Хвороба Кітахари

28. Птах у вогні

Берінг мчав крізь дощ. Нісся, мов вихор, дорогою повз бараки Великого лазарету, повз порожні каталки та інвалідні візки, час від часу підстрибуючи на бігу, ніби хотів злетіти або дотягнутися до гілки, що хитається над головою, до плоду. Але там, куди тяглися його руки, не було ані гілок, ані плодів, лише темне, шумливе небо.

Берінг мчав, і з кожним кроком, з кожним ударом пульсу серце помпувало по жилах підфарбовану кров, заганяло крихітні кольорові часточки до очей, які ще не цілком відійшли від моррісонівського наркотику. Жовтошкірий, увесь, до кінчиків пальців, мчав він дорогою і бачив її перед собою, як ніколи, розпливчасто й неясно, але все ж не міг утриматися від сміху. Він сміявся. Він був щасливим.

Хвороба Кітахари. Від цієї японської хвороби він не осліпне. Не осліпне! Док Моррісон це обіцяв. Дірки в його світі зникнуть. Треба тільки чекати. Мати терпіння. І хмарки, що затемнюють поле зору, посвітлішають та зникнуть, немовби висушені штучним сонцем Нагої. Час. Йому потрібен тільки час. Помутніння зору таке ж минуще, як і ця ранкова злива, чиї водоспади промочили його аж до самої жовтої шкіри. Все розвидниться. Можуть пройти тижні. В гіршому разі місяці. Але він не виняток. Він — один з багатьох. Док Моррісон це обіцяв.

Берінг мчав. Лише коли задишка змусила його стишитись і зупинитися, він зрозумів, що біг не в той бік. Він хотів вирватися з лазарету. До Бранда. На волю. Але з потоків дощу перед ним постали не ворота, а метрової висоти дороговказ, на якому стояла всього одна цифра — 4. Четвертий блок. Майбутнє Моору. Ошалівши від щастя, він схибив керунком. Вискочив з барака для сліпих і побіг тією дорогою, якою вчора йшов з батьком і яка була попереду в усіх моорців; каменярі, солевари, вуглярі та буряківники приозер'я — всі вони, думаючи, що дорога веде їх на волю, до багатств рівнини, помандрують до четвертого блоку Великого лазарету.

А ось це чорне і зловісне — напевно ж не що інше як барак, де на початку довгої шеренги залізних койок лежить під армійськими ковдрами його батько? Вчора ввечері у темряві цієї палати було прохолодно, прохолодніше, ніж знадвору, під нічним небом, і темрява пахла мастикою, інсектицидом та дезінфекцією. Ні, до цієї палати він не хоче повертатися. І зараз, і взагалі. Вояка перебуває під опікою Армії. А Берінг — на шляху до свободи. Досі важко дихаючи, він уже збирався повернути і знову мимоволі засміявся: наосліп — і не в той бік!

Повільно повертаючи назад, він кутиком ока ніби помітив рух в одному з вікон барака, тінь за пеленою дощу. За вкритим плутаними дощовими цівками склом стояв старий. Вояка. Тато. Закутаний у ковдру, стояв біля вікна. І підняв руку. Помахав. У руці в нього була хустина чи якась світла шмата, і він розмахував нею, повільно описуючи широкі дути, немовби стояв біля корабельних поручнів і махав землі, що залишалася позаду й тонула.

Але ні. Ніхто там не стояв. Просто на протязі здіймалася вітрилом штора, рване жалюзі. Вікно було темним і порожнім. Він відвернувся. І знову побіг. Але більше не підстрибував і не тягнувся до невидимих гілок та фруктів — лише мчав, біг геть.

— Ти можеш летіти!

Лілі не привіталася і не спитала ані про минулу ніч, ані про дока Моррісона. Перше, що вона викрикнула, коли Берінг, послухавшись знаку незнайомого солдата за розсувним віконцем, зайшов до прохідної біля воріт лазарету, було:

— Ти можеш летіти!

