Хвороба Кітахари

6. Два постріли

Коли його молодший брат потонув ув озері, Берінгу було дванадцять… і дев'ятнадцять йому було, коли старший брат так само зник з його життя, вирушивши шукати кращого життя з армійським паспортом до гамбурзького порту, а потім до лісів Північної Америки… Того ж року дрібна залізна стружка, що сипонула з токарного верстата, сильно вразила очі його батька — коваль з того дня бачив світ мов крізь крихітне віконце, вкрите візерунками морозу.

Зникнення братів зробило Берінга єдиним сином і спадкоємцем, і після цього нещасного випадку він перебрав майстерню з рук напівсліпого батька, ночами заспокоював матір, геть змучену видіннями, — їй являлося вже все ясне небесне воїнство, — а крім цих обов'язків, хоч і неохоче, він тепер виконував роботу моорського коваля.

Адже у занедбаних садибах, на зарослих бур'янами полях і заболочених луках завжди потрібні послуги коваля, який може заварити надтріснуті плуги й нагострити брус у косарки; а от такий механік як Берінг, що кохається у повітроплаванні й узагалі в техніці, не цікавить нікого: яка користь з того, що він знався на клапанній системі рідкісних моторів і збирав з прутів, дроту, ґуми і драних сорочок тріпотливі пташині крила?

Тож Берінг так і варив з уламків згорілих джипів реманент, який значно полегшував збирання врожаю буряків, конструював з полотна та жерсті проворні вітряки, а коли за декілька місяців назбирав заліза і кольорового металу, то збудував генератор, і тепер, як тільки чорний ринок заливав до каністр та відер достатньо пального, кузня цілий вечір сяяла вогнями.

Він працював у кузні, вирощував на вузькому городі капусту й картоплю, тримав курник із квочками, влітку завозив до стайні малу фіру сіна і доглядав за конем і двома-трьома свиньми.

Коли березневі й квітневі бурі деколи гнали через заболочені поля хмари червоного пилу, дрібний пісок, про який в Моорі говорили, ніби південні вітри приносять його з пустель Північної Африки, у Берінгового батька знову нив шрам на лобі і всюди ввижався пісок, він проклинав свою долю і вовкуватість Берінга: жінка! в домі будь-що потрібна жінка, конче, навіть якщо вона буде з армійського борделю, хоча б для того, щоб вона вимела із садиби летючий пісок, що хрускотить на всіх підвіконнях і на підлозі, а з ним — і біль спогадів.

Але навіть коли він не скаржився, не сипав докорами і не викрикував через весь будинок прокльони, схоже було, що батько Берінга збирався використати роки своєї «відставки» на те, щоб з усією безпощадною, гострою спостережливістю того, хто відійшов від справ, слідкувати за кожним кроком нащадка. Здійснюючи контрольний обхід здичавілого фруктового саду, старий стукав своїм костуром по стовбурах погано обрізаних дерев, годинами лупив по опорних жердинах тріскучого вітряка або сидів у сутінковій, зараженій будинковим грибком світлиці й розгонистим, як у всякого підсліпуватого, почерком виводив у шкільному зошиті реєстр прорахунків і недбальств свого наступника:

У четвер дохлий стриж у криниці й собака не на цепу. У п'ятницю в комині згоріла рукавиця, а в сінях знову повно піску. Вночі скрипів незмащений флюгер. Буря. Не можу спати. І так далі.

Через свої марення Дівою Марією і постійною марною тугою за раєм мати Берінга давно перестала звертати увагу на довколишній світ. За наказом Богородиці вони вигнала чоловіка (богохульника й лихослова) зі спільної спальні, та й до інших кімнат заходила тільки після того, як він ішов з них. З Берінгом вона розмовляла виключно пошепки, м'яса не їла і взагалі харчувалася наодинці, на кухні, а кожну іскру, що вилітала з попільника печі, вважала знаком небес.

Мало не щодня тепер їй являлася над пожежною водоймою левітуюча полька Целіна з вогнепальними ранами, її ангел-охоронець, який передавав їй поради і послання Божої Матері і для якого вона запускала вінки з квітів, кидала у воду іконки святих та інші пожертви в надії, що він знайде дружину для її самотнього сина.

