Хвороба Кітахари

8. Собачий Король

У сніговій тиші гуркіт удару був чутним аж у кузні. Берінг зі своїм конем, довгогривим битюком, саме підтягнув волоком до майстерні важке, вагою мало не в тонну, зубчасте колесо кам'яного млина і вже почав було відпрягати тварину, коли цей гуркіт докотився з берега, розбився об стіни садиби й затих. Тільки дзвін скла тривав на мить довше — лунке подзенькування дощу з уламків.

Зляканий кінь різко підвів голову й відважив своєму господареві дуже несподіваного стусана — не встоявши на ногах, Берінг перелетів через зубчасте колесо й гепнувся додолу, у перемішане зі снігом болото на подвір'ї. Без жодного слова лайки через цей прикрий випадок, так само стискаючи в одній руці кінський мундштук і налобник, а другою тримаючись за забитий бік, він пошкутильгав до воріт.

Безлюдна набережна пролягала глибоко внизу; розорана корабельним транспортом, витолочена ногами роззяв, вона була лише темною рискою між зимовою сушею і свинцево-сірими водами озера. Ця дорога йшла уздовж названої іменем Стелламура каштанової алеї — її суцвіття перетворилися на сніжні кулаки, — перетинала шурхотливий очеретяний півострів, потім круто повертала до бухти зі зруйнованим готелем «Бельвю» — і ось там її перегороджувала якась раптова, блискуча перепона: біля прикрашеного гіллям та гірляндами спуску до готельного пляжу, де на вечір було призначено спускання на воду та «хрещення» корабля, стояв розбитий лімузин. Капот виглядав як химерна скульптура, відірваний бампер погнувся і стирчав угору, немов хромований сигнал лиха… брудний слід на снігу описав хід цієї метаморфози у вигляді суцільної, красиво вигнутої лінії: машина не вписалася у поворот коло Бельвю, титанічна відцентрова сила викинула її з дорожнього полотна, біля води вдарила об нову кам'яну стінку, змуровану для зміцнення берега, і відкинула знов на дорогу. Два колісні диски, що відлетіли, поблискували серед снігу цілими та неушкодженими.

Навіть з такої відстані Берінг з першого погляду впізнав розбиту машину. Комендантська — синьо-білий «Студебекер», потужний шосейний легковик, з тих, що були йому знайомі переважно з картинок у запліснявілих журналах, залишених солдатами серед іншого казарменого сміття, восьмициліндровий, з куленепробивними колесами, двоколірним лакуванням, бездоганно відполірованими оздобами та фарами, які могли одразу вихопити з темряви цілу низку будинків!

Ще хлопчаком Берінг бігав за цим дивом разом зі зграйкою інших захоплених підлітків, коли Елліот на малій швидкості роз'їжджав селами і, бувало, кидав з вікна чорний шоколад і лакрицю. У пам'яті Берінга ці інспекційні поїздки залишили ще глибший слід, ніж на моорських битих шляхах: нестримно, як танк, лімузин їхав по вибоїнах, осідаючи в будь-яку западину місцевості, і виринав звідти ще красивішим, ніж раніше.

І хоча сам майор після великої прощальної церемонії в кар'єрі уже багато років тому відбув разом зі своєю частиною на рівнину, «Студебекер» час від часу несподівано з'являвся на сільських дорогах як заблуканий, примарний символ влади. Адже Елліот на прощання подарував найбільш вражаючий знак своєї могутності єдиному моорському мешканцю, який за роки окупації заслужив на його довіру.

Цей чоловік — у глухих селах на нього, улюбленця Армії, поглядали і заздрісно, і вороже — завдячував комендантові не тільки безцінним подарунком, але і взагалі всім, що розпалювало проти нього ненависть: своїм достоту аристократичним становищем начальника гранітної каменоломні, реквізованим будинком (де був навіть радіоприймач!), а також хай і обмеженою, але попри це нечуваною свободою пересування і, нарешті, навіть іменем. Усе тому, що в останній промові перед своїм від'їздом комендант із майже лагідною посмішкою назвав свого фаворита мій Собачий Король.

І тепер, по роках, лишень поодинокі люди у приозер'ї пам'ятали, що справжнє ім'я Собачого Короля — Амбрас.