Лілі сиділа сама серед солдатів. Вона прикрасила себе низками річкових перлів та пір'ям, мов до якогось свята. Кімната вахти була переповнена. Але балакуна з Ляйса не було видно. Від густого запаху мокрого одягу, цигаркового диму, шнапсу й кави в Берінга перехопило дух. Більше десятка солдатів сиділи й стояли довкола письмового столу, на якому вчора сержант штемпелював перепустки. Але тепер документи промоклого цивільного нікого не цікавили. Той, хто жестом велів Берінгу підійти, знову зацікавлено роздивлявся великий, розміром з кулак, кристал і навіть голови не підняв, коли Берінг зупинився перед ним. Солдат просто виконав прохання Лілі. Це Лілі наказала йому підійти. Лілі покликала його.

На столі був розкиданий обмінний товар: до блиску відполірований багнет, погони, поясні пряжки, срібний орел у пікірувальному польоті, ордени — знахідки з верхніх шарів ґрунту на полях давніх битв, але серед них і жучок у краплі бурштину, необроблені смарагди, димчастий кварц, перламутр, копалини з Кам'яного Моря. Тут ішов торг. Знадвору, під в'їзним шлагбаумом, заіржав кінь. В'ючні тварини Лілі з фуражними торбами стояли під дощем. Без вантажу.

— Маєш півгодини, — сказала Лілі. — За півгодини стартує вертоліт, курсом на Моор. Гості з армії до твого Короля. Армія візьме тебе з собою. Можеш летіти або повертатись до Собачого дому пішки, один. Маю тут справи, ще на кілька днів, та й не потрібен ти мені на зворотному шляху…

…він охочий постріляти, — показавши на Берінга, несподівано повідомила вона своєму найближчому сусідові, якомусь блондину. — Валить по всьому, що рухається.

Лілі, виходить, п'яна? Від копняка котрогось із солдатів порожня пляшка покотилася підлогою і з дзенькотом ударилася об кольбу автоматичної гвинтівки, яка стояла попід стіною.

— Він стріляє? — перепитав блондин; на бомбері в нього були чорні капітанські шеврони. — Чим же це?

— Камінням, — відповіла Лілі, без посмішки дивлячись ув очі Берінгові. — У них там з його Королем цілий берег — саме каміння.

Берінг витримав погляд Лілі. Залишки моррісонівського наркотику, що все ще туманили погляд, захистили його від цього погляду.

— Ну то що? — сказала вона. — Летиш чи пішки? Капітан доставить тебе до Моору.

Летіти?

Ні, це був не політ.

Не минуло й години, як вони були вже високо над Брандським аеропортом, високо над першими складками Кам'яного Моря, але відчував Берінг зовсім не захват від першого у своєму житті польоту, а розчарування: ну підняли його вгору, ну сидить він у темній коробці, подірявленій ілюмінаторами, яка смердить нафтою й потом, здригається від надривного гуркоту ротора, який скажено крутиться, — все це мало стосунок до звичайної механіки з її обмеженими можливостями, з її інерцією та оглушливим шумом, але не до справжнього польоту, не до чарів пташиного польоту, які створював один-єдиний звук — свист і шурхіт неба в махових перах.

Затиснутий поміж солдатів у камуфляжі, Берінг сидів у броньованому армійському гелікоптері й думав про птаство моорських очеретів — про берегових ластівок, які з роззявленим дзьобом так стрімко прорізували вечорами стовпи з мошкари, що око було нездатне прослідкувати за їхнім польотом.

Політ. В інший день і за інших обставин він напевно був би в захваті вже від одного вигляду мокрої від дощу, блискучої шеренги бойових літаків на Брандському летовищі — винищувачів-бомбардувальників, обтікачі яких були розмальовані очима хижаків та оскаленими іклами. А перед одним з ангарів — напевно, втричі більшим від критої простріленим гофрованим залізом розвалюхи в долині моорського летовища — він бачив цілу команду гелікоптерів, спокійну зграю темних бойових машин; лопатями роторів, дулами бортової зброї, шпорами й стабілізаторами вони були схожі на величезних комах. Мешканці приозер'я бачили такі, лише коли під час каральної експедиції чи маневрів загін цих похмурих чудовиськ на малій висоті пролітав над очеретами.

Але що таке аеропорт Бранда, що таке всі ці двигуни, радіомаяки та літальні апарати проти обіцянки дока Моррісона, що плями в полі зору Берінга знову зникнуть і принаймні в глибинних шарах його сітківки все знову буде як раніше, до першої сутінкової тіні!