Берінг ненавидів свою спадщину. Немов в облозі з напівпрогнилих джипів, лафетів і випатраних броньовиків — усю цю техніку військові ешелони кинули при відході, а він відбуксирував її на Ковальський пагорб, — нависала його садиба над дахами Моору. Вікна кузні були розбиті або позабивані, зірки тріщин у склі проклеєні папером, намащеним воском. Там, де й папір поверх тріщин розірвався або там, де його взагалі не було, у темряву майстерні вже вдерлися гілки здичавілого саду. Навіть під високими плодовими деревами в цьому саді — грушами й волоськими горіхами — тулилися машини, тонули в заростях кущів та дикого винограду, геть зношені, бурі від іржі, багато з них глибоко вросли в м'який ґрунт; тут — зарослий мохом броньовик без покришок і без керма, там — сіноворушилка, розібрані шасі двох лімузинів і, мов серце динозавра, встановлений на масивну дерев'яну підставку мотор без поршнів і клапанів, чорний, замащений маслом і настільки величезний, що ні в якому разі не міг належати жодному з цих драндулетів під деревами.

Хоча молодий коваль давно вже не знаходив бодай якогось застосування проіржавілим Гвинтам, карданним валам і підкрилкам із цього залізного цвинтаря, а все ж час від часу запрягав коня і підтягував на пагорб ще один непотріб, ще один шмат роз'їденого корозією металу, ніби маючи бажання ще щільніше стягнути довкола ненависної садиби кільце з брухту. Ковальський пагорб став таким же непривітним і занедбаним, як і ввесь осяжний звідтіль світ.

Проте Берінг, приневолений обов'язками перед батьками, кузнею і хазяйством, напевно ніколи б не кинув свого спадку напризволяще і не виїхав би, якби орда зарізяк не змусила б через кілька днів після його двадцятитриріччя заплямувати кров'ю власний дім, зробивши його непридатним для життя. Це була безвітряна, тепла квітнева ніч, і Берінг у ній застрелив одного з чужинців.

Мертвий? Невже цей п'яний бандит, що вистрибнув на нього з темряви, справді стік кров'ю від вогнепальних ран, що уві сні й наяву розверзаються в уяві коваля: двоє спливаючих димом очей на грудях у чорному шкіряному панцирі, дві невеликі рани, які перетворили сталевого чоловіка на м'яку, невимовно м'яку, ніби зовсім без кісток, істоту, яка, проте, не впала, а на частку секунди виросла! — і лише потім, незграбно обертаючись, загриміла вниз по сходах в обійми дружків, що саме підбігали.

Мертвий? І це я його вбив, я? Невже переслідувач, від якого всього через декілька хвилин після пострілів, і вранці, і ще багато днів потому нічого не лишилося, крім темного кривавого сліду втечі, крапель і патьоків, що губилися у жерстві на доріжці до кузні… невже цей п'яниця, цей покидьок справді і безповоротно мертвий?

Щоразу, коли Берінг ставив собі це запитання з усе новими лайливими словами на адресу безіменного нічного ворога, пам'ять у результаті все одно змушувала його повторювати одне й те саме: Я вбив його, я його застрелив, я.

Налисо поголений чужинець, озброєний ланцюгом і обрізком труби, міщанин, один з шести або семи, до крові побив його тоді біля пам'ятника мироносцю Стелламуру, гнався за ним через увесь вічевий майдан, зарослий диким вівсом, і по жерстявій доріжці до самої кузні, і подвір'ям, за ним! за сумирним ковалем, якому не було навіть чим відбитись, — біжучи, він тільки вихопив з розкритої коробки і жбурнув через плече жменю підківних цвяхів.

Банди зарізяк періодично, як-от цієї квітневої ночі, з'являлися з руїн спорожнілих міст і лабіринтоподібних гірських печер, атакуючи таку беззахисну глушину як Моор і сусідні з ним села. З того часу як армія пішла з приозерних закутнів на рівнину і ці забуті всіма місця були залишені самі на себе, будь-яка нахабна зграя, навіть не маючи вогнепальної зброї, могла витворяти що заманеться.

Бувало, що декілька селян-буряківників і робітників з гранітних кар'єрів бралися за сокири й пращі, спільно охороняючи в'їзд до села, але взагалі бандам не було жодного стриму. Військові патрулі вже давно охороняли тільки лінії зв'язку між рівнинними комендатурами, і зазвичай до прохань про допомогу із віддалених від цивілізації сіл залишалися глухими.

Епізодичні каральні експедиції, які відсилав до озера або в котрусь гірську долину який-небудь співчутливий генерал, бандитів зовсім не лякали: помітні здалеку солдатські колони протягом двох-трьох днів тягнулися селами, встановлювали намети під прикриттям спорожнілих хуторів, іноді ховали в каменях убитих… Солдати вислуховували жертв нальоту, складали протокол, тут і там демонструючи свою непохитну рішучість, обстрілювали лісовий масив або ущелину, де давно вже нікого не було, — і знову відходили.