Поза всяким сумнівом, Амбрас був непересічною людиною. У минулому в'язень табору, він мав на лівому передпліччі шрам завширшки з палець. То був відбиток розжареного напилка, яким він після звільнення навзажди знищив ганебне татуювання, арештантський номер. Свої дні він проводив на терасах кар'єру або в запилюженому бараці начальника каменоломні, а ночі — в особняку, що звався «Вілла Флора», який потроху занепадав на узгір'ї серед здичавілого парку. Він був єдиним мешканцем цього двоповерхового фахверкового будинку з дерев'яними верандами, еркерами, галереями та салонами, але попри це йому було досить однієї кімнати — колишнього музичного салону, вікна якого виходили на озеро: тут він спав на дивані, розшитому пейзажами райського саду; обтягнутий зеленим сукном гральний стіл правив йому за кухонний та робочий одночасно, за ним він на смерканні з'їдав свою холодну вечерю і перед сном кидав свій одяг на закритий рояль. Решта приміщень у цьому будинку, меблі в чохлах, плямисті від плісняви шпалери та діряві штори з парчі, гіпсові фавни і розікрадена бібліотека були залишені на дюжину напівдиких собак.

Довгі роки вілла «Флора» залишалася безлюдним місцем. Її господар, готельєр на прізвище Ґольдфарб, володів свого часу готелем «Бельвю» і прилеглими до нього пляжами та купальнями, де було влаштовано щось на зразок санаторію, який вічно балансував на межі банкрутства, і одного разу туди навідалися уповноважені державної таємної поліції, заштовхали його разом із жінкою та глухонімою дочкою до автомобіля без знаків розрізнення і вивезли у невідомому напрямку. У Моорі тоді казали: до табору, в Польщу, або ще: який там табір, яка там Польща, завезли до найближчого лісу та й по всьому.

Їхня кухарка, дочка теслі з гірської долини неподалік від Ляйса, згадувала на повоєнному допиті в майора Елліота, як господарі колінкували на підлозі салону, у повному спантеличенні складали до валізи зимовий одяг, потім знову все розпакували, а врешті дістали з величезної валізи і склали до двох сумок всього-на-всього плюшеву жирафу і шерстяні дитячі речі, тому що уповноважені наказали взяти з собою мінімум багажу; особливо ж їй запам'яталося, що один з цих уповноважених, той, що був без пальта, курив цигарки у хазяйському кабінеті — у кабінеті милостивого пана Ґольдфарба! — де до цієї години взагалі ніколи не курили.

Так чи інакше, від господарів жодної звістки не було — ані з Польщі, ані з будь-якого іншого табору, — назад вони також не повернулись, ані під час війни, ані в роки Оранієнбурзького миру.

«Бельвю», так само як і «Ґранд-готель», був під ту пору будинком відпочинку або притулком смерті для поранених фронтових офіцерів, а вілла «Флора» — літньою резиденцією якогось партфункціонера, ну а потім Моор захопила російська піхота, бійці якої і знайшли цього функціонера з простріленою головою перед дзеркалом у гардеробній; він так мертвою хваткою стис пістолет у своєму кулаці, що той так і не випав з його пальців, коли солдати загорнули труп у закривавлений килим і разом з дубовим вінком і якимось хромованим бюстом викинули з вікна.

Але й переможці пробули на цій віллі недовго. Після відходу цілої низки різноманітних окупаційних частин тут іноді ночували біженці із розбомблених міст, потім вигнанці з Моравії та Бесарабії і, нарешті, волоцюги — аж поки майор Елліот не зачинив спустошену віллу і не дав розпорядження охороняти її, доки не буде встановлено долю її зниклого власника.

Саме тоді моорський коваль за наказом Елліота навісив на зламані ворота ланцюги та замки; вибиті вікна забили дошками, а парк оточили колючим дротом. Далі майор наказав випустити в садибі на волю двох псів, здоровенних ірландських вівчарок, подарованих йому як талісман союзниками — одним із шотландських хайлендських полків. Кобелі зжирали геть-чисто все, що жбурляли їм через дротяну огорожу військові патрулі, кидалися на кожного незваного гостя і навіть намагалися вихоплювати карпів з води паркового ставочка, вкритого лататтям. Коли до їхніх володінь час від часу доносився через озеро гуркіт вибухів з каменоломні, вони нашорошено завмирали, спершись передніми лапами на поручні дерев'яних веранд, готові до стрибка, злючі, і вили на Сліпий берег, що лежав навпроти. Вілла «Флора» стала неприступною.