В ілюмінаторах темніла синява. Ніби лопаті гвинта, що скажено крутилися, розпороли дощові хмари — ілюмінатори стали раптом темно-синіми. І сліпуче сонячне світло хлинуло до кабіни, в якій Берінг не летів, а сидів у полоні.

Він приготувався почути наказ, заборону, коли, похитуючись, піднявся, переступив у трясучці турбулентності через кольби гвинтівок та солдатські чоботи, притулився лобом до скла бічного ілюмінатора і став дивитися вглиб. Але жоден з трьох десятків посланих до Моору солдатів не звернув на нього уваги. Жоден не говорив. Не намагався перекричати рев мотора. Не забороняв йому дивитися в глибінь.

Голі, осяяні сонцем, вапняково-білі, прослизали внизу під ними скелясті пустирища та плоскогір'я Кам'яного Моря, шумливим потоком котилися далеко внизу — назад, до Бранда, який був уже далеко, за рифами хмар. Зі скла… якби підлога гелікоптера була зі скла, такою прозорою, яким доку Моррісону хотілося в мріях бачити увесь світ, тоді, можливо, розчарований жовтошкірий пасажир розпізнав би в цій величезній панорамі натяк на вільний політ. А так він тільки залишив на склі жирні сліди своєї шкіри, ледь помітні помутніння, і невідривно дивився вниз на безживну кам'яну пустелю.

Іноді йому здавалося, що він упізнає кари, скельні урвища та снігові поля: там унизу, біля підніжжя цього стовпа, біля підніжжя цього урвища, там унизу, цим схилом, він ішов і їхав разом з Лілі й татом, вчора, тоді, в іншому, давно минулому часі.

Але зараз!.. Йому здалося, що він падає. Вони падають! Він шукав опори, схопився за порожнечу. Солдат, що сидів у нього за спиною, щось крикнув. Він не збагнув ані слова. Коса лінія обрію прорізувала ілюмінатор, перекинулася, стала вертикаллю. Берінг відчув, як власна інертна вага норовить відірвати його від цього видовища. Він до крові розбив руку об гострий металевий виступ і в останню мить таки знайшов надійну опору. Горизонт знову ліг паралельно руху машини. Падіння було лише пілотажною фігурою, петлею спуску на нижчу висоту. Тінь гелікоптера мигтіла понад вигинами скель — і раптом усі солдати кинулися до бічних ілюмінаторів.

Там унизу, краєм продовгуватого фірнового поля, бігли до укриття сім чи вісім чоловік, ховалися за валунами, у панінці заповзали до кам'яних щілин та ям, аби лише втекти від бойової машини, яка летіла від сонця прямо на них.

У секторі обстрілу залишилися тільки корова, плямиста, коричнева з білим, надто велика й важка — така швидко не втече. В не меншій паніці, ніж її погоничі, вона, тягнучи за собою мотузку, незграбними стрибками квапилася до сніжного поля і, щойно ступивши на нього, в ту ж мить провалилася по саму шию. Її ревіння потонуло у фонтанах крижаних кристалів, що зметнулися попід вертольотом.

Солдати сміялися — над панікою ковбоїв там унизу, над застряглою серед снігу коровою… а дехто, напевно, сміявся й від полегшення, тому що капітан не дав наказу атакувати. Сміючись, вони знову впали в небесну синяву: пілот змінив курс. У Армії є важливіші справи, всякі жалюгідні крадії худоби її не цікавлять.

А потім, ось щойно далекий і мерехтливий, як міраж, назустріч їм з гір немовби нісся водний потік, фіорд, обрамлений кам'яними кручами та очеретом. Озеро. Щойно вони були ще глибоко в Кам'яному Морі, а нині вже мчать високо над зеленими хвилями, і попереду розбігаються блискучі сліди повітряних вихорів, і вже повертається перед очима Сліпий берег, тераси каменоломні… З висоти все виглядало легким і блискучим: Великий напис, що занепадав, немовби вирізаний з шовкового паперу, іржаві важелі транспортерів біля відвалів породи, далі набережна, руїни «Бельвю» — все виникало й зникало під ними… водолікарня, каштанова алея, «Ґранд-готель», білі стіни у по-осінньому прозорому світлі. Світлий і легкий, мов пушинка, сяючий, ніби здавна обітований край, біг моорський берег назустріч Охоронцю, що повернувся додому. Але раптом безодня явила йому одну-єдину картину, яка говорила, що він спізнився.