Нечисленні агенти Армії серед місцевого населення були достатньо впливовими, щоб користуватися своїми привілеями, однак, за умовами стелламурівського плану, всі вони залишалися без стрілецької зброї і були надто слабкими, щоб хоч якось захистити від нальотів довірену їм нейтральну зону.

Банди могли виринути будь-де і зразу ж зникнути, вони громили все, що стояло в них на шляху, збирали охоронну данину, не зупиняючись навіть перед нападами на громади покаяння та спокути, які довгими процесіями тяглися тоді полями колишніх битв і до масових поховань знищених таборів, встановлюючи там пам'ятники загиблим і каплиці.

Хоча десятки законів військової юстиції захищали спокутників, зарізяки ганялися за ними полями, палили їхні прапори й транспаранти, рвали на шматки принесені портрети мироносця Стелламура і кидали їх у вогонь.

Ось і тієї ночі банда в супроводі двох мотоциклістів, немов виникнувши з небуття, з'явилась у Моорі на захопленому в якомусь аграрному товаристві вантажному фургоні, повному каміння та скляних пляшок із запалювальною сумішшю. Машина гуркотіла набережною і вуличками, часом сповільнюючи свій хід до пішого темпу, і тоді на вікна та ворота садиб летіли палаючі снаряди. «Броньовані» шкірою бандити стояли похитуючись уздовж бортів вантажівки, вили і клаксонили без угаву, закидаючи Моор палаючими пляшками. Непокірна глушина мусить нарешті втямити, що від цього лиха їх врятує тільки пожежний грошик, плата за дах.

Нарешті вони дісталися вічевого майдану, вилізли з машини, вдерлися до будинку моорського секретаря, витягли волаючого чоловіка надвір, облили гасом і, погрожуючи підпалити, погнали до старого пароплавного причалу. Там його прив'язали до якоря розбитого прогулянкового катера і підтягнули разом з цією залізякою прямо до лінії води, бідолаха вже прощався з життям і кричав не своїм голосом, але вони раптом відчепились, покинувши ридаючу жертву, немов гру, що стала нудною.

Тим часом з розбитих віконець секретарського курника вистрибували у темряву, стріпуючи крилами, кури, а побитий ланцюгами дворовий пес в агонії повз зі скавчанням через площу.

Лише через кілька місяців Берінг усвідомить, що після першого ж удару, який упав на його голову за якусь мить, коли він нахилився над цим собакою, він думав лише про один порятунок — захований у старій кам'яній трубі кузні сріблясто-чорний армійський пістолет його батька. Того року, коли Берінг успадкував садибу, старий виміняв зброю в якогось дезертира за сушені яблука, одяг і копчене м'ясо, а потім загорнув заборонений для всього цивільного населення скарб — навіть зберігання каралося смертю! — у промаслену ганчірку і підвісив у димоході.

Усі ці роки Берінг не тільки знав про батьків секрет, але й регулярно діставав пістолет з полотняного згортка, розбирав! знову збирав і опанував це диво механіки не гірше ніж значно грубше ковальське приладдя, про що батько, втім, дізнався тільки тієї квітневої ночі. Вичищена і заряджена, зброя висіла собі в димоході.

Хоча шлях його втечі з вічевого майдану назад до кузні склав декілька сотень метрів, у темряві, дорогою, всіяною вибоїнами, але в пам'яті весь цей шлях пригадувався Берінгу як один стрибок із беззахисності до озброєної всемогутності.

Зарослий травою майдан стрімко летить під ним, пастки вибоїн він перестрибує із упевненістю тварини, яка тікає. Але біжить він не до кузні, укриття, нори, тільки за зброєю.

Коли Берінг підбігає до двору, до сходів на горище, він уже чує скрип і тупіт по дошках важких чобіт переслідувачів. Далі! Вгору східцями! Зрештою він починає задихатись, давлячись повітрям, перед очима стрибають різнокольорові кола — і от нарешті він біля залізних дверцят димоходу, різким ударом збиває засувку, зриває зі шнурка полотняний згорток. За мить промаслена ганчірка летить у темряву.

Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір'їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.

За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.

Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум'я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.

Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.

Дивно, що тепер у голові б'ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно… — і не може зупинитись.

Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.

Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П'є і вибльовує воду. П'є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.

Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.