У глушині ті часи звалися собачими роками: м’ясо, мило і решта речей першої необхідності були й лишалися дефіцитними, адже мирний план Стелламура навіть від найбіднішої спільноти вимагав самозабезпечення. У кого нивка або сад приносили врожай, тим було що їсти, а деколи вистачало й на те, щоб виміняти на чорному ринку курку на цигарки і картопляний шнапс на батарейки. Тому в ці роки не тільки в руїнах міст, але і в багатьох селянських дворах навіть собака був зайвим ротом.

Собак проганяли з дворів, кидали напризволяще, або вони самі з голоду тікали, збиваючись у лісах та гірських долинах до лютих зграй, які нападали навіть на «червону» дичину, а бувало й викопували кістки з поховань жертв війни. Коли голод примушував їх виходити з хащів до казарм, Елліот дозволяв своїм солдатам влаштовувати на них полювання й десятками відстрілювати, але не допускав жодних розправ з боку місцевих, які не мали вогнепальної зброї, а сильця, петлі та капкани були забороненими. Адже полювання, зокрема полювання на собак, було справою Армії. І Армія поблажливо ставилась до того, що деякі зі здичавілих псів знаходили лаз у дротяній огорожі вілли «Флора» і або знаходили там притулок, підкорившись ірландським бестіям, або гинули від їхніх зубів. Таким чином у парку вілли поступово зібралася непереможна зграя, яка час від часу робила набіги на села, знову ховаючись потім за огорожею, аж поки одного дощового літа до Собачого дому не прибув новий господар.

У ті перші дні серпня, через дев'ять років після свого звільнення з барачного табору при каменедробарці, на Моорське озеро повернувся пошарпаний роботою в каменоломні фотограф Амбрас, в'язень № 4273. Майстер портрету та пейзажу без жодних грошей, без фотокамери, без студії та темної кімнати, Амбрас відгукнувся тоді на заклик Армії, яка шукала начальника для знову відкритого в Моорі гранітного кар'єру.

Ніхто не впізнав приїжджого. Навіть давньому таборовому товаришу, певно, дуже складно було б упізнати в цьому незнайомцеві худу як скелет, жалюгідну постать, яка в день визволення брела уздовж розірваної електроогорожі до барака-пральні. Амбрас був тоді надто змучений, щоб стояти в черзі, чекаючи на вичищену куртку або сорочку покійника, або хоча б скинути смугасту робу, і він просто неба вперше за багато місяців улаштував собі ванну — влігся у паруючу твань неглибокої стічної канави і став дивитися вгору на снігові хмарки. Він бачив, як небо відповзає в гори терасами каменоломні; слухав далекі голоси, накази, крики, далекий гуркіт моторів і шум вітру в соснах та в опорах вартової вежі і хотів тільки лежати ось так, у цьому жаданому теплі, що огортало його мов густе, в'язке молоко, — аж раптом двоє гробокопачів, моорських мешканців, яких танкісти присилували до цієї роботи, підхопили його за руки та ноги і кинули на труповоз.

Я ще живий, прошепотів Амбрас до снігового неба, відчуваючи за своєю спиною щось кругле, тверде, а на шиї — волосся, холодну щетину, я ще живий, але не відірвав погляду від гір і хмар.

Навіть дев'ять років потому у своїй першій розмові з майором Елліотом зацілілий міг цілком точно, в масштабі відтворити на аркуші канцелярського паперу пральню, крематорій, бункери, тунелі й бараки моорського табору. Його паспорт жертви протягом цієї вербувальної співбесіди, чорний від штемпелів та поміток, лежав розгорнутим поруч із чаркою шнапсу на письмовому столі Елліота. І хоча на всі запитання про таборові роки Амбрас відповідав на позір байдуже, іноді він раптом затинався, хапав чарку і, хвилину покрутивши її в руках, випивав.

Після полудня коменданта й чужинця бачили на пароплавному причалі, вони про щось розмовляли, жваво жестикулюючи, і Елліот навіть сміявся. Чи це сміявся його супутник? Вони чекали на транспорт до Сліпого берега, переправилися потім на цьому запилюженому понтоні до каменоломні й повернулися назад аж коли засутеніло, сидячи у кермувальній рубці поромника і все ще розмовляючи.

