїни розбитої дороги, Берінг потер очі. Він не пригадує, щоб вибоїн було так густо, коли вони їхали в гори. Вони знов і знов виникали у світлі фар, і далеко не всі були позначені жердинами. Іноді він спрямовував автівку до самого краю над крутосхилом, бо інакше не можна було проїхати.
— Куди тебе несе? Обережно! — прошепотіла Лілі й мимоволі вхопилася за його руку, коли авто знову смикнулося, аби оминути яму. Але вона була надто сонною, щоб не заснути знов, тож знову схилила голову на його плечі. Амбрас у темряві говорив з догом і дорогою не цікавився.
Може, це здійнятий позаду «Вороною» шлейф пилу так химерно затуманив зір? Чи могли пориви вітру задувати цей пил крізь щілини та вентиляційні клапани всередину авта? Щойно Берінг протер очі тильною стороною долоні, а вже знову навертаються сльози, і він мусить напружено концентруватись, намагаючись роздивитись, що там на дорозі — яма чи просто тінь.
Хоча, можливо, в усіх цих розладах і обманах зору винні всього-на-всього тьмяні фари «Ворони». Під час ремонту він так і не знайшов їм заміни. А він взагалі правильно їде? Але ні, дорога та сама. Ну й де в Моорі взяти нові фари? Ось про що Собачому Королеві варто було б запитати в капітана. Або, може, Лілі зможе роздобути якісь на рівнині?
Обмірковуючи ці питання, Берінг повільно і непомітно їхав геть від свого щастя. Він обернувся до Лілі, але світло було настільки слабким, що він розпізнав її обличчя лише з другого разу. Вона боролася зі сном. Втомилася не менш за нього.
Але тут Берінг різко прокинувся — попереду, немов тінь, розверзлася яма, без жодного попереджувального знаку, настільки несподівано, що він мало не посадив у неї машину. Він так різко загальмував, що Лілі лиш дивом не врізалася лобом у вітрову шибу. Що відбулося з Амбрасом і догом, Берінг не бачив, але чув, як хазяїн сердито вигукнув:
— …що сталося? Що це з тобою?
— Яма.
— Де? — спитала Лілі.
Раптом Берінг відчув, як перехопило подих: він відвів погляд від дороги і перевів його на Лілі, а ця тінь, ця яма рушила за його поглядом, висковзнула з променів фар, злетіла вгору і чорною плямою потьмарила обличчя Лілі. Тінь рухалася разом з його очима. Яма зяяла не на трасі, а в його погляді! Коли він знову обернувся на дорогу, ця діра повторювала рухи його зіниць; коли невідривно дивився у світло фар, тінь знову завмирала на дорозі — овальна пляма, не надто різко окреслена і не така чорна, як справжні пастки та вибоїни, однак її майже неможливо від них відрізнити. Його погляд, його світ було продірявлено.
— Де? — повторила Лілі. — Де тут яма?
— Ти що, привидів бачиш? Що відбувається?
— Нічого, — відповів Берінг, — зовсім нічого.
І поїхав далі, прямо на цю діру у своєму світі, яка відступала перед ним і з кожним рухом його очей, немов мерехтливий вогник, витанцьовувала то по дорозі, то по темних стінах скель, то над урвищем, а все ж постійно була в полі його зору, ніби вказувала шлях назад до озера. І він рухався вслід цьому знакові, невидимому всім, крім нього самого, рухався за ним у ніч, мовчки й розгублено.