Українська байка

В старі годи вельможний пан,

Так ось, приміром, як гетьман,

Пішов у пекло до Плутона —

Сказати просто: дуба дав.

У пеклі ж челядь невгомонна:

Як тільки пан туди попав,

Так спрос:

— А хто? З якого краю?

Чим батько був? — Його не знаю.

Я ж був вельможний чоловік,

Із Греччини був родом,

І гарно правив би народом,

Та так, як неміч цілий вік

Мене нехаяла, сушила,

Я секретарю довірявсь:

Що він подасть, я підписавсь,

А що таке: чи то до діла?

Того я, далебі, не знав.

— Що ж ти робив?

— Я їв та спав.

— Тепер ми бачимо, небого,

Що ти там приязно трудивсь,

За те ж у рай тобі дорога. —

Тут Гермій зопалу схопивсь:

— Та що? Кого? Його? Та за що??

Де ж буде правда?.. Отсе так!

Упхнути в рай таке ледащо!

— Та слухай нас,— сказав Еак, —

Не знаєш ти, бачу, нічого!

Ти бачиш, що не всі у його,

Що пан здоровий дурень єсть,

За те ж йому така і честь,

Що він від діла все цурався,

А тільки, каже, спав та їв,

А то б десь шкоди наробив,

Якби за діло ще прийнявся!

Назад тому чотири дні

Суддю я бачив у повіті;

Ну, так і бачиться мені,

Що вскоче в рай на тім він світі!!

Надворі влітку, біля хати,

На призьбі спало Цуценя,

А потім, мабуте, обридло вже спання —

Схопилось і давай по двору гарцювати!

А далі баче, що не так,

Що гарцювать самому сумно, —

Мерщій махнуло до Собак...

Біжить — а се їх ціла юрма!

Та ще, сказати вам, яких?

Плішивих, куцих та кривих —

Мов десь нарошне позбирались,

Що сміх, та й годі! Ще ж, бач, грались!!

Воно ж, як тільки вздріло їх,

О, як, невірне, ізраділо!

То гавкне, хвостиком махне,

То іншу за вухо скубне, —

А ті й стоять, мов поцапіли!

— З якого це таке зірвалося двора?!

Та се, дивітеся, зовсім, зовсім мара!

У його є і хвіст, не схоже й на Собаку,

Та ще і не хрома, як ми, ні на одній!

Та це десь, мабуте, вродилось від свині!..

Та де ж яке чудне! Йому ж нема і гадки!!

Послухай лишень нас, кумедне ти Щеня!

Коли що вже єси собачого ти роду,

А не свинячої якоїсь-то породи, —

То в нас учися ти, у нас і переймай:

Ходи на трьох ногах, на одній шкандибай, —

А то побачиш ти, як будуть глузувати! —

Се так гукнули всі на бідне Цуценя.

— Та що се ви мені зовсім забили баки!

Яким же бути ще? Усе ж такі собаки!

То тільки вас таких

Піднімуть всі на сміх.

— Але! Ще буде й мудрувати!!

Уже ми бачим: що або де і не так!

Багацько є таких і між людьми собак.

— Зима приходить, треба свити,

А в мене і чобіт чортма!

Ні хмизу, в хаті протопити,

Кожуха ж і зовсім нема!

Отсе остання жупанина,

Її носив ще дід Явтух.

Якби ж було у калитині,

То збився б, може, на кожух.

Як помогти отсій напасті?

Чи йти куди прохать, чи красти?

До пана? Очі заплює;

А може, так, що ще й поб’є.

Та де ти, скаже, вражий сину,

Пропив, проїв усе на сласть?

Та вже ж що буде, а не згину,

Піду до пана, може, дасть.

Так розмовляв Петро Терпило,

Де б він кожух собі придбав.

Ще тільки надворі сіріло,

Вже він до пана причвалав.

— Помилуй, паночку рідненький!

Тобі я, може, й пригоджусь.

Будь ласкав, дай хоч поганенький

Кожух! Ось бачиш, як трушусь,

Мороз по шкурі виступає,

Мов наче у Петрівку піт;

Дехто і в шльонських походжає,

А я ходжу ще й без чобіт.

Пан справді бачить, що сердега

Повісив голову свою.

А тут Різдво вже недалеко...

— Іди, — сказав, — кожух пришлю. —

Петро, се чувши, поклонився,

Біжить додому, аж стриба...

Де ділася його й журба?

Як можна ж: на кожух він збився,

Кожух і спати не дає.

Він дума все про кожушину:

«Ось бачиш, Петре, вражий сину,

Пішов до пана — от і є».

Пройшла неділя, він не має

Кожуха — пан не присилає.

Прийшла і друга — пан забувсь,

Що обіцяв Петрові дати.

Тоді Петро вже схаменувсь,

Що вже від пана та не ждати.

А пан, звичайно, обіщав,

Водив його, а все не дав.

Петро вже ходить і сумує,

З Петра ж, хто вздрить, усяк глузує:

«Але ж казав мій пан: кожух я дам, —

Та й слово тепле». Так бува частенько нам,

Що пан нам тільки обіщає,

Згадай — не дасть та ще й полає.