Наступного тижня на листівках і на дошці оголошень біля комендатури під іменем нового начальника каменоломні стояло попередження, що всякий бунт проти цього адміністратора буде каратися так само суворо, як і напад на самого Елліота. Таким чином ім'я Амбраса стало погрозою ще до того, як він віддав свої перші накази в каменоломні.

Але боятися прибульця Моор став лише з того вечора, коли він приборкав собачу зграю вілли «Флора».

— Вілла?.. Собачий дім?

Звісна річ, Елліот недовірливо перепитав, коли Амбрас вирішив поселитися саме там, відмовившись і від кімнати в номерах біля пароплавного причалу, і від спорожнілих садиб моорських емігрантів.

Але комендантові було зрештою байдуже, хто захистить від мародерів майно зниклого безвісти Ґольдфарба. Тому заперечувати він не став.

Того ж дня, в годину вечірнього годування, Амбрас стояв перед зачиненими на ланцюг дверима вілли. В одній руці він тримав набряклий кров'ю полотняний мішок повний кісток і обрізків м'яса з казарми, в іншій — досить товстий обрізок залізної труби. Зграя вже чекала на нього.

Вілла «Флора». Як часто у свої таборові роки він бачив її як зникому маленьку цятку світла на протилежному березі. У деякі вечори цей маячок раптом яскраво спалахував у променях призахідного сонця — невидимі вікна, що хилиталися на протязі або вже зачинені на ніч, посилали через озеро відображення сонця у вигляді стрімкої послідовності сонячних відблисків. Щоразу, коли ці вогні з іншого боку засліплювали його, Амбрас, хоч би де він був — між бараками, на табірній дорозі чи навіть під вартовою вежею біля каменедробильні, — на одну коротку мить переставав бачити й чути своє сьогоденне пекло і навіть після багатьох годин і днів після того, як сигнали згасали, уявляв собі обличчя, нові й нові обличчя тих незнайомців, які там, на волі розтринькували щастя бути живим.

У вічності його таборових років ці відблиски світла зробилися врешті єдиним доказом того, що моорська каменоломня — це ще не все і що за електричною огорожею, напевно, мусить і досі існувати інший світ, навіть якщо він і забув про нього і йому подібних.

Засапавшись на крутому підйомі від занепалого човнового сараю до вілли, він опускає мішок з м'ясом додолу. Собаки здійняли гавкіт, ще не бачивши його, коли він був у гущавині кущів на схилі. Тепер вони люто кидаються на іржаві ґрати воріт, на викувані ковалем пагони, листки, виноградні грона. Широко розмахнувшись, він кидає, шмат за шматом, кістки й тельбухи через ці металеві зарості.

Зграя накидається на їдло з пожадливістю, добре знайомою йому за табором. Голодні забувають про ворога біля воріт, зараз вони вороги тільки один одному. Можна відчинити навісний замок. Ланцюг падає в листя, яке вітер за багато років намів під ґрати.

Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять… Собак він рахує вголос, а дійшовши до останньої, починає спочатку і кожну цифру вимовляє примирливо і проникливо, тримаючи всіх псів у полі зору, так і сипле цифрами, ласкавими прізвиськами, шепоче команди з лексикону дресирувальників, так само як і всякі позбавлені сенсу дурниці, не замовкаючи ні на мить, а тим часом з усіх сил налягає на ворота, і нарешті одна стулка з глибоким стогоном піддається, і він може проштовхнутися у щілину.

Ірландські кобелі відтягнули свою частину їдла до ставочка з лататтям і обидва раптом завмирають, перестаючи жувати й жадібно заковтувати, підводять важкі морди і дивляться на відчинені ворота. Вони незмигно пасуть поглядами Амбраса і напевно починають гарчати, щирити ікла, але все так само, немов кам'яні ідоли, стоять біля води, ніби збиті з пантелику: невже можна втнути такий вибрик, який зараз робить Амбрас, що вже прямує до них і щось бурмотить та шепоче.

Але не ірландські кобелі, а лише сірий у брунатних плямах, вкритий шрамами мисливський пес немов за нечутною командою полишає свинячу ратицю і, навіть не гавкнувши для перестороги, стрибає на зайду.

Проте Амбрас у сутичці з ворогом уже давно не потребує жодних попереджень. Він змахує залізною трубою і завдає нападникові такого потужного удару по морді, що пес, не дострибнувши, валиться на жорствяну доріжку. І там кашляє, гавкає кров'ю аж доки, не маючи сил зімкнути розтрощені щелепи, його череп не падає на каміння.

