Українська байка

У Панії старої,

Та ще у тому і лихої,

Челядки дві жили;

Вони дільце, бач, добре знали,

Рукам спочинку не давали,

Робили щиро день у день

І свято мали за будень,

А Пані щирість їх буцім не бачить,

Та раз по раз у плечі їх кулачить,

Та все кричить, та все гука:

«Ви лежні, ви ліниві,

Гидкі, бридкі, сопливі,

Гулять та спать, а діла з вас нема.

А треба ж вас кормить, поїть і зодягати!..

Сього, бачу, не хочете ви й знати,

Якого ж з вас мені добра!»

Хоч і з двора

Втікай, — така сердита Пані та лихая.

Ворчить на їх, неугаває

Як день,

Так ніч.

Вона б, може, в ночі коли й заспала,

Так Півня голосного мала.

І тільки він на сідалі гукне,

Вона зараз на причіпку й огонь зідме,

Та так ціпком Челядок і штовхає,

Та сердиться на їх, та лає,

Ворчить,

Кричить:

«Хутчіш за діло садовіться,

Ось як не рано, придивіться!»

Дівчата бачать: лихо!.. Що робить?

Як Півня б нам того згубить?

Щоб його крику більше не чувати

І нам і Панії щоб довше спати.

Порадившись удвох, —

«Коли малесеньким не здох,

Так ми тебе отак...» Взяли

Та голову йому й скрутили.

Так що ж!

Ще гірш собі зробили.

Бувало, Пані Півня жде,

Поки крилами він стріпне;

Тепер же ляжуть спать, а Пані вже й проснеться,

Боржій із каганцем туди трясеться —

В пекарню, де Дівчата сплять,

І стане так на їх кричать:

«Ану! Пора вставати,

Ледачі! Годі спати!»

Без Півня бо пори вона не зна —

Дзиґариків в її катма!

То й збудоражить по півночі.

Сидять бідняки, аж їм очі

Червоні стануть так, як рак.

А Пані свій кулак

То сій, то тій під ніс соває,

То сій, то тій кричить: «Дрімає!»

В Дівчат і сили вже нема...

Не чують рук, важка і голова.

Побачили самі, що Півня як стребили,

Утроє лиха прикупили.

______

На білім світі се частенько буває,

(Хто тільки примічає),

Що думка інколи така: зроблю я так — і буде лучче:

Аж ні — виходить іще пуще.

Отсеж-то — не дивуймося ніколи ми дідам.

Вони, бач, часто кажуть нам:

Що хрін біду перебуде,

Одна згине — десять буде.

— Кума! Я знаю, правду мені скажеш:

Навіщо ти Курей частенько крадеш?

Нащо, кажи, тобі оце робить?

Хіба ти хочеш шкуру загубить?

Послухай, красти й гріх, і сором,

Та й не минається крадіжка даром:

І не вгадаєш, як з тебе

Хто-небудь шкуру іздере.

— Ох, куме, куме, знаю й я.

Та що ж робить? Біда моя!

А діточки... чимсь треба годувать,

І берегти, і доглядать!

А по мені — то цим, то тим себе б кормила,

Злодійського б куска повік не їла.

— Ну добре ж, як така правдива, вірна ти,

Ходи ж Курей до мене стерегти

Від тих поганок, від Лисиць,

Твоїх ріднесеньких сестриць,

І їсти, й пити будеш вволю,

Щасливу матимеш ти долю.

Послухала, пішла, і в Мужика

Лисиця сита і гладка.

Чого б ще треба їй, чого хотіти?

Сидіть та вірненько б глядіти...

Так ні! Несмачний кумочці некрадений кусок!

У ніч темненьку вибравши часок,

Забувши те, що кумові казала, —

Та зразу всіх курей й повикрадала.

________

Отак воно, як кажуть добрі люди

(Бач, правда правдою і буде),

Хоч у звірей,

Хоч у людей:

Що хто чим тільки вже закусить,

То перестать повік не мусить.