Українська байка

Раз ся Пчоли вироїли,

Но, бідні, без Матки;

Однак вірно позносили

Добиток і статки,

Що дістали в віні

По своїй родині,

Вся зо всім

В новий дім.

Й зачали робити;

То хатку ліпити,

То збирати мід,

То пилок на плід,

І щиро, і вірно,

Як Пчолам примірно.

Но сумно без Матки!

Хоть були достатки,

Не мож було ладу

Завести в громаду,

Ґаздівство розвести

І черву нанести.

Тож ся Пчілки пожурили,

Трохи крила опустили

І сям і там

По сусідам

Стали посилати,

Цариці питати.

Сусіди біди

Ругаються тому,

І ще покрийому

З їх гіркого лиха

Радуються стиха.

Сумує рій,

Хоть молодий,

Бо праця є,

А сил не стає.

Аж раз Трутень-повага

Висадився в ясний день

На перегру сив’яга

І занюхав свіжий пень.

І ну ж в очко до роя:

— Помагай Біг вам, друззя!

Як живете, біднята?

Чи в достатках вам хата?

А Пчоли

Поволі:

— Зум-зум-зум!

Дум-дум-дум! —

Спереду і ззаду

Зачали нараду,

Трутня на столицю

Ведуть, як царицю,

І дай же надвір

Гостя величаву

Голосити славу

На цілий мир.

Сусіди зачули,

Здумілись, забули

І ну ж собі до діри

Та й зад догори:

— Хи-хи-хи! ха-ха-ха!

А пек, пек, цураха,

Кумцю, кумцю, подивіть,

В якій славі дармоїд!

Недармо в полі й пустий вітер віє,

І мою байку хтось порозуміє.