У той час, як найлютіший пес здихає просто перед ними, інші собаки слухають і дивляться тільки на свого приборкувача. Всі забули про їдло. Вбитий кобель з відкритою пащею лежить на жорстві, Амбрас іде далі до будинку і вже знову завів бесіду зі зграєю, говорить примирливо і проникливо, як і раніше, — і в цей момент удалині, біля ставочка з лататтям, виходить зі свого заціпеніння один з ірландців, більший.

Спочатку його рухи повільні, дещо нерішучі. Але поступово вони стають усе швидшими й швидшими і, набравши скажену швидкість, розлючений пес величезними стрибками летить на чужинця.

Його також трафляє залізна труба, немов спис, вона врізається у розверсту пащу, обламує ікла, заштовхує глибоко в горлянку клапті піднебіння.

Кобелю — попри те, що йому вже нема чим дихати — різким, до хрусту в кістках, ривком голови вдається вирвати в Амбраса зброю, виплюнути із себе списа і гризонути нового хазяїна вілли за плече. Але той, хто хоче зараз вижити, мусить убити. А сил на вбивство у нього більше нема.

Зате Амбрас з криком злості або болю, схожим більше на гавкіт, ніж на людський крик, кидається на собаку, обіруч стуляє йому пащу і відчуває, як його тіло перетворюється на суцільний нестримний м’яз. Він здавлює оскаженілу бестію ногами, міцно тримає її — тільки б не випустити цю довбешку, цю пащу. Собака і чоловік летять шкереберть із доріжки у колючі хащі. І там Амбрас зумів сісти на свого ворога верхи.

Він нахиляється так, ніби хоче впитися своїми зубами в горлянку тварини, наближає свої очі впритул до очей пса, свій рот — до собачої пащі. Але потім, щосили стиснувши руками собачий череп, він різко заламує його назад, якомога далі, поки лоб звірюки на занурюється у наїжачену шерсть на загривку і пес не перетворюється зрештою на жертву. З гучним, далеко чутним хрускотом ламається шия. І тоді Амбрас на мить справді відчуває під собою коника, тепле, волохате лоша, яке слабне під своїм вершником.

У Моорі пізніше знаходились усе нові й нові очевидці, які нібито спостерігали за цією боротьбою з якогось укриття — із сараю біля колючого дроту, з вівчарні, навіть просто з ями. У своїх розповідях, настільки ж драматичних, як і багатих варіантами, вони описували, як Собачий Король ще якийсь час сидів на туші, а потім устав і пішов, похитуючись, до свого дому, своєї резиденції. Чимало свідчень були про те, що зграя зробила третю спробу, інші твердили, що переможець, спотикаючись, безперешкодно піднявся сходами на веранду, і присягалися, що пси, звісивши голову перед Собачим Королем, забралися з його шляху.

Фактично всі ці свідчення лише повторювали та переінакшували розповідь одного рибалки, який тоді ловив у бухті Бельвю сліпих лящів, позбавлених очей, дивно солодких на смак риб, які блукали на дні у найглибших місцях озера.

Рибалка в очікуванні дзвону своїх поплавків задрімав і прокинувся від собачого гавкоту. У свій бінокль він побачив, як один чоловік — судячи з бомбера на ньому, ніби начальник каменоломні — розчахнув ворота вілли. А потім він побачив атаку. Бій. І хоча це видовище у лінзах бінокля іноді втрачало чіткість і здригалося в такт його пульсу, рибалка все ж побачив достатньо, аби ввечері того ж дня доповісти про все у таверні коло пароплавного причалу.

Але ані рибалка, ані хтось іще в Моорі так і не дізнався, що окрім тих багатьох, що переказували цю історію, насправді був ще один очевидець сутички: Берінг, якому тоді було дев'ять років і якого занедбана вілла знов і знов магічно до себе вабила, шукав того дня недалеко від воріт дикі орхідеї, як тут зненацька з кущів виліз Амбрас. Вкритий пагонами закинутого виноградника, Берінг не лише від початку до кінця спостерігав, як Амбрас розправився зі своїми ворогами, але й також чув дивні ласкаві прізвиська та команди, що їх вигукував завойовник спантеличеній зграї, просуваючись доріжкою. Бачив, холонучи від страху, й те, як приборкані пси після всього, що сталося, знову повернулися до їдла.

