Українська байка

Максим і Клим друзяки раз були;

Тепер такої дружби нелегко вам знайти.

Там, де Максим, там, бач, і Клим,

Де Клим, там і Максим.

Так дуже ся любили,

Що як оріх знайшли,

То й орішком рівненько ся ділили.

Гай-гай, що і казати:

Друзяки рам, друзяки, годі списати.

От раз і вибрались вони

У дальші гори, у ліси

На красні суниці, бач, зайшли

У ліс, у темний бір,

Де найрясніші ягоди зростають.

Збирають.

Втім, реве нараз страшенно звір,

Друзяки дивляться — аж тут Ведмідь

Простісінько до них біжить.

Клим, мовби вивірка, давай на дуба лізти,

Максим же випучив баньки,

На дерево не втне полізти.

— Гай, Климоньку, зажди,

Ой, поможи в біді! —

Та де! Наш Клим вже на верху засів

Гіллястої дубини,

Максим з страху аж гине.

Ведмідь близенько вже;

Максим упав, мов вмлів.

Космач присунувся та й ну

Обнюхувать Максима.

А той — мов неживий, й не ворухнесь.

Ведмідь і дума: труп лежить — і обернесь

Та й гульк в гущавину!

Ведмідь, бач, неживих ніколи не тикає.

На дубі Клим цікаво зазирає,

Та як у хащах зник уже Ведмедя слід

І друг, відхолонувши, встав,

До нього закричить:

— Максиме, щастя, що Ведмідь тебе не розібрав!

Та чом коло тебе так довго хукав-нюхав:

Мабуть, щось нашептав

Тобі до вуха!

— О Климе, знай, казав мені Ведмідь кудлатий:

«Правдивих друзів лиш в біді пізнати!»

Найшла Ворона Рака

І тащить неборака

До свойого гнізда.

Понад глибокою рікою

Із ним несесь вона стрілою.

А хитрий Рак рече: — Кума!

Коби тобі літа вернулись молодії,

Коби справдились всі туряння і надії! —

Тим догодив Вороні Рак:

Роззявила широко дзьоб. — Коб так! —

Рекла. А Рак в ріку упав,

Чимскорше ся на дні сховав...