Над пароплавним причалом здіймався смолисто-чорний димовий гриб, а серед цього диму в язиках полум'я лежала «Ворона», лежав символ Собачого Короля, мистецький витвір Берінга, перевернута, із роззявленим дзьобом капота. Там унизу, оточений витріщаками, безсилими помічниками чи паліями, так близько до води і все ж у непогасному вогнищі, горів єдиний лімузин, що роз'їжджав моорськими вибоїнами в роки Оранієнбурзького миру, горів, як може горіти тільки заправлена пальним і мастилом машина, з усім її пластиком, ефектною білою ґумою і леткими, легкозаймистими фарбами.

Захід на посадку, неповоротке, неквапливе приземлення на плацу перед секретаріатом здалися Берінгові нестерпно повільними. Навіть роззяви, які вже необзирці бігли з причалу на плац, до нової сенсації, і ті були мало не швидші від гелікоптера. Берінг бачив, як вони біжать, і зупиняються, і дивляться вгору, і біжать далі. А мали б лопатами кидати у вогонь пісок, пісок і землю! Ну, швидше вниз, швидше! Чому пілот зараз не послав машину в піке, як допіру через цих жалюгідних злодюг? «Ворона» ж горить!

А солдати? Невже не розуміють, що саме зараз, цієї миті, вони вкрай потрібні на причалі? Берінг хотів показати їм свій палаючий витвір, птах у вогні, і ткнув пальцем униз, тріснув кулаком по склу ілюмінатора, по металевих ребрах холодної броні. Але солдати бачили й значно гірші речі, ніж палаюча автівка, і кивали, і сміялися, доки один із них, уже при посадці, не збагнув, що цей жовторотий цивільний вийшов із себе — чи то від злості, чи то від жаху. Він схопив розлюченого Берінга за рукав, намагаючись посадити його на лаву до солдатів. Hey, man! Cool, man! Sit down, man! — а потім прогавкав і команду тутешньою мовою, різкий звук, який означав те саме: Сиди!

Але Берінга вже було не втримати. Він вирвався з рук солдата, спіткнувся об ящик з набоями, коли машина торкнулася землі, вдарився головою об чиюсь каску, упав солдатам під ноги, піднявся, проштовхнувся до відчиненого вже люка — і серед перших вискочив у хмару пилу на плацу.

Там, немов у піщаній бурі серед пустелі, стояв моорський секретар, привітно розмахуючи милицею, а другу руку, чи то козиряючи, чи то притримуючи зелений кашкет, притискав до скроні. Нікого з моорських у пиловій хмарі видно не було.

Берінг пробіг повз постать секретаря, очі пекло, а він біг — через плац, до димового гриба біля берега, — і раптом у гуркоті ротора, що затихав, почув знайомий голос, голос хазяїна.

Він не розібрав, що саме кричав Амбрас. Зрозумів тільки, що крик не був проханням про допомогу, а наказом і що адресований цей наказ йому, йому одному. Він зупинився, пошукав його поглядом довкола.

Лопаті ротора крутилися тепер повільно, як вентилятор під стелею конторського барака літнього дня в каменоломні. Пилова хмара осіла і відкрила охоронцю Моор, зібраний на досить значній відстані. Віддалік від юрби роззяв він нарешті побачив хазяїна. Амбрас стояв у дверях секретаріату — дог поруч, немов приріс до порога, — і жестом звелів Берінгові підійти.

Іди сюди!

Берінг послухався. Амбрас виглядав неушкодженим.

Давай. Швидше.

Берінг підійшов до Собачого Короля майже одночасно з білявим капітаном, який у супроводі двох військових поліцаїв і секретаря, що сипав жестами, крокував повз натовп витріщак ніби повз роту почесної варти. Солдати розвантажували літак, протягнули через плац чорні ящики, два кулемети, один міномет.

Амбрас уже простягнув руку назустріч капітанові, але перш ніж привітатися з офіцером мовою переможців, крикнув Охоронцеві: Лишися тут!

— Лишися тут! Цю штуковину вже не врятувати. Вони хочуть нас убити. І пташку вони підпалили.