А потім Амбрас поховав своїх ворогів: кинув собачі трупи в зарослий бузиною видолинок і завалив уламками штукатурки та сміттям, яке з вілли приволік до саду.

Берінг довго не зважувався покинути свою схованку. Тільки страх перед темрявою ночі, що насувалась, врешті-решт вигнав його з укриття. Він кинувся навтьоки, немов щось загрожувало його життю. Але будинок позаду нього так і стояв без жодного звуку. Лише одне-єдине вікно, в якому неспокійно тремтів вогонь свічки або смолоскипу, світило йому вслід. Зграя була невидимою і не зронила ні звуку.

У наступні роки Берінгові не траплялося бачити Собачого Короля так близько, як у ті години захоплення вілли: Амбрас давно вже роз'їжджав селами у комендантському лімузині — тінь за кермом; Амбрас щоранку стояв біля поручнів порома, прямуючи до каменоломні, сидів в оточенні своїх псів під гігантськими соснами вілли «Флора» або, розташувавшись на трибуні під тентом, спостерігав за церемоніями громад спокутників… Для Берінга начальник каменоломні лишався протягом усіх цих років далекою фігурою, яка незмінно була присутньою лише в батькових прокльонах і злісних пересудах моорців.

Хоча у спогадах Берінга про підкорення псів обличчя цього чоловіка мало цілком чіткі риси, вони також дедалі більше ставали рисами біблійного героя, якого він бачив у релігійних календарях ковалихи, — непереможного царя, який голіруч убив лева і вигнав своїх ворогів, філістимлян у золотих шоломах, у пустелю, у смерть.

Образ цього біблійного воїна стояв і перед очима двадятитрирічного Берінга, коли він вранці перед спуском корабля на воду вийшов за ворота двору і впізнав розбиту машину на повороті до «Бельвю». Собачий Король на своїй колісниці. Собачий Король після битви. Король у розбитій своїй колісниці.

Для численних роззяв, що йшли цього холодного і сніжного травневого ранку до бухти Бельвю, щоб там відзначити спуск на воду «Сплячої грекині», руїни «студебекера» на їхньому шляху були додатковим святковим атракціоном. Автокатастрофа у країні сонних возів, тачок та пішоходів! Ярмаркова сенсація. Огорнутий хмарками пари від власних прокльонів, начальник каменоломні стояв поруч із розбитим автом, часом штурхав ногою загрузлі в болоті колеса, але не просив нікого допомогти. Мешканці приозер'я стояли віддалік і обговорювали його невдачу, одні зловтішалися, інші поблажливо питали начальника, як він доїхав, і вигукували даремні поради. Але оскільки для улюбленця Армії ніхто нічого не робив без його особливого наказу, Амбрас так і стояв один біля свого брухту.

Він відігнув від переднього колеса рване крило і два-три рази марно спробував запустити мотор, і в цей момент на Ковальському пагорбі Берінг, піддавшися магнетизму дивовижної машини там, на березі, знову загнуздав свого коня. Перемазаний глиною після падіння, попри біль, він скочив на неосідланого коня і погнав униз засніженим схилом, до озера.

Собачий Король якраз вибив з рами автомобільного вікна застряглі уламки, коли на нього впала тінь вершника. Берінг нахилився до нього з висоти змиленого коня — ніби до слуги. Він уперше подивився Амбрасу в обличчя і сказав:

— Я можу вам допомогти. — У холодному повітрі його голос прозвучав пискляво й хрипло. Він мимоволі ковтнув.

— Допомогти? — перепитує Собачий Король, випростується і уважно дивиться на нього, і Берінгові раптом здається, немов начальник каменоломні і головний моорський суддя дивиться тільки на його руку, якою він раніше тримав пістолет. Тільки на цю руку, якою він убив зниклу жертву.

— Допомогти? Оцим конякою? — питає Амбрас. Куртка в нього розірвана, один рукав мокрий від крові.

— Оцим конякою, моїм конем… конем та інструментом. Я поверну машину на трасу, вона буде на ходу.

— Ти?

— Так, я, — каже Берінг, не знаючи, як треба говорити з Королем, і не спішуючись.

— Ти хто — торгівець брухтом чи чорнокнижник?

— Ні… я… — розгублено бурмоче Берінг. І раптом звідкись здалеку прилітає до нього слово, якого він ніколи не чув, але яке читав у календарях ковалихи: — Ні, ваша ясновельможносте, я коваль.